Вадим Гетьман. Від студента до Героя УкраїниВІД СТУДЕНТА ДО ГЕРОЯ УКРАЇНИ
Для нас отака інформація одразу породжує запитання: а що знаємо про нього ми, і що цікавого можемо розповісти у відповідь, якщо спитає хтось? От і починаємо збирати по краплинах із різних джерел. Найперше відшукую “Вісник Національного банку України”, меморіальний випуск, присвячений 70-річчю від дня народження. Слово про В.Гетьмана його близьких, друзів, соратників. Цікаво дізнатись, як став нашим студентом. Згадує Валентина Панасівна, дружина: “Вадим був особистістю. Закінчив десять класів зі срібною медаллю, одну четвірку з мови поставив батько, який у нього викладав. Найбільше в школі він любив географію і мріяв об’їздити цілий світ. Тому і вступав на географічний факультет до Київського університету імені Т.Г.Шевченка. Три іспити склав на п’ятірки, а на останньому йому поставили четвірку. За набраними балами він проходив в університет, але екзаменаційна комісія за однакової кількості балів у першу чергу відбирала дітей робітників і селян. Отже, Вадимові як вихідцю із сім’ї інтелігенції відмовили. Він був дуже засмучений, не уявляв, як повернеться в рідне село... І Вадим вирішив піти до міністра освіти. Секретарка, звичайно, його не пропускала. Але молодий Гетьман надії не втрачав і з приймальні не поспішав. І таки дочекався, коли вийшов міністр. Вадим розповів йому про свою історію вступу. “Що ж мені з тобою робити? – запитав міністр. – Ось, в Одеському борошномельному інституті недобір”... Вадим не погодився, і тоді міністр зателефонував до Київського фінансового економічного інституту (нині – КНЕУ). На той час туди в основному дівчата вступали, для хлопців то був непрестижний вуз. Але Вадим погодився, хоча в той же день треба було скласти ще усний екзамен з математики. Здавалося б, усе, що міг, міністр зробив. Та Вадим не поспішав іти з кабінету. “Мій друг, - каже – точнісінько в такій ситуації”. І почав просити за друга. Тож довелося міністру просити ректора прийняти іспит у двох. Словом, обидва хлопці склали математику на п’ятірки і стали студентами. Це був 1952 рік”. Уявити собі, яким був В.Гетьман у роки студентства, певне, можна, якщо якось створити в уяві найхарактерніші картинки тих часів. Перше, що спадає на думку – звернутись до архівів “Укркінохроніки”. Кіножурнал “Молодь України” в серпневому випуску 1952 р. показував, як вступний іспит з економічної географії до Київського університету імені Т.Шевченка складає фрезерувальник машинобудівного заводу імені Артема... Жовтневий випуск кіножурналу “Україна” під назвою “Слово вождя” сповіщав, що у Харкові вийшла друком книга Й.В.Сталіна “Економічні проблеми соціалізму в СРСР”, яку вивчають і обговорюють студенти... Певне, й наші студенти-економісти штудіювали й дискутували. Серед спогадів тих, хто був особисто знайомий, знайшла, що В.Гетьман вдячно згадував свого викладача К.Г.Зулласа. Я теж знаю Костянтина Григоровича. Трохи особисто, а ще більше по розповідях нашої Олени Дмитрівни Малініної, засновника й Почесного президента клубу “Дорогами до прекрасного”, ветерана й Почесної кінгівки, яка тривалий час завідувала учбовою частиною інституту. Посада така важлива. Це друга, як на ті часи, людина після ректора, що мала бути в курсі всього: і дисциплін, і розкладу, і тих хто читав лекції, і таких, хто навчався. Студентів в ті перші повоєнні роки було не так багато, а от Костика Зулласа Олена Дмитрівна виділяла особливо: ”Такий розумнющий був і працелюбний до самозабуття... І такий же худенький. То намагалась при нагоді хоч пиріжечком пригостити...”. От саме цей Костик зріс в університеті від студента до професора. А коли навчав Вадима Гетьмана, то своїм викладанням саме він прищепив любов до банківської справи. Не залишив Вадим Петрович надрукованих власних життєвих спогадів. Так, певне, й не приступав до їх написання. Адже життя по-злодійськи обірвалось в такому віці, коли про мемуари ще не думають.
