Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Загальна інформація про школу

Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття, в умовах ускладнення та динамізації економічного життя на планеті, усе гострішою стає проблема визначення загальних закономірностей, принципів та інструментів забезпечення сталого економічного зростання і розвитку на віддалену перспективу, пошуку шляхів гармонізації соціального життя кожної окремої людини та країни.

Чинниками, які визначають ступінь гостроти такої проблеми є, насамперед, обмеженість усієї сукупності природних ресурсів та постійне відносне зростання соціальної депривації на планеті внаслідок посилення прірви між розвиненим світом та великою кількістю країн, які не здатні розв’язати питання щодо забезпечення навіть елементарних, первісних потреб своїх громадян і, водночас, стрімка інтелектуалізація економічного життя, зростання інтелектуального потенціалу окремих держав, регіонів, глобалізованого господарства в цілому, що свідчить про зростання можливостей подолання, за умови створення певних субстанціональних інституціональних засад, основних соціально-економічних суперечностей сучасного суспільства.

Розв’язання цих проблем вимагає осмислення глибинних причин існуючих суперечностей на основі якісно нової цілісної парадигми досліджень, відповідної системи методів досліджень та створення системної уяви про характер взаємозв’язків, взаємозалежностей і взаємопроникнень окремих складових такого надскладного соціального утворення, яким сьогодні виступає суспільство.

Виконати ці завдання здатна тільки наука (у зв’язку з іншими науками), яка своїм предметом вже протягом значного часу має дослідження законів і закономірностей становлення, функціонування та розвитку економічних систем у полі закономірностей становлення, функціонування та розвитку певної надсистеми, або як ще називають суспільство – метасистеми.

Детальніше 

Саме тому в останні роки можна спостерігати “ренесанс” політичної економії, головним завданням якої стає пошук законів взаємодії людини з людиною, людини та суспільства на принципах визнання за кожним із суб’єктів права на найбільш повну реалізацію його економічних, соціальних, політичних, духовних інтересів і потреб. Такий висновок знаходить своє підтвердження в тій увазі, з якою ставляться інститути вищої школи та науки зарубіжних країн до організації процесу викладання політичної економії, розвитку предмету та методології її досліджень, виходячи з особливостей стану та тенденцій руху сучасної економіки і суспільства.

Ефективна реалізація функцій сучасної політичної економії можлива лише за умов дотримання певних принципів, серед яких, насамперед, слід виділити принцип методологічного плюралізму, подолання предметної та методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, збагачення понятійного апарату політичної економії, насамперед, на основі поєднання категоріального та інституціонального рівня досліджень основних закономірностей, тенденцій та соціальних форм розвитку економі¬чних систем. Адже інститути, на відміну від системи категорій, які є “формами усвідомлення економічних явищ, окресленими у поняттях науки”, такими що “ відбивають в об’єктах вивчення лише їх спільні риси”, уявляють собою “ порівняно стійкий набір правил та організованих практик, які укорінені у структурах значень і ресурсів, що відносно інваріантні при зміні конкретних індивідів та порівняно стійкі до особливих уподобань та очікувань акторів і до зовнішніх обставин, що видозмінюються”.

Поєднання категоріального та інституціонального аналізу забезпечує перехід політичної економії, економічної теорії в цілому, на якісно новий рівень можливостей у сутнісному аналізі, оскільки за допомогою інституціональної методології та інституціонального інструментарію такий аналіз набуває рис конкретності, позбуваючись надмірної абстрактизації. Адже, як зазначав Д. Норт, головна роль, яку інститути відіграють у суспільстві, полягає у зменшенні невизначеності шляхом встановлення стійкої (хоча й не обов’язково ефективної) структури взаємодії між людьми.

