Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Шляхами Сковороди

СВІТ ЛОВИВ ЙОГО, АЛЕ Й ДОСІ НЕ ЗРОЗУМІВ…

Грудневе засідання клубу “Дорогами до прекрасного” було присвячене 280 – річчю від дня народження Григорія Савича Сковороди (1722 –1794р.) – мисленика, поета, мандрівного народного навчителя, нашого Перворозума, особистості, якою український народ може пишатися перед усім світом.

Г.С. Сковорода залишив дорогоцінну, а точніше – ще потребуючу збагнення повною мірою спадщину: власноручний список своїх творінь (трактати – діалоги, притчі, байки, пісні, листи) та заповіданий напис для власноруч виритої могили, також, на розгадку наступним поколінням: “Світ ловив мене, але не спіймав”. Майже три століття допитливі вчені,  захоплені послідовники й дослідники вчитуються в дивне слово, намагаючись вловити втаємничену думку, зрозуміти його вчення про сутність буття людини і сутність світу як такого.

Більш менш повно друком труди Г.С. Сковороди вийшли тільки до сторіччя від дня смерті, у 1894р. А до того, як і за життя, широко розповсюджувались у рукописних списках та усних переказах. А скільки правдивих й вигаданих легенд існує про цього старчика, якого радо стрічали бідняки і вважали за честь приймати в гості багаті поміщики, який сміливо відхилив заманливі пропозиції цариці Єлизавети, а потім і Катерини (згідно легендам словами: “мені флейта і вівця миліші царського вінця...”, так само твердо ним, людиною глибоко віруючою, було відмовлено пропозиції святих отців стати окрасою обителі і стовпом церкви – “.... .достатньо там і тих, що є стовпів неотесаних...”.

Г. С. Сковорода не був вченим філософом, але створеною ним системою започаткував особливий напрямок у розвитку самобутньої російської філософської думки, яка була в деякій мірі розвинена послідовниками. “Усебічно перемислений і прокоментований, мудрець усе ж залишається невловимим, навпаки сам він вловлює людські душі, осонцює їх добром і миром” – це слова з анотації до книги “Іду за Сковородою”(К., “Криниця”, 2002) – документальної повісті-подорожі,  написаної В. Я. Стадниченком, як сповідь у любові до вчителя. Багатюще видання, де можна знайти написане протягом  трьох століть слово про Сковороду видатних вчених: істориків, філософів, духівників і дослідників сьогодення, і Папи Римського і першого біографа і друга М Ковалінського. У книзі вміщені старовинні ліногравюри і сучасні фотографії, а ще вірші українських поетів – П.Г. Тичини, В. Забаштанського, Івана Світличного, Василя Стуса, Максима Рильського та ін.. Ця книга – чудовий дарунок всім, хто прагне зрозуміти і своє призначення у житті, і що таке творче натхнення, і знайти натяки, а може й відповіді на численні хвилюючі душу запитання. Саме ця книга закличе у подорож сковородинським шляхом, по місцях, де свято зберігається живе вчення: і у музеях, що є на Слобожанщині і на Харківщині, і на Черкащині  і у Києво-Могилянській Академії, а може завітати і до Словаччини... Ця книга знов привабить перечитувати “Сад божественних пісень”, вирештовувати перли афоризмів, а головне спрямує на самопізнання.

ВИСЛОВИ ЛЮБОМУДРА

“Філософія або любов до мудрості скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього”.

“людина повинна постійно заглядати собі в душу, очищати "сю господиню нашого тіла". Чоловік, котрий не робить цього у своїй суєтності, починає бути схожим на чепуруна, що турбується не про ногу, а про чобіт”.

“Мертва зовсім є душа людська, яка не віддана своєму природному ділу, подібна до каламутної та смердючої води...”

“ліпше бути природним котом, аніж з ослячою природою левом”

«две суть главныя... должности» — «благо родить и благо научить»

”Сокола можна навчити літати, а не черепаху, орла можна призвичаїти дивитися на сонце і мати від того задоволення, а не сову”.

"Истиный вкус при здравіи, а прямая мудрость, при пользє"

“...дяка всеблаженному Богу, що потрібне зробив легким, а важке непотрібним!”

“Світ подібний до театру: щоб грати в театрі з успіхом та похвалою, беруть ролі відповідно до здібностей...”

"У нас полза со красотою, красота же с ползою нераздєлна"

“ Красна не долготою, а красна добротою как песнь, так и жизнь...”

ЧИ ВАРТО БРАТИ ПРИКЛАД

Пригадую, почула сказане з екрана у розпалі телебаталій при обговоренні проекту «Великі українці»:

 “... Сковорода нам не приклад! По-перше, він бігав од Світу і по-друге, не боровся зі злом...”

 І одразу ж закрався сумнів – чи цей депутат вивчав, або хоч читав щось із написаного тим, кого понад два століття визнає світ як видатного українського просвітителя і ким по праву пишається нація. Навряд чи мудро з легкістю кидати такі гасла у ефір, та ще в інформаційно й емоційно напружений час, коли до телевізорів прикута увага мільйонів співвітчизників! 

Сковорода не біг од світу, а ходив світом, прагнучи зрозуміти світ і тим самим пізнати себе. Любомудр вважав, що існують великий Світ –  “Мир”, внутрішній світ людини – “Мирик”, а ще   “Симбол” як світ-посередник між ними. І у кожного з трьох триєдинопов’язаних світів є “двоїста натура”, тобто видиме й невидиме, явне й непроявлене, правдиве і облудне. І щоб розібратися, що саме “сродне” твоїй душі, закликав прислухатися до свого серця.

Самим життям своїм перевіряв мандрівний філософ свої розмисли, а знаннями й досвідом ділився з усіма: коли навчав дітей і коли спілкувався з людьми на великих ярмарках і маленьких хуторах. Втішав і роз’яснював, звеселяв піснею, підтримував порадою. Його мудрість увічнилась у віршах, трактатах, притчах і листах.

А тепер щодо боротьби зі злом.  Чи варто розстрілювати або критикувати пітьму?  Якщо можна просто ввімкнути світло – і темрява щезне, розчиниться у променях. Отак і злу ефективніше протидіяти добром. І Сковорода робив це – мудро сіяв зерна, що й нині дають живі благодатні пагінці.

