СВІТ ЛОВИВ ЙОГО, АЛЕ Й ДОСІ НЕ ЗРОЗУМІВ…

Грудневе 2002 р. засідання клубу “Дорогами до прекрасного” було присвячене 280 – річчю від дня народження Григорія Савича Сковороди (1722 –1794р.) – мисленика, поета, мандрівного народного навчителя, нашого Перворозума, особистості, якою український народ може пишатися перед усім світом.

Г.С. Сковорода залишив дорогоцінну, а точніше – ще потребуючу збагнення повною мірою спадщину: власноручний список своїх творінь (трактати – діалоги, притчі, байки, пісні, листи) та заповіданий напис для власноруч виритої могили, також, на розгадку наступним поколінням: “Світ ловив мене, але не спіймав”. Майже три століття допитливі вчені,  захоплені послідовники й дослідники вчитуються в дивне слово, намагаючись вловити втаємничену думку, зрозуміти його вчення про сутність буття людини і сутність світу як такого.

Більш менш повно друком труди Г.С. Сковороди вийшли тільки до сторіччя від дня смерті, у 1894р. А до того, як і за життя, широко розповсюджувались у рукописних списках та усних переказах. А скільки правдивих й вигаданих легенд існує про цього старчика, якого радо стрічали бідняки і вважали за честь приймати в гості багаті поміщики, який сміливо відхилив заманливі пропозиції цариці Єлизавети, а потім і Катерини (згідно легендам словами: “мені флейта і вівця миліші царського вінця...”, так само твердо ним, людиною глибоко віруючою, було відмовлено пропозиції святих отців стати окрасою обителі і стовпом церкви – “.... .достатньо там і тих, що є стовпів неотесаних...”.

Г. С. Сковорода не був вченим філософом, але створеною ним системою започаткував особливий напрямок у розвитку самобутньої російської філософської думки, яка була в деякій мірі розвинена послідовниками. “Усебічно перемислений і прокоментований, мудрець усе ж залишається невловимим, навпаки сам він вловлює людські душі, осонцює їх добром і миром” – це слова з анотації до книги “Іду за Сковородою”(К., “Криниця”, 2002) – документальної повісті-подорожі,  написаної В. Я. Стадниченком, як сповідь у любові до вчителя. Багатюще видання, де можна знайти написане протягом  трьох століть слово про Сковороду видатних вчених: істориків, філософів, духівників і дослідників сьогодення, і Папи Римського і першого біографа і друга М Ковалінського. У книзі вміщені старовинні ліногравюри і сучасні фотографії, а ще вірші українських поетів – П.Г. Тичини, В. Забаштанського, Івана Світличного, Василя Стуса, Максима Рильського та ін.. Ця книга – чудовий дарунок всім, хто прагне зрозуміти і своє призначення у житті, і що таке творче натхнення, і знайти натяки, а може й відповіді на численні хвилюючі душу запитання. Саме ця книга закличе у подорож сковородинським шляхом, по місцях, де свято зберігається живе вчення: і у музеях, що є на Слобожанщині і на Харківщині, і на Черкащині  і у Києво-Могилянській Академії, а може завітати і до Словаччини... Ця книга знов привабить перечитувати “Сад божественних пісень”, вирештовувати перли афоризмів, а головне спрямує на самопізнання.

”

ВИСЛОВИ ЛЮБОМУДРА

“Філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього”.

“людина повинна постійно заглядати собі в душу, очищати "сю господиню нашого тіла". Чоловік, котрий не робить цього у своїй суєтності, починає бути схожим на чепуруна, що турбується не про ногу, а про чобіт”.

“Мертва зовсім є душа людська, яка не віддана своєму природному ділу, подібна до каламутної та смердючої води...”

“ліпше бути природним котом, аніж з ослячою природою левом”

«две суть главныя... должности» — «благо родить и благо научить»

”Сокола можна навчити літати, а не черепаху, орла можна призвичаїти дивитися на сонце і мати від того задоволення, а не сову”.

"Истиный вкус при здравіи, а прямая мудрость, при пользє"

“...дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!”

“Світ подібний до театру: щоб грати в театрі з успіхом та похвалою, беруть ролі відповідно до здібностей...”

"У нас полза со красотою, красота же с ползою нераздєлна"

“ Красна не долготою, а красна добротою как песнь, так и жизнь...”

ЧИ ВАРТО БРАТИ ПРИКЛАД

Пригадую, почула сказане з екрана у розпалі телебаталій при обговоренні проекту «Великі українці»:

 “... Сковорода нам не приклад! По-перше, він бігав од Світу і по-друге, не боровся зі злом...”

 І одразу ж закрався сумнів – чи цей депутат вивчав, або хоч читав щось із написаного тим, кого понад два століття визнає світ як видатного українського просвітителя і ким по праву пишається нація. Навряд чи мудро з легкістю кидати такі гасла у ефір, та ще в інформаційно й емоційно напружений час, коли до телевізорів прикута увага мільйонів співвітчизників! 

Сковорода не біг од світу, а ходив світом, прагнучи зрозуміти світ і тим самим пізнати себе. Любомудр вважав, що існують великий Світ –  “Мир”, внутрішній світ людини – “Мирик”, а ще   “Симбол” як світ-посередник між ними. І у кожного з трьох триєдинопов’язаних світів є “двоїста натура”, тобто видиме й невидиме, явне й непроявлене, правдиве і облудне. І щоб розібратися, що саме “сродне” твоїй душі, закликав прислухатися до свого серця.

Самим життям своїм перевіряв мандрівний філософ свої розмисли, а знаннями й досвідом ділився з усіма: коли навчав дітей і коли спілкувався з людьми на великих ярмарках і маленьких хуторах. Втішав і роз’яснював, звеселяв піснею, підтримував порадою. Його мудрість увічнилась у віршах, трактатах, притчах і листах.

А тепер щодо боротьби зі злом.  Чи варто розстрілювати або критикувати пітьму?  Якщо можна просто ввімкнути світло – і темрява щезне, розчиниться у променях. Отак і злу ефективніше протидіяти добром. І Сковорода робив це – мудро сіяв зерна, що й нині дають живі благодатні пагінці.

Людмила Рінгіс, голова правління клубу «Дорогами до прекрасного»

НЕЗАБУТНЄ СПІЛКУВАННЯ

Антуан де Сент-Екзюпері сказав, що на світі немає нічого дорожчого за ті зв'язки, що з'єднують людей. І дійсно, спілкування – взірець найдоступнішої розкоші. Спілкуючись, люди підтримують один одного і обопільно збагачуються, обмінюючись знаннями, думками, враженнями. І нехай дехто критично зауважить, що йдеться про ідеалізований духовний план. Але ж, ніхто ще не спростував, що духовність і є найвище й найцінніше... То ж ніколи не втамується  спрага пити із чистих джерел натхнення і потреба спілкуватись із цікавими особистостями.

Скільки таких зустрічей відбулося за майже півстоліття роботи клубу «Дорогами до прекрасного»? Навряд чи хто назве точну цифру. Письменники і поети, актори і потомки декабристів, екскурсоводи великих музеїв і засновники маленьких сільських музейчиків у межах всього колишнього Союзу і не тільки…

Кожному пам’ятні свої, але бувають і такі спілкування, навіть нетривалі, які одноголосно щиро визнаються дарунком. От саме таким було знайомство і спілкування впродовж кількох годин із М.І. Сікорським, людиною, відомою не тільки в Україні, а й далеко-далеко за її межами.

Натхненні книгою В. Стадниченка «Іду за Сковородою. Сповідь у любові до вчителя» ми, тобто викладацький клуб Київського національного економічного університету (колишнього КІНГу) «Дорогами до прекрасного» спільно зі студентським клубом «Скіфи», запланували цикл подорожей під девізом «Шляхами Сковороди».

Коли обговорювали з Володимиром Яковичем наш наступний маршрут, він запевнив, що допомогтинам у пізнанні істинногоСковороди може людина, яка зустрічала поета і філософа– як близького друга, у сні і наяву, створила заповітний музей Г. Сковороди – це директор  історико-етнографічного заповідника “Переяслав” Михайло Іванович Сікорський. Запитав чи бували вже там і чи чули його розповіді. Так, ми не один раз організовували поїздки до Переяслава-Хмельницького, а от чи чули М.Сікорського, щось не пригадую... “То й не напружуйтесь, не пригадаєте. Бо якби хоч кілька хвилин поспілкувалися з цією людиною, це у пам’яті закарбувалося б назавжди... Наскільки мені відомо, директор не водить вже тепер екскурсій... Але не переживайте, я домовлюся, то по-дружньому зробить. Тільки встигайте хапати кожне його слово, бо всі вони дорогого варті...”

Як зазвичай, поїздці передувала ретельна підготовка. Роздрукували з Інтернету про Музей Г.Сковороди та інші музеї, аби краще орієнтуватися, що неодміннотреба побачити.А ще декілька журналістських статей з приводу 80-річчя Почесного громадянина міста Переяслав-Хмельницький. Ювілей урочисто святкували в жовтні 2003 (за рік до нашої поїздки). Усе зібране дорогою в автобусімогли розглянути й почитати,аби на екскурсії не гаяти часу запитаннямина зразок: “А часом авіатор Сікорський не рідня Вам?” Або “А скільки музеїв створили у місті?” І тому подібних, які можуть виникнути. Може й цікаво, що говорив би Михайло Іванович у відповідь, але ж невідомо, якої тривалості буде це замовлене спілкування з нашою групою. То все, що можнадізнатисяз інших джерел, мализробити.

Чимало є написаного про М. Сікорського. Загартовувало й випробовувало життя цього уроженця Чигирина як ту шаблю козацьку – й захищатись, і перемагати мала. Десятилітнім хлопчиком залишився без батьків, яких забрав страшний голодомор. Сам чудом вижив, бо попав у лікарню, а звідти до дитбудинку. Певне,даниною пам’яті славнозвісному однофамильцу направили до авіаційного училища. Далі війна, евакуація до Сибіру. Працював у майстерні, а мріяв учитисяна історика. Після Перемоги таки вступив до Київського університету, вчився, заробляючи на прожиття в університетській кочегарці.

Отак за жвавим обговоренням непомітно й під’їхали до Вознесенського собору, зайшли на сусіднє подвір’я, де встановлений пам’ятник молодому Сковороді. Був ранній сонячний осінній ранок, до відкриття музею ще залишалася майже година. Наші фотографи одразу захопилися зйомкою скульптурної колекції у дворі музею.  Я трохи захвилювалася, бо описаного й достатньо вже знайомого не по одній фотографії чоловіка не було. Жіночка з приємною посмішкою вийшла назустріч нашій групі,  це була директор музею В. Нікітіна. Помітивши мою стурбованість, заспокоїла: “Михайло Іванович знає про час вашого  приїзду, доручив мені все тут показати, а він підійде трохи пізніше, бо вчора до ночі возив делегацію з Америки. Це внучка Шолом-Алейхема навідувала подивитися, який дідові в Україні створили музей”.

Валентина Василівна запросила до приміщення й запропонувала подорож давниною у два з половиною століття. Так хотілося уявити, що і як відбувалося тут понад 250 років тому. Розглядали кожний із унікальних експонатів: старовинні музичні інструменти –  скрипку, бандуру, сопілку, на яких вмів грати Григорій; предмети меблів, що відтворюють атмосферу далекої епохи. Серед експонатів є фотокопії рукописівзроблених чітким красивим почерком. Студент Могилянки Григорій був задіяний у списуванні, коли готували копію трактата Адама Зернікава на замовлення Т. Щербицького, митрополита Київського. Є йнайстаріший  портрет, зроблений невідомим художником по пам’яті.Серед майже 10 тисяч стародруків із колекції музею чимало тих, яких торкалася рука найосвіченішої людини свого часу. А із нових книг більшість – це книги про життя і творчість мислителя з дарчими написами авторів.

Роботі нашої уяви допомагала натхненна, цікава, насичена яскравими подробицями розповідь екскурсовода-професіонала. Ми сиділи в тому ж класі, на тих самих лавах, перед нами на столах були розкриті старовинні книжки на різних мовах: латина, церковно-слов’янська, старопольська, німецька. Книги – власність колегіуму, з них нотували собі щось у робочі зошити учні далекого вісімнадцятого століття. А за кафедрою був учитель піїтики – Григорій Сковорода (щоправда, тепер це майстерно виконана з пап’є-маше фігура).

Дуже цікаво було б почитати його "Розмисел про поезію і керівництво до мистецтва оної", який на вимогу єпископа віддав Сковорода на перевірку й затвердження. Але цього конспекту ще поки не вдалося знайти нікому.

А от чим відрізнялося ставлення Григорія Савича до учнів – так це відмовою від фізичних розправ над пустунами й лінивцями. Навіть відра з різками немає, як у інших класах. Про щотижневі суботні перевірки знань, які супроводжувались зойками та криками, чуло все тодішнє місто. Тих,  хто не знав відповідей на два і більше запитань, наказували секундатори. Такі ж учні, але другого року навчання, клали винуватця на бокову лаву й безжально сікли по голому тілі. А слухачам Сковороди було цікаво вчитися, то й перевірки знань були не болючими.