Після виходу у світ фундаментальної праці засновника неокласичного напряму в економічній теорії Альфреда Маршала (1842–1924 р.р.) “Принципи політичної економії” (1890 р.) класична політична економія остаточно розпадається на дві майже незалежні течії. Одна з них будується на принципах неокласицизму, згодом неокласичного синтезу (П. Самуельсон), неолібералізму та монетаризму (М. Фрідмен), доповнюючись концепціями кейнсіанства (Дж. М. Кейнс), неокейнсіанства (Р. Харрод, Е. Хансен) та посткейнсіанства (Джоан Робінсон, П. Сраффа). Інша, зберігаючи в основі своїй глибинні структурні елементи предмету класичної політичної економії, знаходить свій прояв та розвиток у концепціях: неомарксизму, неоортодоксальної політичної економії, радикальної політичної економії; субстантивистської політичної економії К. Поланьї; нової політичної економії; міжнародної (або глобальної) політичної економії; політичної економії середнього класу; політичної економії трансформаційних станів економічних систем тощо.

Надзвичайно важливо, на наш погляд, визначити принципи, висхідні основи, на базі яких відбувається співіснування та розвиток взаємовпливів цих двох гілок економічної науки. Для їх розуміння слід, мабуть, виходити із того факту, що макро- та мікроекономіка, синтезуючи концептуальні підходи неолібералізму, монетаризму, кейнсіанства тощо, займаються функціонально-факторним аналізом економічних процесів і явищ, тобто пошуком конкретних інструментів, механізмів, методик використання обмежених ресурсів з метою забезпечення стійких темпів економічного зростання, як основи та умови економічного розвитку. Однак, такий аналіз передбачає наявність вже сформованого інституціонального простору функціонування економічних систем, отже передбачає існування визначених, сформульованих та пізнаних принципів, законів і закономірностей становлення такого простору, – для функціонально-факторного аналізу вони існують вже апріорі, саме тому від них можна абстрагуватися, не піддаючи якомусь додатковому дослідженню, визнаючи їх як даність.

Основні висхідні парадигмальні положення неокласицизму, сформульовані таким чином:

  • в онтології (структурі суспільного буття) – суспільство складається не з соціальних прошарків, груп і класів, а з самодостатніх індивідів;
  • епістемологія (теорія пізнання) – майбутнє передбачуване для окремого індивіда, отже прогнозування, розрахунки з боку якогось суспільного центру, зокрема, держави, не потрібні;
  • антропологія (вчення про природу людини) – неокласика виходить із гіпотези “ раціональної економічної людини ”, яка наділена видатними обчислювальними здібностями, що дозволяє їй визначити можливі варіанти розподілу основних змінних економіки, внаслідок чого стає можливим максимізувати очікувану корисність.

Наведені висхідні положення концептуальної схеми досліджень проблем економічного життя прихильниками неокласицизму на думку багатьох вчених могли дати прогнозований конструктивний результат лише в умовах того історично короткого проміжку часу у життєвому циклі ринкової форми функціонування економіки про який йшлося у працях К. Поланьї, тобто за умов вільного ринку. Однак, процес економічного та суспільного розвитку означає послідовну зміну стадій і станів розвитку, отже й зміну інституціональних умов, форм, чинників, які визначають можливості, перспективи, характер цього розвитку.

Серед них, насамперед, слід виділити динамізацію процесів усуспільнення виробництва та праці в умовах розвитку науково-технічної революції, глобалізації економічного життя на планеті, соціалізацію економіки, «великі трансформації» технологічного способу виробництва та суспільства – індустріалізм, постіндустріалізм, ознаки та тенденції становлення постекономічного суспільства, прискорення та ускладнення процесів якісної трансформації економічних і соціальних систем, постійне зростання ролі держави тощо.

За цих умов надмірна абстрактизація та математизація економічного аналізу, відстороненість економікса від дослідження сутнісних глибинних проблем взаємозв’язку економічного та соціального розвитку ставала на заваді системного аналізу принципово та якісно нових інститутів, з метою використання їх для забезпечення інтересів споживачів і виробників не лише як суб’єктів господарського життя, але й як членів суспільства, як це вимагають сьогодні закони економічного та соціального життя.