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу
“Дорогами до прекрасного

ЗАГАДКОВА ПІСНЯ З БОГОГЛАСНИКА

Якщо постійно перебуваєш у дослідницькому пошуку, то знахідки неодмінно трапляються – як гідна винагорода за вкладені зусилля і витрачений час. Щоправда, іноді шукаєш, передбачаючи одне, а знаходиш, навіть до кінця не усвідомлюючи, інше й значно більше. Отак було й цього разу.

Готувалась до відрядження у село Великі Бережці, що на Кременеччині. Там мали відбутися літературні читання з нагоди 120-річчя від дня народження  О.Неприцького-Грановського, американського вченого-ентомолога, відомого громадського діяча, поета, художника, першого з українців, хто отримав звання повного професора університету Міннесоти. А починав здобувати вищу освіту у далекому 1909 Олександр Неприцький  саме у нашому навчальному  закладі (тоді він називався Київським комерційним інститутом). От як представника і знавця  понад столітньої історії тепер вже Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана мене запросили до Великобережецького літературно-меморіального музею О.А.Неприцького-Грановського. Моїм завданням було розповісти, що уявляв собою інститут тих часів, дещо про тих, хто тоді викладав, а це відомі імена: М.В. Довнар-Запольський (засновник і перший ректор), Олександр і Софія Русови, К.Г. Воблий, Д.О.Граве, К.А.Пурієвич, І.І.Огієнко та інші. Безумовно, й про тих, хто навчався в ті далекі часи: В.Свідзінський, І.Бабель, П.Тичина, Л.Є.Минц, навіть дід Володимира Висоцького вчився. А ще везла для музею матеріали, знайдені у Київських архівах та бібліотеках, а також подарунки від університету.

Петро Іванович Гонтарук, засновник і директор вже понад десять років існуючого музею, порадив приїхати хоч на день раніше початку ювілейних заходів. Мені теж цього хотілося. І не тільки тому, що зможу детальніше оглянути всі експонати сільського музею, можливо, щось віднайти для нашого університетського музею про колишнього студента й ближче поспілкуватися з ріднею О.Неприцького та його друзями з Америки й Канади. Була ще одна задумка – побувати нарешті в Почаєві – це ж якихось 12 км. від Бережців.

Як зазвичай перед поїздкою, озброююсь інформацією про те, що можна цікавого побачити в пункті призначення й дорогою до нього. Про Почаїв, хоч і знала вже чимало, та все ж вирішила передивитись подане в Інтернеті. Серед електронного потоку всіляких відомостей одразу ж “зачепили” рядки:

“... 1790-го року з Почаївської друкарні вийшов "Богогласник", збірник побожних  пісень XVIIXVIII віків. Одну пісню василіяни взяли з пісень Григорія Сковороди, бо вона була тоді дуже популярна: “Ах, ушли ж моя літа, Як вихор с круга світа”.

Оскільки джерело інформації було серйозне – книга митрополита Іларіона (І.Огієнка) “Свята Почаївська Лавра”, то повірила одразу. І прізвище автора  було мені відомим, та й знала чимало про життя та творчість Івана Івановича Огієнка – педагога, мовознавця, історика, церковного й громадського діяча ще з своїх попередніх історичних досліджень про наших колишніх викладачів.

Але що ж саме дивувало? Як зазвичай, нестикування нового знайденого зі старим і звичним.

Виходить, що цей “Богогласник” – прижиттєве видання... Але ж серед тверджень сковородинознавців одностайне таке, що за життя Г.Сковороди (1722-1794) не вийшло друком жодного з його творів. Бібліографічні довідники, а їх вже чимало, не дуже відрізняються один від одного: рік першого надрукованого твору 1798-й, а кількісно, в залежності від року видання довідника, збільшується тільки перелік літератури про народного філософа й поета. Підтверджуючи цим, що інтерес і до особистості, й до його мудрості не вгасає, а шириться з часом.

Але невже ж ніхто не знає про пісню “Ах, ушли ж моя літа...”

Не знайшовши необхідного в Інтернеті, звернулась до найобізнанішого сковородинця В.Я.Стадниченка, автора кількох книг про українського любомудра, в тому числі: “Іду за Сковородою. Сповідь у любові до вчителя”. Володимир Якович по перших двох рядках такої пісні не пригадав, але пообіцяв пошукати серед своїх матеріалів.

А я продовжила свій пошук у різних напрямках, бо питань поставало все більше. Найголовніше хотілося знайти текст пісні, що за підтвердженням інформації з електронної Православної енциклопедії належить Григорію Сковороді і вміщена в Почаївському “Богогласнику” 1790 року за № 227.

То ж я й сподівалась одразу знайти слова пісні в Почаєві, адже друкарня при монастирі існує й тепер, могло ж бути перевидання старовинного збірника (нехай хоч репринтне). До монастирської книгарні летіла на крилах надії. Все передивилась у цій багатій крамниці. Але ні серед золототисно оздоблених фоліантів, ані серед скромно брошурованої духовної літератури “Богогласника” не виявилось. Ясна річ, він же був виданням часів, коли монастирем володіли уніати-василіани, а нині Свято-Успенський Почаївський монастир діє під егідою Православної церкви Московського Патріархату. То ж мої сподівання були наївними й марними.

Знаючи з Інтернету, що пісню “Ах, ушли ж мои лета” співають і донині на Підляшші, запитала у дружини директора Велико-Бережецького музею, чи вона часом не чула такої пісні. Адже Галина Іванівна Гонтарук – великий знавець народних пісень – весь кількагодинний весільний обряд може проспівати. Але такої пісні й вона, на жаль, не знає. Ще один із співзасновників музею – історик, краєзнавець Г.І.Чернихівський,  порадив шукати раритетне видання у Почаївському краєзнавчому музеї. Слушно, але для того треба трошки більше часу, ніж термін мого відрядження. Професор Іван Огієнко, досліджуючи українські стародруки у далекому 1924 році, їхав до Почаєва дні на три, а залишився щоденно працювати в монастирських архівах на кілька тижнів...

Зрозумівши, що я ще недостатньо потрудилась, аби знахідка прийшла до мене гідною винагородою, продовжила вишукувати все про прадавній “Богогласник” та його дослідників. Слід зазначити, що тих, хто цікавився цим унікальним виданням, чимало. Є цікаві дослідження музикознавців і літературознавців. Всі статті за часом досліджень помітно поділяються на два періоди: 1-й це кінець 19 –го, початок 20-го століть, а другий – від 90-х років минулого століття. Матеріали, які умовно віднесла до другого періоду, знайти неважко, вони є в електронному інформаційному потоці. Але, прочитавши їх, необхідного як для себе, на жаль, не відшукала майже нічого. І тільки занурившись у рідкісні старовинні видання, ледь стримувала себе, аби не відхилитись від обраного напрямку пошуків. Стільки захоплюючого й дивного, особливо цікаво знаходити написане вже відомими тобі авторами. Наприклад, “Песни пинчуков” М.Довнар-Запольського, або “Песни, исполненные Вересаем и записанные П.Чубинским и А.Русовым”.