Сміливо буде віднести Вадима Гетьмана до літературних імен. Його знають як видатного економіста. А ще як законотворця. І тим не менше один рідкий за жанром політичної публіцистики нарис із назвою “Як приймалась Конституція України” належить саме Вадиму Петровичу. Із цієї книги дізнатися про В. Гетьмана як творчу людину можна краще, ніж з будь чиїх спогадів. Ось кілька уривочків із нарису: “... Алегорія Золотого рала пригадалась мені у сесійному залі Верховної Ради, під час палких дискусій про причини наших сучасних негараздів. В уяві раптом так виразно постало засмічене бур’янами поле, яким із краю в край іде, нарізаючи великі скиби чорнозему, плуг. Чи не так має статись і в нашому державному житті? Де ж те Золоте рало, яке змінить на краще все довкіл нас, змінить нас самих, калічні наші уявлення про життя, працю, про наші права і обов’язки? Єдине - вона, нова наша Українська Конституція спроможна зробити це. Але її треба здобути, вибороти, вигранити, запровадити в життя!... Вже в жовтні 1993 року проект Конституції України, що пройшов всенародне обговорення і ввібрав у себе більш ніж 2 тисячі пропозицій і зауважень, був готовий для внесення його на розгляд Верховної Ради України. Та не все було так просто, як здається тепер. Економіка і політика завжди йшли поряд. Політична невизначеність і економічна безалаберність молодої держави призвели до ситуації, яка морякам відома під назвою “роздрай”, коли двигуни на морському судні розпочинають одночасно працювати в різних напрямах і судно втрачає будь-яку керованість. Щось подібне відбувається і в нашій державі, особливо в сфері економіки і фінансів, де про синхронність дій різних гілок влади поки що можна лише мріяти. В той же час беззаперечна істина полягає в тому, що процес виходу України з кризи можна прискорити, якщо кожен стане займатися своєю справою. Президент як глава держави і гарант Конституції забезпечить в державі верховенство Закону і покаже в цьому особистий приклад; Верховна Рада України відмовиться від постійного втручання в справи виконавчої влади і цим сприятиме процесу прискорення реформування економіки; Кабінет Міністрів України в межах визначеного Верховною Радою і Президентом економічного азимуту візьме на себе всю повноту відповідальності за наслідки своєї діяльності, критерієм якої буде лише один показник – поліпшення життєвого рівня населення”. Погодьтеся, що над кожною фразою можна замислитися, є що усвідомлювати... Людмила Рінгіс МАЛЮЄМО СПІЛЬНО ПОРТРЕТ
В університетському автобусі дві дружні групи: опікувані помічником декана Ольгою Валентинівною Ступак студенти різних курсів – члени туристського клубу “Скіфи” і поважні викладачі, що об’єдналися в клубі “Дорогами до прекрасного”. Культурологічному клубові скоро виповниться сорок років – і його представники побували в усіх куточках Радянського Союзу, а про Україну годі й говорити. Тільки за останні три роки, здійснюючи рейд “Шляхами Сковороди”, побували у Чорнухах і Лохвиці, у Прилуках і Переяславі-Хмельницькому – і ось знову в дорозі до прекрасного – неодмінно завітати до музею-флігеля Тараса Шевченка в Яготині, де поет гостював у славній родині Репніних, і далі в далечі Полтавщини. Я привітався із супутниками минулих подорожей – подружжям Савощенків – доцентом кафедри маркетингу Анатолієм Семеновичем і завідуючою кабінетом кафедри економіки Галиною Іванівною, їхній клубний стаж понад 30 років. На своєму персональному місці, за кріслом водія, активістка і ветеран клубу Тетяна Валеріянівна Толова, пенсійний вік не зробив її домувальницею, подорожує нарівні зі “скіфівцями”. Очолює клуб “Дорогами до прекрасного” Рінгіс Людмила Йосипівна – натхненний організатор і поводир розвідницьких і творчих мандрівок, вміла наставниця і добра няня клубівців, за що ми їй щиро вдячні. Новенький автобус прудко намотував кілометри добре знайомої дороги – повз Березань, через Пирятин до славних козацьких Лубен. Цим шляхом понад півстоліття тому їхав і юний Гетьман, тільки у зворотньому напрямку – до київської вищої школи. Народився Вадим у вчительській працелюбній сім’ї, то потяг до знань міцний, родинний. Після закінчення Снітинської семирічки поспішив до Литвяківської середньої школи, щодня міряв п’ять кілометрів від дому й назад на Кути, околицю Снітина. У 1952 році випускник Вадим Гетьман поступив до Київського фінансово-економічного інституту на банківський факультет.
Коло Лубен звернули ліворуч і наш досвідчений водій Віктор узяв тепер за орієнтир дзвіницю Мгарського монастиря, що вигулькнула попереду над лісовим розмаєм. А дорога петляє нескінченною долиною. Де то наш Снітин? Праворуч верстовий стовп на Миргород, ліворуч телефонна лінія гуде на Лохвицю. Чи далеко ще до гетьманового села? В Лубнах нам сказали: “Велосипедом вісімнадцять кілометрів”. Проїхали і їх, до тридцятої версти добираємося. Зупинили одинокого перехожого. “Звертайте на Вовчик, а там рукою подати...” – заспокоїв нас. Раптом ліворуч, на околиці Вовчика попливла сумна картина: довгий ряд тваринницьких ферм, розбитих, безголосих, з випнутими ребрами розкритих дахів, з мертвими очима віконець. Належали ферми колгоспу-мільйонеру, який провалився в “чорну діру” перебудови. Хтось в автобусі кинув: “Ось вона наша Золота Руїна...” А мені картина нагадала фотографію Хіросіми після нещадного атомування... Далі ніхто ані слова, аж поки наш автобус не зупинився таки у Снітині коло сільради. “А автобусом від Лубен 35 кілометрів,” – сказав водій і розчинив двері...