Зміна матеріальної та інтелектуальної основи праці під впливом НТР, значне ускладнення та збагачення її форм, характеру, змісту, активізують чинники, що забезпечують подальший процес її усуспільнення, зростання взаємообумовленості, взаємозалежності, як різних видів і форм праці, так і різних суб’єктів економічної діяльності – носіїв здатності до праці.

Специфіка впливу інтелектуальної власності, інтелектуального капіталу на процеси соціалізації, насамперед, знаходить свій прояв у появі якісно нового зв’язку між добробутом, багатством, соціальним статусом у суспільстві та власністю. В основі такого зв’язку усе більш значну роль відіграє інтелектуальний потенціал працівника, його здібності, рівень здатності ефективно використовувати інформацію та знання для створення високотехнологічного продукту (продукту високої вартості). За цих умов ефективність матеріальних чинників забезпечення багатства і відповідного статусу перестає бути визначальною, такою, що має монопольне значення, «формуються нові пропорції оптимального поєднання особистих та соціальних інтересів, індиві¬дуалізму та колективізму, і, як наслідок, народжується дихотомія приватної та особистої власності». Соціальний статус людини усе більше визначається, насамперед, його освітнім рівнем, здатністю перетворювати інформацію у знання, самостійно здійснювати продуктивну діяльність в умовах технологічно досконалого суспільства.

Узагалі, на думку багатьох дослідників процесу сутнісних змін, що відбуваються у сучасній економічній системі під впливом розвитку технологічного способу виробництва, цивілізаційних чинників, наслідки усуспільнення та соціалізації знаходять свій прояв в економічному житті суспільства, насамперед, у соціалізації відносин власності на засоби виробництва (про що, власне, вже йшлося вище), – у подоланні відчуження від них працівника внаслідок становлення таких інституціональних форм взаємодії суб’єктів господарювання, як виробнича демократія, участь в управлінні, у власності (акціонерні форми), у формуванні нової системи мотивації до праці, значне місце в якій посідають елементи підтримки та розвитку її творчого характеру, спрямованого на самореалізацію та розвиток індивідуума; у посиленні уваги до пошуку механізмів реалізації принципів не лише ринкової, але й соціальної справедливості, що знаходить свій прояв у перерозподілі національного доходу з позицій забезпечення позитивної динаміки зростання добробуту громадян.

За цих умов теоретичні та методологічні засади неокласицизму не можуть забезпечити усебічний сутнісний аналіз причин, чинників, наслідків якісних змін, що відбуваються у принципах та механізмах функціонування сучасної економічної системи. Політико-економічний аналіз таких змін, визначення закономірностей, чинників та інститутів, що регулюють їх прояв, використання та реалізацію в інтересах економічного та соціального розвитку суспільства, набуває усе більшого значення.

Отже, ми дійсно стоїмо «на порозі нової доби синтезу, повернення до великомасштабного мислення, до загальної теорії, до складання частин докупи». Вирішити ж завдання координації такого синтезуючуго руху економічної теоретичної думки може лише сучасна політична економія, яка й сама ще повинна пройти свій шлях повернення до великомасштабного мислення. Адже, нова парадигма досліджень, висхідна концептуальна схема постановки проблем і методів їх розв’язання знаходиться у стадії формування, тому є скоріше потенційно перспективною, ще не домінує у системі традиційної методології, основу якої на даний час, як відомо, складає, окрім загальнонаукових та класичних методів пізнання, методологія неокласицизму у різних його варіантах (власне неокласицизм, “ великий неокласичний синтез ”, новий класичний синтез тощо).

Водночас, вже сьогодні можна говорити про ключові елементи нової парадигми та нової методології у політико-економічних дослідженнях, поза якими неможливо уявити реальну картину закономірних змін, що відбуваються в економіці та суспільстві, визначити їх основні тенденції та напрями з позицій використання отриманих знань в інтересах корегування економічного розвитку на благо людини, суспільства, екологічного стану планети.