Духовні пісні в Україні відомі не тільки як суто церковні, їх співали у храмах перед службою, їх виконували й лірники на людних зібраннях. Відомо чимало рукописних співаників 17-18 століть. Почаївський друкований “Богогласник” особливий: в ньому всього 247 текстів, написаних польською, церковно-слов’янською й українською мовами. Навіть дві пісні латиною.  Поряд вміщено і католицькі, й православні пісні, присвячені святам, іконам, шанованим святим і мученикам, а також пісні, “вживані у різних потребах”. Авторами текстів були і народні поети-пісняри, і ченці, і духовні отці вищих рангів. В першому надрукованому збірнику побожних пісень автори не вказувались, тому чимало довелось попрацювати дослідникам, аби встановити авторство. Іноді це вдавалось розгадати по перших літерах рядків пісні, написаної акровіршем. Відомо вже понад сорок авторів першої пісенної духовної антології, серед них  Г.Кониський, Д.Туптало (ієромонах Дмитро Ростовський), А.Достоєвський (дід відомого російського письменника).

У другій половині 19-го століття виник підвищений інтерес до народної творчості (і це продовжувалось аж до 20-х років 20-го ст.) – створювались Археографічні комісії у Львові,  Харкові, Києві. До речі в київській комісії працювали не тільки викладачі, а й студенти комерційного інституту. Про це згадували й О.Неприцький-Грановський і П.Тичина. Здійснювались фольклорні експедиції, відшукувались старовинні рукописи і стародруки.

Почаївський “Богогласник”, випущений невідомо яким накладом у 1790 році, став вже на той час бібліографічною рідкістю. У Івана Франка був такий рідкісний примірник. Він планував його ґрунтовне дослідження в літературному та історичному аспектах, але встиг написати лише кілька розділів, а надрукував тільки “Вступ до студій над “Богогласником”. Продовжив цю роботу Василь Щурат, для якого І.Франко був і вчителем, і натхненником. Був примірник першого “Богогласника” ще в одного дослідника старовинної української літератури – В.М.Перетца, засновника власної школи науковців-дослідників. Володимир Миколайович, працюючи професором Київського університету Св.Володимира, організував “Семинарий русской филологии”. Серед 68 студентів університету та слухачок Вищих курсів Жекуліної, які у 1907-1914 роках активно працювали в цьому семінарії над вивченням народної творчості, прадавньої писемної та іншої культурної спадщини, було чимало тих, хто згодом стали відомими вченими професорами у галузі літературознавства, історії мови. Але вже й під час студентства найактивніші учасники семінарію відрізнялись настільки високим науковим рівнем, серед них, до речі, і Іван Огієнко, що були обрані членами Імператорського товариства любителів давнього письменства.

В.Перетц і сам чимало попрацював над “Богогласником”, але найгрунтовніше літературно-історичне дослідження збірника здійснила його талановита учениця – С.О.Щеглова, саме за цей труд у 1919 році вона була відзначена однією з іменних премій Російської академії наук.

Серед найдавніших (1868 рік) надрукованих тверджень, що пісня, яка в “Богогласнику” вміщена під заголовком “Жаль над зле иждевенным временем жития”, належить Г.Сковороді висловив Орест Халявський (псевдонім відомого письменника Г.П. Данилевського). Він спирався на письмове свідчення, отримане від М.Бєлозерського: “Найден в числе нескольких экземпляров при записках моего деда…, переписанный рукою моего деда, почерком конца ХVIII столетия, список песни Сковороды «Ах ушли моя лета».

Ствердно щодо належності авторства цієї пісні Г.Сковороді писав (1880 рік) у своїх нарисах з історії української літератури 18-го століття М.І.Петров, який завідував Церковно- археологічним музеєм при Київській духовній академії.

Академік В.Перетц вказував, що незважаючи на те, що пісні немає у зібранні творів Сковороди, зробленому професором Д.Багалієм (1894 рік), за Григорієм Сковородою можна визнати авторство. Проаналізувавши всі відомі поезії народного філософа, його улюблену тематику та авторські прийоми, С.Щеглова доходить висновку, що пісня ймовірно написана Г.Сковородою, але могла зазнати редакторської правки укладачів “Богогласника”.

Отже серед робіт жодного з дослідників авторства старовинного збірника побожних пісень повного тексту пісні “Ах, ушлі ж моя літа” я не знайшла. Можливо, не було цієї пісні й у харківського професора Дмитра Багалія, коли він готував ювілейне видання творів Г.С. Сковороди.

Якщо на початку 20-го століття Почаївський “Богогласник”, як стверджувала С.О.Щеглова, був бібліографічною рідкістю, то нині це вже точно раритетний музейний експонат. Щоб у книгосховищі рідкісних стародруків отримати та погортати його сторінки, потрібний спеціальний дозвіл. І тим радісніше було віднайти таки слова пісні, про яку стільки вже дізналась.

Пісня достатньо довга (23 строфи), наведу хоч уривками й у сучасній транскрипції:

“Ах, ушли ж мои лета/ Як вихор с круга света,
Тилько як во сне сдалося/ Не на свете прожилося.

Аж тут и смерть за мною/ Як есть страшна собою,
Еще гневом распалена/ Аки лвица раздражена.

Люто зверско рыкает/ В путь скоро понуждает.
Не прибрану, ни готову/ Велит ити и такову.
........
О Тройце прєблагая,/ Прости ми дела злая.
Даждь хоч мало єще жити,/ Тебе Богу послужити.
........
А ще жити даруєш/ Як том завєдуєш,
Даждь Всєщедре, даждь и тоє/ Даби оринути злоє.

Про що ця пісня? Про швидкоплинність життя і про те, що треба встигати творити добро. Бо люди, плануючи жити сто років, не дуже полюбляють замолоду над цим замислюватись, ніби й старості вистачить, аби робити благоє. І про те, що не смерть винна, як нема чим звітувати, а лише власна злая воля, що все з’їдає, навіть і саму людину. То в молитвах і звертаємось до Бога, аби допоміг оминути зло.

