Нас по життю веде Прекрасне,

Якому доказів не треба.

Скарби минулі і сучасні

Дарує нам Земля і Небо…

Культурологічний клуб “Дорогами до прекрасного” – добровільна спільнота викладачів, співробітників, аспірантів та студентів університету, відкрите товариство, що об’єднує всіх бажаючих вивчати надбання Світової культури, а загально цікаві знахідки популяризувати й застосовувати в навчальному процесі.

Клуб був заснований у 1968 році  МАЛІНІНОЮ Оленою Дмитрівною, Почесною Кінгівкою. Коло захоплень та інтересів учасників  обширне: література, живопис, музика, архітектура, історія  і особливо краєзнавство. Опанували різні форми роботи клубу: колективні екскурсії, зустрічі з цікавими людьми, обговорення обраних тем, презентації клубівських знахідок на заходах різного рівня, літературні й архівні розвідки, а також екскурсійні й пошукові поїздки за тематичними маршрутами. Поступово склалися три основні напрямки наших зацікавленостей: “Перлини Світової скарбниці”, “Видатні українці”, “Яскравини з історії нашого університету”.

Визначилися й активні доповідачі з улюбленої тематики: дякуючи Валентині Миколаївні СУТОРМІНІЙ ми стали орієнтуватись у відмінностях найпоширеніших релігій Світу, а Людмила Леонтіївна ТОНКОВИД, Лідія Миколаївна ГУРНАК і Ніна Василівна КОШЕЛЕВА тримали нас в курсі нових надходжень художньої та періодичної літератури, Ніна Михайлівна АТАМАНЧУК своєчасно оповіщала про цікаві виставки у Києві, Лідію Омелянівну КОЛОТ визнали знавцем музеїв міста, Людмилу Петрівну СОКОЛОВУ – неперевершеним меломаном, а Тетяну Валеріанівну ТОЛОВУ взагалі «ходячою енциклопедією». Завжди з захопленням слухали Ольгу Іллівну КОКОРІНУ, знавця історії всіх замків України та Європи, Ему Павлівну ДМИТРІЄВУ, про її роботу у Афганістані, у Японії, а також про численні міжнародні туристичні подорожі. Не менш цікавими були доповіді Ніни Семенівни СКРИПЧЕНКО та Кіри Олександрівни НЄНАХОВОЇ про видатних художників і змістовні доповіді чудових літературознавців Ірини Василівни ГОРДІЄНКО, Олени Никифорівни ТУГОЛУКОВОЇ, Владлени Федорівни ПЛЬОНКІНОЇ, Галини Григорівни ТРОФІМОВОЇ. Завжди активно проходили обговорення доповідей знавця історії українського козацтва Людмили Андріївни МЕДВІДЬ. Залюбки слухали ми і воєнні спогади Тихона Даниловича БОНДАРЯ, й вірші наших поетів: Петра Івановича БЄЛОВА, Петра Андрійовича ІЛЛЄНКА, Володимира Івановича ВЕРЕТНОВА, а також різні гороскопи, які зазвичай відшукує Лариса Миколаївна НОРЕНКО для вітань іменинників. У нас були свої визнані театрали, декабристознавці й пушкіністи. Прекрасним організатором масових заходів виявила себе Лариса Миколаївна ТРОХИМЕНКО. У підготовці й проведенні традиційних Шевченківських свят примудрялася задіяти не тільки всіх клубівців, в й свою кафедру в повному складі. Учасників на таких святах бувало втричі більше, ніж на звичайних засіданнях. За програмою відбувалися цікаві повідомлення й ярмарок випічки наших хазяєчок, безпрограшні лотереї, виставки унікальних колекцій, вікторини й аукціон ексклюзивних сувенірів, читання аматорських поезій і застільні співи, а ще прекрасні виступи уславленого студентського художнього колективу «Еко».

За 50 років активної діяльності відбулося чимало змін у складі учасників клубу й виборі головних акцентів у його роботі, але незмінними залишаються дух цікавості й поваги один до одного та щирість спільних захоплень. Час вносить свої корективи й у форми роботи. Якщо у докризові роки левову частку спілкувань проводили у так званих виїзних засіданнях, мандруючи країною, з подальшим обговоренням, обміном враженнями й знахідками, то тепер пройдені клубом маршрути зазвичай вдячно згадуємо, адже  побували в найвіддаленіших  куточках колишнього Радянського Союзу та всіх його республік, побачилибезліч музеїв у подорожах по країні від Синевирського озера до озера Байкал і від Соловецьких островів до Самарканда й Бухари.Апро Україну годі й говорити: Крим і Закарпаття, Шацькі озера і Асканія. Відвідали всі обласні центри, а скільки невеличких містечок і сіл з їх незабутніми музеями та унікальними музейчиками, створеними щирими подвижниками й дивовижними людьми, що зберігають скарби Вічності.