До основних принципів побудови такої парадигми можна, насамперед, віднести:

  1. Відмову від ідеології економізму та економічного детермінізму. Перше, що має відрізняти сучасну політичну економію від чистої економічної теорії, вважає, наприклад, П.Ульріх, це відхід від “ економізму ”, який абстрагується від “ ціннісного ” соціально-економічного контексту, стоїть на позиції сугубо економічної точки зору. “Економізм – це віра економічної раціональності тільки у саму себе й не у що більше”. Нормативне перебільшення логіки ринку, возведення її в абсолютний принцип координації суспільства, означає обмеження логіки співіснування людей (етичної ідеї раціональності) економічною логікою взаємовигідного обміну благами. Замість того, щоби адаптувати ринок до соціальних відносин, самі ці відносини радикальним чином підганяються під вимоги ринку що “ зводить, як зазначає П.Ульріх, відносини між людьми до відносин обміну та веде до переростання ідеї ефективності ринкової економіки в ідеологію тотального ринкового суспільства ”.
  2. Подолання безсуб’єктного, позаособистісного аналізу економічних процесів та явищ, орієнтацію на створення людиноцентричного господарсь¬кого механізму. Одна із безпосередніх причин певної кризи сучасної політичної економії як науки полягає, на наш погляд, у її заглибленні у надра та хащі суто абстрактного теоретичного аналізу, внаслідок чого її вплив на розв’язання нагальних теоретичних та життєвих проблем і потреб людини значно скоротився. Це, звичайно, викликало тенденцію до заповнення інституціонального поля предмету політичної економії іншими, не завжди адекватними потребам суспільства у теорії, науковими напрямами та теоріями.
  3. Здатність до сприйняття багатомірності та складності економічного життя, багатоваріантності соціально-економічного розвитку;
  4. Визнання можливості та закономірності зміни цільових установок і цінностних орієнтацій суб’єктів економічної діяльності у бік їх збагачення; рівноправності економічних та позаекономічних факторів розвитку сучасної економічної та господарської систем.
  5. Визнання та використання принципу методологічного плюралізму, подолання предметної та методологічної автаркії при дослідженні природи економічних явищ і процесів, оскільки багато проблем політико – економічного характеру можуть бути вивчені більш плідно «за умови співробітництва на теоретичному рівні різних соціальних дисциплін, ніж це можна зробити, діючи всередині кожної з них окремо, як би добре не була розроблена для розв’язання певного кола проблем її теоретична схема».
  6. Визнання правомірності розвитку та збагачення понятійного апарату політичної економії та економічної теорії, зокрема, за рахунок таких багатосутнісних категорій і понять як: економічна свобода, економічна та політична влада, інтелектуальний, соціальний, політичний капітал, інститути, соціальна конкуренція, соціальна відповідальність бізнесу, соціальне партнерство, громадянське суспільство, довіра тощо, поза використанням яких сьогодні неможливо забезпечити глибокий і всебічний аналіз тенденцій розвитку економіки та суспільства.

Названі принципи побудови сучасної методологічної парадигми дозволяють говорити про доцільність використання у процесі дослідження складних соціально-економічних систем системної парадигми, системної моделі постановки проблем і методів їх розв’язання, за допомогою якої можна подолати міжсистемні оболонки та, на основі з’ясування механізмів взаємовпливів різних сфер суспільного життя, відшукати найбільш ефективні важелі впли¬ву на економіку, забезпечити на краще зміни у становищі всіх суб’єктів господарської діяльності.

На думку Я. Корнаї, увага дослідників, які керуються системною пара¬дигмою, повинна бути сфокусована не на економічних, політичних або культурних подіях і процесах, як таких, «а на більш постійних інститутах, всередині яких ці події та процеси виникають і які в основному визначають курс їх розвитку». Цілком логічно буде припустити, що до таких глибинних інститутів сучасної економічної системи можна віднести, насамперед, соціально - економічні відносини, відносини власності і, зокрема, вже згадувані вище інтелектуальну власність, економічну та політичну владу, працю (її характер і зміст), економічні та соціальні закони розвитку, мотиваційні системи, у тому числі такі як, економічна свобода, соціальна справедливість, соціальне партнерство, соціальна конкуренція, соціальна відповідальність, громадянське суспільство, які й складають предмет дослідження сучасної політичної економії.