Людмила Рінгіс, член Національної спілки журналістів України

Надруковано в газеті «Демократична Україна» за 11 вересня 2009 р.

Вміщено в книгу      В.Стадниченко, «Садівник щастя» 

 

ВІТАЄМО АВТОРА

Нещодавно у конференц-залі «Преса України» відбулася презентація книги «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України», випущеної видавництвом «Криниця». Автор – В.Я.Стадниченко – публіцист, канд. історичних наук, заслужений журналіст України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, міжнародної премії імені Григорія Сковороди, міжнародної журналістської премії «International communication award», журналістської премії «Золоте перо» та багатьох професійних відзнак і заслужених урядових нагород.

Щиро вітаємо автора з виходом у світ ще одного цікавого видання про народного українського філософа та дослідників його життя й творчості – сковородознавців. Володимир Якович для нас людина не стороння, адже вже багато років співпрацює з клубом «Дорогами до прекрасного», був науковим редактором ювілейних художніх колективних збірок КНЕУ  «Вітрила натхнення» та «Мереживо часу». А ще за його благословення та дружньої підтримки спільно університетськими клубами «Дорогами до прекрасного» та «Скіфи» здійснювався кількарічний творчий рейд «Шляхами Сковороди», що складався із подорожей по Україні з відвідинами музеїв та місць перебування Варсави  (Чорнух, Лохвиці, Прилук, Переяслава, Каврая та інш.), а також обговорення творів Григорія Савича та його дослідників.

Життєпис Сковороди, що поступово складався із спогадів, листування, міфів і легенд про любомудра, - це низка загадок, які вже понад двісті років інтригують і захоплюють дослідників: культурологів, філософів, музейників, літературознавців. А твори мандрівного філософа – вірші, трактати, байки, епістоли -  і досі дивують глибинною і водночас актуальною мудрістю. Що ні рядок – афоризм, що не вислів – тема для усвідомлення, порада для щоденного використання. Спроби розгадати «невловимого» Сковороду, як і намагання пізнати себе, нелегка, але благодатна справа дієвого наслідування того, хто прагнув зробити світ кращим.

В.Я.Стадниченко – людина щиро віддана цій справі і має широке коло друзів, соратників, однодумців. А ще Володимир Якович – натхненник і прекрасний організатор Великого проекту: Григорій Сковорода-300. У рамках цього проекту і здійснено видання книги «Садівник щастя» до 290 –річчя від дня народження народного мудреця, так потрібного сьогодні для розбудови нової України.

Для цікавих читачів варто навести фрагмент із щойно виданої книги, де йдеться про одну із подорожей «Шляхами Сковороди».

РАДІСНА  ЧАША  ДУШІ

Теплої, ясної осені Сковорода повів нас на Прилуччину, в Густинську пустинь, де  він, як ми були переконані, провів кілька місяців у 1779 році. Підтвердженням цьому послужили три листи, відправлені Сковородою в лютому і травні  в Харків, із позначенням на першому листі: «Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии  Прилуцкого уезда», а також документальна книжка-розвідка відомого сковородознавця Миколи Шудрі «Чолом сягнув зірок», а точніше 10-ий розділ цієї книжки «Пустинь: Гусинська чи Густинська?» Ми ще повернемося до цього різночитання в одну літеру,  бо в ній криється загадка і одночасно ключ до розгадки точного місцеперебування філософа на початку 1779 року.

У подорожі на Прилуччину я приєднався до знаттєлюбних «прочан» із Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, членів викладацького клубу «Дорогами до прекрасного», який очолює невтомна мандрівниця й допитлива дослідниця Людмила Рінгіс, і студентського клубу «Скіфи». Вони вже кілька років здійснювали подорож «Шляхами Сковороди» і тепер ось направлялися в Свято-Троїцький монастир, де на їхнє очікування, зміцнене трьома вищезгаданими листами,  кілька місяців перебував Григорій Сковорода.

На сьомому кілометрі на схід від Прилук наш автобус в’їхав у жовтогаряче  буяння золотої осені і зупинився біля воріт монастиря. Пірнувши під арку, вийшли на  монастирське подвір’я і прямо таки… задихнулися від неймовірної краси широкого оковиду.  Прямо перед нами плавав у небі Свято-Троїцький собор із срібними зірками на  куполах. Поруч  із рожевого маєва проступала барокова церква Петра і Павла – очей не відірвати. По праву руч піднісся вгору зелений шолом дзвіниці Миколаївської церкви. Ми йшли під тихим падолистом  віковічних лип, у небесному малиновому дзвоні,  у відлунні урочистої Божественної літургії…

Але не завжди Свято-Троїцький монастир стояв у такій небесній красі. Його історія велична і водночас трагічна. У минуле і теперішній день монастиря ми ввійшли разом із нашим добровільним гідом, прилучанином Є.В.Тимофієвим, який, виявляється, двадцять років тому закінчив Інститут народного господарства і тепер ось привітно зустрів друзів із рідного вузу. Спілкування із однокашником стало для клубівців  щедрим дарунком.   Євген Васильович знає в монастирі по імені кожну черницю, а найперше його ігуменю, матінку Віру, вивчив історію Густині в найменших деталях.

…У 1600-му році ієросхимонах  Межигірського монастиря Іоасаф, невтомний і непохитний у проповідництві православ’я, разом з двома іноками прийшов на берег тихого Удаю на полтавській землі, переправився човном на острів посеред ріки і занімів від навколишньої зеленої краси. Тут,  під куполом густого лісу, і поставив дубовий хрест, означивши ним місце чернечої обителі. До Іоасафа потекли люди – «заради чернечого життя і спасіння» і вже в 1614 році вони побудували на острові дерев’яну церкву.

Новозакладений монастир обростав орними землями, лісовими урочищами, рибними ставками, багатими пасовищами. І водночас випробовувався на міцність і довголіття руйнівними пожежами – в 1625-му, 1636-му і 1671-му роках. Та завжди монастир піднімався із повного згарища, розбудовувався наново, прикрашався золотими іконостасами й святими іконами і на кінець 18-го століття став в Україні  «другою Лаврою». В ті часи Густинь якраз і міг відвідати  духовний мандрівник  Григорій Сковорода. «Мандрівний філософ бував у нашому монастирі», – запевнила нас молода, освічена інокиня, яка супроводжувала нашу  групу.