Незабутніми є наші враження про відвідування музею, напевно улюбленого дітища М. Сікорського, який десятиліттями щоденно доносить мудре слово самобутнього українського філософа, просвітителя і поета до нинішніх спраглих і схвильованих сердець. Так приємно було бачити, як підходили автобуси із Чернігова, Полтави та багатьох інших міст, підвозили нові й нові групи. Серед екскурсантів були і московські школярі, які так само, як ми й наші студенти, уважно слухали і роздивлялися.

Михайло Іванович прийшов, привітався як до добрих знайомих, і почаласянаша екскурсія по інших музеях міста без зайвих запитань. І не можна навіть екскурсією це назвати, точніше якась фантастична мандрівка впродовж кількох тисячоліть із цікавими зупинками в конкретних історичних моментах. Творець музеїв щиро вважав, що “кожен експонат – велика таїна творчості, художній витвір людського розуму”. Скільки ж таїн відкрилося цій людині! Речові свідчення зниклих цивілізацій, шедеври архітектури минулих часів, предмети побуту попередніх поколінь, зібрані по тисячах сіл,  і надіслані до надійних рук на зберігання сімейні реліквії навіть із далекого зарубіжжя. Від опалених зерен часів Трипілля до справжнього місяцехода можна побачити у цьому місті-музеї.

Ясна річ, що поняття часу, який фіксувався нашими годинниками просто зникло. Ловили кожне слово. Дійсно, ми не бачили до того Переяслава (хоч, як для мене особисто, це було четверте відвідування). Не могли бачити так, як його бачить М.Сікорський. Понад півстоліття тому приїхав випускник Київського університету на посаду директора фактично не існуючого Переяславського музею історії, в якому було на той час чотири працівника і аж 32 експонати, а 33-тім, як шуткує, став він сам. Як все має бути – наперед зумів побачити. І своє бачення відтворював невтомною працею. І не тільки як науковець-історик, перегортаючи тисячі сторінок книг, архівних документів, припавших пилом нерозібраних стосів стародруків і завалів рулонів у запасниках столичних (московських і київських) музеїв, а й проведенням розкопок, і організацією експедицій по всіх закуточках, вартих уваги пошуковців.

Як запевнявМихайло Іванович, ще не все зроблено із задуманого. Хоч у складі заповідника  381 пам’ятка історії та культури, 26 музеїв, у фондах яких понад 381 тис. предметів. І кожний з цих музеїв неповторний, унікальний. В кожному варто побувати і є чим дивуватись. Кого не здивує, наприклад, що шахи як гра були відомі з прадавен. Такі собі невеличкі скляні плашки чорного й білого кольору по одинадцять штук.  Їх знайшли під час розкопок. Тепер експонуються у археологічному музеї.  УРимі  й  Парижі, також є по одній подібній. До речі, слова “єдиний експонат в Україні”, “єдиний такий серед музеїв світу”, “унікальна знахідка” – впродовж усьго дня чули неодноразово.

У Музеї одягу, розміщеному у колишньому Михайлівському соборі, побачивши, як всі розпахнули очі від подиву й заніміли, Михайло Іванович почав із запитання: “Як на вашу думку, скільки сорочок мала незаможня жінка?” Напевно,одну-дві, ну може– три: робочу-повсякденну, недільну, щоб ходити до церкви... можливо,ще яку готувала на смерть. А виявляється, набагато більше (іноді до 50!).Іпишалися їх кількістю не тому, що задорого куплені, і не “лейблами” заморськими, а тим, що були вони власноруч зроблені: і тоненько виткані, і ловко шиті, і майстерно оздоблені вишивкою, мереживом. Змалечку вчили цих майстринь. Виходить, недарма зустрічали по одежині, чимало про власникамогла розповісти. І про статус, іпро рівень культури.

У Музеї кобзарства – єдиному в Україні (напевне, й у світі) зібрані унікальні музичні інструменти з прадавніх часів, то розглядали кожен експонат із надзвичайною увагою. Раптом на стенді побачила знайоме фото – Русов Олександр Олександрович. Одразу ж звертаюсь до Михайла Івановича: “Це ж наш викладач, тих часів, коли економічний університет називався комерційним інститутом.” “А ще що про Русовазнаєте?” Поспішно випалюю: “Вважається засновником земської статистики, а ще готував нецензуроване двохтомне видання творів Шевченка, яке друкувалиу Празі, а ще видав орфографічний український словник, а ще був редактором видання “Известия Киевскаго коммерческаго…” Задоволено киває: “А до цьогододайте, що досліджував творчість кобзарів, зокрема Остапа Вересая. Подивіться, які цікаві матеріали нам вдалося зібрати”.

Маємо вклонитисядоземно за багатолітній подвижницький труд по відродженню національної гідності і збереженню скарбів вічності цій відомій у всьому світі людині. Неабияким везінням для нас була можливість поспілкуватися, почути розповідь і змістовні відповіді на численні запитання. А ще побачити з якою теплотою ставляться до нього прості люди. Дружка пари молодят, що за переяславським звичаєм приїхали на Татарську гору до М узея просто неба, побачивши наш автобус, підбіг із словами: "Благаю, дозвольте на хвилину забрати Михайла Івановича, сфотографувати з молодими. У нас це вважається доброю прикметою…"

Не дарма акцентувала– прості люди. Бо керівники за всі  роки ставилися по-різному:і з партії виключали, і з посади знімали не один раз. І з дурнями недолугими, і з зависниками підлими стикався не раз. Пережито. Та про такемало кому говоривсам М.Сікорський, адже це нецікаве минуле. Куди цікавіше і думати, й говорити про Переяслав як сконцентровану, спресовану до найдостовірніших свідчень історію, представлену матеріалами заповідника. ДесятиліттямитворилаОберіг Пам’яті й Величі українського народу, ця закохана в свою країну та її багатющу історію Людина. "Бачите – на козацькому хресті вибито рік. Так, саме у цей рік відкрили Америку, а на нашій землі вже проживав висококультурний народ…" “А чи знаєте, скільки всього було козацьких Січей в Україні? Вісім!Ікожній із них треба створити гідний музей...”

А з якою гордістю поглядав М.І. Сікорський на своїх учениць науковців-екскурсоводів, під опікою й керуванням вже генерального директора заповідника штат із 190 однодумців, соратників, відданих своїй справі. Міцно володіють увагою слухачів, майстерно переплітаючи цифри, факти, дати з красивими фольклорними і поетичними перлинами. Не тільки досконало знати самим, а захопливо популяризувати, привертати увагу і дітей, і дорослих, знайти відгук у серцях. Його школа!

Коли допитливі відвідувачі роздивлялися, що демонструється у шинку, екскурсовод запитала: "А знаєте, звідки походить вислів «понеділок – день важкий?» Так, з козацьких часів. Чоловіки могли приходити в шинок у неділю, іноді й у робочі дні, бо тут не тільки пиячили, а й укладали різні господарчі та торгові угоди. Здебільшого це були усні договори, але відбувалися неодмінно у присутності довіреної особи – шинкаря. А от жінкам дозволялося відвідувати шинок тільки по понеділках. Отут за лікерчиком обговорювали козачки те, чого і згадувати не можна вдома при свекрусі або при дітях. Чоловіки в цей день мали опікуватись домашнім господарством. Вони й прозвали понеділок днем важким".

А от прощання, як такого, з М. Сікорським у нас і не відбулося. Побачивши в одному приміщенні, що щось відклеїлось, бо напередодні був чималий дощ, а також упевнившись, що ми увагою прикуті до розповіді екскурсовода про українські рушники (а їх зібрано понад чотири тисячі, у експозиції представлено 300), Михайло Іванович якось непомітно зслизнув. Коли ми почали озиратись, шукаючи та бідкаючись, що й не подякували як слід, та й додому мали завезти автобусом... То нас одразу запевнили: “директор має по дорозі зайти до теслі з якимсь терміновим завданням, а далі вже берегом вздовж Трубежу, як зазвичай, пішки йде до самого дому своєю улюбленою стежкою...”

Ми щиро вдячні В.Я. Стадниченку за дійсно незабутнє спілкування з Героєм України, хранителем гідності українства, почесним громадянином музейного міста, який підготував цілу плеяду надійних послідовників. Заслуги М. Сікорського відмічені присудженням звань і врученням орденів. Але скільки б не було цих відзнак і нагород, – впевнена, жодна з найвищих не може сповна оцінити внесок цієї унікальної особистості до Світової  скарбниці.

Людмила Рінгіс, голова правління клубу «Дорогами до прекрасного»

ЗАГАДКОВА ПІСНЯ З БОГОГЛАСНИКА

Якщо постійно перебуваєш у дослідницькому пошуку, то знахідки неодмінно трапляються – як гідна винагорода за вкладені зусилля і витрачений час. Щоправда, іноді шукаєш, передбачаючи одне, а знаходиш, навіть до кінця не усвідомлюючи, інше й значно більше. Отак було й цього разу.

Готувалась до відрядження у село Великі Бережці, що на Кременеччині. Там мали відбутися літературні читання з нагоди 120-річчя від дня народження  О.Неприцького-Грановського, американського вченого-ентомолога, відомого громадського діяча, поета, художника, першого з українців, хто отримав звання повного професора університету Міннесоти. А починав здобувати вищу освіту у далекому 1909 Олександр Неприцький  саме у нашому навчальному  закладі (тоді він називався Київським комерційним інститутом). От як представника і знавця  понад столітньої історії тепер вже Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана мене запросили до Великобережецького літературно-меморіального музею О.А.Неприцького-Грановського. Моїм завданням було розповісти, що уявляв собою інститут тих часів, дещо про тих, хто тоді викладав, а це відомі імена: М.В. Довнар-Запольський (засновник і перший ректор), Олександр і Софія Русови, К.Г. Воблий, Д.О.Граве, К.А.Пурієвич, І.І.Огієнко та інші. Безумовно, й про тих, хто навчався в ті далекі часи: В.Свідзінський, І.Бабель, П.Тичина, Л.Є.Минц, навіть дід Володимира Висоцького вчився. А ще везла для музею матеріали, знайдені у Київських архівах та бібліотеках, а також подарунки від університету.

Петро Іванович Гонтарук, засновник і директор вже понад десять років існуючого музею, порадив приїхати хоч на день раніше початку ювілейних заходів. Мені теж цього хотілося. І не тільки тому, що зможу детальніше оглянути всі експонати сільського музею, можливо, щось віднайти для нашого університетського музею про колишнього студента й ближче поспілкуватися з ріднею О.Неприцького та його друзями з Америки й Канади. Була ще одна задумка – побувати нарешті в Почаєві – це ж якихось 12 км. від Бережців.

Як зазвичай перед поїздкою, озброююсь інформацією про те, що можна цікавого побачити в пункті призначення й дорогою до нього. Про Почаїв, хоч і знала вже чимало, та все ж вирішила передивитись подане в Інтернеті. Серед електронного потоку всіляких відомостей одразу ж “зачепили” рядки:

“... 1790-го року з Почаївської друкарні вийшов "Богогласник", збірник побожних  пісень XVII—XVIII віків. Одну пісню василіяни взяли з пісень Григорія Сковороди, бо вона була тоді дуже популярна: “Ах, ушли ж моя літа, Як вихор с круга світа”.

Оскільки джерело інформації було серйозне – книга митрополита Іларіона (І.Огієнка) “Свята Почаївська Лавра”, то повірила одразу. І прізвище автора  було мені відомим, та й знала чимало про життя та творчість Івана Івановича Огієнка – педагога, мовознавця, історика, церковного й громадського діяча ще з своїх попередніх історичних досліджень про наших колишніх викладачів.

Але що ж саме дивувало? Як зазвичай, нестикування нового знайденого зі старим і звичним.

Виходить, що цей “Богогласник” – прижиттєве видання... Але ж серед тверджень сковородинознавців одностайне таке, що за життя Г.Сковороди (1722-1794) не вийшло друком жодного з його творів. Бібліографічні довідники, а їх вже чимало, не дуже відрізняються один від одного: рік першого надрукованого твору 1798-й, а кількісно, в залежності від року видання довідника, збільшується тільки перелік літератури про народного філософа й поета. Підтверджуючи цим, що інтерес і до особистості, й до його мудрості не вгасає, а шириться з часом.

Але невже ж ніхто не знає про пісню “Ах, ушли ж моя літа...”

Не знайшовши необхідного в Інтернеті, звернулась до найобізнанішого сковородинця В.Я.Стадниченка, автора кількох книг про українського любомудра, в тому числі: “Іду за Сковородою. Сповідь у любові до вчителя”. Володимир Якович по перших двох рядках такої пісні не пригадав, але пообіцяв пошукати серед своїх матеріалів.

А я продовжила свій пошук у різних напрямках, бо питань поставало все більше. Найголовніше хотілося знайти текст пісні, що за підтвердженням інформації з електронної Православної енциклопедії належить Григорію Сковороді і вміщена в Почаївському “Богогласнику” 1790 року за № 227.

