Людмила Рінгіс

Зустріч з дочкою КІНГівця

В житті горю...Життя люблю –
І лоскіт сміху, й терпкі сльози,
І кожну радощинку п’ю,
Як сонце п’є ранкові роси.

Ці рядки належать Василю Еллану (Блакитному), одному з видатних кінгівців, студенту тих буремних років, коли наш навчальний заклад називався Київським комерційним інститутом.
Взагалі написано про життя й творчість Василя Михайловича Елланського дослідниками, літературними критиками та мемуаристами чимало: робились різні акценти в оцінках політичних поглядів митця, під різними кутами розглядалась його творчість. Були часи, коли твори не перевидавались і навіть заборонялись – і майже усе це відбувалося вже після – і посмертна нагорода орденом Червоного Прапора, потім руйнування пам’ятника поету і через понад десятиліття арешт дружини “за відсутність пильності у спілкуванні з ворогами народу...”, і пропозиція дочці відмовитися від батька й матері. І, нарешті, вивчення творчості Еллана Блакитного включено до шкільної програми, і дозволено дати до друку навіть те, що не публікувалося за життя поета й дивом збереглося попри негаразди та іспити часів.
Чим можна пояснити, що з часом не зменшується інтерес до творчості Василя Блакитного? За висловом Леоніда Новиченка: “Масштабність духовної особистості поета виявилась передусім у тому, що він розказав про час і про себе... в нероздільній єдності, злютованості обох цих корінних для поезії понять”.
Василь Михайлович прожив неповних 32 роки (1894-1925р.), а от громадська й творча біографія його яскраві та насичені і революційною героїкою, і драматизмом тих складних пожовтневих часів, у яких він був активним і щирим учасником, вкладав всю енергію й самовідданість у будь-які справи. Поет-комунар, полум’яний співець революції, голова Держвидаву України, перший і незмінний до кінця життя редактор газети “Вісті”, а потім і додатків до неї: “Література, наука, мистецтво”, двотижневика “Всесвіт”, організатор і керівник спілки пролетарських письменників “Гарт”, куди входило багато видатних письменників. Там співпрацював із П.Тичиною, О.Довженком, Ю.Смоличем (ці імена також вписані у славну історію нашого університету). Вихователь молодих письменницьких кадрів, критик і публіцист, автор дотепних літературних епіграм, пародій, шаржів, гнівної сатири – усе це Василь Михайлович Елланський (він же Василь Еллан, Еллан Блакитний, Валер Проноза, Маркіз Попелястий).
Є дуже цікава книга “Ні слова про спокій” – спогади сучасників поета. Почитайте, яку добру пам’ять про себе залишила ця чуйна, авторитетна, світоглядна особистість! Упорядкування матеріалів для видання робила дочка поета. Нам пощастило познайомитися з нею.
Майя Василівна Вовчик-Блакитна – прізвище складається  з двох псевдонімів: підпільного прізвиська мами (мабуть за ту сіру шапку, у якій, мов вовчисько, бігала ця смілива революціонерка-підпільниця) та одного з псевдонімів батька. Героїчну юність і нелегке життя мами уявити по розповіді неважко: революціонерка-підпільниця, яку мучили денікінці, найстрашніше, певне, пізнала у 30-ті роки, тоді працювала доцентом Харківського сільгоспінституту. Вже не беручи участі в будь-яких політичних акціях, потрапила до табору політв’язнів (може за те, що жила в одному будинку з поетами “розстріляного відродження”?!)
Батька Майя Василівна живим майже не пам’ятає, була малою, коли підкосила його хвороба серця. А от поетів, які допомагали-опікували сім’ю померлого друга, згадує з вдячністю. Так цікаво розповіла, як у “співавторстві з М.Бажаном” писала гімн школи. “Викликали до директора, й кажуть: “ ти, як дочка поета, маєш написати...” Прийшла додому й почала “творити”, саме за цими муками й застав Микола Платонович. Довідавшись, що саме пишу, уважно передивився, сказав, що “в цілому непогано, але отут краще... і тут можна... ” І коли завершив, то виправленого червоним по всьому листку було значно більше, ніж моїх слів про найкращу в світі рідну школу. Отож переписаним начисто й віддала виконане відповідальне завдання, не знаю, хто слова поклав на музику, але гімн школи був, звучав на всіх урочистостях аж до самої війни”.
Так само у співавторстві писала листа Сталіну. На той час вона вже була відомою орденоносною партизанкою. От і розписала на кількох листах і про батьків, і про себе, й просила, враховуючи всі заслуги, щоб звільнили хвору маму з табору. І знов переписувала після зауважень: “Замість десяти, треба викласти на одному листочку, але переконливо...”
Маму звільнили, і Микола Платонович навіть прийшов зустрічати на вокзал, хоч для нього це теж було небезпечно в ті роки. Однією з дорогих реліквій зберігає книгу “Політ крізь бурю” з автографом М.П.Бажана: “Дорогі Лідо та Майо! Ви обидві – справжні автори цієї поеми. Отже з глибокою повагою і любов’ю присвячую Вам її. Ваш Микола. 1.02.1965р. Київ”. Ми уважно слухали і відчували, як нелегко дається така розповідь, адже все проходить болем крізь серце: і спогади про те, як ховалася у родичів та знайомих від переслідувань “дочка ворога” аж до війни, і як виконувала партизанські доручення, і як була десантована з рацією в тил ворога, і як відмовлялась зректися батьків, коли поступала до університету, і всі ці довгі подальші роки, коли було зроблено все, щоб відновити заслужено добре ім’я батька й матері.
Усім життям своїм Майя Василівна доводить, що гідно й надійно несе передану батьками естафету святої любові до Вітчизни. Є чимало написаного в різні роки і друзями й чоловіком, і спогади самої Майї Василівни. Все це цікаво почитати, а ще можна побачити у Національному музеї мистецтв України, або в каталогах художника О.Шовкуненка, як виглядала героїчна партизанка-радистка, молода дівчина у шкірянці. Майя Василівна має звання “Почесний радист СРСР”, довідку про неї включено до біографічно- енциклопедичного словника “Жінки України”. Додатково до нагород (а це орден Червоної Зірки, який отримала ще у партизанському лісі, потім ще два ордени Великої Вітчизняної війни другого ступеня та близько п’ятнадцяти медалей) нещодавно ще була вручена мером Києва медаль “За мужність”.
Ми вдячні Майї Василівні за всі матеріали, надані до університетського музею, і за незабутні зустрічі з нею у бібліотеці мистецтв імені М.П.Бажана, де ми презентували ювілейну збірку “Багатобарвне Літо”, і в Музеї літератури України, куди на один з цікавих заходів були запрошені клубівці “Дорогами до прекрасного”, і за цікаві спілкування по телефону. Щиро бажаємо цій чудовій людині насамперед здоров’я та уваги й любові ближніх.

