ВІДЧУТИ ДУШУ ГЕНІЯ

Сьогодні Довженкове слово вивчають у школі, а ми колись «Зачаровану Десну» знали як твір російського письменника, адже спершу він був надрукований у перекладі на російську мову. І вже тепер, у віці, збагаченому життєвим досвідом, читаючи Довженкове оповідання «Хата», усвідомлюєш національну глибинність його світобачення, розумієш його неперестанний біль ядучої одірваності від родинного коріння.
А ще відчуваєш, як же болісно тому, хто назавжди покинув дорогу хату:
«...мов собака, бігав усе життя за чужим возом і, може, згадував її, як щасливе дитинство, занедбану свою совість і мову занедбану свою. Покидав він у хаті свою мову, і вона оставалась там жити, і так чомусь сталось у світі, що поза нею вона в’яне, як квітка на дорозі.»
Певно, духовної сили говорити й писати рідною мовою надає підсвідоме відчуття, що тебе розуміють найближчі, найдорожчі для тебе люди. І одразу ж спадає на думку крилатий вислів: «Щастя — це коли тебе розуміють...»
Визнанням генія є не оцінні висловлення сотень професійних критиків. Визнанням є чітке відчуття того, що його слово чи образ, створений на кіноекрані, знаходить відгук у твоєму серці спорідненістю думки й відчуття. Така спорідненість ширше розкриває очі й навчає серцем бачити весь світ, усвідомлювати, якою ціною дається радість життєвих і творчих перемог.

У Довженків Дивосвіт

Перед поїздкою до Сосниці зателефонувала М. Вовчик-Блакит¬ній, чи не захоче поїхати з нами... Майя Василівна подякувала, сказала, що дуже хоче провідати Довженкову «малу батьківщину», бо вже давненько була там, відтоді як відвозила дещо для експозиції, зокрема спогади, написані її мамою. Лідія Євгенівна ж добре знала Олександра Петровича... Але не вийде, просила передати вітання.
Їхали ми, підготовлені слухати й чути, дивитися й бачити серед того, що експонується, найнеобхідніше, щоб створене перед цим в уяві стало повнішим і яскравішим, набуло чіткіших рис. Перечитали спогади самого Довженка та його сучасників. Особливо цікавили роки студентства. Ось як він згадує в «Автобіографії»:
«У тисяча дев’ятсот сімнадцятому році я перевівся вчителювати в Київ і тут же вступив до Київського комерційного інституту на економічний факультет. Цей інститут теж не був моєю школою. Я вступив до нього лише тому, що мій атестат не давав мені права для вступу до інших вищих учбових закладів. Це був засіб здобути вищу освіту взагалі. Учився я в цьому інституті теж погано. В мене не вистачало часу, бо я сам учив. І крім того, не було достатньої старанності. Деякі дисципліни я зовсім не вчив; навпаки, інші, що подобались мені, наприклад фізика, викладались на іншому факультеті. Через те я в цьому інституті начебто роздвоївся між двома факультетами.
За Гетьмана, коли в Києві організувалась була Академія художеств, мрія мого життя, я вступив і до Академії. Так мені всього хотілося і так з мене тоді нічого не вийшло. Я пам’ятаю, відкривався тоді ще географічний інститут. Я й туди хотів був вступити, та перешкодили якісь події.
У тисяча дев’ятсот вісімнадцятому році я був головою громади комерційного інституту. Організував загальностудентський мітинг протесту проти призову в гетьманську армію і влаштував велику демонстрацію на вулиці Короленка. Гетьманські офіцери розігнали нас, убивши щось близько двадцяти чоловік і багатьох поранивши.
Академію художеств я покинув. А інститут відвідував до тисяча дев’ятсот двадцятого чи двадцять першого року, так і не закінчивши його за браком часу, а вірніше через свою непосидючість, а ще точніше, не знаходячи в ньому для себе покликання, чи що. Зараз, згадуючи про все своє навчання, я дивуюсь, яким неправильним, покрученим і неощадливим був мій життєвий шлях і яке нормальне і легке, ясне і щасливе сьогоднішнє життя нашої молоді.
...Комерційний інститут, перейменований в Інститут народного господарства, я покинув. Багато малював, особливо карикатур, і твердо вирішив перейти вчитися до архітектурного інституту в Києві, але скоро був відряджений до Харкова в розпорядження Наркомзаксправ УРСР.
Про закордон я мріяв тільки в дитинстві. Тому відрядження за кордон, хоч і не на зовсім постійну роботу, у Варшаву, мене дуже схвилювало і налякало... У Варшаві я пробув майже рік, — спочатку при російсько-українсько-польській репатріаційній комісії по обміну військовополоненими, а потім керуючим справами посольства. Ця канцелярська робота в умовах 1921 року була такою неприємною і нудною, що я не виходив з будинку посольства тижнями. Перебрався навесні 1922 року в Берлін, на меншу посаду секретаря генерального консульства УРСР в Німеччині. Після трьох чи чотирьох місяців роботи в Берліні звільнився зовсім і, одержавши з Наркомосу стипендію в розмірі 40 доларів на місяць, вступив до художнього приватного училища з метою перейти восени до Академії художеств в Берліні або в Парижі. Влітку 1923 року я повернувся на Україну, в Харків».