То ж я й сподівалась одразу знайти слова пісні в Почаєві, адже друкарня при монастирі існує й тепер, могло ж бути перевидання старовинного збірника (нехай хоч репринтне). До монастирської книгарні летіла на крилах надії. Все передивилась у цій багатій крамниці. Але ні серед золототисно оздоблених фоліантів, ані серед скромно брошурованої духовної літератури “Богогласника” не виявилось. Ясна річ, він же був виданням часів, коли монастирем володіли уніати-василіани, а нині Свято-Успенський Почаївський монастир діє під егідою Православної церкви Московського Патріархату. То ж мої сподівання були наївними й марними.

Знаючи з Інтернету, що пісню “Ах, ушли ж мои лета” співають і донині на Підляшші, запитала у дружини директора Велико-Бережецького музею, чи вона часом не чула такої пісні. Адже Галина Іванівна Гонтарук – великий знавець народних пісень – весь кількагодинний весільний обряд може проспівати. Але такої пісні й вона, на жаль, не знає. Ще один із співзасновників музею – історик, краєзнавець Г.І.Чернихівський,  порадив шукати раритетне видання у Почаївському краєзнавчому музеї. Слушно, але для того треба трошки більше часу, ніж термін мого відрядження. Професор Іван Огієнко, досліджуючи українські стародруки у далекому 1924 році, їхав до Почаєва дні на три, а залишився щоденно працювати в монастирських архівах на кілька тижнів...

Зрозумівши, що я ще недостатньо потрудилась, аби знахідка прийшла до мене гідною винагородою, продовжила вишукувати все про прадавній “Богогласник” та його дослідників. Слід зазначити, що тих, хто цікавився цим унікальним виданням, чимало. Є цікаві дослідження музикознавців і літературознавців. Всі статті за часом досліджень помітно поділяються на два періоди: 1-й це кінець 19 –го, початок 20-го століть, а другий – від 90-х років минулого століття. Матеріали, які умовно віднесла до другого періоду, знайти неважко, вони є в електронному інформаційному потоці. Але, прочитавши їх, необхідного як для себе, на жаль, не відшукала майже нічого. І тільки занурившись у рідкісні старовинні видання, ледь стримувала себе, аби не відхилитись від обраного напрямку пошуків. Стільки захоплюючого й дивного, особливо цікаво знаходити написане вже відомими тобі авторами. Наприклад, “Песни пинчуков” М.Довнар-Запольського, або “Песни, исполненные Вересаем и записанные П.Чубинским и А.Русовым”.

Духовні пісні в Україні відомі не тільки як суто церковні, їх співали у храмах перед службою, їх виконували й лірники на людних зібраннях. Відомо чимало рукописних співаників 17-18 століть. Почаївський друкований “Богогласник” особливий: в ньому всього 247 текстів, написаних польською, церковно-слов’янською й українською мовами. Навіть дві пісні латиною.  Поряд вміщено і католицькі, й православні пісні, присвячені святам, іконам, шанованим святим і мученикам, а також пісні, “вживані у різних потребах”. Авторами текстів були і народні поети-пісняри, і ченці, і духовні отці вищих рангів. В першому надрукованому збірнику побожних пісень автори не вказувались, тому чимало довелось попрацювати дослідникам, аби встановити авторство. Іноді це вдавалось розгадати по перших літерах рядків пісні, написаної акровіршем. Відомо вже понад сорок авторів першої пісенної духовної антології, серед них  Г.Кониський, Д.Туптало (ієромонах Дмитро Ростовський), А.Достоєвський (дід відомого російського письменника).

У другій половині 19-го століття виник підвищений інтерес до народної творчості (і це продовжувалось аж до 20-х років 20-го ст.) – створювались Археографічні комісії у Львові,  Харкові, Києві. До речі в київській комісії працювали не тільки викладачі, а й студенти комерційного інституту. Про це згадували й О.Неприцький-Грановський і П.Тичина. Здійснювались фольклорні експедиції, відшукувались старовинні рукописи і стародруки.

Почаївський “Богогласник”, випущений невідомо яким накладом у 1790 році, став вже на той час бібліографічною рідкістю. У Івана Франка був такий рідкісний примірник. Він планував його ґрунтовне дослідження в літературному та історичному аспектах, але встиг написати лише кілька розділів, а надрукував тільки “Вступ до студій над “Богогласником”. Продовжив цю роботу Василь Щурат, для якого І.Франко був і вчителем, і натхненником. Був примірник першого “Богогласника” ще в одного дослідника старовинної української літератури – В.М.Перетца, засновника власної школи науковців-дослідників. Володимир Миколайович, працюючи професором Київського університету Св.Володимира, організував “Семинарий русской филологии”. Серед 68 студентів університету та слухачок Вищих курсів Жекуліної, які у 1907-1914 роках активно працювали в цьому семінарії над вивченням народної творчості, прадавньої писемної та іншої культурної спадщини, було чимало тих, хто згодом стали відомими вченими професорами у галузі літературознавства, історії мови. Але вже й під час студентства найактивніші учасники семінарію відрізнялись настільки високим науковим рівнем, серед них, до речі, і Іван Огієнко, що були обрані членами Імператорського товариства любителів давнього письменства.

В.Перетц і сам чимало попрацював над “Богогласником”, але найгрунтовніше літературно-історичне дослідження збірника здійснила його талановита учениця – С.О.Щеглова, саме за цей труд у 1919 році вона була відзначена однією з іменних премій Російської академії наук.

Серед найдавніших (1868 рік) надрукованих тверджень, що пісня, яка в “Богогласнику” вміщена під заголовком “Жаль над зле иждевенным временем жития”, належить Г.Сковороді висловив Орест Халявський (псевдонім відомого письменника Г.П. Данилевського). Він спирався на письмове свідчення, отримане від М.Бєлозерського: “Найден в числе нескольких экземпляров при записках моего деда…, переписанный рукою моего деда, почерком конца ХVIII столетия, список песни Сковороды «Ах ушли моя лета».

Ствердно щодо належності авторства цієї пісні Г.Сковороді писав (1880 рік) у своїх нарисах з історії української літератури 18-го століття М.І.Петров, який завідував Церковно- археологічним музеєм при Київській духовній академії.

Академік В.Перетц вказував, що незважаючи на те, що пісні немає у зібранні творів Сковороди, зробленому професором Д.Багалієм (1894 рік), за Григорієм Сковородою можна визнати авторство. Проаналізувавши всі відомі поезії народного філософа, його улюблену тематику та авторські прийоми, С.Щеглова доходить висновку, що пісня ймовірно написана Г.Сковородою, але могла зазнати редакторської правки укладачів “Богогласника”.

Отже серед робіт жодного з дослідників авторства старовинного збірника побожних пісень повного тексту пісні “Ах, ушлі ж моя літа” я не знайшла. Можливо, не було цієї пісні й у харківського професора Дмитра Багалія, коли він готував ювілейне видання творів Г.С. Сковороди.

Якщо на початку 20-го століття Почаївський “Богогласник”, як стверджувала С.О.Щеглова, був бібліографічною рідкістю, то нині це вже точно раритетний музейний експонат. Щоб у книгосховищі рідкісних стародруків отримати та погортати його сторінки, потрібний спеціальний дозвіл. І тим радісніше було віднайти таки слова пісні, про яку стільки вже дізналась.

Пісня достатньо довга (23 строфи), наведу хоч уривками й у сучасній транскрипції:

Про що ця пісня? Про швидкоплинність життя і про те, що треба встигати творити добро. Бо люди, плануючи жити сто років, не дуже полюбляють замолоду над цим замислюватись, ніби й старості вистачить, аби робити благоє. І про те, що не смерть винна, як нема чим звітувати, а лише власна злая воля, що все з’їдає, навіть і саму людину. То в молитвах і звертаємось до Бога, аби допоміг оминути зло.

Людмила Рінгіс, член Національної спілки журналістів України

Надруковано в газеті «Демократична Україна» за 11 вересня 2009 р.

Вміщено в книгу      В.Стадниченко, «Садівник щастя» 

ВІТАЄМО АВТОРА

Нещодавно у конференц-залі «Преса України» відбулася презентація книги «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України», випущеної видавництвом «Криниця». Автор – В.Я.Стадниченко – публіцист, канд. історичних наук, заслужений журналіст України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, міжнародної премії імені Григорія Сковороди, міжнародної журналістської премії «International communication award», журналістської премії «Золоте перо» та багатьох професійних відзнак і заслужених урядових нагород.

Щиро вітаємо автора з виходом у світ ще одного цікавого видання про народного українського філософа та дослідників його життя й творчості – сковородознавців. Володимир Якович для нас людина не стороння, адже вже багато років співпрацює з клубом «Дорогами до прекрасного», був науковим редактором ювілейних художніх колективних збірок КНЕУ  «Вітрила натхнення» та «Мереживо часу». А ще за його благословення та дружньої підтримки спільно університетськими клубами «Дорогами до прекрасного» та «Скіфи» здійснювався кількарічний творчий рейд «Шляхами Сковороди», що складався із подорожей по Україні з відвідинами музеїв та місць перебування Варсави  (Чорнух, Лохвиці, Прилук, Переяслава, Каврая та інш.), а також обговорення творів Григорія Савича та його дослідників.

Життєпис Сковороди, що поступово складався із спогадів, листування, міфів і легенд про любомудра, - це низка загадок, які вже понад двісті років інтригують і захоплюють дослідників: культурологів, філософів, музейників, літературознавців. А твори мандрівного філософа – вірші, трактати, байки, епістоли -  і досі дивують глибинною і водночас актуальною мудрістю. Що ні рядок – афоризм, що не вислів – тема для усвідомлення, порада для щоденного використання. Спроби розгадати «невловимого» Сковороду, як і намагання пізнати себе, нелегка, але благодатна справа дієвого наслідування того, хто прагнув зробити світ кращим.

В.Я.Стадниченко – людина щиро віддана цій справі і має широке коло друзів, соратників, однодумців. А ще Володимир Якович – натхненник і прекрасний організатор Великого проекту: Григорій Сковорода-300. У рамках цього проекту і здійснено видання книги «Садівник щастя» до 290 –річчя від дня народження народного мудреця, так потрібного сьогодні для розбудови нової України.

Для цікавих читачів варто навести фрагмент із щойно виданої книги, де йдеться про одну із подорожей «Шляхами Сковороди».

РАДІСНА  ЧАША  ДУШІ

Теплої, ясної осені Сковорода повів нас на Прилуччину, в Густинську пустинь, де  він, як ми були переконані, провів кілька місяців у 1779 році. Підтвердженням цьому послужили три листи, відправлені Сковородою в лютому і травні  в Харків, із позначенням на першому листі: «Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии  Прилуцкого уезда», а також документальна книжка-розвідка відомого сковородознавця Миколи Шудрі «Чолом сягнув зірок», а точніше 10-ий розділ цієї книжки «Пустинь: Гусинська чи Густинська?» Ми ще повернемося до цього різночитання в одну літеру,  бо в ній криється загадка і одночасно ключ до розгадки точного місцеперебування філософа на початку 1779 року.

У подорожі на Прилуччину я приєднався до знаттєлюбних «прочан» із Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, членів викладацького клубу «Дорогами до прекрасного», який очолює невтомна мандрівниця й допитлива дослідниця Людмила Рінгіс, і студентського клубу «Скіфи». Вони вже кілька років здійснювали подорож «Шляхами Сковороди» і тепер ось направлялися в Свято-Троїцький монастир, де на їхнє очікування, зміцнене трьома вищезгаданими листами,  кілька місяців перебував Григорій Сковорода.

На сьомому кілометрі на схід від Прилук наш автобус в’їхав у жовтогаряче  буяння золотої осені і зупинився біля воріт монастиря. Пірнувши під арку, вийшли на  монастирське подвір’я і прямо таки… задихнулися від неймовірної краси широкого оковиду.  Прямо перед нами плавав у небі Свято-Троїцький собор із срібними зірками на  куполах. Поруч  із рожевого маєва проступала барокова церква Петра і Павла – очей не відірвати. По праву руч піднісся вгору зелений шолом дзвіниці Миколаївської церкви. Ми йшли під тихим падолистом  віковічних лип, у небесному малиновому дзвоні,  у відлунні урочистої Божественної літургії…

Але не завжди Свято-Троїцький монастир стояв у такій небесній красі. Його історія велична і водночас трагічна. У минуле і теперішній день монастиря ми ввійшли разом із нашим добровільним гідом, прилучанином Є.В.Тимофієвим, який, виявляється, двадцять років тому закінчив Інститут народного господарства і тепер ось привітно зустрів друзів із рідного вузу. Спілкування із однокашником стало для клубівців  щедрим дарунком.   Євген Васильович знає в монастирі по імені кожну черницю, а найперше його ігуменю, матінку Віру, вивчив історію Густині в найменших деталях.