У пам’яті закарбувалося чимало епізодів, вражаючих, а часом і кур’йозних. Згадую ночівлю у наметах на березі озера Світязь. Спати не хотілося, то ми всі сиділи біля вогнища. Володимир Михайлович КОЛОТ підсмажував сало на дротиках і розповідав про роботу у Йємені, як вони з дружиною, коли сумували за Батьківщиною, співали  українські пісні. От хтось і заспівав, а всі підхопили, а потім затягли іншу красиву пісню. І коли вже ніхто не міг пригадати слів наступної, то почули бурхливі оплески. Ми й не помітили, як з довколишніх баз зібралося стільки відпочиваючих. Чи на апетитний запах посходилися, чи на наш спів…

А один з кур’йозних випадків трапився на Валаамі. Екскурсовод, відчувши цікавих і підготовлених слухачів, так захопилася розповіддю, що втратила контроль над часом. І коли пролунав попереджувальний гудок теплохода, стався спільний шок, адже ми зайшли дуже далеко від причалу. То ж, поки група, яку в бюро туризму прозвали «молодь різного віку», бігла протореним серпантином з доступною для кожного швидкістю, В’ячеслав Хуршудович АРУТЮНОВ із сином прямо з гори навпростець кубарем полетіли крізь кущі, аби попередити капітана. До речі, наші рятівники на трап заходили останніми. Помічник капітана оголосив групі догану за спізнення й запропонував відпрацювати – розважати пасажирів впродовж двох годин. То майже до півночі з радіорубки лунала розповідь Ольги Іллівни КОКОРІНОЇ про давній та сучасний Київ.  

Запам’яталося чимало яскравих епізодів поїздки на Соловецькі острови. Найперше, що вразило всіх – це рослини. Колір яскраво зелений, розміри листків і квітів – значно більші за звичні для нас. Кропива – заввишки у людський зріст, така соковита, голівки ромашок більші за чайне блюдце. А дивовижний ботанічний  сад з його екзотикою – це взагалі окрема тема, яку не викласти двома реченнями. Для сполучення між островами й острівками Соловків монахи вручну прорили канали, поєднавши великі й маленькі озера в єдину систему. Одним із запланованих для туристів заходів здійснюється похід на веслах. Цей похід з найменшими подробицями для мене, напевно, ніколи не забудеться…

   Красивий сонячний ранок. Туристичні групи з різних міст розподіляються на екіпажі й по черзі стартують від причалу. Канали місцями зовсім вузькі й неглибокі, то довгі «пробки» з човнів впритул один до одного утворюються постійно. Учасники з різних команд голосно з усіма можливими відтінками гумору оцінюють майстерність веслувальників-аматорів і надають цінні поради. І коли човни з каналу нарешті потрапляють до великого озера із назвою Червоне, то починаються справжні спортивні змагання бажаючих призового фінішу. Наш човен не став виключенням. Азартна (як виявилося) Людмила Яківна КОРНІЙЧУК, зі словами: «Людочка, ми зможемо!», закликала гребти активніше. Валентина Миколаївна СУТОРМІНА з корми спостерігала й інформувала, скільки ще екіпажів випереджають нас. Ми обганяли човни один за одним, жаданий берег ставав все ближчим.

Раптом наш човен задер носа над поверхнею води під величезним кутом і зупинився… Від несподіванки ми безрезультатно замахали веслами у повітрі, потім почали розгойдувати човен від корми до носа, все було марно… Побачивши човна у такій дивній позі над водою, до нас поспішили чоловічі екіпажі – наші лицарі Роман Михайлович ВЕЧІРКО, Михайло Іванович САВЛУК і Валерій БорисовичМОССАКОВСЬКИЙ. Максимально наблизилися й обережно перевели полонянок до свого човна, коментуючи: «рятуємо цінний науковий скарб КІНГу…» А два хлопці з ленінградської групи, зрозумівши, що в даній ситуації не до жартів, сміливо занурилися у крижану воду й виштовхнули човен з коварної підводної пастки, з розщелини затопленого дерева. Так ми й фінішували три човни рядком ніс в ніс, а на березі рятівників всі вітали аплодисментами…

