Нещодавно Україна відзначила дві знакові дати: 22 травня - день народження, а 25 травня -роковини трагічної загибелі Симона Петлюри (1879-1926). В історії нашого державотворення ця постать є символом безкомпромісної боротьби за незалежність, місію якої згодом перейняли наступні покоління борців та сучасна українська інтелігенція.

Як Головний Отаман, Петлюра доклав титанічних зусиль для створення регулярного українського війська. В умовах одночасного протистояння як більшовицьким, так і білогвардійським бандам, він усвідомлював істину, яка є екзистенційною для нас і сьогодні: без власної, мотивованої та боєздатної армії зберегти державність неможливо. Сучасні Сили оборони України є прямими спадкоємцями цієї мілітарної традиції, будучи найсильнішою армією Європи.

Проте його роль не обмежувалася лише військовим керівництвом. Петлюра чудово розумів: держава будується не лише зброєю, а й потужною інституційною та культурною базою.

У рік 120-річчя КНЕУ ця історія набуває особливого, символічного звучання. Наш університет завжди був осередком формування національної стійкості. Як століття тому чимало студентів Київського комерційного інституту ставали на захист державності, так і сьогодні сучасна українська інтелігенція -наші випускники та викладачі - продовжує цю місію. Вони зі зброєю в руках тримають фронт та гідно представляють нашу культуру, як це продемонстрували сучасні випускники КНЕУ під час блискучого виконання «Щедрика».

У найважчі часи визвольних змагань 1917–1921 років студентство стало рушійною силою українського війська. Здобувачі освіти Київського комерційного інституту (нині КНЕУ) масово підтримували Армію УНР, розуміючи, що без власної вільної держави їхнє майбутнє неможливе.

Сьогодні ми відкриваємо спільноті нову, раніше невідому сторінку нашої інституційної пам'яті. Це історія колишнього студента Комерційного інституту Івана Гнатовича Сиротенка (1886 р.н.). Його життєвий шлях -це доля цілого покоління української інтелігенції. У 1921–1922 роках він ніс службу як капелан Армії УНР. Після важких боїв та вимушеного відступу військ УНР і польської армії, Іван Сиротенко опинився на західноукраїнських землях, які у міжвоєнний період увійшли до складу Польщі. Саме там він знайшов своє нове покликання, ставши священником Української автокефальної православної церкви та продовжуючи духовну опіку над українцями. 

Проте спокій тривав недовго. Коли сталінський режим в унісон із гітлерівським окупував Польщу, розділивши її територію у вересні 1939 року, західноукраїнські землі опинилися під радянським контролем. Машина терору одразу розпочала жорстоку зачистку української інтелігенції та духовенства. У серпні 1940 року репресивний апарат заарештував Івана Сиротенка. Особлива нарада при НКВД засудила його до семи років виправно-трудових таборів. 5 червня 1941 року він був страчений у катівнях «Карлагу». Повністю реабілітували його лише у 1989 році.

Іван Сиротенко так і не дізнався, що побратими посмертно подали його до найвищої державної нагороди Уряду УНР в екзилі. 6 серпня 1942 року його було офіційно внесено до реєстру кавалерів Ордена «Хрест Симона Петлюри» під номером 1167.

Історія виявлення його нагородної грамоти є красномовним свідченням того, як радянська система намагалася, але не змогла стерти нашу національну пам'ять. У червні 1944 року в Рівному працівники місцевої установи випадково знайшли в старому столі сховані бланки з тризубом та печаткою: «Іменем Української Народної Республіки…». Через страх знахідку передали до НКГБ. Радянські спецслужби розпочали масштабне слідство, намагаючись викрити «антисовєтську організацію» та відзвітувати до Москви. Проте справа зайшла в глухий кут: Івана Сиротенка на той час вже знищила радянська репресивна машина. Сьогодні цей безцінний документ, що засвідчує збройний подвиг нашого студента, зберігається в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України.

Поки такі віддані борці, як Іван Сиротенко, тримали фронт зі зброєю та Божим словом, Симон Петлюра усвідомлював критичну потребу діяти і на міжнародній арені. У 1919 році, під час Паризької мирної конференції, де вирішувалася доля повоєнної Європи, українська делегація зіткнулася з потужним російським імперським лобі. Хоча офіційної делегації більшовиків там не було, у Парижі активно діяли представники білого руху та колишні російські дипломати. Використовуючи свої зв'язки в Антанті, вони просували ідею «єдиної і неподільної Росії», наполегливо переконуючи світ, що України не існує, а ми - лише сепаратисти.

Щоб прорвати цю стіну пропаганди, Петлюра приймає стратегічне рішення -відправити у світове турне Українську Республіканську Капелу під керівництвом Олександра Кошиця. Капела мала стати «голосом» УНР у світі, щоб беззаперечно довести: Україна -це окрема європейська нація з тисячолітньою самобутньою культурою. Саме завдяки цьому рішенню світ вперше почув «Щедрик» Миколи Леонтовича, який став глобальним символом Різдва та визнання української ідентичності.

Сьогодні, як і понад століття тому, спільнота нашої Альма-матер змушена тримати обидва фронти. Сучасні студенти та випускники КНЕУ знову зі зброєю в руках боронять незалежність України на передовій. На превеликий жаль, багато з них віддають свої життя, повторюючи жертовний шлях Івана Сиротенка та його покоління. Ми пам'ятаємо кожного, хто загинув за наше право бути українцями.

Водночас, навіть в умовах цієї жорстокої екзистенційної війни, сучасна українська інтелігенція продовжує нести і культурну місію. Згадане вище неперевершене виконання легендарного «Щедрика» випускниками КНЕУ - це яскраве ствердження того, що ворогу не вдалося знищити наш національний дух. Якщо століття тому студенти Комерційного інституту боронили державу зі зброєю та словом, то і сьогоднішнє покоління КНЕУ робить те саме - героїчно б'ється на фронті та захищає наш культурний код у тилу і на світовій арені. 

Історія не лише циклічна, вона вимагає від нас засвоєння уроків. Згадуючи трагічну і героїчну долю капелана Івана Сиротенка та тріумф «Щедрика», ми бачимо безперервну лінію боротьби нашого народу. Інституційна пам'ять університету -це наш код національної стійкості, який нагадує, що ми завжди мали власну еліту, готову захищати Україну.

І сьогодні, коли наша держава знову бореться за виживання, варто згадати фундаментальну настанову Симона Петлюри: «Держава понад партії і класи». Ця думка сьогодні актуальна як ніколи. Лише у єдності та усвідомленні нашої спільної мети ми здатні вистояти і перемогти.