Лідія Вовчик, дружина В. Елланського, особисто познайомилася з Довженком у жовтні 1921 р. під час спільної роботи у повноважному представництві УРСР у Варшаві, де Олександр Петрович обіймав посаду «керуючий справами», яку сам називав «завканц». Ось як згадує ці роки у новелі «Василь і Сашко»:
«Щоранку буваючи в кабінеті нашого посла, я завжди бачила за високим і вузьким бюро струнку постать з прегарною, наче рукою скульптора вирізьбленою головою, схиленою над паперами...
Захоплений на той час мистецтвом малювання, Довженко віддавав улюбленій справі кожну вільну хвилину. Малював дотепні карикатури і дружні шаржі мало чи не на всіх співробітників посольства, й зібрав у єдиний альбом із назвою «Ряба книга». Саме ця книга була Василю Блакитному добрим «аргументом», коли домовлявся у ЦК партії, Наркомосвіти, та з Наркомфіном про навчання Довженка у Берліні та надання йому стипендії.
А коли влітку 1923 р. повернувся елегантний, красивий, але заклопотаний, то одразу ж звернувся до Елланського: «Я прийшов до Вас, товаришу Блакитний, найматися на роботу, приїхав з Берліна назовсім. Цілком від усього вільний — ні хати, ні роботи, взагалі нічого не маю». Чудово! — Заявив радісно Блакитний. Все буде гаразд. Є робота, буде й хата. Робота — художник ілюстратор у «Вістях», згодом ще щось, з хатою... — поки канапа в моєму редакторському кабінеті, згодом підшукаємо — буде й хата».