“НА ВОЛЮ СТРУНКО РВЕТЬСЯ У БЛАКИТЬ”

Елланський Василь Михайлович –  поет-комунар, полум’яний співець революції, громадський діяч, нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора посмертно.

     Народився  12.01.1894 р. у селі Козел Чернігівської губернії (тепер Михайло-Коцюбинське) в сім’ї  священика.  Навчався у Чернігівській семінарії, де подружився з Павлом Тичиною та сім’єю Коцюбинських.
     У 1914 –1917рр. здобував освіту у Київському комерційному інституті, а коли інститут у зв’язку з воєнними подіями перевели до Саратова, повертається до Чернігова, бере участь в організації  молодіжних гуртків. Лютневу революцію 1917 р. сприйняв з захопленням, на цей час вже редагує газету “Боротьба” і стає лідером лівого крила партії українських есерів, що сформувалось у партію боротьбистів. Потім – один із організаторів Київської комуни, що мешкала на вул. Терещенківській. Був на політичній роботі у Червоній Армії, учасник боїв з білополяками, обирався членом ЦК ВКПб та членом ВУЦВК.
     Писати вірші почав ще навчаючись у семінарії, а друкуватися –  з 1918 року і водночасся став відомим і улюбленим поетом серед революційної молоді. Його книга віршів “Удари молота і серця” проникнута пафосом боротьби і вірою у перемогу, сповнена благородного відчуття світу.
Після переїзду до Харкова організовує спілку пролетарських письменників “Гарт”, з якою пов’язано багато видатних літературних імен України. Саме там співпрацює з  П.Тичиною, О. Довженком, Ю. Смоличем, М. Бажаном. Багато уваги приділяє молодим кадрам. По праву став теоретиком пролетарської культури, виходять друком його роботи “Новий письменник – нова література”, “Велична тема” та ін.
     Важливим партійним завданням і громадським обов’язком вважав призначення редактором, був першим і незмінним до кінця життя редактором газети “Вісті”, а потім і додатків до неї:  “Література, наука, мистецтво” та двотижневика “Всесвіт”.  Потім з’явився журнал “Червоний перець”, до редакції якого входив і художник Сашко Довженко. Еллан – активний автор, друкувався майже у всіх українських виданнях, писав вірші, дотепні  літературні епіграми, пародії, шаржі, гнівну сатиру. То ж мав кілька літературних псевдонімів: поет-лірик Василь Еллан, поет-комунар Еллан Блакитний, сатирик Валер Проноза, пародист Маркіз Попелястий, прозаїк Артюр Орталь та інші. Видав кілька збірок віршованих сатиричних фейлетонів: “Нотатки олівцем”, “Радянська гірчиця”, “Державний ум”.
    З редакторським кабінетом на вул. Сумській пов’язані долі десятків і сотень творчих людей: тут утворювалися організації, складалися творчі колективи, вимріювалися нові заходи, зароджувалися сміливі ідеї, накреслювалися плани на багато років вперед. За “Гартом”  літературним утворився “Гарт” театральний (основоположники Еллан і Ю.Смолич), потім “Гарт” музичний (основоположники Еллан і П.Козицький), а тоді й “Гарт” образотворчий (основоположники Еллан із О.Довженком, тоді ще мало кому відомим скромним художником).
     Діяльність Еллана Блакитного була багатогранною, і до всіх своїх занять і справ він ставився дуже відповідально, вважав, “що не маєш права робити менше, ніж можеш”. Друзі й ближні дивувалися, як Василь встигав так багато робити і вирішувати, вражалися його неймовірною працездатністю.
До останніх днів життя Еллан Блакитний був Головою Держвидаву України, не менш складної та важливої, ніж періодичні видання, справи, також потребуючої вкладання чималих сил і часу.