…У 1600-му році ієросхимонах  Межигірського монастиря Іоасаф, невтомний і непохитний у проповідництві православ’я, разом з двома іноками прийшов на берег тихого Удаю на полтавській землі, переправився човном на острів посеред ріки і занімів від навколишньої зеленої краси. Тут,  під куполом густого лісу, і поставив дубовий хрест, означивши ним місце чернечої обителі. До Іоасафа потекли люди – «заради чернечого життя і спасіння» і вже в 1614 році вони побудували на острові дерев’яну церкву.

Новозакладений монастир обростав орними землями, лісовими урочищами, рибними ставками, багатими пасовищами. І водночас випробовувався на міцність і довголіття руйнівними пожежами – в 1625-му, 1636-му і 1671-му роках. Та завжди монастир піднімався із повного згарища, розбудовувався наново, прикрашався золотими іконостасами й святими іконами і на кінець 18-го століття став в Україні  «другою Лаврою». В ті часи Густинь якраз і міг відвідати  духовний мандрівник  Григорій Сковорода. «Мандрівний філософ бував у нашому монастирі», – запевнила нас молода, освічена інокиня, яка супроводжувала нашу  групу.

Та навіть процвітаючий стан монастиря не зупинив імператрицю Катерину ІІ, яка в 1786 році, задумавши упорядкувати штати російських монастирів, підписала указ про закриття Густинської обителі. Можливо, ще й тому, що, за однією з версій, монастир став осередком вільнодумства. Ціле півстоліття Свято-Троїцький монастир простояв у запустінні, і сліди цієї руйнації відбилися в акварелях члена Санкт-Петербурзької археологічної комісії Тараса Шевченка, на яких бачимо похилені куполи,  скособочені хрести, захаращені церковні подвір’я.

З середини 19-го століття почалося відродження монастиря, який невдовзі знову засяяв красою й благодаттю – аж до революційного 1917 року. А далі як перебіг трагедійної кінострічки: на початку 20-х років монастир було закрито, в часи другої світової війни Свято-Троїцьку обитель населили черниці, але в 1959 році монастир був закритий – вже втретє за свою більш ніж трьохсотлітню історію.

Четверте відродження монастиря розпочалося в 1993 році, вже в часи незалежної України. Воно найперше пов’язане з ім’ям  ігумені монастиря Віри. Саме вона запалила лампаду новітнього літопису Густині. Разом зі своїми сестрами по вірі, спираючися на власні сили та підтримку прилучан, благодійників з інших міст, нова ігуменя підняла запустілий монастир на повен зріст, спеленала його тією величною красою, якою ми милуємося ось зараз – у нашій прощі. Невсипуща діяльність ігумені Віри Указом президента України двічі відзначена орденом княгині Ольги ІІІ і ІІ ступенів. Можемо навіч підтвердити:  заслужена нагорода!

Якби наш проводир на цьому скінчив свою розповідь, то вже й після цього  згадані роки та імена не випали б з наших сердець. Але ж Євген Васильович так само зацікавлено посвятив нас у таємниці Густинського некрополю, який шанобливо прийняв останки відомих родів Горленків та Марковичів, родову усипальницю князів Рєпніних. А насамкінець показав лист від нащадка князівського роду, який зараз живе на півдні Франції і подивував тим, які чудові вірші пише князь…

Наш супутник видався мені без перебільшення «живою енциклопедією», і я не утримався, аби не шепнути Людмилі Рінгіс: «Аж моторошно стає, скільки може людина знати…» І тільки на запитання: чи бував у Густинському монастирі Григорій Сковорода, наш проводир промовчав…

Невипадково промовчав наш незамінний гід-ерудит. Досі свідченням і доказом перебування Григорія Сковороди в Густинському монастирі слугували три листи, написані ним у Харків у 1779 році. Та при уважному їхньому прочитанні, особливо ж вихідних даних для поштаря чи скоріше для оказії, з’являються сумніви. У перших двох листах Сковорода так зазначає свою адресу: «из Гусинской пустыни», а вже в третьому змінюється   одна  літера: «из Гусынской пустыни», а перекладач цього листа на сучасну мову йде ще далі, пише: «із Густинської пустині».

Літера «т», яка з’явилася тільки в перекладному тексті листа, звабила нашого спільника у сковородинських розвідках Миколу Шудрю на думку: «лише в листі… від 10 травня правильно заадресовано: із Густинської пустині. Отже, в переписувача вкралася помилка». А незаперечної впевненості,  що листи писано із Густині, додало позначення в першому листі в Харків від 19 лютого 1779 року: «Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии, Прилуцкого уезда».

Здавалося б, це переконливий доказ місцеперебування Сковороди в полтавській Густині. Але досить було нашому клубівському ватажку Людмилі Йосиповні Рінгіс, уже після повернення в Київ, погуляти по Інтернету, як вона встановила не менш незаперечне свідчення: Полтавська губернія утворена 9 березня 1802 році, до її складу ввійшли 10 повітів, у тім числі і Прилуцький. Тож не міг Сковорода зазначити в своєму листі ще неіснуючі на той час губернію і повіт.

Звідки ж Сковорода міг написати листи, позначені адресою: Гусинська пустинь? Скоріше за все із села Гусинки, що на Харківщині, а належало воно його добрим знайомим Сошальським. У ряді й інших листів до своїх друзів Григорій Савич теж зазначає адресу: із Гусинської пустині або: із села Гусинки,  із Гусинського  лісу чи й так: із Гусинської Скринницької пустині.

За свідченням учня, друга й першого біографа філософа Михайла Ковалинського,  Сковорода обрав для себе спосіб життя як «пустынножительство» і словом «пустинь» позначав не обов’язково монастир, а й облюбоване ним усамітнене місце. У селі Гусинка «пустинню» для самітника стала пасіка.

Ось на який розслід наштовхнула нас дописана перекладачем літера «т» у слові «Гус/т/инська пустинь». Сподіваємося, що остаточне заключення в цьому пошуку можуть  зробити і зроблять авторитетні-сковородознавці.

В. Стадниченко «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України»/
К., «Криниця», 2012.

ЗАГАДКИ «НЕВЛОВИМОГО СКОВОРОДИ»

Довідавшись, що ми мандруємо «Шляхами Сковороди», здійснити  подорож до міста Прилуки й неодмінно завітати до Густині порадив  М.Шудря, відомий письменник і драматург, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, і  подарував мені свою нову книжку про Сковороду – «Чолом сягнув зірок». Невеличка книжечка на 66 сторінок, але така інформативно насичена. Один з дванадцяти етюдів-роздумів про те, що Сковорода у 1779 році доволі тривалий час жив у монастирі під Прилуками.

І хоч на карті маршрутів Сковороди, створеній Леонідом Махновцем, одним з найприскіпливіших дослідників  життя й творчості Григорія Савича, та у енциклопедичних довідниках і нинішніх інформаційних сайтах нема й згадки про перебування українського мандрівного філософа у цьому місті, але за версією М.Шудрі, Сковорода не тільки навідував, а кілька місяців жив під Прилуками. І прямим доказом того є три листи.

Один з них –“Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии, Прилуцкого уезда, 1779, февраля 19”      до А.Д.Карпова, харківського купця. Другий – “Из Гусинской пустыни, февраля 21 дня 1779 года”  до В.М.Земборського  – поміщика, з яким Сковорода підтримував дружні зв’язки, неодноразово жив у його маєтку на хуторі Гужвинському. Василь Михайлович був батьком колишнього учня Сковороди з Харківського колегіуму. Третій лист, теж адресований В. Земборському, датований 10 травня, і адресою дописувача  зазначена Густинська пустинь. То Микола Архипович робить висновок, що йдеться про одну й ту саму пустинь Густиню під Прилукою, де Григорій Сковорода перебував принаймні з лютого по травень, звідки й писалися всі вищевказані листи. Але, певне, при списуванні копіїст зробив помилку, і адресою стала „Гусинська” пустинь. Автоматично ця прикра помилка розтиражувалася  друкуванням. Може оця загублена копіїстом літера й була причиною тої  поширеної думки, що останні 25 років життя Сковорода провів у межах Слобожанщини.

Підготовка до подорожі передбачала насамперед зібрати достатньо інформації про історію і пам’ятки Прилук для обговорення дорогою та замовити оглядову екскурсію по місту з неодмінним відвіданням Густинського монастиря. Зізвонившися з місцевим краєзнавчим музеєм, дізналася, що екскурсовода, який на нашому транспорті проведе екскурсію містом, нам можуть надати, але діючий монастир не входить до об’єктів екскурсії, це треба самим вирішувати з настоятелькою, матушкою Вєрою.  Знайшовся й телефон монастиря, але, на жаль, він так і не відгукнувся.

Оскільки наближався день поїздки, і невизначеність програми тривожила все більше, то звернулася по допомогу до клубівців, і рішення проблеми знайшлося. Тетяна Валеріанівна Толова (її Володимир Якович називає ходячою енциклопедією) пригадала, що коли готувала збірку Київського Пушкінського товариства, то був включений  і дослідницький матеріал одного прилучанина, серед робочих матеріалів має бути номер його телефона. До речі, це наш колишній випускник Женя Тімофєєв. І його телефон відгукнувся не з першої спроби, але коли це таки сталося, то контакт налагодився за лічені хвилини. Одразу запевнила, що група буде підготовлена, на сайті Прилук знайшла й роздрукувала для ознайомлення групою історичну довідку про місто і навіть фото окремих пам’яток, які дуже хотілося б побачити, а крім того, нам обов’язково треба побувати у Густинському монастирі. Женя виявився настільки «нашою людиною», що не варто було його довго вмовляти, пообіцяв показати і місто, і монастир.

Коли раненько наш автобус під’їхав до обумовленого місця зустрічі, Тетяна Валеріанівна одразу впізнала нашого екскурсовода. Та й усім іншим здався добре знайомим, бо був ніби двійником відомого актора С.Любшина. І хоч ці відвідини Прилук для більшості нашої групи не були першими (раніше були поїздки за маршрутами Прилуки-Ніжин і Прилуки-Сокиринці), але увага з якою були прикуті до розповіді про історію давнього міста вражала.

Під час переїзду до монастиря, розташованого за містом, Євген Васильович, випускник планового факультету 1978 р.,  запитував про багатьох викладачів, яких пригадував із вдячністю, а ще просив неодмінно передати привіт сокурсникам: Сергію Прилипку, Ігорю Загородньому, Тані Циганковій, Сергію Єрохіну. Переказати, що в нього все добре: цікавої роботи предостатньо, був консультантом вже восьми історичних фільмів у відомих українських режисерів, вишукує цікавини у місцевому архіві й дещо друкує в різних газетах, що має красуню дружину прилучанку і чудову донечку Ангеліну, яка вчиться у другому класі. 

Приїхавши в Густи?ню, одразу зрозуміли, що  наш екскурсовод –  своя людина у монастирі. Як виявилося, допомагає у відновленні Густинського некрополя. Привітна монахиня вручила Євгену Васильовичу ключі від склепів, тож ми змогли побувати там, куди звичайним туристам вхід закрито, і вклонитися всім  святим могилам.
Під Троїцьким собором упокоєні тіла родів Горленків та Марковичів. Дід Святителя Іоасафа – полковник Дмитро Горленко  в Густині у 17-му столітті побудував дві церкви: во ім’я Святих апостолів Петра й Павла та Миколаївську.

Під Воскресенською церквою (до 1845 р. називалася Успенською, за переказами, побудована гетьманом І.Мазепою) знаходиться  родова усипальниця князів Рєпніних. Оновлення та обладнання церкви, а також повну заміну іконостасу було здійснено на пожертву Варвари Олексіївни, вдови князя Миколи Григоровича Рєпніна (рідного брата декабриста Сергія Волконського). А скільки цікавого розповів наш проводир по монастирю про історію роду Рєпніних-Волконських, і насамкінець показав лист від нащадка  князівського роду Михайла Рєпніна, що нині живе на півдні Франції. Подивував тим, які чудові вірші пише князь! Ми навіть у Яготині, де був їхній родовий маєток, стільки цікавин не чули.

В усипальниці  поряд із могильними плитами князів та княгинь є й плита над похованням Ореста Макаренка, який брав участь у дослідженнях Густині і загинув на очах батька – човен перекинувся... Нині монахині, щиро вдячні за те, що зберіг монастирські споруди від знищення, вирішили встановити символічну пам’ятну плиту й самому Миколі Макаренку, організатору й керівнику комуни безпритульників, бо де знаходиться могила видатного радянського педагога, розстріляного жорстокою владою, невідомо...

Екскурсія по монастирю, запланована на півтори-дві години, якось непомітно тривала майже п’ять. Почули і побачили ми значно більше ніж сподівалися, постояли біля чудодійної ікони Густинської Божої Матері (її ще називають ярмарковою), та у мощевичка з святинями, привезеними з різних кінців світу, і навіть омили очі водою з цілющого колодязя.