Та навіть процвітаючий стан монастиря не зупинив імператрицю Катерину ІІ, яка в 1786 році, задумавши упорядкувати штати російських монастирів, підписала указ про закриття Густинської обителі. Можливо, ще й тому, що, за однією з версій, монастир став осередком вільнодумства. Ціле півстоліття Свято-Троїцький монастир простояв у запустінні, і сліди цієї руйнації відбилися в акварелях члена Санкт-Петербурзької археологічної комісії Тараса Шевченка, на яких бачимо похилені куполи,  скособочені хрести, захаращені церковні подвір’я.

З середини 19-го століття почалося відродження монастиря, який невдовзі знову засяяв красою й благодаттю – аж до революційного 1917 року. А далі як перебіг трагедійної кінострічки: на початку 20-х років монастир було закрито, в часи другої світової війни Свято-Троїцьку обитель населили черниці, але в 1959 році монастир був закритий – вже втретє за свою більш ніж трьохсотлітню історію.

Четверте відродження монастиря розпочалося в 1993 році, вже в часи незалежної України. Воно найперше пов’язане з ім’ям  ігумені монастиря Віри. Саме вона запалила лампаду новітнього літопису Густині. Разом зі своїми сестрами по вірі, спираючися на власні сили та підтримку прилучан, благодійників з інших міст, нова ігуменя підняла запустілий монастир на повен зріст, спеленала його тією величною красою, якою ми милуємося ось зараз – у нашій прощі. Невсипуща діяльність ігумені Віри Указом президента України двічі відзначена орденом княгині Ольги ІІІ і ІІ ступенів. Можемо навіч підтвердити:  заслужена нагорода!

Якби наш проводир на цьому скінчив свою розповідь, то вже й після цього  згадані роки та імена не випали б з наших сердець. Але ж Євген Васильович так само зацікавлено посвятив нас у таємниці Густинського некрополю, який шанобливо прийняв останки відомих родів Горленків та Марковичів, родову усипальницю князів Рєпніних. А насамкінець показав лист від нащадка князівського роду, який зараз живе на півдні Франції і подивував тим, які чудові вірші пише князь…

Наш супутник видався мені без перебільшення «живою енциклопедією», і я не утримався, аби не шепнути Людмилі Рінгіс: «Аж моторошно стає, скільки може людина знати…» І тільки на запитання: чи бував у Густинському монастирі Григорій Сковорода, наш проводир промовчав…

Невипадково промовчав наш незамінний гід-ерудит. Досі свідченням і доказом перебування Григорія Сковороди в Густинському монастирі слугували три листи, написані ним у Харків у 1779 році. Та при уважному їхньому прочитанні, особливо ж вихідних даних для поштаря чи скоріше для оказії, з’являються сумніви. У перших двох листах Сковорода так зазначає свою адресу: «из Гусинской пустыни», а вже в третьому змінюється   одна  літера: «из Гусынской пустыни», а перекладач цього листа на сучасну мову йде ще далі, пише: «із Густинської пустині».

Літера «т», яка з’явилася тільки в перекладному тексті листа, звабила нашого спільника у сковородинських розвідках Миколу Шудрю на думку: «лише в листі… від 10 травня правильно заадресовано: із Густинської пустині. Отже, в переписувача вкралася помилка». А незаперечної впевненості,  що листи писано із Густині, додало позначення в першому листі в Харків від 19 лютого 1779 року: «Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии, Прилуцкого уезда».

Здавалося б, це переконливий доказ місцеперебування Сковороди в полтавській Густині. Але досить було нашому клубівському ватажку Людмилі Йосиповні Рінгіс, уже після повернення в Київ, погуляти по Інтернету, як вона встановила не менш незаперечне свідчення: Полтавська губернія утворена 9 березня 1802 році, до її складу ввійшли 10 повітів, у тім числі і Прилуцький. Тож не міг Сковорода зазначити в своєму листі ще неіснуючі на той час губернію і повіт.

Звідки ж Сковорода міг написати листи, позначені адресою: Гусинська пустинь? Скоріше за все із села Гусинки, що на Харківщині, а належало воно його добрим знайомим Сошальським. У ряді й інших листів до своїх друзів Григорій Савич теж зазначає адресу: із Гусинської пустині або: із села Гусинки,  із Гусинського  лісу чи й так: із Гусинської Скринницької пустині.

За свідченням учня, друга й першого біографа філософа Михайла Ковалинського,  Сковорода обрав для себе спосіб життя як «пустынножительство» і словом «пустинь» позначав не обов’язково монастир, а й облюбоване ним усамітнене місце. У селі Гусинка «пустинню» для самітника стала пасіка.

Ось на який розслід наштовхнула нас дописана перекладачем літера «т» у слові «Гус/т/инська пустинь». Сподіваємося, що остаточне заключення в цьому пошуку можуть  зробити і зроблять авторитетні-сковородознавці.

В. Стадниченко «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України»/
К., «Криниця», 2012.

ЗАГАДКИ «НЕВЛОВИМОГО СКОВОРОДИ»

Довідавшись, що ми мандруємо «Шляхами Сковороди», здійснити  подорож до міста Прилуки й неодмінно завітати до Густині порадив  М.Шудря, відомий письменник і драматург, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, і  подарував мені свою нову книжку про Сковороду – «Чолом сягнув зірок». Невеличка книжечка на 66 сторінок, але така інформативно насичена. Один з дванадцяти етюдів-роздумів про те, що Сковорода у 1779 році доволі тривалий час жив у монастирі під Прилуками.

І хоч на карті маршрутів Сковороди, створеній Леонідом Махновцем, одним з найприскіпливіших дослідників  життя й творчості Григорія Савича, та у енциклопедичних довідниках і нинішніх інформаційних сайтах нема й згадки про перебування українського мандрівного філософа у цьому місті, але за версією М.Шудрі, Сковорода не тільки навідував, а кілька місяців жив під Прилуками. І прямим доказом того є три листи.

Один з них –“Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии, Прилуцкого уезда, 1779, февраля 19”      до А.Д.Карпова, харківського купця. Другий – “Из Гусинской пустыни, февраля 21 дня 1779 года”  до В.М.Земборського  – поміщика, з яким Сковорода підтримував дружні зв’язки, неодноразово жив у його маєтку на хуторі Гужвинському. Василь Михайлович був батьком колишнього учня Сковороди з Харківського колегіуму. Третій лист, теж адресований В. Земборському, датований 10 травня, і адресою дописувача  зазначена Густинська пустинь. То Микола Архипович робить висновок, що йдеться про одну й ту саму пустинь Густиню під Прилукою, де Григорій Сковорода перебував принаймні з лютого по травень, звідки й писалися всі вищевказані листи. Але, певне, при списуванні копіїст зробив помилку, і адресою стала „Гусинська” пустинь. Автоматично ця прикра помилка розтиражувалася  друкуванням. Може оця загублена копіїстом літера й була причиною тої  поширеної думки, що останні 25 років життя Сковорода провів у межах Слобожанщини.

