КНЕУ - Історія не пил віків, а дихання епохи

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Історія не пил віків, а дихання епохи

Цікаво, хто може назвати точну кількість людей, у яких у біографії є рядок: “Вищої освіти набував у...” – і далі назва в будь-якому варіанті (Київський комерційний інститут, Київський інститут народного господарства, Київський фінансово-економічний інститут, КІНГ, КДЕУ, КНЕУ...) за сто п’ять років існування нашого університету? Може, дасть відповідь статистика, яка знає все?..

А хто знає, як повністю склалися-записалися біографії багатотисячної когорти студентів, які в стінах нашого ВНЗ здобували необхідні знання та формували світогляд і життєву позицію?! Мабуть, і статистика не підкаже.

Безумовно, більшість із життєписів, як кажуть, типова: “Народився... вчився... працював...” або з характерними для певного історичного періоду додатками – “воював”, “брав участь”. Окремо таких біографій не вивчають, вони проходять поза кадрами хроніки й між рядками літописів. Тобто люди творять загальну історію, але не залишають у ній помітного особистого сліду. Просто чесно виконують професійні обов’язки на посаді, якої вдається сягнути, вкладають набуті знання на благо підприємства, де працюють, і цим роблять свій внесок у розквіт країни в цілому. Таких – численна армія за понад  століття. Серед них багато керівників різного рангу – директорів, міністрів, президентів компаній та банків. Згадаймо Героя України  Вадима Гетьмана, ім’я якого по праву носить наш університет, Героя України Володимира Матвієнка, який очолював Національний банк України, і далі цей список із доброї сотні імен.

Мінц Лев Юхимович (1893-1979)

Безумовно, багато яскравих імен наших колишніх студентів, аспірантів уписано в історію розвитку економічних наук, що підтверджують різні загальні та спеціалізовані довідникові видання. Наприклад, у довіднику “Сто вчених, які визначили вигляд сучасної вітчизняної та зарубіжної економічної науки” можна побачити ім’я нашого колишнього випускника: Мінц Лев Юхимович (1893-1979) – радянський економіст, доктор економічних наук, автор понад двохсот п’ятдесяти наукових праць, зробив великий внесок у становлення статистики праці. Державну премію СРСР йому надано за роботи у сфері міжгалузевого балансу.


Слуцький Євген Євгенович (1880-1948)

У цьому само довіднику є ім’я й колишнього нашого викладача: Слуцький Євген Євгенович (1880-1948) - економіст, математик і статистик... Але розповідь про цю неординарну особистість – це окрема тема.

Не стану продовжувати список відомих учених, адже сьогодні навіть  першокурсникові будь-якого факультету неважко знайти видатних науковців, що вчилися (працювали або працюють сьогодні) у нашій альма-матер і тепер є авторами солідних монографій та підручників. Це колись, на самому початку минулого століття, таких професорів були одиниці, імена їх були загальновідомими. З часом кількість учених значно зросла, як і кількість наукових праць. І тепер усі розуміють, що змінюються критерії визнання, деякі з наукових відкриттів втрачають свою актуальність, деякі перестають дивувати – це стає нормою. Але на загальному динамічному соціальному тлі в історію все одно вписуються одиниці. Просто відбір стає все більш вимогливим.

Чимало й тих, хто вважає своїм призначенням зробити в житті щось вагоміше, ніж професійно виконувати те, чого навчилися. Вони шукають і знаходять, де можуть докласти творчих здібностей, аби їх внесок був більш помітним. Часом змінюють свою спеціальність (за власним вибором чи під нестримним тиском обставин) і стають відомими й визнаними художниками, режисерами, літераторами. Таких прикладів чимало. Ось лише деякі.

Соломон Міхоелс (1890-1948) – відомий актор, режисер, народний артист СРСР, лауреат Сталінської премії (1946 р.). Шлойме Вовсі (це справжнє ім’я) вступив до Київського комерційного інституту в 1911 році, учився недовго, бо виключили за участь у студентських заворушеннях. Продовжив навчання в 1915-1918 рр. на юрфаку Петербурзького університету, але теж не закінчив. Все подальше його життя до трагічної загибелі пов’язане з театром, був одним із засновників і художніх керівників Московського державного єврейського театру.

Андрій Сухенко (1900-1973) – діяч Російської православної церкви, архієпископ Омський і Тюменський. Євген (мирське ім’я отця Андрія) перевівся в інститут народного господарства і вчився в 1920 – 1924 рр. після того, як закрили Київську духовну академію. Але продовжував слухати лекції з богослов’я, і подальша доля його – це непроста, з трагічними поворотами стезя священнослужителя.

