КНЕУ - Полум’я революційної героїки

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Полум’я революційної героїки

Коли починаєш вивчати історію університету по життєписах колишніх студентів та викладачів, неодмінно помічаєш, що вона невідривна від історії країни, а потім все більш явно відчуваєш дихання часу, який сам обирає своїх героїв, випробовує й підносить їх, а іноді й безжально розпинає. Скільки їх молодих, талановитих, полум’яних патріотів згоріло у горнилі історії...

По-своєму й вшановує час своїх героїв, роздає нагороди й гучно оспівує, іменує вулиці й пароплави. Та з часом відбуваються переоцінки, неспинні зміни пріоритетів і таке інше. Ті імена, що були на слуху, поступаються новим іменам героїв свого часу. Й у цьому постійному відборі неодмінно залишаються найяскравіші імена, що найточніше характеризують свій час.

Скільки таких, що були самовіддано захоплені революційною героїкою початку минулого – 20-го століття, того періоду, що відбувався на буремному зламі епох. І молодь, особливо студентство, як і зазвичай, були на передовій, дихання часу сприймали найактивніше. Це можна проілюструвати на прикладі причетних до нашого ВНЗ, тих, хто вписав свої імена в історію.

Ось як згадує один з делегатів Першого Всеукраїнського з'їзду союзів комуністичної молоді, що розпочався у Києві –  26-го червня 1919 року:
“З імпровізованої трибуни залунали гучні виступи. Місцеві товариші  комісари зверталися до нас із палкими привітаннями. Найполум'янішу промову виголосив товариш Всеволод Митрофанович Довнар-Запольський.

Товариш Всеволод Довнар-Запольський, член спецкомісії, попри свій молодий вік, мав репутацію полум'яного революціонера й досвідченого більшовика.  Навіть і попри те, що класове походження двадцятирічного комунара залишало бажати кращого.  На жаль, воно було ані робітничим, ані селянським...”

Довнар-Запольський Всеволод Митрофанович (1898 -1919) Народився в Києві в сім`ї професора. Так, він був одним із синів Митрофана Вікторовича Довнар-Запольського, засновника і першого директора нашого вищого навчального закладу, що розпочинався з Вищих комерційних курсів, згодом реорганізованих у комерційний інститут. Всеволод навчався спочатку в Київському університеті Св.Володимира, потім перевівся на економічне відділення ККІ . Був одним із керівників боротьби за встановлення радянської влади в Києві, організатором і керівником загонів Червоної гвардії на Шулявці у 1917-1918. А після боротьби недовгий час, серпень – листопад 1919 р. (допоки не скосив тиф) працював секретарем Київського Губкома ЦК КП(б). У 1945 р. на його честь названо одну з вулиць Києва.

 

У 1923-1944 роки теперішня Велика Житомирська носила ім’я теж нашого колишнього студента – О.Б. Горвиця, 3 1977 р. його іменем було названо одну з нових вулиць.

Горвиць Олександр Борисович (1897 - 1918) – активний учасник боротьби за владу Рад у Києві, після Лютневої революції 1917 р. член Київського ВРК, працював у редколегії газети “Голос социал-демократа”, один з керівників Січневого повстання. Був схоплений петлюрівцями й після жорстоких тортурів вбитий.

Продовжуючи список імен, що стали назвами Київських вулиць, необхідно згадати ще колишнього студента ККІ –


Картвелішвілі Лаврентія Йосиповича (1890-1938) відомого радянського й партійного діяча. В революційних справах задіяний з 1905 р. ще до навчання у комерційному. 1916-1917 р. вів партійну роботу в Саратові (куди частково був евакуйований ККІ). Закінчити навчання не вдалося. Займав відповідальні посади голови Київського міському партії, секретаря Одеського обкому КП(б)У, секретаря ЦК КП(б) Грузії, 2-го секретаря Закавказького крайкому ВКП(б), потім Західносибірського, з грудня 1936 – секретаря Кримського обкому, а в липні 1937 – був виключений з партії, невдовзі заарештований і засуджений до страти. У 1956 р. був реабілітований посмертно. У чому саме завинив, довідники замовчують.

 

Не менш трагічна доля випала й іншим:

Бауман Карл Янович (1892 –1937) – в радянській історії відомий як партійний діяч зі стажем із 1907 р.