Нерідко згадується мені ще один епізод. Це була поїздка по Пушкінських місцях, до якої ми довго й ретельно готувалися: зізвонювалися й домовлялися про зустріч із хранителем Пушкіногір’я – Семеном Степановичем ГЕЙЧЕНКО. Про цю легендарну особистість знали всі наші клубівці, а Олена Дмитрівна МАЛІНІНА до того ж була особисто знайома, багато років листувалася з цим письменником, пушкінознавцем і неперевершеним екскурсоводом. Неодноразово телефонували ми й до Псковського бюро туризму, узгоджуючи всі деталі насиченої програми нашої поїздки. Чимало нервових зусиль і часу було витрачено на придбання групових проїзних квитків на пряму й зворотню дорогу потягом із пересадкою.  До речі, й склад групи тоді був дуже непростим – 40 учасників, чотири з яких були віком за 80. Тих, кому за 70, за 60 – теж достатньо. Але у нас зазвичай діяло правило: «На час поїздки про вік та інші індивідуальні особливості стану здоров’я, звичок та характеру забуваємо, вони не мають заважати іншим…»

Київський поїзд прибув до Москви о шостій ранку, до пересадки на псковський було майже півдня вільного часу. То ще у вагоні всі звірилися, запам’ятали зазначені  в білеті номер і час відправлення нашого наступного потяга, домовилися бути за двадцять хвилин на пероні й розбіглися поодинці й компактними групками досліджувати культурні новинки столиці.

А коли зібралися у зазначений час, виявилося, що наш поїзд вже дві години як пішов, оскільки вночі залізниця перейшла на літній роклад. А в нашому білеті, придбаному заздалегідь, цього не відмітили… До моїх вух долетіла фраза нашого мудрого Григорія Григоровича ТКАЧЕНКА: «Вихід завжди є, його тільки знайти треба…» Наказавши групі спокійно всім стояти на місці, побігла шукати вихід із ситуації. На ближній платформі вже стояв поїзд до Талліна, який проходив через станцію Псков. От якби переєреструвати наш білет… До каси не пробитися, дивом просочилася крізь численну чергу до начальника станції. Запевняла, що нема нашої вини, але він лише знизав плечима. Мене аж ніяк не влаштовувала невпевнена обіцянка: «можливо, вдасться посадити вашу групу завтра на псковський…», а на сьогодні таллінський вже перевантажений… 

Тримаючи злощасний вже не дійсний білет пробігла повз групу у пошуках бригадира поїзда, що ось-ось мав відправлятися. Красива статна жіночка у формі йшла вздовж вагонів, віддавала чіткі розпорядження провідникам, а я невідступно рухалася поруч, вишукуючи все нові доводи: «ми не можемо не їхати…», «нас чекають…» й запевнення, що згодні їхати навіть стоячи. Нарешті бригадир змахнула рукою, цей сигнал і одна з провідниць, і, насамперед, наша група сприйняли як дозвіл. Миттєво всі опинилися у вагоні, й поїзд рушив. Сказати, що вагон був переповнений – це не сказати нічого. На кожне місце було, як мінімум, три претенденти, але якось поступово всі розмістилися.

Отак хоч тісно, але спокіно і їхали цілу ніч, а ранком прибули до Пскова. Нас таки дочекалися, зустрічали з автобусом і гідом. Подальша програма була настільки цікавою й насиченою: Михайлівське, Тригорське, Покровське, Святогорський монастир… – то ж всі складнощі дороги швидко витіснилися яскравими враженнями від побаченого й почутого. Вже через деякий час мені наснилося, що з таким щирим запалом осипаю словами вдячності якусь знайому жіночку. Прокинулась і зрозуміла, що дякувала уві сні за порозуміння жінці, на жаль, навіть імені її не знаємо, що була бригадиром таллінського поїзда…

Спогади… Спогади… Нам дійсно є про що згадувати. Для учасників клуб – це змістовні подорожі, цікаві обговорення й колективні заходи, а ще закарбовані у пам’яті дорогі імена й близькі обличчя. Скільки наша пам’ять здатна зберегти імен людей, яким завдячуємо за яскраві враження, кому вдячні за цікаве спілкування й плідну співпрацю… А ще є пам’ять серця. Як важливо зберегти у своїх серцях відблиск прекрасних дивовижнихлюдей, на яких  тримається цей Світ, наша історія, наша культура.

Час од часу переглядаємо архів клубу. Зроблено сотні цікавих доповідей про видатних особистостей. У екскурсійних мандрівках накопичено тисячі слайдів, фотографій, нотаток.  Зворушливо роздивлятись старі світлини, хай навіть і чорно-білі, але ми на них такі молоді...  З часом на зміну груповим поїздкам прийшли віртуальні мандри й сучасні технічні й інформаційні технології, медійні засоби, що дозволяють цим новим подорожам теж бути яскравими й змістовними. І це не менш цікаво й захоплююче.