Свого земляка Вадима Петровича Гетьмана знають, покажуть вам сільський куток, де він народився, школу, де вчився. А поки що ми спільно домальовуємо портрет людини, чиє ім’я має носити економічний університет, який впродовж столітньої історії змінив кілька назв: Київський комерційний, інститут народного господарства, фінансово-економічний... У 1956 році випускник КФІ одержав направлення у Запоріжжя, починав кредитним інспектором сільгоспбанку, піднімався сходинками економічної кар’єри – і, набувши досвіду, практичних знань, очолив обласну Планову комісію.
Київ не міг не помітити талановитого, перспективного економіста. З 1975 року В. Гетьман – перший заступник голови республіканського державного комітету цін. Досвід і здібності Вадима Петровича одразу виявилися затребуваними в незалежній Україні. Народний депутат В. Гетьман в 1992 році стає на чолі Національного банку України, в наступному році він – голова Української міжбанківської валютної біржі. Талановитого економіста Вадима Гетьмана справедливо називають “батьком” національної фінансово-банківської системи, він розробник і провідник української грошової реформи, фундатор національної валюти. Гривню з підписом голови Національного банку В. Гетьмана я зберігаю в своїй колекції. В квітні 1998 року куля найманого вбивці обірвала його життя на злеті... Хотіли ми побачити батьківську хату Вадима Гетьмана, та замість неї тепер лише порослий бур’яном горбок. Але стара хата не хоче поступатися тліну – пробилася до сонця молодим кленом. Це пам’ять природи про Гетьманів дім, дружну сім’ю. А де ж людська згадка?.. Володимир Стадниченко, РОДОМ ІЗ ДИТИНСТВАЧому кажуть, що людину починаєш розуміти краще, як побуваєш там, де вона народилася. Може саме там легше відчути, як разом з дитиною зростала її найзаповітніша мрія, а ще закладався характер, що спроможний втілювати мрію в життя... Здійснюючи розвідку в село, де народився один з видатних українців, випускник нашого університету, нам хотілося послухати тих, хто безпосередньо спілкувався з Гетьманом. І хоч він поїхав звідси понад півстоліття тому, але ж, мабуть, є ще тут, у Снітині, такі, з ким вчився чи товаришував. Голова Снітинської сільради представив невелику на зріст жіночку,віком приблизно 65-67 років: “Материнська Тетяна Тимофіївна,до виходу на пенсію завідувала дитсадком “Берізка”. (Зараз стоїть заколочений поряд зі старою школою). Ото в неї можете запитувати все, що вам цікаво”. Трохи хвилюючись перед незнайомими людьми, Тетяна Тимофіївна почала згадувати: “Жила я через три двори і у Гетьманів частенько бувала, – і з Вадимом дружили, і вже як поїхав, то його мамі по хазяйству приходила допомогти, Ніна Леонтіївна була моєю вчителькою”. Показала рукою в напрямку, де стояла колись її стара хата, потім підійшли до садиби, де тоді жила велика і дружна сім’я Гетьманів. Лише по невисокому горбочку й можна здогадатись, де саме була хата. Все поросло бур’янами реп’яхами... Дійсно глухий кут. А колись охайні хати з рясними садочками стояли тут доволі щільно...
Оповідачка витягла свої реліквії, колись подаровані їй фотокартки: ”Дивіться, отакий Вадим після семирічки, а це по закінченні десятого, і оце з другом – вже як був київським студентом”.
Звертаю увагу на підписи на звороті: “... сусідці через 3 двори Тетяні від Адіма 28.04.1952р.” , а на другій вже російською: “Десятикласснице Тане Д. от ст. КФЭИ Адима Г. 1954 г.”
І одразу ж, помітивши ще не висловлене запитання про дивне ім’я, ця сусідка продовжує: “Отак змалку його всі в селі називали, то й надписував – від Адіма. А вже коли приїхав із Києва старшокурсником, то стали величати Вадимом. Жили тут Гетьмани, аж поки не переїхали у Орихівку (це за 20 км у цьому ж Лубенському районі), туди перевели вчителювати батьків. Там і зараз хата збереглася. В ній проживає баба 82-х років. Саме їй ту хату продали, коли виїхали до дітей у Запоріжжя. Там Вадим тоді вже працював і своїх молодших брата Шуру й сестру Алу пристроїв, а старший Владік (це той, що від першого шлюбу Ніни Леонтіївни) на той час був у Львові. А от цього літа Шура і його двоюрідна сестра на прізвище Олійник, що тепер живе у Полтаві, хотіли на хату подивитись, приїжджали до тої баби. То потім вихвалялася, як їй дякували, що хата доглянута, навіть сто гривень подарували...” Знов повертаю Тетяну Тимофіївну до спогадів, трохи провокуючи: “Певне. й дралися з сусідом в дитинстві?!” “Ніколи! Та взагалі не пам’ятаю, щоб він хоч із кимсь дрався, добрий був, це точно, і до батьків уважний. А ще був, як би це сказати... бистрий мабуть... встигав і по хазяйству, що треба, й у волейбол отут на шкільному майданчику грали, і футбольні змагання організовував, і вчився дуже добре. Завжди можна було в нього запитати, як не зрозуміло щось... а читав же скільки... у батька була чималенька бібліотека”. Отак за розмовою і дійшли до колишньої снітинської школи-семирічки. Вона розміщена у старому саду. Побачили місце волейбольного майданчика, а от зайти в саму школу, на