Микола Фурсей (1897-1942)  учився в комерційному інституті в 1916 –1919 рр., вищої освіти не здобув, бо був мобілізований до армії Денікіна, невдовзі перейшов на бік радянської армії. Потім працював у різних організаціях Москви, а згодом – Архангельська. Ще з юнацьких років захоплювався малюванням, а вперше як художник був представлений на краєвій виставці в 1936 р. Очолював правління товариства “Художник” до арешту й розстрілу. Реабілітований у 1958 р. Творче надбання художника зберігається в музейному об’єднанні “Художественная культура Российского Севера”. Це рідкісне мистецтво силуету, виконаного на листах паперу аплікацією чорного по білому. Також ілюстрував книжки: “Фольклор народов Коми”, “Ненецкие сказки” та інші.

Цезар Солодар (1909-1992) закінчив юрфак КІНГу в 1930 році, а став відомим публіцистом, драматургом. Писав тексти пісень, лібрето до водевілів, музичних творів Д. Кабалєвського,  сценарії для  кінокомедій.

Володимир Браун (1896-1957) – відомий кінорежисер, сценарист, лауреат Державної премії СРСР, заслужений діяч мистецтв УРСР. Учився у ККІ в 1915-1919 рр., потім працював на різних кіностудіях країни, з 1945 року – на київській кіностудії художніх фільмів. Старше покоління добре пам’ятає його фільми (їх близько 15): “Максимка”, “Командир корабля”, “Матрос Чижик”, “В дальнем плавании”, “Мальва”. Вони становлять золотий фонд радянського кіно і є досягненням кіностудії ім. О.Довженка.

Борис Єфімов (1900-2008) – “людина-епоха”, художник-графік, майстер політичної карикатури, академік Російської академії мистецтв, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Державних премій, ім’я занесене до Книги рекордів Гіннеса. Після закінчення Київського реального училища в 1917 р. Борис Фрідлянд визначався, де здобути вищу освіту, починав 1918 року навчатися в комерційному, через рік перейшов до університету. Та якщо зважити, що то були за роки в Києві – численні перевороти (“недовороти”, як жартувала молодь), то було взагалі не до навчання. Життєву дорогу визначило з дитячих років уміння малювати смішно. Почав з кількох карикатур, опублікованих у газеті, а далі його сатиричний літопис відбиває яскравими зображеннями зокрема й тодішні численні зміни влади в Києві: німецька, білогвардійська, петлюрівська, радянська... А далі нищівна сатира на фашистських лідерів (недарма ж Гітлер уважав його особистим ворогом!), потім висміювання, водночас із закордонними політичними діячами, вітчизняних ледацюг, хабарників, пияків... Загальний творчий доробок художника, що зберігається в РАМ, є, по суті, музеєм карикатури. А ще Борис Юхимович написав цікаву книгу про своє довге, насичене подіями життя.

Найбільшу зацікавленість збуджують пошуки літературних імен, оскільки можна досліджувати не тільки життєписи, а й художні твори, у яких автори закарбували яскраві відбитки проявів свого часу, його дихання.

Чи тільки першокурсники з подивом реагують, почувши, що Павло Тичина, Василь Елланський (Блакитний), Олександр Довженко, Юрій Смолич причетні до славної історії нашого університету? Так, усі вони опановували економічні науки саме в нашому ВНЗ, який тоді називався Київським комерційним інститутом.  До вищеназваних можна додати не менш відомих далеко за межами України письменників і поетів: Ісак Бабель, Давид Гофштейн, Володимир Свідзінський, Олександр Безименський, Аркадій Казка, Микола Ушаков, Олександр Неприцький-Грановський. І це ще далеко не повний список.

А якщо знов-таки згадати про викладачів, то починати треба із засновника нашого вищого навчального закладу, директора 1906-1917 років, професора російської історії Київського університету Св.Володимира, відомого фольклориста, етнографа, історіографа М.Довнар-Запольського. Розпочавши свої літературні спроби ще учнем київської гімназії з невеличких статей, потім дослідницьких нарисів під час навчання в університеті, він став не тільки видатним ученим, а й відомим письменником, навіть у 1912 році був делегатом 2-го Всеросійського з’їзду письменників. Книги “Тайное общество декабристов”, «Мемуары декабристов», «Идеалы декабристов» були настільними у Льва Толстого. І особисто вони були добре знайомі, спілкувалися у видавничих справах.