Микола Бажан в книзі “Думи і спогади”, згадуючи про О.Довженка, писав: “...жилося молодим радянським газетярам трудно, напівголодно. Дуже скрутно було з житлом... Моя “шухлядка” містилася на другому поверсі поряд з художницькою студією...
     Я знав, що ініціатором цієї студії був молодий, але дуже талановитий, як про нього всі казали, художник – карикатурист “Вістей” Сашко Довженко. Я його самого бачив раз чи два, але досить часто сміючись і дивуючись з дотепності, з лаконічності й виразності малюнка, вдивлявся в його шаржі й карикатури, підписані просто “Сашко”. Серед цих карикатур були постаті людей, мені вже знайомих. Тому я міг судити, який гострий і проникливий зір, яке почуття доброго, людяного гумору має цей молодий, що тільки-тільки закінчив своє тридцятиліття, художник. Він змалював і самого себе, відбивши й задерикуватість, і внутрішню гордливість  своєї художницької темпераментної натури, яка не давала йому й миті супокою, звертаючи його інтерес і кидаючи його енергію мало не до всіх галузей мистецької творчості, зв’язуючи його зі всіма осідками тодішнього культурного життя молодої Української радянської столиці. І на театральних прем’єрах, і на літературних дискусіях, і на поетичних вечорах, і на вернісажах виставок – скрізь можна було побачити цю струнку пружну і жваву постать художника Сашка. Він був красивий. Красивий тією строгою й анітрохи не солощавою красою, яка створюється натуральним добором впродовж століть разом зі зміною поколінь благородного хліборобського роду, що дорогоцінні гени свого трудящого, працьовитого поріддя обережно й шанобливо передає нащадкам. Таким достойним нащадком свого селянського роду був і цей красивий чоловік, що ввійшов у залу й оце стояв переді мною, уважно – так уважно, аж зухвало – розглядаючи мене. Він мене теж упізнав і знав уже, що я маю бути його найближчим сусідою. Двері Довженкової кімнати виходили в той же зал, відгородженою частиною якого була і моя конурка. Сашко привітався та й пішов на кухню по чайник, запропонувавши мені разом поснідати.
     Весь будинок вістянців був спорудою понурою, але дивовижно світлою й сонячною видалася мені кімната Довженка – чиста, пахуча причепурена й добрим смаком господаря, й добрим дбанням господині – першої дружини Сашка, вродливої, сіроокої, тихої Варвари.
     Кімната була обставлена більше ніж скромно. Білий, складений зі старанно одгембльованих дощок стіл – і обідній, і робітничий водночас, дві тахти, застелені українськими килимами, на стінці – репродукція Сезаннового пейзажу, привезена, певне, господарем з Берліна (там він – правда, не дуже довгий час – вчився в одній із художніх студій), мольберт, флакончик туші, тюбики фарб, пензлі, книги, з-поміж них напохваті – зеленуваті томики  найулюбленішого Гоголя. А над усім – світле сонце, ніжна золотистість чистого, провітреного і причепуреного людського житла. Я подумав, що тут мусять жити дуже світлі й дуже щасливі люди. Певне й справді тут були часи, дні, години щасливих дум, щасливих розмов, щасливої праці, і ніхто в цьому житті не відчував, як несподівано насунеться на цей ранок художницького життя хмара біди, як скоро зайдуть тут зміни, як у сумнівах і ваганнях господар кімнати не спатиме ночами, а його мольберт вкриється пилом, тюбики з фарбами сохнутимуть у шухляді, недописані полотна посіріють, притулені до стіни, бо автор їхній полине в світ інших творчих можливостей, задумів, намірів...”

Василь та Сашко

     І знов повертаючись до спогадів Лідії Вовчик:
“...  Нагла, смертельна хвороба Василя Михайловича тяжко вразила його друзів. Олександр Петрович був серед тих, хто найболючіше переживав це нещастя. Як усі найближчі друзі, Довженко мало не щодня відвідував хворого Блакитного у лікарні, а коли ми переїхали на літо до Померок, щотижня приходив до нашої дачі, часом навіть не заходив до кімнати, а лише довідувався про стан здоров’я ...  
     Несподівано (десь у серпні місяці) – на диво лікарям, які за надлюдську волю до життя, мужність і терпіння у стражданнях, називали Блакитного “чудом природи”, – у стані хворого настало різке і ніби стале покращення. В той час і з’явився якось сонячного доброго ранку Олександр Довженко з мольбертом, пензлями й фарбами  та запискою від лікаря, який  дозволяв сеанси позування на свіжому повітрі. Надзвичайно сильним і гарячим було бажання художника написати портрет товариша Василя і дуже нелегкою була його робота...
     Вдивляючись у виснажене, бліде обличчя, він і сам мінився на обличчі.
Одного разу, під час перерви підійшовши до Сашка, я побачила, як тремтять його руки, який розпач застиг в очах.
–   Нелюдськи тяжко працювати мені, – промовив він стиха. – Але не закінчити портрет я не можу, не маю права. І він його закінчив...
     Щоб не завдавати нам зайвого суму, портрет В. Блакитного передав до редакції “Вістей”. Після смерті Василя Михайловича портрет висів у кабінеті редактора. Згодом був виставлений у Будинку  літератури імені Блакитного (Каплунівська  вул., 4) і зберігався там, аж поки не зник кудись ще задовго до війни.
     Великого жалю завдає згадка про сумну долю цього Довженкового твору, що був втіленням його найглибших почуттів до тяжкохворого друга...  На осяяній сонцем веранді, на тлі розкішної зелені дерев і яскравих квітів, у легкому плетеному кріслі з томиком віршів (здається Верхарна) у дуже тонкій, худій руці, сидить Василь Блакитний з високочолим виснаженим обличчям, з глибоким поглядом запалих очей, з ледве помітною посмішкою на страдницьких стиснутих устах”.