жаль, не вдалося. Тут нині тимчасово розміщений куточок із церковним приладдям (а друга половина приміщення просто закрита порожня). Допоки добиралися до справжньої церкви, Тетяна Тимофіївна дещо розповіла про історію свого старовинного села, яке виникло ще у 988 році, і про те, які лиха траплялися з козацькою церквою: і горіла не раз, і грабували, і закривали, переобладнавши спочатку на клуб, потім на зерносховище. “... Разом з учителем історії Сергієм Митрофановичем Німченко десь наприкінці 90-х писали листа Вадиму Петровичу, просили допомогти, ... і пообіцяв, та не встиг... А подивіться ж, яка старовинна, понад 200 років, їх таких дві на всю Україну (друга десь у Західній)... А влітку цього року вже батюшка писав до Президента Ющенка, щоб допомогли відновити церкву, в якій був охрещений Вадим Гетьман. Та чи дійшов той лист?..” “Неодмінно колись знов воскресне у всій красі наша церква, недарма ж вона Воскресенська!” – це вже голова сільської ради Василь Іванович до розмови підключився – “Бачите, хоч і потроху, й самотужки, вже дещо таки зроблено...” А приховати гіркоти в голосі так і не зміг, адже й громада села теж зверталась у високі інстанції з проханням допомогти з відбудовою... Слухали і, певне, в кожного з нас боляче ворушились думки: “Якою ж вдячною пам’яттю Герою України могла б бути відновлена історична пам’ятка, козацька церква 18-го століття! Пам’ттю всієї Держави про свого вірного самовідданого сина...”, “А який чудовий сільський музей по матеріалах тисячолітньої історії могли би створити роботящі снітинські школярі отут в приміщенні школи, де Вадим Гетьман колись опановував ази навчання ...” Ще тримаючи в руках всі три показані нам фотокартки юного Гетьмана, насмілилася запитати, чи можна скопіювати їх, бо ми готуємося до сторіччя університету і збираємо всі яскравини до історії. Додати хочеться й свіженьку новину. Днями зайшов до комп’юторного класу молодий спортивного вигляду чоловік і, запитавши чи саме я Людмила Йосипівна, представився: “Володимир Вікторович, директор Литвяківської школи. Про ваш приїзд у Снітин дізнався з статті Володимира Стадниченка в газеті “Україна Молода”. Ви, ж були так близенько і, на жаль, до нас не заїхали. А ми теж дещо можемо показати й розповісти. І витягає привезену папку наказів по Литвяківській середній школі шістдесятилітньої давності, вказуючи написане рукою батька Вадима Гетьмана – Петра Тимофійовича, тодішнього директора. А ще додав, що вони створили в своїй школі, якій вже 90 років, музей історії освіти села, мають чимало цікавих експонатів. “Сподіваюсь, ще таки завітаєте...” Ми теж плекаємо такі сподівання. Людмила Рінгіс ВИОРАТИ ЩАСТЯ ДЛЯ РІДНОГО КРАЮ
Коли автобус нашої одноденної експедиції під’їжджав до с. Снітин, я саме читав у Меморіальному випуску “Вісника НБУ” інтерв’ю з нашим Президентом про його вчителя: “Мене він просто вразив. Цей чоловік пройшов найпаталогічніші з точки зору ринкової економіки організації ... основна частина його життя минала у структурах, які людину могли поламати, зробити калікою у поглядах на світ. Уявіть собі совдепівського чиновника, котрий молиться на те, щоб держава сіяла хліб, плавила метал, видобувала вугілля , аби потім із того всього людям дісталося по бутерброду на сніданок ...” Проминали старі сільські хати, з глибини душі піднявся неочікуваний трепет, незвичайне горіння... До нашої поїздки я небагато знав про В.П. Гетьмана, та й зараз в мене ще достатньо запитань. Дещо відчув, дізнався під час перебування у Снітині, дещо знайшов потім. З усього баченого, почутого та прочитаного зрозумів, що це була людина високої порядності, інтелекту, професіоналізму, любові до навколишньго та оточуючих, яка виросла в нелегких повоєнних умовах, яка не втратила своїх ціннісних орієнтирів, була вірна їм, і примножувала їх. Людина дивовижної енергії та жаги творчості, активна, з організаторським талантом, високо ерудована. Він постійно цікавився усім новим – був відкритим для нового. Вмів, не втрачаючи кращого з вже досягнутого, здобувати і втілювати найліпше з сучасного. Це була людина великого серця, людина діла, слова якої не були пустими. Ось слова В. Гетьмана зі вступу до його ж книги “Як приймалась Конституція України” : “Із далеких днів у пам’яті моїй відклалась розповідь про Золоте Рало, за допомогою якого колись буде виоране щастя для рідного краю. Йшли роки, мінялися вожді і п’ятирічки, щораз обіцяючи народові швидкий прихід продекларованих революцією щедрот. Змінювались обриси міст і сіл. Тільки далекими від справжнього щастя почувалися регламентовані люди в них. Думай одне , говори інше, не роби того, про те не смій згадувати, хвали що хвалять усі, картай, що скажуть з гори, - хіба ж для того, щоб бути гвинтиком, народжується людина на світ ?!” Слава Богові, що в Україні народжуються такі люди. Але й убивця Вадима Гетьмана певно теж був громадянином нашої держави, злочин якого, деякою мірою, є й злочином кожного з нас. Бо добре дерево будяків не