Заслугою клубу вважаємо роботу з творчою молоддю. Залюбки переглядали аматорські фільми Олега  ДРЕГАЛА й картини Саші СТУПАКА. Ми проводили презентації талановитих студентів у музеї Павла ТИЧИНИ й у бібліотеці імені Миколи БАЖАНА, у музеї літератури й у Парламентській бібліотеці. Організовували зустрічі із школярами с. Косенівка, с. Мар”янівкай пмт. Чорнухи. Чимало цікавих посиденьок провели спільно зі студентами за ініціативи Ольги Валентинівни СТУПАК, завжди відвідували літературні заходи кафедри української мови на запрошення Лариси Степанівни КОЗЛОВСЬКОЇ. Роман Михайлович ВЕЧІРКО, керівник студентського літературного товариства, передав весь багаторічний архів переможців поетичних конкурсів. Так було започатковано видання університетських ювілейних колективних збірників: «Багатобарвне Літо» (2001), «Вітрила натхнення» (2006) та «Мереживо часу» (2011). У підготовці до випуску збірників вагомою була допомога студентів Богдана ЧИЖА, Романа ЗАВОРОТНЬОГО, Машеньки КИРИЧЕНКО, Юлії ПЕТРЕНКО, Льоші ХОХУНА, Тетяни й Оленки БЛУДОВИХ.

Даниною літературним традиціям університетська газета «Економіст» регулярно вміщує у свої випуски поетичні добірки віршів колишніх і теперішніх студентів і викладачів.

Серед незмінних розвідницьких напрямків роботи клубу залишилися пошуки цікавин про видатних українців, зокрема про народного філософа Григорія Савовича СКОВОРОДУ. Спільно зі студентським туристичним клубом «Скіфи», здійснюючи цикл поїздок “Шляхами Сковороди”, побували у Чорнухах і Лохвиці, у Прилуках  і Густині, у с. Каврай і Переяславі-Хмельницькому. Зазнайомилися з людьми, спорідненими духом і захопленнями, а тепер листуємося електронною поштою, довідуємось про цікаві заходи й поповнення експозиції відвіданих  музеїв. А ще читаємо написане про наш клуб у книгах «Садівник щастя. Сковорода як дзеркало України» (2012) та « Учитель життя. Сковорода як гасло часу» (2017). Автор-упорядник цих книг – В.Я. СТАДНИЧЕНКО, заслужений журналіст України, кандидат історичних наук, лауреат численних вітчизняних та закордонних літературних премій, відомий сковородинознавець і давній вірний друг нашого клубу. З подачі Володимира Яковича та за його допомоги наші колективні поїздки стали справжнім творчим рейдом по сковородинських місцях України, а деякі наші дослідницькі знахідки стали гідним внеском у вивчення життя й творчості видатного сина українського народу. Клуб неодмінно запрошують до участі в міжнародних конференціях, круглих столах, сковородинівських читаннях та інших заходах, присвячених Г.С. СКОВОРОДІ.

Постійними залишаються й дослідження історії нашого університету, розпочаті майже 30 років тому з подачі проректора Тетяни Євгеніївни ОБОЛЕНСЬКОЇ й сприйняті як відповідальне завдання клубу. Згодом зібрана колекція фото ректорів прислужилася для створення галереї портретів у конференц залі, у підготовці експозиції музею історії КНЕУ. Знахідки історичних розвідок регулярно висвітлюються в газеті «Економіст», а також вміщуються на університетському сайті. Зібраних матеріалів вже достатньо на підготовку до видання книги «Історія КНЕУ в іменах».

Секрет довголіття й рушійна сила клубу – це бажання приходити на зустрічі, кожна з яких – черговий крок до нового прекрасного. Поезія, музика в голосах з платівок тих, кого сьогодні вже не почути вживу, мова Вічності в пам’ятках старожитностей, в полотнах митців – все це дивує й надихає відшукувати й ділитися знахідками. Надбанням клубу вважаємо величезну кількість незабутніх спільних вражень. Клуб для багатьох - це одна з найяскравіших сторінок пам’яті, саме тут вміщено найбільше приємних дружніх обличь та епізодів із подорожей, екскурсій, засідань і різних підготовчих клопотань та організаційних моментів.

Залучаємо творчих студентів і до наших пошукових акцій. Цікаво, спостерігати, як вони сприймають усе, що хвилює і вабить їхніх викладачів. Хочеться зберегти дорогі нам традиції, щоб естафета натхнення,  спрямована до Прекрасного, була надійною і переможною.

Людмила РІНГІС, голова правління клубу «Дорогами до прекрасного»,

член Національної спілки журналістів України

Ілюстрації до матеріалу:

1968 квітень. Мукачівська фортеця

1969 Бухара

1981 Брест

1987 Рязань

1998 Клубу – 30!

2000 Умань

2004 Виїзне засідання у Прилуках