Народився Карліс Бауманіс 29.08.1892 р. у Лемзалє Вількенської волості Ліфляндської губернії (нині Латвія) у селянській сім’ї. Громадянська позиція почала формуватись із юнацьких років. Займався партійною роботою у рідному Лемзалє, й потім у Пскові, де навчався у сільгоспучилищі, очолював групу учнів соціал-демократів. З 1908 по 1911 р. тричі підпадав під арешт за політичні переконання. У 1912 р. вступив до Київського комерційного інституту, поєднуючи навчання з партійними завданнями, які виконував і у Києві, й у Саратові, (де перебувала частина інституту з початком першої світової війни). У 1916 р. закінчив інститут і працював у Київському банку. Брав участь у Жовтневій революції 1917 р., був комісаром з націоналізації банків у Києві, завідуючим Київським губернським фінансовим відділом. У 1919 р. був відряджений для радянської роботи на селі у Курську губернію, очолював Курську губернську Раду профспілок, був відповідальним секретарем Курського губкома РКП(б). З 1923 р. переведений у апарат ЦК РКП(б), у 1928 р. член Оргбюро й кандидат у члени Секретаріату ЦК ВКП(б), заввідділом ЦК партії по роботі на селі, 2-й секретар Московського комітету ВКП(б), у 1929 -30 р.,  1-й секретар МК ВКП(б), у 1930 секретар ЦК й член Оргбюро ЦК ВКП(б), у 1931-34 перший секретар Середньоазійського бюро ЦК ВКП(б), з 1934 заввідділом науки, науково-технічних відкриттів та винаходів ЦК ВКП(б). На 14 – 17 з’їздах партії обирався членом ЦК ВКП(б), обирався членом ЦВК СРСР. Помер у 1937 р.

На цьому офіційна біографія закінчується.

Більшість архівів, які могли б історикам надати детальну інформацію, ще й до сьогодні закриті. З окремих публікацій сучасних дослідників дещо можна зрозуміти.

Карл Янович останні роки свого життя займався партійним керівництвом радянською наукою, яка в ті часи переживала нелегкі випробування. “Чистки” серед академіків проводилися не менш ретельно, ніж серед культурних або партійних діячів. Не уникнув цієї участі й сам К.Бауман, заарештований по звинуваченню за участь у “контрреволюційній організації правих”. Вважалося, що головною метою політичних та наукових учасників бухаринського “правого центру” було утворення з Академії “такого цілком незалежного від уряду й вільно поєднаного з будь-якими закордонними установами центру, довкола яких могли б формуватись широкі антирадянські організації з наукових та інженерно-технічних кадрів і укладатись зв’язки для отримання допомоги з-за кордону”.

Не встиг Карл Янович відповісти на такі звинувачення, через два дні після арешту – 14.10.1937 р. помер у Лефортовській тюрмі. Майже через два десятиліття (7.06.1955 р.) справу К.Я.Баумана було припинено “у зв’язку зі смертю звинуваченого”, ще через місяць справу було переглянуто й переформульовано рішення – “за недоведеністю звинувачення”. Й лише через понад півстоліття (23.06.1989 р.) постановою Генеральної прокуратури СРСР кримінальну справу стосовно К.Я.Баумана було припинено “за відсутністю події злочину”.

 

Ще одне з імен, яке дослідниками повертається з незаслуженого забуття:

Ковалів Левко Борисович (18.12.1894 - 26.10.1937) - український політичний і державний діяч. Народився у Харкові, невдовзі батьки переїхали до Петербурга, де батько працював техніком на електростанції, а мати, високоосвічена й інтелігентна, активно займалась громадською роботою в Петербурзькому народному університеті та різних жіночих організаціях. Ще в юності в Левка визначились дві найсильніші пристрасті –  наука та політична діяльність. За його особистим свідченням: «По закінченню середньої школи й маючи здібності до природничих та точних наук,  вступив у 1913 році на технічний відділ Київського комерційного інституту, де мав на меті спеціалізуватись в хімічній і технології, але революційна робота відволікала мене від закінчення вищої освіти». Слід зазначити, що революційні гуртки, що почали організовуватись у Москві, Петербурзі, Києві, складались значним чином із студентів, а ККІ відзначався як головний осередок соціал-революціонерів Києва. Левко Ковалів був активним членом української студентської громади, згодом вступив до групи українських соціал-революціонерів, співпрацював у журналі «Боротьба». Обравши шлях революційної боротьби з існуючим ладом і змушений через це залишити інститут, Левко працює лаборантом дослідної лабораторії Київського товариства професорів та викладачів хімії «Фізико-хімік», а також в рентгенівських кабінетах різних військових госпіталів. Ця праця не просто забезпечувала шматок хліба, а й відповідала нахилам до наукових досліджень, а кожну вільну годину використовував аби вчитись самотужки.

Внаслідок переслідувань царської охранки Л.Ковалів був змушений переїхати до Полтави, де працював інспектором у Полтавському губернському земстві, але не поривав зв’язків з київською групою, та її активістами з комерційного інституту, хоч жандармське пильне око заважало будь-яким контактам. Після повалення самодержавства Левко Ковалів став одним із фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів, І-й установчий з'їзд 4-5 квітня 1917 р. у Києві, обрав його товаришем голови з'їзду і одним із 9 членів першого ЦК партії. Розуміючи завдання своєї партії в першу чергу як поліпшення становища українського селянства, що становило в той час понад 80 відсотків усього населення України, і особливо його трудових верств, Левко Ковалів прагнув досягти цього не лише через партійну роботу, а й працюючи в установах, що мали безпосереднє відношення до проведення аграрної політики. Він був певний час помічником губернського комісара .