 Сосницький музей

Як багато життя містять в собі скромні експонати сосницького літературно-меморіального музею. Побачили й оформлену рамочкою заяву Олександра Довженка з проханням зарахувати вільнослухачем до комерційного...
У Київському комерційному інституті Олександр Довженко вчився вже будучи одруженим, адже по закінченні Глухівського педучилища встиг попрацювати у початковому училищі Житомира. Там і зустрів своє перше кохання теж молоду й красиву вчительку Варю Крилову. А які сповнені любові листи писав своїй коханій, справжні шедеври епістолярної лірики!

Роздивлялися уважно, що ж є з особистих речей, відшукували знайомі обличчя на фотографіях. Переглянули й дружні шаржі Олександра Довженка на друзів своїх, зокрема на Елланського й на Павла Тичину, що виставлені в новому приміщенні, побудованому й оформленому за допомогою Юлії Солнцевої, другої дружини й соратника створення останніх фільмів. Вона ж упорядковувала «Щоденник» та деякі інші твори до друку.
А ще дізналися, що права на спадщину Юлія Солнцева передала адміністратору кіностудії «Мосфільм» І. Петровій. Певне, до її помешкання вивезли речі з Кутузовського проспекту, де жив останні роки О. Довженко, мабуть, там і його особистий архів. І нібито заповідала 50 років після смерті чоловіка нічого не друкувати з його записників...
У фільмотеці музею є повна колекція фільмів геніального режисера, та ми за браком часу проглянули тільки документальний ролик про дитинство та юначі роки.
Сосницький музей не був для нас першим, адже відвідували музей на Київській кіностудії імені О. Довженка, слухали Тетяну Дерев’янко, одну з його засновниць і берегинь. А ще пощастило побувати в кімнаті-музеї Довженка в Центральному державному архіві літератури і мистецтва. І все ж саме музей у Сосниці, а точніше комплекс: і рідна хата, і сад довкола, і скульптура юного замріяного Сашка, і колодязь у дворі, і ті привітно усміхнені працівники музею, яких ми закидали своїми запитаннями, — все це разом і дозволяє уявити образ саме нашого Довженка... Ми відчули той дивосвіт, ту землю, звідки проросла красою його душа.

Людмила Рінгіс

У СОСНИЦЮ ДО ДОВЖЕНКА

Плідними були відвідини у Сосниці меморіального музею О. Довженка, талановитого художника, геніального кінорежисера,одну з  робіт якого  «Земля» включено до списку найкращих фільмів усіх часів і народів, видатного українського письменника, співця «Зачарованої Десни». Трагедією Олександра Петровича було відлучення від коріння забороною жити в Україні. Із хвилюванням розглядали ми дивовижні рушники батьківської хати і не менш уважно слухали про дитинство та юначі роки.
У сінях, як заведено здавен, — ступа, ціп, масивна скриня, дерев’яні ночви та інші предмети нехитрого селянського побуту. У хаті на стінах і вікнах — рушники, вишиті Одаркою Єрмолаївною, матір’ю письменника. На покуті – портрет Тараса Шевченка та ікона «Неопалима Купина».
Щиро звучать відомі слова Довженка: «Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм». Серед експонатів багато фотографій, а також авторських малюнків і дружніх шаржів Довженка-художника. Сюди було перевезено дещо із його московської квартири. На робочому столі письменника серед необхідних для роботи речей лежить і стара затерта збірка українських народних пісень. Олександр Петрович любив перечитувати їх знов і знов. Разом із своїм другом та співвітчизником, оперним співаком Іваном Козловським, часто співали рідні пісні і сумували за батьківщиною.

Все життя Довженко відчував пекучу тугу за рідною Чернігівщиною, але так і не отримав дозволу повернутися додому. На столі перегорнута сторінка календаря скорботно завмерла на даті 25 листопада 1956 року. Кінорежисера не стало, але залишилася велика творча спадщина. Стіни музею увішані фотокадрами з фільмів «Земля», «Аероград», «Звенигора», «Іван», «Арсенал» та ін. У кінозалі музею можна переглянути будь-який із його фільмів.

Висять попід стелею прожектори, як відгуки пам’яті цих незабутніх створінь. Красномовним символом філософії долі укріплені на стіні терези із написом «Бог єдиний знає таємницю серця».