родить. Не може злочинець вирости серед праведних, порядних, немеркантильних та неагресивних людей. Всі ми хочемо кращого. Для цього дуже важливим є те, хто займає керівні посади, а ще важливіше - які ми, і що робимо ми, адже від порядності та дієвості кожного з нас (у ставленні до всього: до рідних, колег, до країни, до світу) складається наше майбутнє. Тому запитую себе: “Хто я? Куди і звідки йду? Чого прагну? Якими цінностями та мотивами керуюсь?...” І хочу, щоб кожен з нас себе про це спитав, і щоб ми ставили такі питання частіше – перед кожним своїм вибором, починанням, дією. Та щоб ми порівняли результат своїх відповідей з найкращими людськими ідеалами. Тому бажаю собі та всім, щоб збирання “скарбів земних” не завадило зібрати “скарбу небесного”. Бо чиста совість – це найбільше багатство. З усього видно, що Гетьман був сильною, харизматичною людиною. Я не про ту харизму, що давить підлеглих і всіх “строїть”, тримає все на власній владі; не про ту харизму, що хитрим словом, маніпуляцією “крутить” та “вертить” іншими, яка “натягує” високі результати, не гребуючи нічим і ніким, відкидаючи будь-яку логіку, задля показухи, власних амбіцій та егоїзму, яка працює на зовнішнє, після якої справа вмирає або летить донизу. А про ту харизму та силу, яка говорить про себе своїм ділом, після якої справа ще довго працює і не втрачає рушіїв та натхненників. Про ту харизму та силу, яка після себе залишає плеяду гідних учнів. Про ту харизму та силу, що, за будь-яких обставин, не виходить за поле порядності, любові та поваги до інших, за поле совісті та гідності, і не боїться та не соромиться цього; що попри все не втрачає віри, надії на краще. Про ту харизму та силу, що саме цими своїми цінностями та власним прикладом надихає і притягує людей до справи заради майбутнього. Олег Дрегало, УНІВЕРСИТЕТУ СЛАВНІ ІМЕНА
Лунають поодинокі несміливі вигуки: “Герой України...”, “На перших гривнях стоїть його підпис...” Вшануванням пам’яті людини, відданої розумом і серцем Україні, і названо заклад, де колись здобував вищу освіту. Його заслуги перед Батьківщиною значно перевершують всі отримані за життя й посмертно відзнаки й нагороди. З ім'ям Вадима Петровича тісно пов'язані вагомі досягнення у створенні законодавчої бази розбудови нашої незалежної держави, становленні та розвитку банківської справи в Україні, її авторитету у фінансових та банківських колах світу. Він був одним із авторів створення національної платіжної системи, валютного ринку та виробництва власної валюти. У 2005 році, щойно університету було змінено назву, ми зробили спільно зі студентським клубом “Скіфи” поїзду в село Снітин, Лубенського р-ну, Полтавської обл. Хотілося більше дізнатись про дитячі й юначі роки того, чиє ім’я присвоєно нашому закладу. Ті, кому цікаво, можуть почитати матеріали, висвітлені в газеті “Економіст”: у № 1153-1156(35-38 2005) – “Пам’ятають Гетьмана” О.В.Ступак, у №1157-1159(1-3 2006) – “Малюємо спільно портрет” В.Я..Стадниченко, “Родом із дитинства” Л.Й.Рінгіс, “Виорати щастя для рідного краю” О.Дрегало, у 1178-1180(22-24 2006) – “Від студента до Героя України” Л.Рінгіс. Може для когось достатньо почитати будь-яку коротку довідку, та це не про клубівських дослідників. От наприклад, в довідниках (в тому числі й на сайтах) місцем народження В.П. Гетьмана вказують село Снітин. Та це не так. В цьому селі пройшли роки підлітка й юнака, а народився майбутній Герой України в містечку Оржиця. Хоч на офіційному сайті цього районного центру Полтавської області про це жодної згадки, але варто вірити першоджерелу. От як писав при вступі до інституту в листку “Автобіографія”: “...народився 12 липня 1935 року в районному містечку Оржиця, що на Полтавщині. Батьки: Петро Трохимович та Ніна Леонтіївна працювали в місцевій середній школі. Під час війни сім’я вимушено залишилась на окупованій території, оскільки в дорозі розбомбили транспорт. Жили й займались сільським господарством у с. Яблунівка, там і пішов у перший клас. А у 1945 р. перебралися до батькової рідні в село Снітин...” Виховувався Вадим у вчительській працелюбній сім’ї, то потяг до знань міцний, родинний. Після закінчення Снітинської семирічки поспішив до Литвяківської середньої школи, щодня відміряв по п’ять кілометрів (це якщо навпростець) від дому й назад на Кути, околицю Снітина. У 1952 році Вадим Гетьман поступив до Київського фінансово-економічного інституту (так тоді називався наш університет) на фінансовий факультет. Інститут в той час розміщувався у орендованих приміщеннях на Подолі. Вчився, як і в школі, старанно й успішно. За чотири роки всього склав 25 іспитів, із них 16 – на відмінно, інші - добре. Слід сказати, що про вимогливість деяких викладачів на іспитах і заліках ще й досі пам’ятають колишні випускники. То, якщо доцент І.П.Панащенко з політекономії або доцент П.П.Німчинов з бух обліку, доцент П.М.Рубановський з фінансів чи доцент В.Є.