     Помер Василь Елланський 4.12.1925р. від тривалої хвороби серця. Похований був з почестями за містом біля аеродрому поруч з братською могилою героїв Жовтня та могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту. У перші роковини смерті Блакитному було встановлено пам’ятник у м. Харкові, потім урочисто відкрили Будинок письменників імені Еллана Блакитного. На відкритті Лесь Курбас говорив: “...Еллан – не просто ім’я, Еллан – то є одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...”
     А у страшному 1937 р. по могилах того невеличкого кладовища біля шосе Харків-Москва, де ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор з плугом... –  і зрівняв їх з землею. І пам’ятник у місті було зламано (нібито п’яний шофер збив монумент...) У ті ж безжально-трудні роки культу закрили й Будинок...
     Почалися страшні випробування для сім’ї, що тривали багато років: безпідставне й довге ув’язнення дружини – Лідії Євгенівни Вовчик і голодне гнане існування доньки Майї аж до початку війни, коли вона, вісімнадцятилітня партизанка, була закинута з літака з найдосконалішою рацією в глибокий тил гітлерівців і систематично передавала на прийом партизанському штабу найцінніші розвідувальні відомості. А у повоєнні роки смілива дівчина не погодилася з пропозицією зректися батька й матері, робила все, щоб звільнити з табору хвору матір. Потім головною справою вважала поновлення несправедливо скривдженої святої пам’яті батька.
     Василь Елланський прожив коротке, але таке яскраве життя, насичене революційною героїкою і драматизмом складних пожовтневих часів. Залишив цікаву літературну спадщину, ставлення до якої було різним у часі: і роки замовчування й навіть заборони, і шанобливого вивчення з включенням до шкільної програми. Залишилися  численні вдячні спогади тих, з ким співпрацював та спілкувався.

     Майя Василівна зберігає цікавий документ – матрикул студента Василя Елланського, слухача економічного відділення.
     Восени 1914 року Елланський вступив до Київського комерційного інституту і переїхав до Києва. Тут він жив з приватних лекцій та, в перші часи, з невеличкої ма¬теринської допомоги. Через слабке здоров'я був звіль¬нений від служби в армії й до самого 1915 року жив спершу у Києві, часто навідуючись до Чернігова, а по¬тім, як інститут евакуювали до Саратова, більше жив у Чернігові, часом наїжджаючи до Саратова.
     З його студентського матрикула видно, що, незважаю¬чи на шукання засобів до життя і участь у громадсько-революційній роботі, в навчанні інститутському він не відставав і виконував свою роботу задовільно, а з деяких дисциплін — навіть добре (учився на економічному від¬ділі). Роки «священного писання» і вчителі (семінарії), що оціню¬вали його й Тичинині літературні здібності двійкою з сотками, були позаду. За перший осінній семестр 1914-1915 р. Елланський здав енциклопедію права, статистику, комерційну арифметику, нову руську істо¬рію, загальну нову історію (середні віки) й французьку мову, а в другому семестрі склав 5 теоретичних заліків і виконав 2 практичні роботи, тобто все, що вимагалося навчальним планом. В 1915-1916 р. за два семестри він також виконав усе, здавши 16 теоретичних заліків і виконавши 6 практичних робіт. Останній семестр, 5-й, тобто осінній семестр 1916-1917 р., в матрикулі від¬значений складанням теоретичних заліків. За 1917 рік жодних поміток –  вже на початку року пірнув Елланський у революційну роботу.
     Писати вірші Василь почав приблизно з 1912 р., чимало написано й у студентські роки.