Підготовка до подорожі передбачала насамперед зібрати достатньо інформації про історію і пам’ятки Прилук для обговорення дорогою та замовити оглядову екскурсію по місту з неодмінним відвіданням Густинського монастиря. Зізвонившися з місцевим краєзнавчим музеєм, дізналася, що екскурсовода, який на нашому транспорті проведе екскурсію містом, нам можуть надати, але діючий монастир не входить до об’єктів екскурсії, це треба самим вирішувати з настоятелькою, матушкою Вєрою.  Знайшовся й телефон монастиря, але, на жаль, він так і не відгукнувся.

Оскільки наближався день поїздки, і невизначеність програми тривожила все більше, то звернулася по допомогу до клубівців, і рішення проблеми знайшлося. Тетяна Валеріанівна Толова (її Володимир Якович називає ходячою енциклопедією) пригадала, що коли готувала збірку Київського Пушкінського товариства, то був включений  і дослідницький матеріал одного прилучанина, серед робочих матеріалів має бути номер його телефона. До речі, це наш колишній випускник Женя Тімофєєв. І його телефон відгукнувся не з першої спроби, але коли це таки сталося, то контакт налагодився за лічені хвилини. Одразу запевнила, що група буде підготовлена, на сайті Прилук знайшла й роздрукувала для ознайомлення групою історичну довідку про місто і навіть фото окремих пам’яток, які дуже хотілося б побачити, а крім того, нам обов’язково треба побувати у Густинському монастирі. Женя виявився настільки «нашою людиною», що не варто було його довго вмовляти, пообіцяв показати і місто, і монастир.

Коли раненько наш автобус під’їхав до обумовленого місця зустрічі, Тетяна Валеріанівна одразу впізнала нашого екскурсовода. Та й усім іншим здався добре знайомим, бо був ніби двійником відомого актора С.Любшина. І хоч ці відвідини Прилук для більшості нашої групи не були першими (раніше були поїздки за маршрутами Прилуки-Ніжин і Прилуки-Сокиринці), але увага з якою були прикуті до розповіді про історію давнього міста вражала.

Під час переїзду до монастиря, розташованого за містом, Євген Васильович, випускник планового факультету 1978 р.,  запитував про багатьох викладачів, яких пригадував із вдячністю, а ще просив неодмінно передати привіт сокурсникам: Сергію Прилипку, Ігорю Загородньому, Тані Циганковій, Сергію Єрохіну. Переказати, що в нього все добре: цікавої роботи предостатньо, був консультантом вже восьми історичних фільмів у відомих українських режисерів, вишукує цікавини у місцевому архіві й дещо друкує в різних газетах, що має красуню дружину прилучанку і чудову донечку Ангеліну, яка вчиться у другому класі. 

Приїхавши в Густи?ню, одразу зрозуміли, що  наш екскурсовод –  своя людина у монастирі. Як виявилося, допомагає у відновленні Густинського некрополя. Привітна монахиня вручила Євгену Васильовичу ключі від склепів, тож ми змогли побувати там, куди звичайним туристам вхід закрито, і вклонитися всім  святим могилам.
Під Троїцьким собором упокоєні тіла родів Горленків та Марковичів. Дід Святителя Іоасафа – полковник Дмитро Горленко  в Густині у 17-му столітті побудував дві церкви: во ім’я Святих апостолів Петра й Павла та Миколаївську.

Під Воскресенською церквою (до 1845 р. називалася Успенською, за переказами, побудована гетьманом І.Мазепою) знаходиться  родова усипальниця князів Рєпніних. Оновлення та обладнання церкви, а також повну заміну іконостасу було здійснено на пожертву Варвари Олексіївни, вдови князя Миколи Григоровича Рєпніна (рідного брата декабриста Сергія Волконського). А скільки цікавого розповів наш проводир по монастирю про історію роду Рєпніних-Волконських, і насамкінець показав лист від нащадка  князівського роду Михайла Рєпніна, що нині живе на півдні Франції. Подивував тим, які чудові вірші пише князь! Ми навіть у Яготині, де був їхній родовий маєток, стільки цікавин не чули.

В усипальниці  поряд із могильними плитами князів та княгинь є й плита над похованням Ореста Макаренка, який брав участь у дослідженнях Густині і загинув на очах батька – човен перекинувся... Нині монахині, щиро вдячні за те, що зберіг монастирські споруди від знищення, вирішили встановити символічну пам’ятну плиту й самому Миколі Макаренку, організатору й керівнику комуни безпритульників, бо де знаходиться могила видатного радянського педагога, розстріляного жорстокою владою, невідомо...

Екскурсія по монастирю, запланована на півтори-дві години, якось непомітно тривала майже п’ять. Почули і побачили ми значно більше ніж сподівалися, постояли біля чудодійної ікони Густинської Божої Матері (її ще називають ярмарковою), та у мощевичка з святинями, привезеними з різних кінців світу, і навіть омили очі водою з цілющого колодязя.

Але ж у нас було головне завдання. Біля будинку настоятельки монастиря звернулися до однієї з симпатичних монахинь і пояснили, що хотіли б дізнатися про перебування Сковороди, можливо й про те, до кого саме приїздив… У відповідь почули: « На жаль, матушка Вєра не може прийняти, у неї зараз гість… Але ми знаємо, що  Григорій Сковорода бував у Густинському монастирі...»

Слова словами… От документальне підтвердження факту, що саме у 1779 році тут перебував, могло б додати впевненості і чорнухинським дослідникам, не згідним із твердженням деяких біографів, ніби Сковорода, як пішов юнаком вчитися, то і не бував більше у селі, де народився. Як то правда, що доволі тривалий час перебував у Густині, в такій невеликій відстані від рідних Чорнух, то ноги самі б привели вклонитися могилам батьків.