Власенко з грошового обігу поставили п’ятірку, то знання дійсно були відмінними. Четвертий курс, коли вивчали всі спец дисципліни, взагалі закінчив відмінником. Виробничу практику після третього курсу проходив у Одеському відділенні сільгоспбанку, а переддипломну – у Запорізькому. Керівником практики був К.Г. Зуллас, який теж на відмінно оцінював знання з дисципліни “Організація фінансів та довгострокових кредитів”. І, як вже пізніше згадував Вадим Петрович, саме Костянтин Григорович прищепив йому любов до банківської справи. По завершенні інституту В.Гетьману було присвоєно кваліфікацію економіста зі спеціальності “фінанси та кредит” і видано характеристику за підписом директора інституту П.В.Кривня та декана фінансового факультету В.Є.Власенка. В ній зокрема зазначалось: “... українець, член ВЛКСМ з 1949 р. За час перебування в інституті навчався добре, дисциплінований, працює над вивченням літератури. На першому курсі був фізоргом групи. Учасник трьох міських спартакіад від КФЕІ, нагороджений грамотою міського комітету ДСТ “Наука”. Впродовж трьох років працював агітатором. Може працювати на посаді інспектора Спецбанку”
Київ не міг не помітити талановитого, перспективного економіста. З 1975 року В. Гетьман – перший заступник голови республіканського державного комітету цін. У 1987 році – Голова правління Агропромбанку "Україна". Досвід і здібності Вадима Петровича одразу виявилися затребуваними в незалежній Україні. В 1992 році стає на чолі Національного банку України, в наступному році він – голова Української міжбанківської валютної біржі. Вадима Гетьмана справедливо називають “батьком” національної фінансово-банківської системи, він розробник і провідник української грошової реформи, фундатор національної валюти. Його головним дітищем вважають Українську міжбанківську валютну біржу. На думку експертів, це її спільна з Нацбанком діяльність у критичний період змогла збити інфляційний вал. У політику Вадим Петрович ішов свідомо, перемагав на виборах 1990 року й наступних, вже у незалежній Україні, 1994 –го. Ось як написав сам у книзі «Як приймалась Конституція України» (1996 р.): “Я щасливий, що належу до категорії небагатьох народних депутатів, яким довелось безпосередньо бути в епіцентрі всіх трьох історичних актів, які привели до самоствердження на карті світу суверенної України... В.П.Чудний, який останні два роки був помічником-консультантом Вадима Петровича у парламентській роботі, на питання журналіста: “Чи став Гетьман справжнім політиком?” Відповів: – Так. Але заангажованим на створення фінансової системи незалежної України. У цьому він бачив мету і сенс свого перебування в парламенті. І в цьому йому не було рівних. Як заступник голови Комітету з питань фінансової і банківської діяльності Гетьман був, як говорили тоді про нього, генератором усіх фінансових і банківських законів, які розглядала і приймала Верховна Рада. Незважаючи на ейфорію від успіху демократичних сил, Вадим Петрович розумів, яким незахищеним є Основний Закон, як важливо донести його демократичні положення до найширших верств населення. Одразу ж задумав серію популярних брошур у рубриці «Бесіди про Конституцію». П’ять з них побачили світ: «Чи стане Україна соціальною державою?», «Що таке свобода і право у демократичній державі», «Національний банк у системі влади», «Влада», «Фінансовий механізм держави. Податки». Загальна ж спадщина його інтелекту тягне не на один том. Думки, поради і прогнози його не забуті. До них раз по раз звертаються економісти. Той, хто прочитає меморіальне видання «Вадим Гетьман – громадянин, фінансист, політик», де вміщено його твори та статті про нього, безперечно зрозуміє головне в цій особистості. До оцінок і рекомендацій впливового політика, висококласного фінансиста ставилися з довірою не тільки у владних структурах, а й у ділових, фінансових та громадських колах. Цінували професіоналізм і світоглядність. Мав вчений ступінь кандидата економічних наук і почесне звання Заслужений економіст України, був академіком Міжнародної академії інформатизації і академіком Академії інженерних наук України, був нагороджений орденом “Знак Пошани”, трьома медалями та грамотами. Визнанням його авторитету стало надання Вадиму Гетьману у національній програмі “Людина року” почесних титулів "Парламентарій року-96" та "Фінансист року-97". Слід додати, що високий авторитет визнавався не тільки в загальнонаціональному масштабі, а й у широких закордонних колах. Й на якій би ділянці не був, знаходив гідне застосування своїм силам – організовував Украгробанк, створював Міжбанківську валютну біржу, консультував президентів, їздив за кордон по гроші для України, пробивав у парламенті свої ідеї – робив все професійно, творчо, відповідально. Так був навчений з дитинства, щиро вважав людські чесноти запорукою величності людини й Держави. У мільйонах сердець незмінним назавжди залишиться гнівний осуд тих, хто злодійськи відняв життя у людини, яка належала всій Україні. І світлою буде пам’ять про великого патріота. І даниною пам’яті названо вулицю в Києві (ту, що була Індустріальною, і наш вищий заклад, де вчився у далекі 50-ті, і навіть регату крейсерських яхт заснували на “Кубок Вадима Гетьмана”. То ж маємо вшановувати й бути гідними пам’яті нашого колишнього студента, видатного економіста й фінансиста, відомого громадсько-політичного діяча, Героя України. Людмила Рінгіс ГОЛОВНЕ – ЖИТТЄДІЯТИ