До ключових методологічних основ у сучасних політико-економічних дослідженнях, що знаходять свій розвиток в працях наукової школи «Сучасної політичної економії», слід також віднести:

  • необхідність збереження єдиної сутності понять і категорій у процесі використання їх різними економічними науками;
  • визнання багатоступеневості та складної структури сутності тих чи ін¬ших категорій, явищ і процесів;
  • філософський підхід до аналізу економічних проблем і, зокрема, філософію взаємопроникнень;
  • поєднання каузального та суб’єктивного підходів у дослідженнях складних економічних і соціальних процесів;
  • широке застосування цивілізаційного підходу в економічних дослідженнях;

Вважаємо, у світлі вище сказаного, не викличе заперечень теза про те, що предмет політичної економії не є однопрошарковим поняттям, має складну, багатоелементну структуру сутності та змісту, яка до того ж знаходиться у постійній динаміці, збагачуючись під впливом змін і трансформацій реальних економічних та соціальних процесів і потреб у їх пізнанні.

Про значне зростання уваги до політико-економічних досліджень на просторах СНД може свідчити проведення у вересні 2009 р. у Російському державному гуманітарному університеті надзвичайно представницької та ґрунтовної міжнародної наукової конференції на тему: “Повернення політекономії: до аналізу можливих параметрів світу після кризи”, метою якої стало обговорення майбутнього світу після кризи, що мала не лише економічну, але й глибоку соціальну природу; питання про те, який порядок з’явиться з «оточуючого нас хаосу». У конференції взяли участь учені-теоретики із світовим ім’ям, а саме: Іманнуїл Валлерстайн, Фредерік Лордон, Робін Блекбьорн та десятки інших із більшості провідних країн світу.

У квітні 2012 р. у м. Москва (РФ) під егідою Інституту економіки РАН відбувся установчий конгрес Міжнародної асоціації політичної економії країн СНД і Балтії, а в жовтні 2012 р. у м. Дніпропетровську, на базі найстарішої в Україні кафедри політичної економії (Національна металургійна академія України) за активної участі ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України» та учених-теоретиків провідних ВНЗ держави, була проведена установча конференція ГО «Всеукраїнська асоціація політичної економії».

Значна увага розвитку економічної теорії, та, зокрема, сучасної політичної економії, приділяється й у головному, базовому вищому економічному навчальному закладі України – ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана», про що свідчить визнання та затвердження у 2014 р., серед інших перспективних наукових напрямів досліджень учених університету, наукової школи «Сучасна політична економія» під керівництвом д.е.н.., професора кафедри політичної економії обліково-економічних факультетів Зайцева Юрія Кузьмича.

Серед головних завдань, які ставить перед собою наукова школа «Сучасної політичної економії», можна виділити, насамперед, такі як:

  • дослідження природи внутрішніх суперечностей економічного та соціального розвитку в умовах індустріального, постіндустріального та інформаційного суспільства, шляхів, форм, інструментів їх розв’язання;
  • аналіз причин обмеженості неокласицизму у поясненні природи суперечностей соціально-економічного характеру;
  • характеристика алгоритму еволюції економічної теорії у ХVІІІ – на початку ХХІ ст., її надбань, нерозв’язаних проблем і обмежень;
  • дослідження причин, чинників, можливостей та меж розвитку сутності та архітектоніки структури предмету і методології досліджень сучасної політичної економії;
  • дослідження ролі теорії інституціоналізму у розвитку економічної науки і, зокрема, економічної теорії в умовах кризи класичної політичної економії; можливостей використання досягнень та методології інституціоналізму та неоінституціоналізму в політико-економічних дослідженнях;
  • аргументація природи та значення «руху до синтезуючого мислення» у системі сучасної методології економічних досліджень;
  • визначення причин та чинників, які роблять необхідним дослідження проблем економічного розвитку з позицій визнання економіки «явищем духовного життя», «вбудованим інститутом»;
  • визначення субстанціональної природи ролі сучасної політичної економії у формуванні принципів та інституціональних інструментів ефективної економічної політики окремих держав і глобалізованого світу в цілому;

Основні фундаментальні науково-дослідні роботи школи

 

За час формування наукової школи «Сучасної політичної економії» лише під керівництвом д.е.н., проф. Зайцева були підготовлені та захищені в рамках поля предмету досліджень школи 2 докторських і 10 кандидатських дисертацій.