Але ж у нас було головне завдання. Біля будинку настоятельки монастиря звернулися до однієї з симпатичних монахинь і пояснили, що хотіли б дізнатися про перебування Сковороди, можливо й про те, до кого саме приїздив… У відповідь почули: « На жаль, матушка Вєра не може прийняти, у неї зараз гість… Але ми знаємо, що  Григорій Сковорода бував у Густинському монастирі...»

Слова словами… От документальне підтвердження факту, що саме у 1779 році тут перебував, могло б додати впевненості і чорнухинським дослідникам, не згідним із твердженням деяких біографів, ніби Сковорода, як пішов юнаком вчитися, то і не бував більше у селі, де народився. Як то правда, що доволі тривалий час перебував у Густині, в такій невеликій відстані від рідних Чорнух, то ноги самі б привели вклонитися могилам батьків.

І ксерокопії листів Сковороди, що покликали нас у подорож, і роздруківки з інтернету про Прилуки  подарували нашому екскурсоводу. Так хотілося  сподіватися, що незабаром у місцевих газетах, які час від часу вміщують історичні нариси Є. Тімофєєва, а може й на офіційному сайті міста, де так красиво зазначено: «Прилуки були тричі освячені відвідуванням Тараса Шевченка»,  додадуть приблизно таку інформацію: «... видатний філософ Григорій Савич Сковорода, світогляд якого сягав найвищого рівня розвитку суспільної думки 18 ст., який за життя був мандрівною академією і для нащадків залишається кладєзєм мудрості, протягом лютого-травня 1779 року перебував... спілкувався з... і писав листи...»

Хотілося… Але якісь глибинні сумніви не давали спокою. По поверненні одразу ще раз перечитала книжечку етюдів-роздумів М. Шудрі «Чолом сягнув зірок», точніше один десятий етюд із назвою «Пустинь: Гусинська чи Густинська?» На чому будується версія М. Шудрі про перебування Сковороди на Полтавщині у лютому-травні 1779 року? Це три листи з пустині, які збереглися у списках (тобто не оригіналах). Датований від 19 лютого – відправлено із Гусинської пустині Полтавської губернії Прилуцького повіту, датований від 21 лютого – із Гусинської пустині, а лист від 10 травня – із Густинської пустині. Микола Архипович припускає, що у назві пустині перших двох листів копіїстом була загублена літера «т». І доказом правильної назви – детально прописана адреса першого листа.

Але от саме ця «повна» адреса першого листа й дивувала. Переглянувши у однотомному виданні «Наукової думки» 1983 року надруковане листування Сковороди, не знайшла, щоби ще у будь-якому листі вказувалась назва губернії. Пошукавши у довіднику «Полтавщина», довідалася, що Полтавська губернія, до якої увійшли  10 повітів, у тому числі і Прилуцький, була утворена у березні 1802 року. Виходить, що Сковорода у 1779 році не міг вказувати ще неіснуючу губернію. То це, певне, якийсь пізніший у часі копіїст додав таку деталізацію адреси? І справа зовсім не в загубленій переписувачем літері в адресі 1-го та 2-го листів, а скоріше навпаки – у вставленій «т» невідомо коли і ким у адресі 3-го? І що докази перебування вже літнього Сковороди на Полтавщині дослідникам треба ще шукати.

Ймовірніше, що назва пустині таки Гусинська…  Ледь дочекавшися ранку, поділилася своїми роздумами з В. Стадниченком. Володимир Якович порадив пошукати в інтернеті інформацію про таку пустинь. Ясна річ, що ні пустині, ні монастиря з такою назвою не знайшла, бо його нема й ніколи не було. Є Свято-Георгієвський храм у селі Гусинка Купянського р-ну Харківської області, але це релігійна споруда значно пізніших часів.

Переглянула у різних електронних довідниках значення слова «пустинь» і в російському тлумачному словнику  під редакцією Д. Ушакова знайшла: «ПУСТЫНЬ  – первонач. – уединенное место, где живет отшельник, позже – монастырь, возникший в безлюдной местности».

То певно, Гусинська пустинь це зовсім не монастир, а просто місце усамітнення Сковороди, який обрав для себе «пустынножительство». У електронній бібліотеці знайшла чотирнадцять листів мандрівного філософа 1779 – 1792 років написання. Серед них не виявилося жодного написаного із Густинської пустині чи Густинського монастиря, а варіантами адреси були: із Гусинської пустині, із Гусинського лісу, із Гусинської Скринницької пустині, із Гусинки, із села Гусинка.

Цікава історія цього давнього села на Харківщині: на початку 18-го століття землі довкола річки Гусинки (раніша назва Гусинець) були виведені з фонду Ізюмського слобідського козачого полку й надані у власність писареві цього полку Ю. Розаліон-Сошальському. Починаючи з 1762 року в Гусинці часто гостював, а пізніше  подовгу жив у сім’ї Сошальських видатний український філософ, поет, музикант, просвітитель Григорій Савич Сковорода.

Вересень 2004 р., Прилуки – Густиня – Київ.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ЯК ГАСЛО ЧАСУ

«Чим ширша своєю діяльністю людина, тим дальше

після її смерті шириться пам'ять про неї»

Павло Тичина.

Широковідомою людиною Григорій  Сковорода був ще за життя. Про нього складали й переповідали легенди, вважали везінням почути на бесідах, які траплялися на площах та інших людних місцях, переписували й розповсюджували у списках його мудре слово, кобзарі співали написані ним пісні, згодом у багатьох хатах портрет мислителя розміщували на покуті поряд з іконами. А вже після того, як був надрукований життєпис, написаний його учнем Михайлом Ковалинським, а також вийшли друком зібрані твори з доробку любомудра, інтерес до цієї неординарної особистості істориків і мовознавців, педагогів і теософів, культурологів і музейних працівників постійно зростав і сформувався у окремий напрямок наукових досліджень – «сковородинознавство».

Вже понад півтора століття дослідники вишукують білі плями у біографії, прискіпливо аналізують кожне слово з творчої спадщини українського філософа, поета, музиканта, педагога, просвітителя, намагаються осягнути велич постаті Григорія Савича Сковороди. Нині не тільки вітчизняні, а й науковці вже багатьох країн світу по праву заносять ім’я українського просвітителя у один ряд з Діогеном і Сократом, Жан-Жаком Руссо і Конфуцієм і сходяться в думці, що Сковорода – явище планетарного масштабу. І навіть те, що його називають мандрівним філософом вважають справедливим не тільки тому, що, не маючи власної домівки, старчик переходив від одногопритулку, гостинно відкритого для нього, до наступного по монастирях, пасіках і маєтках друзів, а скоріше тому, що все життя перебував у духовних мандрах по великих просторах світової культури й міжсвітових просторах античних філософів, залишаючись з ними у постійному діалозі, та в безпосередньому спілкуванні з пророками, апостолами й Христом у біблійному просторі.

І все ж головне зовсім не те, яких ще високих епітетів і порівнянь у оцінках величі особистості понапридумують знавці, змагаючись у красномовстві. Той, кого за власним висловом «Світ ловив, але не спіймав», долаючи століття, продовжує тривожити розвинені уми й захоплювати чисті душі глибинною мудрістю, розсіяною у його віршах «Саду божественних пісень», у байках і філософських розглаголах. Більшість його розмислів і щирих порад, що надсилалися у листах до друзів, давно стали афоризмами і продовжують просто і по-доброму наставляти, як треба жити, щоб бути щасливим у цім складнім світі.

Основи філософського вчення Сковороди можна викласти кількома реченнями: Світ – триєдиний, є Малий світ – внутрішній світ людини, Великий – зовнішній світ і світ «Симбол», перехідний між ними, найповніше представлений у Біблії. Всі ці світи існують у «двоїстості натури»: в кожному з них є видиме й невидиме, правдиве й облудне, добре і зле. Людина народжується для щастя й у кожного від народження рівні шанси досягти щастя. Все, що людині потрібно, закладено природою, й треба жити в гармонії душі й природи. По життю треба йти дорогою віри й любові, у всьому дошукуватись правди. Дослухаючись до свого серця треба обирати собі працю, яка дається легко, приносить особисте задоволення й корисна для оточення. Сутність цього вчення може зрозуміти й дитина, а от взяти його дороговказом життя, як робив це сам Сковорода, не так просто.

Дивуються й у захваті захоплюються вивченням життя й творчого доробку численна інтернаціональна армія прихильників-сковородинівців. Відомий бразильський письменник Паоло Коельо, пояснюючи мету свого першого візиту до України в 2004 р., сказав: «Я приїхав уклонитися землі, яка народила філософа ХХІ століття Григорія Сковороду». А на запитання журналістів стосовно біографічності власних творів відповів: «Кожна книга для мене – це процес самопізнання, і з кожною книгою я пізнаю себе все краще…» По суті це співзвучно висловам Сковороди: «Пізнати в собі справжню людину», «Життя – це книга, її треба не тільки читати, а й писати…»

А серед чималої кількості імен вітчизняних сковородинознавців  хочеться особливо виділити Володимира Яковича Стадниченка, заслуженого журналіста України, кандидата історичних наук, лауреата численних письменницьких і журналістських премій. вірного друга нашого викладацького клубу «Дорогами до прекрасного». Це за його сприяння й мудрого наставництва ми разом зі студентським клубом «Скіфи» впродовж п’яти років здійснювали розвідницькі подорожі «Шляхами Сковороди». Відвідали музеї імені Г. Сковороди у Чорнухах, Лохвиці, Кавраї, Переяславі-Хмельницькому, побували у монастирях, які колись навідував мандрівний філософ, а ще залучились до громадських заходів на честь Григорія Сковороди: круглих столів, міжнародних форумів і навіть до висадки сковородинського гаю.

Зерня зацікавленості мудрістю народного філософа запало в душу В. Стадниченка ще в дитячі роки, можливо тому, що вчився у школі імені Г.С. Сковороди в Чорнухах, на батьківщині любомудра. Та ймовірніше тому, що не задовольнивсялише збагачуватися знаннями про великого земляка, працюючи у бібліотеках, архівах і музеях, відшукуючи «благословенні сліди, не змиті вічності дощами», а щиро прагнув йти по житті з посохом Сковороди, наслідувати його високий взірець людяності і душевної краси.

Результатом його розвідок й осмислень сковородинської тематики є вихід у світ книг: «Іду за Сковородою. Сповідь у любові до Вчителя» (2002), «Наш Перворозум Григорій Сковорода на портреті і в житті», у співавторстві з М. Шудрею (2004), «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України» (2012), «Учитель з Назарета і учень із Чорнух. Роздуми над книгою, яку носив у подорожній сумці Григорій Сковорода» у співдіалозі з М. Решетинським (2014). І нарешті у видавництві «Успіх і кар’єра» щойно вийшов сигнальний номер книги «Учитель життя. Сковорода як гасло часу». Понад три роки прискіпливо працював над нею автор-упорядник В.Я. Стадниченко, складаючи труди сковородинознавців як пазли, аби вийшла яскрава картина із зображенням «живого» Сковороди, нашого сучасника.

Цікавий читач дізнається з нарису Івана Яцканина, як популяризують труди Сковороди у Словаччині, а з матеріалів Вадима Воздвиженського і Володимира Стадниченка, як вшановують Григорія Сковороду у «любій його Унгарії». В книзі вміщені розвідницькі нариси, журналістські огляди, роздуми пастора про війну за правду, звіти музейників про свята й будні меморіальних музеїв. Є цікавий сценарій про особисте життя Григорія Савича, автор якого Віра Мельник отримала головну відзнаку конкурсу «Коронація слова». І навіть визнання простого українського селянина Дмитра Білодіда, все життя залюбленого у Сковороду, який щиро впевнений, що саме в його мудрості можна знайти відповіді на всі насущні проблеми й запитання. Варто віддати належне і Аллі Ковтун, яка як автор представила своє дослідницьке порівняння мудрості українського й всесвітньовідомого давньокитайського мислителя й політичного діяча, а як видавець доклала максимум зусиль аби книга вийшла не тільки інформативною, а й красивою.

Для членів культурологічного клубу «Дорогами до прекрасного», добре обізнаних із життям і творчістю Г. Сковороди та тематикою пошукових досліджень, особливою цікавиною є імена сковородинців, причетних до історії нашого університету. На одному з засідань ми обговорювали життя й творчість нашої колишньої викладачки Софії Русової, яка захоплювалась педагогічними поглядами Г. Сковороди, й присвятила йому кілька свої праць, а її син Юрій Русов, учений іхтіолог і доктор філософії, захоплювався філософією Григорія Савича, написав і видав українською й французькою мовами дослідження, в якому стверджує, що Сковорода мінімум на 150 років випередив мислителів початку 20-го століття. Про це також можна прочитати в одному з нарисів книги (автор Л. Рінгіс).

А ще можна додати: всесвітньовідомий поет Павло Тичина, студент ККІ 1913-1917 рр. майже все життя працював над поетичною симфонією «Сковорода», а теж наш випускник часів КФЕУ Борис Войцехівський – відомий в Україні як ініціатор відкриття сковородинівських світлиць та висадки сковородинських дібров.  На подячній сторінці книги «Учитель життя» згадується ще один із наших випускників вже часів КНЕУ – Тарас Кутовий, який, будучи народним депутатом Верховної Ради України, активно сприяв проведенню різних заходів у меморіальному музеї Чорнух, а також фінансово підтримав видання книги.