У липні виповнилося 75 років від дня народження Вадима Петровича Гетьмана. Щоправда прожив він з них лише неповні 63. Але зроблені конкретні справи й залишені у спадок творчі труди спонукають знов і знов повертатися до цієї особистості, аби усвідомити, яким він був. З іменем Вадима Гетьмана нерозривно пов’язані здобуття Україною незалежності і перші розробки її економічної реформи, визначення фінансової, цінової політики. Він один з творців банківської системи, ініціатор і провідник введення в країні національної грошової одиниці, це його підпис стоїть на перших українських гривнях. Людина державного широкомасштабного мислення, що вміла безпомилково прогнозувати ситуацію й оперативно знаходити конструктивні рішення. Безумовно, можна скласти в уяві портрет по спогадах тих, хто знав В.П.Гетьмана особисто. Всі, хто безпосередньо спілкувався з Вадимом Гетьманом (як фінансисти, так і політики) одностайно відзначають притаманні йому риси: завзятість, невичерпну енергію, наполегливість, високий професіоналізм, повагу до людей, виваженість і толерантність в стосунках, навіть з тими, хто дотримувався відмінних від його поглядів. Принципова й чесна в усьому благородна людина великої внутрішньої культури і бездоганної фахової компетентності. В той же час друзі додають, що Вадим Петрович любив спорт, поезію, був розважливий, доброзичливий, привітний, чемний, жартівливий в компанії, співчутливий до чужого горя, щирий і щедрий. Характер людини закладається з народження, формується батьківським вихованням і впливом оточуючих, гартується в обставинах. Яким юнаком поїхав до Києва, ми дізнавались під час поїздки до Снітина. Розмовляли з літніми сільчанами, з сусідкою Тетяною, молодшою роки на три, що жила через три двори, й частенько бігала до своєї вчительки, мами Адіма. Саме так його звали в селі, це вже коли приїхав із Запоріжжя банкіром, стали величати Вадимом Петровичем. Що вирізняло його з-поміж однолітків – це жага до знань і активність. Дуже багато читав, охоче пояснював незрозуміле, коли запитували. А ще був дуже бистрим, все встигав: і по хазяйству, і уроки, і організувати щось цікаве – і стадіон з хлопцями самі облаштували, і турніри з волейболу проводили. На жаль не написав В.Гетьман книги спогадів про своє дитинство, юність, студентські роки. Але залишилися (в тому числі й електронні!) газетні архіви з інтерв’ю, які давав у різні роки. І хоч серед них не так вже й багато спогадів про особисте, але це ж інформація з перших вуст. Ясна річ, що нас насамперед цікавить все, що пов’язано з нашим вищим закладом. Вадим Петрович неодноразово розповідав і друзям, і журналістам, що мріяв бути мандрівником і поступав до університету імені Т.Шевченка. Отримавши одну четвірку, не пройшов по конкурсу, точніше не пройшов “за рознарядкою”, бо з таким же балом зарахували дітей робітників і колгоспників, а він був сином вчителів, тобто службовців. Не змирившись з невдачею, та й не уявляючи, як це з поразкою повернеться додому, сільський хлопець пішов до міністра й добився другого шансу на вступ. Вже наступного дня склав іспит з математики і став студентом Київського фінансово-економічного інституту.
Наведу декілька фрагментів спогадів В.Гетьмана з “Неопублікованого інтерв’ю”. “ На третьому курсі інституту я потрапив на практику до Запорізького обласного сільгоспбанку. Довелося робити бухгалтерський аналіз ліквідності і кредитного забезпечення дуже великої організації – Укрводбуду, центр якої містився у Запоріжжі і фінансувався нашим банком. Цей Укрводбуд вважався складовою оголошеної Сталіним "будови комунізму" і споруджував канал Україна - Крим. Керівник цього водоканалу був одним з небагатьох в Україні, хто просто підіймав трубку і говорив зі Сталіним. І от, коли я розклав банківський баланс, то побачив, що величезний кредит, який видали працівники банку цій організації, виявився незабезпеченим. А тоді з цим було дуже суворо: вся незабезпечена заборгованість тут же поверталася назад банку. Наслідки мого відкриття були величезні. Подумати, студент приїхав і знайшов, що кредит виданий неправильно. Це ж його треба повертати! Хоча цей випадок тоді у всіх викликав шок, мені все ж вдалося довести свою правоту. І, гадаю, саме тоді, можливо, і відбулося народження мене як банкіра. Можете собі уявити, що я, старший інспектор, бігав по 25 кілометрів грязюкою, – тоді ж нічого не ходило, – і шукав утеклих банківських позичальників. І нічого, не жалівся. Адже це був виняток, коли людину після інституту зразу зробили старшим інспектором обласного банку. Це, як на ті часи, було виявом великої довіри. І я був відданий своїй справі”.