Роман Заворотній

ДОВЖЕНКІВ КОЛОДЯЗЬ

Пошанувати і... Тут слід би написати правильне слово, але я не знаю такого слова. Це як спраглому чоловіку прийти до глибокого колодязя, дістати із глибини чистої, аж крижаної, води, утамувати спрагу, і потім, через все життя, пронести в пам’яті смак тієї води.
    Ми, радісною групою, студенти і працівники університету були в хаті Олександра Довженка. В печі, звичайно ж, не топилося і в хаті був би звичайний прохолодний музейний дух, якби не рушники. В хаті були рушники вишиті мамою Олександра Довженка. Все, що треба для музею там є. Будете – побачите. В хаті дерев’яна підлога, а тоді, колись, була долівка. Я весь час відчував під ногами відсутність тієї землі по якій, по долівці, ступали ноги маленького Сашка. Але рушники робили хату живою. І, можливо, якщо хтось знає про що я говорю, можливо, в хаті ще продовжував жити той, якого всі називають домівником, тільки в нас, у Вигурівщині, на нижньому Подесенні, всі чомусь називають його доломником. Може, від долівки.  Ще подумав про себе, якби я доглядав за хатиною, то перед Паскою обов’язково витопив би в печі і спік би паску, але це так, ліричний відступ.   Нам дозволили сісти на лавах, погомоніти, і озвучити тишу оселі поезією. Вже і не пам’ятаю, що саме я читав, щось співзвучне Довженківському у Зачарованій Десні. З його батьківської хати я виніс в собі Щось, щось оте, про що я ніяк не знайду правильних слів, але що назавжди залишається в мені, як смак живої води із глибокого колодязя.
    
Як в сінокоси довго, довго, довго...
Сідає сонце в теплу небосинь,
Пахне трава з Довженкових покосів –
Приносить час з Довженкових стежин...
І вечорова пісня стороною
Чарує гай над рідною Десною –
Зачарованою...    
Петро Іллєнко
 

ВИСЛОВИ ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА,
що увійшли до української афористики.

У найголовнішому художник завжди самотній
Забудеш товариша, зоставиш у біді – даремно ти  на світ рождався.
Життя народу – у жнивах ланів.
Ящірка не гірше за орла досягає найвищих гірських верховин.
Сама доброчинність стає пороком, коли застосовують її помилково.
Коли пристрастей немає, немає мистецтва.
Сучасне – завжди на дорозі з минулого в майбутнє.
Якщо вчуєш жарт, шукай в ньому приховану правду.
Прославитись ми можемо тільки смертю.
Тільки сміхом можна беззлобно знищити зло.
Лише сильним дано право на безсмертя.
Одержавши крила, людина придбала якості не ангела, а сатани.
У вашій любові до життя... я бачу звичайнісінький страх смерті.
Людська душа –  це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий більше не вміститься.
Мистецькі твори треба складати в пам’ять мертвих і в ім’я ненароджених.
Як тяжко, і болісно, і страшно бути бездітним в житті і в творчості.
Кладовище – це дзеркало людських взаємин.
З усіх пристрастей людських етична пристрасть – єдина достойна і справжня пристрасть.
О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.
Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.
Там, де виховують рятуватись, не перемагають.
Краще загинути в бою, ніж конати в животінні другорядного пасинка історії.
Найбільший скарб усього людського є людина.
Дитинство дивується; молодість обурюється; тільки літа дають нам рівновагу.
Життя – це безупинний і найскладніший процес прагнень, ідей, думок...
Двоє дивляться: один бачить калюжу, другий зорі.
В старовинному немає архаїчності – архаїка в старому.
Ніщо не проходить даром, сатрапство й дурість особливо.
Народ не прощає поганих генералів.
Багатство – сила, бідність – слабкість.
Нема ворога лютішого, як колишній друг.
Прийшло до тебе щастя – побажай, щоб зігрівало воно і твого товариша.
Людство вступило в останню фазу своєї трагедії.
Живемо і багатіємо, плазуючи вперед до голодраного царства, думаючи, що обдурили весь дурний світ.
Ті держави здатні ставати великими, у яких великими є прості люди.
Художній твір – завжди протест на користь чи проти когось або чогось.
Щоб бути письменником, треба багато більше мужності, ніж для воєнного геройства.
Є таке каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок зовсім темний і потребує багато харчу і напоїв.
Людина міряється тим, в чому вона досягла висот.
Всяка справа має свою нудьгу.
У мистецтві завжди була боротьба людських пристрастей.