Зокрема, творчий колектив школи під керівництвом д.е.н., проф. Зайцева Ю. К. (член.-кор. НАН України, д.е.н., проф. Савчук, д.е.н. Москаленко О.М., к.е.н., доц. Коваленко О. М., к.е.н., доц. Лєбєдєва Л. В., к.е.н., доц. Міщук О. В. та ін.) виконав на базі Науково-дослідного інституту економічного розвитку ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана» три фундаментальних теми досліджень на замовлення МОН України, які успішно пройшли атестацію та рецензування й були прийняті замовниками для подальшого використання. Зокрема:

  • 2005–2006 рр. – «Соціально-економічні чинники формування середнього класу в Україні» (номер державної реєстрації – 848);
  • 2007–2008 рр. – «Сучасне постіндустріальне суспільство та шляхи його формування в Україні» (номер державної реєстрації – 869);
  • 2009–2010 рр. – «Принципи та механізм партнерства держави і приватного капіталу у формуванні інноваційної моделі економічного розвитку України» (номер державної реєстрації – 883; код 2201020).

За результатами цих фундаментальних досліджень готувалися заключні звіти обсягом 150–200 стор., доповідні записки у відповідні міністерства та науково-дослідні установи цих міністерств. Так, наприклад, за результатами досліджень проблем партнерства держави і приватного капіталу в процесі формування інноваційної моделі економічного розвитку України членами наукової творчої групи була розроблена «Концепція і модель партнерства держави та бізнесу в інноваційній сфері». Розроблений також Проект Закону України «Про державно-приватне партнерство в інноваційній сфері» (автори – Зайцев Ю.К., Москаленко О.М.), який визначає організаційно-правові засади взаємодії, основні принципи державно-приватного партнерства в інноваційній сфері на договірній основі (проект Закону складається з 6 розділів, 25 статей і Прикінцевих положень). Проект Закону, представлений на експертизу виконавцями теми, одержав позитивну оцінку фахівців Науково-дослідного інституту законодавчих ініціатив при Верховній Раді України.

Виконавцями теми було обґрунтовано також потребу, принципи та конкретні кроки щодо створення постійно функціонуючого (із власним бюджетом) «Національного Комітету координації та підтримки інноваційного розвитку» (НККПІР) із представників влади, науки, великого бізнесу, у повноваження якого входило б, насамперед, прогнозування потреб народного господарства, окремих його галузей, з позицій забезпечення технологічних переваг їх конкурентного розвитку, відбір на конкурсній основі найважливіших інноваційних проектів, які мають загальнодержавне значення та підстави для спільної розробки та фінансування. Сформульовано було також пропозиції щодо необхідності розробки та прийняття ряду загальнонаціональних програм і Законів України (прямої дії), використання яких переведе у практичну площину розмови про необхідність формування середнього класу на основі класичних його ознак, створення мотиваційної системи нової якості, реформування організаційно-економічних основ функціонування науки, системи освіти тощо.

На сьогоднішній день науковий доробок представників Школи «Сучасної політичної економії» КНЕУ складає:

  • монографій (індивідуальних і колективних) – 22 (6 – індивідуальні; 2 – з одним співавтором; 14 – колективні);
  • наукових статей – 250;
  • наукових статей у зарубіжних виданнях – 30;
  • участь у міжнародних конференціях – 55;
  • участь у міжнародних конференціях за кордоном – 25;
  • робота над докторськими дисертаціями, монографіями – 3;
  • захистів докторських дисертацій – 13;
  • захистів кандидатських дисертацій – 17;
  • підручників, навчальних посібників із грифом МОН України – 7.
Остання редакція: 02.09.15