Цікавою є відповідь на питання: А Вадим Гетьман на сьогодні – більше фінансист чи політик? “Важко визначити. Дійсно, політика увійшла в моє життя занадто глибоко. Але в душі я – не політик. Політика – це вимушена моя "робота". Хоча в той же час дедалі більше вважаю, що парламент все ж таки повинен бути професійним за своїм складом. Політик мусить спочатку знайти себе в якійсь професії. Для мене біржа, фінансова справа, банки – це моя лабораторія. І свій професійний досвід, набутий у цій лабораторії, я втілюю у парламентських законах. Абсолютно не приховую, що я лобіюю вирішення всіх проблем, які заважають нормальному розвитку банківської системи. І вважаю це правильним. Бо хто ж інший робитиме? Не знаю, скільки у мене вистачить для цього сил. Це відбирає силу-силенну часу, енергії, здоров'я. Але це моє життя”. А чим пишається Вадим Гетьман? “Тим, що у своєму житті часто був першим. Першим поставив підпис на українській гривні, був одним з перших голів Національного банку України. Тепер – перший голова біржі, яку сам, у принципі, і створював. Але коли я чогось досягав, – не думав, як оцінять люди. Це було моє самоутвердження. Дуже важливо для мене й те, що я був першим, кому надали слово після прийняття Декларації про державний суверенітет України. І тоді я відчув, що недаремно я – Гетьман. Раз гетьман, то повинен щось сказати людям. Але це не самозадоволення. Просто кожна людина повинна робити для себе підсумки. У великому ж масштабі вважаю, що мої заслуги досить скромні. Я не бачу їх надто великими перед державою. Хоча хотів би, щоб вони такі були”. “У мене багато друзів, з якими спілкуюся, з якими пройшов великий шлях у спорті. Гандбол – це було моє друге життя. До останнього часу я очолював Федерацію ручного м'яча України, допомагав цьому спорту фінансово. Проїздив з нашою командою півсвіту, виграли ми все, що тільки можна було виграти. А тепер готується великий турнір, відродження легендарного гандбольного клубу "Спартак". Взагалі, життя моє різноманітне. А я його й не намагаюся в якісь рамки загнати і бути занадто формальним, сухим. Граю в преферанс, шахи, ходжу на футбол”. Багато у Вас особистих ворогів? “Багато. По-перше, у мене багато заздрісників. До того ж, я людина занадто емоцій на. Іноді відкидаю дипломатичність і говорю, як є. Можу сказати правду, навіть якщо вона гірка”. І що у своєму житті Ви хотіли б зробити ще? “Ну, ви знаєте, уже не так багато і залишилося...” Пам’ять про В.П.Гетьмана живе насамперед у його творчій спадщині, до мудрості якої звертаються спеціалісти. Затверджені академічні стипендії імені Вадима Гетьмана у профільних вишах. Було повідомлення, що діє Київський благодійний фонд імені В.Гетьмана, заснована цим фондом газета “Вадим Гетьман” висвітлює благодійну діяльність у суспільстві, популяризує фізичних та юридичних осіб, які займаються меценатством. Проводиться щорічний Кубок пам’яті Вадима Гетьмана з гандболу і щорічні перегони крейсерських яхт на “Кубок В.Гетьмана”. Встановлено меморіальні дошки на будинках, де жив у Києві й у Запоріжжі, і на будинку Валютної біржі по вул. Межигірський 1, де працював до останнього дня. Людмила Рінгіс, Остання редакція: 17.08.21 |
Навчальний рік 2005-2006 розпочався з повідомлення: “з освітньої карти України зник Київський національний університет! ... а з’явився Київський національний університет імені Вадима Гетьмана”. Одному з найстаріших і найбільших економічних ВНЗ України присвоєно ім’я видатного українського економіста, фінансиста-реформатора, державного діяча Вадима Петровича Гетьмана, якому присвоєно звання Героя України посмертно...
Подзвонила працівник інформаційного центру Київського національного економічного університету, моя добра знайома Людмила Рінгіс: “Нашому університету присвоєно ім’я Героя України, видатного економіста, випускника нашого вузу Вадима Гетьмана. От ми й вирішили гуртом викладачів і студентів з’їздити на батьківщину Вадима Петровича –
Вже п’ять років наш університет з честю носить ім’я людини, якій за визначні особисті заслуги перед Українською державою у створенні національної фінансової системи, становленні та розвитку банківської справи і валютно-фінансового ринку, плідну громадсько-політичну діяльність присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.