БУЯННЯ СИЛ

Земля поорана, безвільна і пахуча.
Лани зелено-жовтої свиріпи.
Біжать у далеч верби на шляху.
Як радо вітер в вуха віє:
— Випий!
Степів струмок — як радість неминуча.
Скинь пиху!—
Лягти на землю. Пити небо. Простір.
Гойдатися у співах вітрових.
Не мріяти. Не думати. Нічого.
У грудях тануть клопіт і тривога.
Спиняє дух від млості.
Буяння сил живих.
1915р.

СЕРЦЯ ПЕРЕБОЇ

Умовляють серця перебої:
— Тах... тук... тук... тах...
тах... тук... тук...
Заспокоїм...
Заспокоїм...
Заспокоїм
Стомлене у муках мук...—
Зацвіте хрещатенький барвінок,
Прошепоче серце: «Не забудь...»
Ні! Реви, крутися, хуртовино!
Буре! Будь!..
1915

ВПЕРЕД
 
Ні слова про втому! Ні слова про спокій!
Хай марші лунають бадьорі й гучні...
Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні...
 
Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті,
Єднаймо одсталих плечем до плеча!
Гей, хто нам посміє шляхи замикати?
Горять наші очі, як вістря меча.
 
Ми вийшли давно вже у путь нам відому,
Хай кулі ворожі назустріч летять.
Ні слова про спокій! Ні звуку про втому!
Вмремо, — а здобудем ключі від життя.

    Основна частина його образної красивої лірики написана в 1917-1920 роки. Найкращим у поетичній спадщині Блакитного літературознавці вважають

              “Повстання”
I
 
Де оспіваний задуманим поетом
Сивий морок звис над сонним містом, —
Кинуто Революційним Комітетом,
Наче іскру в порох терориста.
 
Наказ дано (коротко й суворо):
Вдарити й розбити ворогів.
Спало тихе місто і не знало — скоро
Звідкись грізний гримне стріл.
 
Над безлюдністю провулочків порожніх
Білий ранок опалево плакав.
 
Раптом — п-ббах! — і другий, третій стріл
тривожний,
Кулемет нервово зататакав...
 
Легко так дісталась перша перемога;
Ворога змішав безумно смілий напад.
Панцирник здобуто... Ах, не йде підмога...
І серця тривога стисла в чорних лапах.
 
Затремтів напружено мотор.
Мов приріс наган до пальців,
Ох, уже стискає міцно коло ворог,
Кулі чітко лучать в панцир.
 
...А надвечір — все укрив туман.
Сніг лягав (м'яко-м'яко танув...)
На заціплений в руках наган,
На червоночорну рану.
 
II
 
Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки.
Наче хвиля, защемить печаль,
Жалобні Шопена звуки
Розіллє, ридаючи, рояль.
 
Душ блакить пекучо повна вщерть;
Розгорілась, ятриться любов'ю:
За життя розплата тільки кров'ю,
Тільки смертю переможеш смерть.
 
III
 
Гарячкове стукав, поспішав телеграф,
Знову кинув іскру комітет:
— Кров горить на наших прапорах,
Наша кров.
— Вперед!

Крім поетичного та організаторського, Василь мав ще один талант – уміння дружити. Згадуючи про Елланського, всі неодмінно вказують на щирість і щедрість його серця. Павло Тичина пригадує, як Василь якимсь дивним чином врятував його від призову в армію, серед спогадів Павла Григоровича також є слова: «аби не Блакитний – Довженка б не було…»
Вшануванням пам’яті було іменування вулиць у Чернігові й Києві, був і пароплав Еллан Блакитний і пам’ятна дошка на будинку письменників у Харкові. Але головне, що досі існує Держвидав України, і видається журнал “Перець” і газета “Вісті”, а також не зменшується інтерес до особистості, яка зробила величезний гідний внесок у розвиток культури свого народу.