Революційний шлях Левка Ковальова не був простим і рівним, як і сам розвиток української революції. Партія, до якою належав,  була хоч і численною, але нерівною за складом і поглядами на перспективи. Фактором, що заважав плідній співпраці Л. Ковальова та його “лівобережних” товаришів — майбутніх боротьбистів з більшовиками, консолідації їх навколо єдиного радянського центру на Україні, була муравйовщина у Києві, яка загрожувала розстрілом не враховуючи відтінків місцевих політичних відносин. У вогні «червоного терору» загинуло чимало невинних людей.

Члени УПСР  не приховували свою розбіжність з більшовиками і в питаннях національно-державного будівництва. Виходячи з ідей суверенності України, боротьбисти домагалися реального її створення. В той же час вони виступали за військово-політичний союз Радянських республік, єдність їх дій по захисту завоювань революції.

В 1919 р. після захопленням Києва денікінцями виїхав до Москви, де вів переговори з керівниками Комінтерну про визнання боротьбистів єдиною комуністичною організацією в Україні. Але безрезультатно, боротьбистів не визнали, бо визнаною єдиною такою партією від країни стали більшовики. Редагував журнал «Український Комуніст» (вийшов один номер у листопаді 1919) та газету «Пролетарська боротьба». Левко Ковалів, працюючи в київському підпіллі, здобув авторитет у революційних колах, в тому числі серед більшовиків, з якими боротьбисти у Києві-підтримували тісні контакти. Підписав угоду про співпрацю, обіймав відповідальні посади. З лютого 1921 р. –заступник наркома закордонних справ УРСР, у березні  обраний членом ВУЦВК, а у листопаді несподівано для багатьох (пояснивши станом здоров’я) вийшов з КП(б)У і переїхав до Києва.

Займався науковою роботою в галузі фототехнічних процесів та технікою кольорової фотографії. В середині 1920-х рр. повернувся до Харкова, очолив Українську філію товариства «Радіопередача», вів рубрику «П'ять хвилин розумової гімнастики — щодня», виступаючи під псевдонімом Ліо-Кі. 1928-1929 р. у Харкові разом із М. Бажаном, О. Вишнею, О. Слісаренком, Ю. Смоличем, М. Йогансеном редагував популярний серед читацького загалу «Універсальний журнал» — «УЖ». Сам  друкувався на його сторінках. Юрій Смолич (до речі, теж колишній студент ККІ) у книзі спогадів “Розповідь про неспокій” писав: «Левко Ковалів –  людина напрочуд організована в усій своїй вельми різноманітній діяльності... годинами з крейдою в руках, не відходячи від дошки, що висіла в його помешканні, міг пояснювати математичні теорії». Був сильним шахістом і чудово малював, вільно володів англійською й читав німецькою, говорив французькою й польською. Публіцистичні твори Левка виходили зазвичай під різними псевдонімами.

Вже у 1926 р. серйозно вирішив займатись наукою, вивчав фізичну хімію в науково-дослідному інституті хімії в Харкові під керівництвом професора Мухіна, а з 1930 р. навчався в аспірантурі Московського фізико-хімічного інституту імені Л.Я. Карпова, по закінченні у 1933 р. отримав посаду старшого хіміка в штаті цього інституту. Але безжальна машина тотального терору, особливо розкручена в Україні, не залишила його поза своєю “увагою”, займатись улюбленою наукою не вдалося.

5.11.1934 р. був заарештований.  Проходив по так званій «Справі боротьбистів» (всього 17 осіб, в тому числі письменники: Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олександр Ковінько, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Андрій Панов, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Володимир Штангей та ін.), звинувачених у причетності до контрреволюційної організації, яка нібито планувала скинути радянську владу в Україні й готувала замах на Й. Сталіна

Під час слідства і на суді Левко Ковалів тримався особливо стійко, категорично відкидав всі звинувачення. В березні 1935 р. був засуджений до 10 років таборів, 26 жовтня 1937 р. розстріляний у Бамлагу за постановою особливої трійки НКВС по Далекому Сходу. Реабілітований у серпні 1956 р.

Слід нагадати, що одним з керівників лівого крила українських соціал-революціонерів і редактором газети “Боротьба” , за іменем якої й називалися “боротьбисти”, був Василь Елланський, теж студент ККІ 1913-1914 р. (детальніше див. “Василь Еллан (Блакитний)” Економіст № 1071-1072 (7-8 за 2003 р.)), а серед спогадів іншого колишнього нашого студента – Олександра Довженка, теж активіста студентської громади, можна знайти зізнання, що активно долучився до соціал-революціонерів, бо вважав їх на той час “самими революційними”.

Як би там не було за різними оцінками й переоцінками, осмисленням і переосмисленням подій історії, необхідно завжди вшановувати гідних світлої пам’яті й доброї згадки.

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу
“Дорогами до прекрасного”

Остання редакція: 02.10.15