ЗВІЛЬНЕНО З ЧИСЛА ВИКЛАДАЧІВ ЯК ЗАСУДЖЕНОГО…

У експозиції музею історії  КНЕУ можна побачити копії архівних документів, до яких зазвичай не привертають увагу відвідувачів у оглядовій екскурсії. Але для тих, хто цікавиться історією, такі експонати ілюструють події минулого, зокрема з тяжкими і суворими уроками, про які слід знати. Саме для цікавих наведено розповідь про одного з колишніх викладачів нашого університету.

На стенді музею експонується документ – на листку зі штампом:
«У.С.Р.Р.      НКО.  ДЕКАН  юридичного факультету  Київського інституту народнього господарства 1924 травня 15 дня»
від руки написано: «т. Ректору КИНХ.  Ввиду утверждения Верховным судом приговора по делу КОЦД, коим осужден  проф.  юрфака Н.П. Василенко, прошу Вашего распоряжения об исключении проф. Н.П. Василенко из числа преподавательского персонала юрид. ф-та. Декан юрфака. /Е.Кельман/»
На цьому поданні є резолюція від 19/V.24 г.:
«В приказ. Исключить с момента утверждения приговора» та нижче червоним олівцем  дописано «с 8/IV-24 г.»
Другий документ – це вже сам НАКАЗ по Ректорату Київського інституту народнього господарства  року 1924, травня 20-го.  
«Звільняється проф. Василенка Н.К., як засужденого по справі КОЦД, від провадження лекцій на правничому фак-ті з дня приговору, а саме 8-го квітня ц.р.» Ректор-Політком  /С.Каган/  Проректор  /Хелемский/

Крім граматичних помилок в око впадає,  що звільнення відбувалось «заднім числом».  Дивує назва посади керівника інституту – ректор-політкомісар. Відомо, що Соломон Соломонович Каган (1894-1965 рр.), медик за освітою, посаду ректора обіймав двічи: 15.10.1923 р. – 24.03.1925 р. та  01.09.1926 р. – 16.02.1927 р.  До призначення керівником КІНГу працював у партійних та державних органах.

Розглядаючи документи, подумки перевіряю, про що мені говорить прізвище звільненого. Одразу спливає, що це складова подвійного прізвища добре відомого українського історика Наталії Полонської-Василенко (учениці М. Довнар-Запольського), а ще в моїй колекції з серії «Видатні особистості України» є монета «Микола Василенко 1866-1935», пригадую, що присвячена вона одному з  урядовців часів Української Держави. По ходу, як зазвичай, виникає ціла низка запитань: і що це за «справа КОЦД», і чим саме видатна особистість, і якого  роду племені, і як вписана в історію нашого університету – з якого року працював, що читав, і таке інше.
Якщо орієнтуватись на енциклопедії радянських часів (БСЭ, УРЕ), то можна дізнатись, що академік М. Василенко – історик і правознавець, «український буржуазний націоналіст». Це в свою чергу тільки додає нових запитань.
Поступово відповіді на всі ці питання були знайдені. Дякуючи доступу до закритих раніше архівів і роботам сучасних дослідників історії, а також опублікованим спогадам самого М. Василенка, його дружини Н. Полонської-Василенко, академіка В. Вернадського, гетьмана П. Скоропадського та інших, можна відтворити в уяві події далеких років минулого століття.
То ж про все по порядку. Почну з абревіатури. КОЦД  –  «Київський обласний центр дій» – це гучна справа, яка по суті розпочала масові репресії проти української інтелігенції та науковців. До суду було віддано 18 осіб, з них кілька професорів і викладачів вищих навчальних закладів (в т.ч. – двох з КІНГу).  Що ж інкримінували підсудним? По-перше, участь у контрреволюційній  організації, яка прагнула знищення диктатури комуністичної партії, убачала шлях до цього в демократизації Рад, боролася за введення в країні загального таємного і рівного виборного права, сприяла «пожвавленню діяльності легальних некомуністичних товариств і організацій».  По-друге, таємне листування  з журналом «Новь» – паризьким позапартійним виданням. І, нарешті, – шпигунство на користь Польщі та Франції.
Процес викриття й покарання  «класово-ворожих елементів» широко висвітлювався в пресі, а також за відповідною рекомендацією органів політуправління обговорювався в колективах. Так газета «Більшовик» вмістила ухвалену на зборах заяву від незаможних селян с. Григорівка про справедливе «засудження шпигів-контрреволюціонерів». Проведено було збори викладачів і студентів у Вищому інституті народної освіти (ВІНО), Медінституті, КПІ, Архітектурному інституті, Технікумі зовнішньої торгівлі й Консерваторії. Репресивна машина набирала обертів, поширюючи навколо себе страх, відшліфовувалася відповідна риторика («прихвосні буржуазної ідеології», «злісні вороги марксизму», «націоналісти», «контрреволюційні фашисти», «шпигуни іноземних розвідок» і т.п.), формувалася нетерпимість до інакомислячих.
Справу слухали в Київському губернському суді в березні–квітні 1924 р. Вирок суду винесено 7 квітня. Одного з обви¬нувачених було виправдано й звільнено з-під варти в залі суду (викладача юридичного факультету КІНГу Б.О. Язловського), 4-х засуджено до умовного покарання, 2-х – засуджено до 5 років, 1-го – до 7 років, 6-х (в т.ч. братів Василенко) – до 10 років позбавлення волі; 4-х  – до найвищої міри покарання – розстрілу. Цей вирок без змін, відхиливши касаційну скаргу, затвердив Верховний суд УРСР 10 травня.
Жорстокість суду приголомшила всіх, розголос був не тільки в місцевих, а й у закордонних газетах. У справу мав втрутитися сам Й. Сталін. Розстріли відмінили, й надалі за секретною вказівкою не могли засуджувати до вищої міри покарання без погодження з ЦК ВКПб.
На завершення варто сказати, що й подальші репресії  колишніх викладачів 1920-1930 рр. одного тільки юридичного (правничого) факультету КІНГу  вражають: Б. Язловського, помилуваного у справі КОЦД, ще тричі заарештовували й розстріляли у 1937 р. як «німецького шпигуна»,  у тому ж році розстріляли професорів А.Є. Крістера та С.Г. Борисенка?. Тоді ж був заарештований і колишній декан Є.І. Кельман, майже два роки перебував під слідством, був засуджений до 5 років таборів, де й помер. У 1938 р. одночасно заарештували як «членів контрреволюційної націоналістичної організації» професорів В.В. Карпека (розстріляли у 1941р.), М.М. Товстоліса (помер ще до суду) та В.Т. Яновського (засудили до 10 років, помер у тюрмі).