І ксерокопії листів Сковороди, що покликали нас у подорож, і роздруківки з інтернету про Прилуки  подарували нашому екскурсоводу. Так хотілося  сподіватися, що незабаром у місцевих газетах, які час від часу вміщують історичні нариси Є. Тімофєєва, а може й на офіційному сайті міста, де так красиво зазначено: «Прилуки були тричі освячені відвідуванням Тараса Шевченка»,  додадуть приблизно таку інформацію: «... видатний філософ Григорій Савич Сковорода, світогляд якого сягав найвищого рівня розвитку суспільної думки 18 ст., який за життя був мандрівною академією і для нащадків залишається кладєзєм мудрості, протягом лютого-травня 1779 року перебував... спілкувався з... і писав листи...»

Хотілося… Але якісь глибинні сумніви не давали спокою. По поверненні одразу ще раз перечитала книжечку етюдів-роздумів М. Шудрі «Чолом сягнув зірок», точніше один десятий етюд із назвою «Пустинь: Гусинська чи Густинська?» На чому будується версія М. Шудрі про перебування Сковороди на Полтавщині у лютому-травні 1779 року? Це три листи з пустині, які збереглися у списках (тобто не оригіналах). Датований від 19 лютого – відправлено із Гусинської пустині Полтавської губернії Прилуцького повіту, датований від 21 лютого – із Гусинської пустині, а лист від 10 травня – із Густинської пустині. Микола Архипович припускає, що у назві пустині перших двох листів копіїстом була загублена літера «т». І доказом правильної назви – детально прописана адреса першого листа.

Але от саме ця «повна» адреса першого листа й дивувала. Переглянувши у однотомному виданні «Наукової думки» 1983 року надруковане листування Сковороди, не знайшла, щоби ще у будь-якому листі вказувалась назва губернії. Пошукавши у довіднику «Полтавщина», довідалася, що Полтавська губернія, до якої увійшли  10 повітів, у тому числі і Прилуцький, була утворена у березні 1802 року. Виходить, що Сковорода у 1779 році не міг вказувати ще неіснуючу губернію. То це, певне, якийсь пізніший у часі копіїст додав таку деталізацію адреси? І справа зовсім не в загубленій переписувачем літері в адресі 1-го та 2-го листів, а скоріше навпаки – у вставленій «т» невідомо коли і ким у адресі 3-го? І що докази перебування вже літнього Сковороди на Полтавщині дослідникам треба ще шукати.

Ймовірніше, що назва пустині таки Гусинська…  Ледь дочекавшися ранку, поділилася своїми роздумами з В. Стадниченком. Володимир Якович порадив пошукати в інтернеті інформацію про таку пустинь. Ясна річ, що ні пустині, ні монастиря з такою назвою не знайшла, бо його нема й ніколи не було. Є Свято-Георгієвський храм у селі Гусинка Купянського р-ну Харківської області, але це релігійна споруда значно пізніших часів.

Переглянула у різних електронних довідниках значення слова «пустинь» і в російському тлумачному словнику  під редакцією Д. Ушакова знайшла: «ПУСТЫНЬ  – первонач. – уединенное место, где живет отшельник, позже – монастырь, возникший в безлюдной местности».

То певно, Гусинська пустинь це зовсім не монастир, а просто місце усамітнення Сковороди, який обрав для себе «пустынножительство». У електронній бібліотеці знайшла чотирнадцять листів мандрівного філософа 1779 – 1792 років написання. Серед них не виявилося жодного написаного із Густинської пустині чи Густинського монастиря, а варіантами адреси були: із Гусинської пустині, із Гусинського лісу, із Гусинської Скринницької пустині, із Гусинки, із села Гусинка.

Цікава історія цього давнього села на Харківщині: на початку 18-го століття землі довкола річки Гусинки (раніша назва Гусинець) були виведені з фонду Ізюмського слобідського козачого полку й надані у власність писареві цього полку Ю. Розаліон-Сошальському. Починаючи з 1762 року в Гусинці часто гостював, а пізніше  подовгу жив у сім’ї Сошальських видатний український філософ, поет, музикант, просвітитель Григорій Савич Сковорода.

Вересень 2004 р., Прилуки – Густиня – Київ.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ЯК ГАСЛО ЧАСУ

«Чим ширша своєю діяльністю людина, тим дальше

після її смерті шириться пам'ять про неї»

Павло Тичина.

Широковідомою людиною Григорій  Сковорода був ще за життя. Про нього складали й переповідали легенди, вважали везінням почути на бесідах, які траплялися на площах та інших людних місцях, переписували й розповсюджували у списках його мудре слово, кобзарі співали написані ним пісні, згодом у багатьох хатах портрет мислителя розміщували на покуті поряд з іконами. А вже після того, як був надрукований життєпис, написаний його учнем Михайлом Ковалинським, а також вийшли друком зібрані твори з доробку любомудра, інтерес до цієї неординарної особистості істориків і мовознавців, педагогів і теософів, культурологів і музейних працівників постійно зростав і сформувався у окремий напрямок наукових досліджень – «сковородинознавство».

Вже понад півтора століття дослідники вишукують білі плями у біографії, прискіпливо аналізують кожне слово з творчої спадщини українського філософа, поета, музиканта, педагога, просвітителя, намагаються осягнути велич постаті Григорія Савича Сковороди. Нині не тільки вітчизняні, а й науковці вже багатьох країн світу по праву заносять ім’я українського просвітителя у один ряд з Діогеном і Сократом, Жан-Жаком Руссо і Конфуцієм і сходяться в думці, що Сковорода – явище планетарного масштабу. І навіть те, що його називають мандрівним філософом вважають справедливим не тільки тому, що, не маючи власної домівки, старчик переходив від одногопритулку, гостинно відкритого для нього, до наступного по монастирях, пасіках і маєтках друзів, а скоріше тому, що все життя перебував у духовних мандрах по великих просторах світової культури й міжсвітових просторах античних філософів, залишаючись з ними у постійному діалозі, та в безпосередньому спілкуванні з пророками, апостолами й Христом у біблійному просторі.

І все ж головне зовсім не те, яких ще високих епітетів і порівнянь у оцінках величі особистості понапридумують знавці, змагаючись у красномовстві. Той, кого за власним висловом «Світ ловив, але не спіймав», долаючи століття, продовжує тривожити розвинені уми й захоплювати чисті душі глибинною мудрістю, розсіяною у його віршах «Саду божественних пісень», у байках і філософських розглаголах. Більшість його розмислів і щирих порад, що надсилалися у листах до друзів, давно стали афоризмами і продовжують просто і по-доброму наставляти, як треба жити, щоб бути щасливим у цім складнім світі.