А професор Олександр  Олександрович Русов, якого знають як основоположника статистики, – філолог за освітою, був укладачем і редактором українського словника, укладачем двотомника творів Т.Шевченка й автором статей про кобзарів, зокрема про Остапа Вересая. А ще О.Русов був  редактором першого друкованого періодичного видання „Известія Киевскаго Коммерческаго института”. Протягом 1909 -1915рр. (до дня його смерті) вийшло 29 номерів цього журналу, що висвітлювали матеріали студентських наукових робіт і хроніку інститутського життя, представляли навчальні плани й міркування викладачів щодо навчального процесу.

А його дружина, викладач французької мови у ККІ та педагогіки на курсах Жекуліної, Софія Федорівна Русова, крім ґрунтовних педагогічних і психологічних досліджень, які не втратили своєї актуальності донині, писала дитячі оповідання й казки, а ще залишила значну творчу спадщину в жанрі літературного портрету. Низка статей присвячена життю і творчості  Т.Шевченка, Г.Сковороди, М.Гоголя, М.Драгоманова, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Лисенка, В.Стефаника, Олександра Олеся, С.Черкасенка. А у книзі „Наші визначні жінки”, написаній до ювілейного Жіночого конгресу 1934 р., уміщено замальовки про видатних українок: Наталію Кобринську, Марка Вовчка, Ольгу Кобилянську, Олександру Єфименкову та чимало інших, з ким спілкувалася та була добре знайома Софія Русова. І треба відзначити, що це ті особистості, що є золотим фондом української культури.

  Доречно згадати ще про одного сподвижника М.Довнар-Запольського – викладача політекономії, декана економічного відділення, ректора ККІ 1917-1919 років, професора (з 1919 р. – академіка УАН) Воблого Костянтина Григоровича. Його підручник з економічної географії, який витримав декілька перевидань упродовж майже двадцяти років, і нині читається як захопливий художній твір, насичений перлинами фольклору і вкрапленнями історичних цікавин. А есей “Київ – серце України”, написаний у 1944 р., коли столиця після фашистської навали являла собою суцільну руїну, крім цікавин історичної давнини, малює настільки яскраву сміливу картину перспектив, що нарис по праву можна вважати поетичною одою вічному місту.

Потрібно зазначити, що своїми знахідками й враженнями від почутого, побаченого й усвідомленого неодмінно ділимося, й не тільки на засіданнях клубу “Дорогами до прекрасного”, а й висвітлюємо в університетській газеті. Охочі можуть переглянути кількарічні підшивки “Економіста” і знайти чимало такого, що здивує. І, безумовно, не можуть не помітити літературні полоси, де водночас з  віршами нинішніх викладачів і студентів уміщені поезії тих, хто заклав літературні традиції альма-матер на початку минулого століття. Тих, чиї імена завжди були відомими, і тих, хто загубилися в часі.

Не ставимо перед собою завдання аналізувати та порівнювати творчі досягнення – це справа спеціалістів, літературознавців. Крім того, навіть їхні професійні оцінки непостійні протягом років. А щодо об’єктивності критиків, то і говорити важко, коли відкриваються факти цілеспрямованого цькування, замовних нищівних статей...

Джерел необхідної інформації на сьогодні достатньо. До послуг дослідників і друковані видання, і рідкісні, і сучасні, інтернет, архіви, навіть з матеріалами, що донедавна були закритими. У доволі тривалих і копітких пошуках поступово вимальовується загальна картина. Дійові особи ніби оживають, стають знайомими, зрозумілими.

Уже тоді можемо порівнювати, що між ними спільного. Звертаємо увагу на різнобічні захоплення, коло друзів і найближче оточення. Помічаємо їхнє зацікавлене ставлення до історичних особистостей, які вже стали знаковими:  Григорій Сковорода, що уособлює “першорозум українства”, або Тарас Шевченко – визнаний національний символ прагнення свободи.

Найбільш цікаво досліджувати, як робили перші кроки в літературу. То й відшукуємо написане в роки навчання. Можливо, для того щоб порівняти колишніх і сучасних студентів? Спільного дуже багато. Так само сміливі, енергійні й талановиті. І трохи інакші. Уміють поєднувати успішне навчання й особисте захоплення. І, зрозуміло, його величність Час неодмінно додає притаманного йому забарвлення. Кожний час сам обирає творців, які б яскраво засвідчили його сутність.

Довідуючись про життєпис авторів та зацікавлено звертаючись до їхніх творів, намагаємося відчути, як вони разом, такі різні за вдачею й долею, і кожний особисто, як краплина океану-соціуму, віддзеркалюють свій час.

 

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу
“Дорогами до прекрасного”

Остання редакція: 01.10.15