Сковорода потрібен і сьогодні, бо його мудре слово здатне впливати на людину й робити її кращою, більш доброю та свідомою, здатною відчути й зрозуміти своє призначення та самореалізуватися в суспільстві.

Людмила Рінгіс,

голова правління клубу «Дорогами до прекрасного»,

член Громадського організаційного комітету

Великого проекту «Сковорода - 300»

Добірка до книги «Учитель життя» -  2015 рік

ПОШУКОВЦІ ВСІХ КРАЇН – ЄДНАЙТЕСЯ!

З Діною й Олександром Муратовими, подружжям із Праги, ми знайомі вже понад п’ять років. Досліджуючи свій родовід, вони розшукували інформацію про Київський комерційний інститут, у якому, за даними Празького воєнного архіву, вчився їхній родич, один з перших добровольців Чеської Дружини. Я відгукнулася з готовністю допомогти, оскільки мала чим поділитися з історії нашого університету, який за своє понад сторічне існування змінив кілька назв: ККІ, КІНГ, КФЕІ, знов КІНГ, а тепер називається Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана. З самого заснування вищий навчальний заклад славився викладачами, серед яких чимало видатних особистостей. Наприклад, Софію Русову, яка деякий час викладала у комерційному інституті французьку, знають як засновницю перших дитсадків у Києві, видатного педагога й поборницю української національної школи. За часів Центральної Ради вона обіймала посаду заступника міністра освіти, в еміграції працювала професором  у Празькому педагогічному інституті, потім в Українському інституті громадознавства, очолювала Українську жіночу раду, була обрана почесним очільником Світового Союзу Українок. Олександр Русов  у ККІ викладав статистику, завідував кабінетом статистики, організував і до останнього дня життя був редактором періодичного видання «Известия Киевскаго коммерческаго института», а також успішно поєднував педагогічну роботу із науковою та громадською діяльністю.

І хоч про Русових у мене було чимало матеріалів, адже це були відомі особистості в українській історії, та Діна й Олександр поповнили моє зібрання зображенням могили на Ольшанському кладовищі, де була похована Софія Федорівна, цікавою статтею про неї у чеському україномовному журналі «Пороги», а також нарисами про Русових з Малої української енциклопедії, виданої в Аргентині. Зовсім новим для мене було те, що Юрій Олександрович Русов, визнаний учений іхтіолог і доктор філософії, писав про Григорія Сковороду, до того ж українською й французькою мовами. Безумовно, дуже хотілося відшукати ці його твори.

«Будемо тримати палець», як говорять чехи в таких випадках, одписали мені Муратови, а невдовзі повідомили, що у них гостював онук із Монреаля, випускник університету Мак Гілл, магістр (у них це називається «master») комп’ютерної графіки й анімації. Зацікавлено розглядав книги з автографами авторів, в тому числі й надіслані з Києва, дізнався про тематику нашого листування. Наступного дня по поверненні повідомив, що по Інтернету переглянув каталоги бібліотек Канади й Америки в пошуках статей Русова про філософа Сковороду. У Монреалі не знайшов, а от у бібліотеці Гарвардського університету точно знаходиться біографія Сковороди, написана Михайлом Ковалінським і опрацьована Юрієм Русовим. Оскільки в нього по роботі незабаром заплановано відрядження до Бостона, Андрій сподівається встигнути вже в Гарварді  дізнатися детальніше, як можна отримати необхідний матеріал і    потім вирішити, як переправити його на мою адресу.

З наступних листів стало зрозуміло, що це не відбудеться терміново, оскільки у архіві бібліотеки Гарварда зберігається й виготовляється на замовлення не електронна копія, а відбиток на слайд-плівці мікрофільмованої книги, термін виконання 3-4 тижні. Склалася родинна(всієї сім’ї Муратових) схема доставки плівки: після виготовлення її перешлють поштою до замовника (сина, що живе у Сполучених Штатах), наступною пересилкою бандероль дістанеться Праги, а далі з оказією (у другого сина по роботі передбачається відрядження в Україну) плівка опиниться в Києві.

На прохання до наших щирих помічників надіслати поштову адресу або банківський рахунок для сплати всіх витрат (112 доларів) на придбання й дві пересилки плівки  несподівано надійшла щедра пропозиція: фінансові витрати зарахувати як внесок до нашого Фонду Григорія Сковороди від родини Муратових: Діни, Олександра й Олексія (Прага), Володимира (Манчестер, США), Андрія (Монреаль, Канада).

Подальші операції з довгоочікуваною плівкою: сканування мікрокадрів, виправлення огріхів розпізнавання скану – це, як то кажуть, справа техніки. Хоч теж не така легка й швидка, але для цього вже міжнародна допомога не потрібна.

Маловідомий переклад життєпису Григорія Сковороди.

Михайло Ковалинський, вшановуючи пам’ять свого вчителя, відтворив його життєпис «Жизнь Григория Сковороды» у рік смерті українського мандрівного філософа. Писав за власними  спогадами часів навчання в Харківському колегіумі, за листами мудрого наставника, отриманими в подальші роки, а також за незабутніми словами прощальної сповіді вірного друга під час останнього тритижневого спілкування в селі Хотєтово.

Вперше надрукований цей твір був майже через сторіччя у часопису «Киевская Старина» (вересень 1886 р.)  Ще через сімдесят років життєпис опрацював доктор Юрій Русов і опублікував переклад у журналі «Визвольний шлях», який випускався у Лондоні. В тому ж 1956 році відбиток з журналу коштом Української видавничої спілки був надрукований окремою книжкою із назвою «Григорій Савич Сковорода. Життя і деякі думки українського філософа-спіритуаліста».

Для української спільноти за кордоном «Визвольний шлях», заснований у 1948 році, став шанованим періодичним виданням. Це був український суспільно-політичний, літературний і науковий журнал-місячник, в якому  друкувалися дослідження  з історії та археології України, мистецтвознавства та літературознавства, художні твори прози й поезії, переклади, спогади істориків та політичних діячів, передруки творів української радянської літератури періоду Розстріляного відродження та «шістдесятників», а також політичні документи, аналітика, огляд видань, хроніки з життя.

У двох випусках журналу «Визвольний шлях» за 1954 рік доктор Юрій Русов опублікував статтю «Той, хто багато знав того, що ми давно забули»до 110 річчя від дня народження Т. Шевченка. Аналізуючи образи-символи, які можна знайти в «Кобзарі», зупиняючись на елементах духовності, ініціативності і «посв’ячености» поета в прадавні істини, професор доводив читачам, що в Шевченкові ми маємо виразне втілення душі українського народу і Духа нації.

У опублікованій в цьому ж часопису передмові до перекладу життєпису Сковороди Юрій Русов так само підкреслив втаємниченість Григорія Савича  в одвічну мудрість. І цей переконливий висновок Ю. Русов робить не на основі тексту, написаного М. Ковалинським, а на пронесеній крізь все життя глибокій повазі до українського народного просвітителя й любомудра,  про життя й творчість якого добре  був обізнаний змалку. Це щире почуття було закладено Юрію його матір’ю, Софією Русовою, яка ще на початку своєї просвітницької діяльності саме Сковороді присвятила одну з перших праць – “Страннік Григорій Саввич Сковорода. Біографіческій очерк” (Харків, 1894 р.), а в журналі “Русская школа” за 1897 р. було надруковане її дослідження “Воспитательные идеи Г.С.Сковороды”. У подальших своїх статтях Софія Федорівна також популяризувала виховні ідеї, порівнювала  думки «таланованого вчителя життя»з подібними ідеями його сучасників – видатного просвітителя Ж.Ж. Руссо та співзвучними тезами Вольтера .

Юрій Русов впродовж життя постійно звертався до філософських ідей  українського мисленника, мудрі й влучні вислови любомудра часто використовував  у своїх лекціях і виступах. У передмові до перекладу життєпису Григорія Савича Ю. Русов стверджує, що майже всі кирило-мефодіївці, включно з Шевченком,були духовними учнямиСково­роди, а такожпорівнює його думки з творчістю більш пізніх філософів. Зокрема його дивує, як багато є суголосного сковородинським «Розглаголам» та «Бесідам» у авторки «Таємної доктрини» Олени Блаватської, українки, що писала англійською, а також у Рудольфа Штайнера, автора «Антропософії» та засновника Вальфдорфської педагогіки, орієнтованої на якомога раннє виявлення та розвиток природних здібностей людини («сродності» за Сковородою). Професор Ю. Русов робить свідомий висновок, що українська духовність в особі Григорія Савича Сковороди на понад півтора століття випередила нинішніх (середини 20-го ст.) філософів.

Привернути знов увагу та збудити інтерес до ідей Сковороди, як це вже було наприкінці 19-го і початку 20-го століття у публікаціях Софії Русової, Людмили Єфіменко, Павла Житецького, Дмитра Багалія, Володимира Перетця, Миколи Петрова, Івана Франка, Дмитра Чижевського  та інших, Юрій Русов вважав своїм патріотичним обов’язком, принаймні перед українцями за кордоном. 

І передмова, і переклад праці М. Ковалинського стали значним (певно, досі не достатньо відомим і визнаним) внеском до української сковородіани.

Людмила Рінгіс

ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ:

 СКОВОРОДА – 300

«ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА В КАМЕНІ І БРОНЗІ»

Натхнені книгою Володимира  Стадниченка «Іду за Сковородою. Сповідь у любові до вчителя», викладачі Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана (колишнього КІНГу), члени клубу «Дорогами до прекрасного» разом зі студентським клубом «Скіфи» кілька років тому розпочали цикл подорожей під девізом «Шляхами Сковороди». Запланували побувати в місцях, які сходив Григорій Сковорода, завітати до літературно-меморіальних музеїв, створених на його честь, побачити на власні очі пам’ятники, встановлені народному філософу, найперше в Україні.

Одразу ж виникли запитання: яка загальна кількість пам’ятників  українському мислителю?  І  де саме встановлені  пам’ятники? А ще було цікаво дізнатися, хто їхні автори, і хто той митець, який перший створив об’ємний портрет Григорія Савича

Пабло Пікассо визначив: «Скульптура – мистецтво розуму». Чому? І кого художник більше мав на увазі – тих, хто творить чи тих, хто створене сприймає? Над цим варто замислитись. «Скульптор має у своїх творіннях виражати стан душі» – так вважав мудрий Сократ. Справжній майстер має зрозуміти і відчути  душу, і тоді в скульптурному творі, крім портретної схожості, помітно проступають риси характеру, проглядає внутрішня сутність, а іноді й доля людини. А глядач, у свою чергу, теж має побачити внутрішню правду образу, що проявляється крізь зовнішню форму.

Скульптори – художники тривимірного простору– творили образ Г. Сковороди керуючись власним внутрішнім баченням, адже ні фотозображення, ні художнього портрета з натури не існує. Незадовго до смерті «старчика» Григорія Савича на замовлення поміщика села Пан-Іванівки А. Ковалівського «тутешнім маляром Лук’яновим» по пам’яті було написано парсуну. Це зображення поміщик надіслав у дарунок колишньому учневі Сковороди М. Ковалинському, а той вже замовив професійному художнику портрет, точніше художню копію з роботи богомаза. Упродовж 19-го століття з’явилося ще декілька мальованих і гравюрних копій роботи невідомих художників. В подальшому маститі майстри пензля вдосконалювали художнє осягнення образу мандрівного мислителя, орієнтуючись вже не тільки на перші зображення, а й на опубліковані труди Г.Сковороди, автора «філософії серця».

Ще більшою мірою це стосується мистецтва ліплення й висікання, творців об’ємного зображення. Нас вражає, коли відтворений образ немов живий і змушує замислитися: камінь перетворився на людину чи людина перевтілилась у камінь. Скульптура – одне з найдавніших мистецтв, що по своїй природі звернено і до минулого, і до теперішнього, і до майбутнього. Пам’ятники – завжди відкрита поглядам людей книга історії. Вони передають дихання епохи і віддзеркалюють суспільство, яким створені. По пам’ятниках можна судити про ідеали, народні традиції, рівень культури, і навіть про тенденції державної політики.

Хто  створив перший скульптурний портрет мандрівного філософа?

 Є свідчення дослідників про те, що в Чорнухах ще у 1914 р. клопоталися, аби встановити  пам’ятник видатному земляку. Довго добивалися дозволу земського начальства на збір пожертв, але Перша світова, а потім революція з усіма подальшими змінами влади й порядків завадили цьому патріотичному задуму, точніше відсунули його реалізацію на кілька років.