Основи філософського вчення Сковороди можна викласти кількома реченнями: Світ – триєдиний, є Малий світ – внутрішній світ людини, Великий – зовнішній світ і світ «Симбол», перехідний між ними, найповніше представлений у Біблії. Всі ці світи існують у «двоїстості натури»: в кожному з них є видиме й невидиме, правдиве й облудне, добре і зле. Людина народжується для щастя й у кожного від народження рівні шанси досягти щастя. Все, що людині потрібно, закладено природою, й треба жити в гармонії душі й природи. По життю треба йти дорогою віри й любові, у всьому дошукуватись правди. Дослухаючись до свого серця треба обирати собі працю, яка дається легко, приносить особисте задоволення й корисна для оточення. Сутність цього вчення може зрозуміти й дитина, а от взяти його дороговказом життя, як робив це сам Сковорода, не так просто.

Дивуються й у захваті захоплюються вивченням життя й творчого доробку численна інтернаціональна армія прихильників-сковородинівців. Відомий бразильський письменник Паоло Коельо, пояснюючи мету свого першого візиту до України в 2004 р., сказав: «Я приїхав уклонитися землі, яка народила філософа ХХІ століття Григорія Сковороду». А на запитання журналістів стосовно біографічності власних творів відповів: «Кожна книга для мене – це процес самопізнання, і з кожною книгою я пізнаю себе все краще…» По суті це співзвучно висловам Сковороди: «Пізнати в собі справжню людину», «Життя – це книга, її треба не тільки читати, а й писати…»

А серед чималої кількості імен вітчизняних сковородинознавців  хочеться особливо виділити Володимира Яковича Стадниченка, заслуженого журналіста України, кандидата історичних наук, лауреата численних письменницьких і журналістських премій. вірного друга нашого викладацького клубу «Дорогами до прекрасного». Це за його сприяння й мудрого наставництва ми разом зі студентським клубом «Скіфи» впродовж п’яти років здійснювали розвідницькі подорожі «Шляхами Сковороди». Відвідали музеї імені Г. Сковороди у Чорнухах, Лохвиці, Кавраї, Переяславі-Хмельницькому, побували у монастирях, які колись навідував мандрівний філософ, а ще залучились до громадських заходів на честь Григорія Сковороди: круглих столів, міжнародних форумів і навіть до висадки сковородинського гаю.

Зерня зацікавленості мудрістю народного філософа запало в душу В. Стадниченка ще в дитячі роки, можливо тому, що вчився у школі імені Г.С. Сковороди в Чорнухах, на батьківщині любомудра. Та ймовірніше тому, що не задовольнивсялише збагачуватися знаннями про великого земляка, працюючи у бібліотеках, архівах і музеях, відшукуючи «благословенні сліди, не змиті вічності дощами», а щиро прагнув йти по житті з посохом Сковороди, наслідувати його високий взірець людяності і душевної краси.

Результатом його розвідок й осмислень сковородинської тематики є вихід у світ книг: «Іду за Сковородою. Сповідь у любові до Вчителя» (2002), «Наш Перворозум Григорій Сковорода на портреті і в житті», у співавторстві з М. Шудрею (2004), «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України» (2012), «Учитель з Назарета і учень із Чорнух. Роздуми над книгою, яку носив у подорожній сумці Григорій Сковорода» у співдіалозі з М. Решетинським (2014). І нарешті у видавництві «Успіх і кар’єра» щойно вийшов сигнальний номер книги «Учитель життя. Сковорода як гасло часу». Понад три роки прискіпливо працював над нею автор-упорядник В.Я. Стадниченко, складаючи труди сковородинознавців як пазли, аби вийшла яскрава картина із зображенням «живого» Сковороди, нашого сучасника.

Цікавий читач дізнається з нарису Івана Яцканина, як популяризують труди Сковороди у Словаччині, а з матеріалів Вадима Воздвиженського і Володимира Стадниченка, як вшановують Григорія Сковороду у «любій його Унгарії». В книзі вміщені розвідницькі нариси, журналістські огляди, роздуми пастора про війну за правду, звіти музейників про свята й будні меморіальних музеїв. Є цікавий сценарій про особисте життя Григорія Савича, автор якого Віра Мельник отримала головну відзнаку конкурсу «Коронація слова». І навіть визнання простого українського селянина Дмитра Білодіда, все життя залюбленого у Сковороду, який щиро впевнений, що саме в його мудрості можна знайти відповіді на всі насущні проблеми й запитання. Варто віддати належне і Аллі Ковтун, яка як автор представила своє дослідницьке порівняння мудрості українського й всесвітньовідомого давньокитайського мислителя й політичного діяча, а як видавець доклала максимум зусиль аби книга вийшла не тільки інформативною, а й красивою.

Для членів культурологічного клубу «Дорогами до прекрасного», добре обізнаних із життям і творчістю Г. Сковороди та тематикою пошукових досліджень, особливою цікавиною є імена сковородинців, причетних до історії нашого університету. На одному з засідань ми обговорювали життя й творчість нашої колишньої викладачки Софії Русової, яка захоплювалась педагогічними поглядами Г. Сковороди, й присвятила йому кілька свої праць, а її син Юрій Русов, учений іхтіолог і доктор філософії, захоплювався філософією Григорія Савича, написав і видав українською й французькою мовами дослідження, в якому стверджує, що Сковорода мінімум на 150 років випередив мислителів початку 20-го століття. Про це також можна прочитати в одному з нарисів книги (автор Л. Рінгіс).

А ще можна додати: всесвітньовідомий поет Павло Тичина, студент ККІ 1913-1917 рр. майже все життя працював над поетичною симфонією «Сковорода», а теж наш випускник часів КФЕУ Борис Войцехівський – відомий в Україні як ініціатор відкриття сковородинівських світлиць та висадки сковородинських дібров.  На подячній сторінці книги «Учитель життя» згадується ще один із наших випускників вже часів КНЕУ – Тарас Кутовий, який, будучи народним депутатом Верховної Ради України, активно сприяв проведенню різних заходів у меморіальному музеї Чорнух, а також фінансово підтримав видання книги.

 

Сковорода потрібен і сьогодні, бо його мудре слово здатне впливати на людину й робити її кращою, більш доброю та свідомою, здатною відчути й зрозуміти своє призначення та самореалізуватися в суспільстві.

 

 

Людмила Рінгіс,

член Громадського організаційного комітету

Великого проекту «Сковорода - 300»

 

Остання редакція: 29.08.16