На офіційному сайті м. Сєвєродонецька вміщено цікаву інформацію про місцевого скульптора В.І. Пухальського. Ще у 1915 р. він, на той час харків’янин, створив  скульптуру Сковороди, яка з роками загубилася, а потім, на жаль, зникла безслідно.  А свою скульптуру Шевченкової Катерини з дитиною, створену роком раніше і теж загублену, йому таки вдалося знайти. Вже у повоєнні роки, перебуваючи у відрядженні в Києві, в музеї Т. Шевченка побачив її як «роботу невідомого скульптора» і довів авторство. На той час Валентин Пухальський вже був членом  Спілки художників СРСР, працював у Донецькому архітектурно-художньому училищі і мав у творчому доробку, крім численних фігур шахтарів та будівельників, серію з 32-х скульптур по «Катерині».

У книзі В. Стадниченка  та М. Шудрі «Григорій Сковорода на портреті і в житті» у заключному  переліку  восьми пам’ятників, що ілюструють фотокнигу, найстарішим є широковідомий лохвицький пам’ятник 1922 року, який більшість сковородознавців якраз і вважають першим. Але серед ілюстрацій у цій книзі наведено ще листівку з надписом: «проект пам’ятника, орієнтовно 1917-1918 рр., Петроград, автор невідомий». Дізнатися  детальніше у самого власника листівки, відомого колекціонера В. Яцюка, не вдалося, на жаль, він пішов з життя. Пошуки в періодиці тих років дали деякі уточнення. У журналі «Искусство»за 8 червня 1919 р. опубліковано невелике повідомлення: «в скором времени начнется установка памятников Сковороде, Бетховену и Сурикову».

Це було висвітлення  так званого плану монументальної пропаганди, який передбачав у Москві, Петрограді та інших містах «зняти пам’ятники, зведені на честь царів та їхніх слуг», і замість них встановити пам’ятники: революціонерам і суспільним діячам, письменникам і поетам, філософам і вченим, художникам, композиторам, артистам. Список особистостей, яким передбачалося встановити пам’ятники, додавався до декрету РНК РСФСР від 14.04.1918 р. Серед тих, хто затверджував список, був і В. Бонч-Бруєвич, добре обізнаний із творами народного філософа, адже ще у 1912 році став редактором їх видання. То, певне, з його подачі розділ «філософи і вчені» починався з прізвища Сковороди.

У  мемуарному виданні «Мой век» (М., 1972) – відомий російський скульптор Сергій Тимофійович Коньонков, згадує, що грандіозне замовлення (понад 60 скульптур!) було прийнято до виконання  дружнім колективом  московських скульпторів за принципом вільного внутрішнього розподілу. Наприклад, Тараса Шевченка обрав  Волнухін, а  Григорія Сковороду –  Крандієвська. За розпорядженням В. Леніна, кожний скульптор (не зважаючи на ім’я) одержав на виготовлення монумента 7 тис. 910 крб. І ще автор спогадів описує чимало цікавого про реалізацію плану монументальної пропаганди. Попри складні часи «воєнного комунізму» тільки у 1918-1920 рр. у Москві було встановлено 25 пам’ятників і в Петрограді 15, і ще 40 у різних містах готувалися до відкриття. Кожне відкриття перетворювалося на народне свято з урочистими промовами,  червоними прапорами, оркестрами і висвітленням у пресі. На площах  і у скверах встановлювали пам’ятники, монументи, обеліски, стіни прикрашали рельєфами. За умов економічної кризи та нестачі коштів, використовували недовговічні матеріали: гіпс, бетон, дерево. Пам’ятники створювались як тимчасові, передбачалось найкращі з них в подальшому перевести  у «вічні» матеріали.

Головне, що вдалося дізнатися зі спогадів С. Коньонкова, – це хто створив перший пам’ятник Г. Сковороді. То ж невідомий автор проекту пам’ятника, зображеного на листівці, точніше авторка, і не з Пітера, а з Москви – Надія Василівна Крандієвська (1891-1963). Походженням із інтелігентної сім’ї: батько достатньо відомий на той час журналіст, мати – професійна письменниця. Хист до ліплення виявився змалечку. Вчилася в скульптурній майстерні С.М. Волнухіна, стажувалася в Парижі у Антуана Бурделя, старанно вивчала творчість Огюста Родена. Вперше виставилась у 1911 році й отримала схвальні відгуки маститих  критиків. Серед її відомих на той час робіт – скульптурні портрети письменника Олексія Толстого, поетеси Марини Цвєтаєвої. А в подальшому створила  портрети Ф. Енгельса, М. Горького, В. Чапаєва, С. Будьонного, М. Ломоносова, Л. Толстого, цілу низку портретів О. Пушкіна та свого кумира –  Мікеланджело, а також прикрашала бібліотеку імені В. Леніна горельєфами видатних учених.

Н. Крандієвська  уявила Григорія Сковороду босоніж, із непокритою головою та костуром в руці, на який він спирається, присівши спочити на пеньочку. Одразу впадають в око натруджені ноги мандрівного філософа, а головне – безупинна робота думки мислителя. Скульптуру було завершено в листопаді 1919 р., знавці відмітили демократизм та глибокий психологізм створеного образу. Одразу ж виготовили листівку для розповсюдження, «аби народ знав, кому пролетаріат зводить пам’ятники». На 3 грудня було призначено урочисте відкриття пам’ятника в Москві (район Дорогомілово) на площі навпроти Брянського вокзалу. Але свята не сталося, бо за два дні до того при монтажі старий постамент не витримав ваги й розколовся, статуя впала й розбилася.

Пам’ятники, про які залишилися тільки згадки…  

У Сковородинівці, колишній Пан-Іванівці, де похований Г. Сковорода, у 1926 р. був встановлений пам’ятник за ініціативи комнезаму і сільської ради на кошти, зібрані селянами. Всього було внесено 130 крб., яких вистачило лише на будівельні матеріали для постаменту. Погруддя народного філософа роботи  Бернарда  Кратко, відомого українського скульптора і педагога, виготовили на Київському гончарному заводі. Як і більшість пам’ятників, що встановлювалися згідно з планом монументальної пропаганди, він був із нетривкого матеріалу. Почав руйнуватися і його зняли. Там же у Сковородинівці 1938 року Іриною Мельгуновою, викладачем Харківського художнього інституту,  був створений новий погрудний пам’ятник, але він непоправно постраждав в роки фашистської навали. З 1972 р. на цьому місті знаходиться погрудний пам’ятник роботи І.П. Кавалерідзе.

У Чорнухах, де народився Григорій Сковорода, у 1922 р. був таки встановлений довгоочікуваний бюст роботи Івана Кавалерідзе. Цей пам’ятник теж порушився під час війни, але його спробували дещо реставрувати. У такому вигляді і достояв, допоки у 1972 р. був замінений новим, теж погрудним, але вже роботи М. Когана, полтавського скульптора. А зняте з постаменту погруддя роботи І. Кавалерідзе стало експонатом Чорнухинського літературно-меморіального музею Г. Сковороди.

Пам’ятник у Лохвиці 1922 року вважається найдосконалішим із сковородіани Івана Петровича Кавалерідзе, за його власним висловом, «пам’ятник  душевний». Босоногий мандрівник легкої стрункої постави з сопілкою у руці, подорожньою торбиною й свиткою, перекинутою через плече, наче зупинився на мить, опершись на палицю, простий, відкритий світові і людям. Пам’ятник був виготовлений з бетону, але на глядачів справляв враження, що постать висічена з каменю. Якимсь дивом він зберігся в полум’ї  воєнного лихоліття. У 1972 р. автором пам’ятник був відновлений у бронзі.

Під час нашої клубівської поїздки до Лохвиці біля  пам’ятника ми слухали розповідьвизнаногосковородознавця, авторакількох книгпро Сковороду ВолодимираЯковичаСтадниченка:«Із Іваном Кавалерідзе я був особисто знайомий. Скульпторпригадував, як у 1922 році прийшов сюди йзамість  запланованого погруддя запропонував встановити скульптуру філософа на повний зріст. Проект сподобався, був затверджений.Труднощів було багато – стислі строки, нестача коштів. Будували пам’ятник всім повітом, допомагали і матеріалами,і робочими руками. А з автором вдячне місто розплатилося дорогоцінним на той час скарбом – пудом зерна. Така плата для Івана Петровича тоді була життєво потрібною. Хоча і був вже доволі відомим майстром, автором кількох скульптурних портретів і пам’ятників, ще у 1911 році став переможцем конкурсу на встановлення пам’ятника Княгині Ользі в Києві (на жаль, через кілька років пам’ятник попав до списку “старорежимних”, що підлягали знесенню), а після революції скульптор працював у Ромнах простим учителем малювання».

Був і  в Переяславі - Хмельницькому пам’ятник, встановлений у 1963 р., роботи Івана Макаровича Гончара, Народного художника України. Сковорода, який одразу пізнається по  зачісці «в кружок», в простій одежині, в накинутій на плечі свитці спочиває, присівши на камені, спрямувавши погляд у далечінь віків.  Пам’ятник, виготовлений із бетону, був встановлений у центрі міста біля Вознесенського собору і стояв там до початку 90-тих років. Але якийсь варвар розбив голову Сковороди, і пам’ятник довелося демонтувати. Макет  тепер можна побачити в місцевому меморіальному музеї, а фотозображення скульптури – у каталозі робіт видатного майстра.

У кожного пам’ятника своя історія

1972 року відбулося ювілейне святкування 250-річчя видатного мислителя, воно відзначалося у 126 країнах світу. У ряді місць, пов’язаних із життям і діяльністю Г. Сковороди, було встановлено або поновлено меморіальні дошки, пам’ятні знаки, пам’ятники. Мав з’явитися нарешті й пам’ятник у Києві навпроти Могилянської академії, де навчався Григорій Савич. Проект пам’ятника, за вибором Івана Кавалерідзе кращий з семи підготовлених варіантів, був представлений  на затвердження, але владною комісією відхилений. Автору вказали на “неприпустимі недоліки”: як це видатний мислитель – і босий? Тримає в руках книгу, це ж напевне Біблія – теж не можна… І допоки скульптор працював над зауваженнями з листопада 1972-го  по грудень 1976 року на місці пам’ятника стояв камінь.

Одразу ж з встановлення пам’ятник був визнаний киянами. Для Могилянської академії він став символом і талісманом для її студентів. Склалася традиція щорічно 14 жовтня, на день академії, проводити акцію «чистий Сковорода»–почистити, помити постать колишнього «спудея», а 28 червня, в день вручення дипломів, надівати на його голову бонет – чорну прямокутну шапочку випускника. А у сесійний період особливо часто до підніжжя пам’ятника схиляються студенти. Є така прикмета: якщо доторкнувся до постолів Сковороди, іспит буде успішно складено.

І от не так давно засобами масової інформації прокотилося повідомлення, що у керівництва Подільської районної ради м. Києва є ідея кудись перенести пам’ятник, а на цьому місці звести торговельно-розважальний центр. Це викликало шквал протестних відгуків громадськості. Відстояли. Адже пам’ятник Сковороді – одна з яскравіших візитівок Києва.

У 1989 р. у Переяславі-Хмельницькому навпроти Вознесенського собору був встановлений пам’ятник роботи Петра Романюка, київського скульптора. Простояв до 2007 року,  до завершення реставрації собору, а потім став заважати, бо «не вписувався у нову концепцію вигляду площі». Його зняли з гранітного постаменту і перенесли.  Тепер “Сковороду з гуслями”можна побачити на подвір’ї меморіального музею на відстані у кілька метрів від теж прекрасного пам’ятника роботи київського скульптора Володимира Луцака “Сковорода з пташкою”,  поставленого у 1986 році при вході до музею.

Ініціатором встановлення майже всіх пам’ятників Переяслава-Хмельницького був М.І. Сікорський, Герой України, патріарх музейної справи,  який у місті-заповіднику створив 27 музеїв, в тому числі й музей Григорія Сковороди. Скільки зусиль докладав Михайло Іванович, аби музей, як і кожне його дітище, був унікальним, найкращим у світі. Він шукав і знаходив однодумців і помічників, захоплював своїми ідеями людей творчих і неординарних.

Не менш цікаві історії пам’ятників філософу, просвітителю й поету на Слобожанщині, яка стала для Сковороди рідною, а її столицю Харків Григорій Савич вважав містом Святого Захарія й називав  «Божьим оком».

27 травня 1992 у Харкові ( вул. Блюхера, 2) біля педінституту, тепер це Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди, встановили пам’ятник. Це скульптурна композиція: на фоні великого стенду з текстом Григорія Сковороди «Мы Сотворим Світполучшій  Созиждем день вєсєлєйший» на невисокому постаменті фігура українського любомудра. На замовлення тодішнього ректора педінституту скульптуру з листової міді виконав харківський майстер Ігор Ястребов. Нещодавно статую Сковороди замінили на бронзову роботи харківського скульптора Сейфаддіна Гурбанова. Ініціаторами такої заміни були викладачі, студенти та випускники Харківського національного педагогічного університету імені Г.С. Сковороди. На зібрані кошти замовили більш динамічну постать філософа, зроблену з більш тривкого матеріалу. Урочисте відкриття оновленого пам’ятника відбулося 28 вересня 2012 року.

3 вересня 1992 року в  Харкові, який так любив Григорій Савич, відкрили ще один пам’ятник за нереалізованим проектом 1971 року Івана Кавалерідзе «Сковорода з Біблією». Пам’ятник готувався до встановлення з великими труднощами. Майже три роки пішло на збір коштів, який ініціювали товариство «Спадщина» та місцевий осередок Товариства української мови імені Т. Шевченка, на підготовку Ростиславом Синько, учнем І. Кавалерідзе, та скульпторами майстерні академіка Василя Бородая фігури для відливки й виготовлення бронзової постаті на київській скульптурній фабриці, а також на транспортування її до Харкова. На початку грудня 1991 року стара вантажівка нарешті доставила скульптуру, яка ще кілька тижнів залишалася в кузові, а потім майже дев’ять місяців лежала на подвір’ї Літературного музею, допоки керівні інстанції узгоджували місце для пам’ятника. Врешті решт поставили в скверику  під монастирською стіною. На гідний постамент і напис на ньому грошей не було, залишилося на потім. Для більшості харків’ян подія відбулася непоміченою, оскільки ні широкого висвітлення в пресі, ні масових урочистостей не планувалося.

А найпершим пам’ятником Г. Сковороді в Харкові вважають гранітну стелу з фігурою філософа, зробленою у техніці врізаного рельєфу, та текстом: «Григорій Савич Сковорода (1722 – 1794) Видатний український просвітитель, філософ, поет. Працював викладачем колегіуму, який стояв на цьому місці». Пам’ятний знак було встановлено 1974 року на території теперішнього Свято-Покровського монастиря. Автор – Лідія Твердянська.

Якщо подивитися на зібрану колекцію, то виходить, що пам’ятники Григорію Сковороді знаходяться на територіях  меморіальних музеїв (Чорнухи, Переяслав-Хмельницький, Сковородинівка), у Бабаївському лісі на «Стежці Сковороди», а також на територіях навчальних закладів: ЗОШ імені Г. Сковороди села Каврай, Переяслав-Хмельницького  державного та Харківського національного педагогічних університетів  імені Г.С. Сковороди, Київського й Хмельницького МАУП (скульптори О. Сидорук та Б. Крилов), а також Хмельницького інституту соціальних технологій (скульптор В. Корчовий). Тобто ці пам’ятники немов  “напівзакритого типу”. А таких, що встановлені у широко доступних, людних місцях, небагато:  у Лохвиці, у Києві на Подолі та у Харкові на Університетській вул.  Всі три пам’ятники авторства Івана Кавалерідзе.

За словами С. Коньонкова, ніщо не має такої невичерпної, масової аудиторії, як пам’ятник на площі міста. Встановлення пам’ятників конкретним постатям історії та культури – це визначення символів національної та політичної ідентичності країни. Напевне пам’ятники Григорію Сковороді мали б бути в усіх містах, які сходив мандрівний філософ. І скульпторів, які впродовж майже століття відтворили його образ в об’ємному портреті, ескізі чи макеті пам’ятника, можна нарахувати близько п’ятдесяти.  Але тепер, на превеликий жаль, нема єдиного продуманого плану, згідно якого надаються держзамовлення, який надихає скульпторів підвищувати майстерність і перемагати в конкурсах проектів, а місцеві адміністрації спонукає відшукувати кошти  і видне місце  встановлення пам’ятників для гідного вшанування видатного сина українського народу.

Пам’ятники Г.С.  Сковороді за межами України

Здавен так склалося, що світова значимість конкретної постаті підкреслюється встановленими за кордоном пам’ятниками. Порівняно  з Кобзарем, якому на сьогоднішній день встановлено пам’ятники у  48 країнах світу на всіх континентах, кількість закордонних скульптурних відзнак  Варсаві, синові світу,  набагато скромніша. Є дві меморіальні дошки з барельєфним зображенням українського мандрівного філософа: одна в угорському місті виноробів Токаї, де перебував з комісією Ф. Вишневського, друга в Братиславі, куди навідував до бібліотеки найстарішої вищої школи Словакії. А тепер щодо пам’ятників.

У переліку ілюстрацій книги «Наш перворозум. Григорій Сковорода на портреті і в житті» зазначено: Пам’ятник Г.С. Сковороді у м. Сілвер- Спрінг, США. Скульпт. М. Родес. 1992 р.

Дізнатися, хто такий М. Родес, допомогли друзі з Праги, невтомні дослідники Діна та Олександр Муратови, довідавшись через своїх знайомих із Сполучених Штатів, що скульптор Марк Родес працює ад’юнкт-професором мистецтв Університету м. Річмонд штату Вірджінія. Крім довідки додавалась електронна адреса й номер телефону.

А далі вже з розмови з самим Марком Родесом стало відомо, що на початку 90-х років  через містера Примака від Української національної асоціації він отримав замовлення  виготовити в бронзі статую українського філософа Сковороди, 2/3 розміру для встановлення пам’ятника у м. Сілвер-Спрінг, штат Меріленд. Точної адреси не пам’ятає, але знає, що через декілька років виникли проблеми чи то з організацією, чи з розміщенням пам’ятника, і статую переправили до Річмонда. Де вона знаходиться зараз, не відає, і дізнатися не зможе, бо містер Примак нині вже покійний. З ким ще зв’язатися, професор не знає. Та й не сподівається, що скульптура десь на виду як пам’ятник історичній особі, скоріше, як говорять, стоїть «як хтось на задньому дворі». Що ж, знайома ситуація – «пам’ятник не вписався у нову концепцію».

Це захоплююча справа: відвідувати художні виставки й переглядати опубліковані каталоги, поповнювати колекцію зображень об’ємних портретів, довідуватись нові історії про існуючі пам’ятники й цікавини про авторів. З’являються нові скульптурні роботи (ескізи, макети) й нові творці.

Невдовзі чорнушани матимуть ще один пам’ятник видатному земляку, висічений з граніту. Автор – молодий  скульптор Віталій Андріанов, у творчому доробку якого вже є встановлений у Вільнюсі пам’ятник  Тарасу Шевченку. Ініціатором нового пам’ятника у Чорнухах є шевченкознавець і сковородознавець Б. Войцехівський, якого добре знають як організатора створення живих “пам’ятників” видатним українцям – зелених дібров, священних гаїв, алей.

Напевне до 300-річчя  народин будуть ще пам’ятники українському просвітителю, філософу, поету, адже  серед митців, зокрема й скульпторів, зростає інтерес до невловимого Григорія Савича Сковороди, до його мудрого слова, до його духовного потенціалу, що був, є й буде для нас взірцем довіку.

Людмила Рінгіс,

голова правління клубу «Дорогами до прекрасного»,

член Громадського організаційного комітету

Великого проекту «Сковорода - 300»

P.S.

І все ж дослідження про перший (і довгі роки єдиний) закордонний пам’ятник Г. Сковороді не хотілося вважати завершеним.

Продовжуючи пошуки вдалося таки знайти серед архівних номерів часопису «Свобода» інформацію 1992 р. про урочисте відкриття в присутності посла України й освячення католицьким і православним священиками пам’ятника видатному українському просвітителю біля собору Святого апостола Андрія Первозваного (УПЦ)  у м. Сілвер-Спрінг (передмістя Бостона). Встановлено пам’ятник за ініціативи історико-філософського Товариства імені Григорія Сковороди. Це Товариство (певне саме його назвав Марк Родес Українською національною асоціацією) існує з 1987 року, очолює його доктор Р. Ніколс, а віце-президентом і секретарем є Григорій Приймак (містер Примак!), виходець із Чорнух, нащадок з роду Григорія Сковороди.  Метою Товариства є популяризація філософського вчення Г. Сковороди та розповіді про незалежну Україну серед американського населення.  Подібне наукове Товариство імені Григорія Сковороди, очолюване доктором філософії Євгеном Калюжним було засновано також у Монреалі. Але знайти інформацію про наявність пам’ятника Г. Сковороді в Канаді поки не вдалося.

Про хід дослідження вшанування Григорія Сковороди засобами скульптури розповідала університетська газета «Економіст» і центральна газета «Демократична Україна», вміщено нарис «Ми шукали Григорія Сковороду по всьому світу» та ілюстрації в книзі В. Стадниченка «Учитель життя. Сковорода як гасло часу».А ще створено декілька презентацій: «Сковорода в камені і бронзі», «Скульптурні портрети Сковороди», «Сковородіана скульптора Івана Кавалерідзе» для обговорення на засіданнях клубу «Дорогами до прекрасного». 

Другий закордонний пам’ятник Г. Сковороді, роботи українського скульптора Сейфаддіна Гурбанова,  – урочисто відкритий в листопаді 2016 року у Словенії в «Парку книги» міста Любляна, в присутності президентів двох країн. Сподівались, що до 300-річчя народин кількість закордонних пам’ятників Григорію Сковороді побільшає, адже інтерес до мудрості українського просвітителя закордоном, особливо в країнах Європи, помітно зростає.

І от 2 грудня 2022 року в ЗМІ повідомили – відкрито пам’ятник у самому центрі Вашингтона біля Українського дому. Фігуру «Сковорода з посохом» впізнала одразу. Так, це статуя роботи Марка Родеса, вона не загубилася! Вдруге відбулося в США відкриття пам’ятника українському Любомудру, знов урочисто в присутності повноважного посла України в Сполучених Штатах і автора скульптури Марка Роудса (М. Родеса)

На постаменті пам’ятника українською й англійською висічено текст:

Григорій Сковорода (1722-1794) український філософ – гуманіст – просвітитель – поет. «Пізнай сам себе ».

Сподіваюся, нове місце пам’ятника видатному сину українського народу буде більш надійним.

Людмила Рінгіс,

член Національної спілки журналістів України.

Переглянути ілюстрації дослідження "Увічнення Г. Сковороди засобами скульптури" можна 

https://skovoroda.man.gov.ua/article/skulpturni-zobrazhennia-hryhoriia-skovorody

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ

У видавництві «Криниця» вийшла в світ книга «Учитель з Назарета і учень із Чорнух», написана у формі вільного християнського діалогу, який ведуть Пастор і Журналіст. 

Одного з авторів знаємо – це добрий друг культурологічного клубу «Дорогами до прекрасного» Володимир Якович Стадниченко, заслужений журналіст України, лауреат Національної літературної премії імені Тараса Шевченка, Міжнародної премії імені Григорія Сковороди, премії імені Івана Франка, премії імені Володимира Винниченка та ще кількох літературно-мистецьких премій, а також вітчизняних і міжнародних журналістських відзнак.  В. Стадниченко – відомий сковородинознавець, автор кількох книг про українського філософа, письменника й просвітителя: «Іду за Сковородою. Сповідь у любові до вчителя», «Григорій Сковорода на портреті і в житті», «Садівник щастя. Сковорода  як дзеркало України». Саме Володимир Якович є натхненником циклу подорожей нашого клубу «Шляхами Сковороди».

Другий автор теж шанована й відома людина, для багатьох знайома по просвітницьких передачах на українському радіо – Решетинський  Валерій Миколайович, старший пастор євангельської церкви, президент Міжнародної духовної академії «Центр християнського лідерства», президент міжнародного благодійного фонду «Варнава», директор Інституту генези життя і Всесвіту. Пастор, який наголошує: «Золотити варто не куполи, а людські душі добрими справами», і сам є гідним прикладом творення добра й благодійності.

Співавтори ведуть роздумливу бесіду над книгою, яку носив у подорожній сумці Григорій Сковорода. По ходу дослідницького діалогу про феномен Г. Сковороди переплітаються історичні, культурологічні, філософські аспекти вічних тем: Любові до ближнього, християнських заповідей і вкладу християнства в сучасну цивілізацію водночас із точними науковими викладками та болем сприйняття теперішніх політичних подій в Україні й світі. Представлені свідомі погляди на духовну сутність людини та її призначення в суспільстві.

Книга закінчується розділом «Молитва за Україну», уривок варто навести:

«Дай нам, Ісусе, Своє серце, щоб розтопити наші закам’янілі серця, щоб у них повернулися милосердя, жалість, співчуття, щоб ми не розпинали на хресті подібних собі, а то й близьких нам людей, щоб наші серця відновилися, стали такими, якими їх витворив  Господь – не з мертвого каменю, а з живої плоті.

Дай нам, Ісусе, Свого розуму, щоб ми в усьому діяли продумано, зважено, керувалися не власним егоїзмом, а спільними інтересами, не роздималися від бездумного накопичення червінців, майна, а дехто – й захмарної розкоші, щоб дбали про злагоду в сім’ї, суспільстві, країні.

А найбільше просимо Тебе, Боже, й молимося за те, щоб Ти зберіг наші сім’ї, наші доми, нашу рідну Україну, як єдине ціле, – соборною, неподільною не тільки в діях, а й в самих думках, розквітлою красою й людьми…  Хай буде так!»

Людмила Рінгіс, голова правління клубу «Дорогами до прекрасного»,

член Національної спілки журналістів України