Повернемось до розповіді про Василенка Миколу Прокоповича, уродженця селища  Есмань, Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер с. Червоне, Сумської обл.). Змалку в його оточенні були люди з відповідальним ставленням до закону і права. Батько, Прокіп Іванович, працював спочатку писарем затим діловодом у суді. Хоч юридичної освіти й не мав, але користувався великою повагою, йому довіряли складні справи.  Два дядьки по батьковій лінії теж були пов’язані з юриспруденцією: один був начальником тюрми, другий вів юридичну практику. Дядько по материній лінії також все життя був на державній службі. Молодший брат Костянтин теж став юристом. Та й серед друзів як часів навчання у Полтавській гімназії, так і років студіювання на історико-філологічному факультеті Дерптського (нині Тартуського) університету були в основному юристи. То й не дивно, що вже найперші наукові роботи М. Василенка були на помежів’ї  історії та права.  
Переїхавши до Києва, працював у газетах і готувався до магістерських іспитів в Університеті Св.Володимира.  А ще М. Василенко брав активну участь у прогресивних товариствах, таких як «Товариство грамотності», «Стара Громада». До речі, паралельно Микола Прокопович отримав і диплом юриста, склавши екстерном іспити у Новоросійському університеті і захистивши роботу на ступінь кандидата права. З 1908 р. почав здобувати професійні навички, працюючи адвокатом у Одесі й Києві. За розміщення у газеті матеріалів, спрямованих проти самодержавця, отримав рік ув’язнення, яке відбував у петербурзьких «Хрестах».  У 1910 р. склав магістерські іспити з руської історії. Темою дисертації обрав проблеми розвитку магдебурзького права в Лівобережній Україні. Займався активно науковою роботою та юридичною практикою. Вабила і викладацька діяльність, але на заваді була його «неблагонадійність».  До 1916 р. вже набув пристойну практику, був внесений як присяжний повірений до списків Юридичного товариства. У 1918 р. стає членом Генерального суду, у квітні цього року обирається професором юридичного інституту, а невдовзі – екстраординарним професором кафедри історії західноруського та українського права Київського університету Св. Володимира. І, нарешті, розпочинається викладацька робота у декількох вищих навчальних закладах.

З комерційним інститутом М. Василенко пов’язаний з 1916 р., коли вступив до Товариства економістів, що діяло при ККІ. До складу цього наукового товариства, крім економістів, входило чимало юристів.  У 1918 р. Микола Прокопович став викладачем ККІ (у 1920 р. реорганізованого в Київський інститут соціально-економічних наук, того ж року перейменованого на КІНГ), читав лекції з історії руського права аж до арешту 24 вересня 1923 року. Після того, як був помилуваний у лютому 1925 р.,  і до останніх днів життя займався тільки науково-дослідною роботою.
Будь-який напрямок діяльності конкретної людини не можна до кінця збагнути, не з’ясувавши його особистісний портрет, риси характеру, уподобання.
Н. Полонська-Василенко у спогадах так характеризувала свого чоловіка: «Надзвичайно лагідний, м’який, незлобливий, М. Василенко схильний був ідеалізувати людей. Треба було, аби трапилося щось справді надзвичайне, щоб Микола Прокопович змінив про когось свою прихильну думку».
Спогади тих, хто добре знав ученого, свідчать, що Микола Прокопович був висококультурною людиною, багато читав, у його будинку по вул.Тарасівській, 20 була велика бібліотека. А ще він грав на скрипці і мав прекрасний інструмент роботи старовинного майстра  Ніколо Аматі.
Політичному світогляду М. Василенка були притаманні поміркованість, толерантність, гнучкість. Напевне ці його риси надали можливість перебувати на громадсько-політичній роботі у складні роки української революції, коли влади неодноразово змінювались. Гетьман Павло Скоропадський був дуже високої думки про особистісні і професійні  дані Миколи Прокоповича, вважав, що як міністр освіти – він просто знахідка. Академік В. Вернадський, перший Президент УАН згадує,  що саме М. Василенку першому прийшла ідея створення Української Академії наук. Слід зазначити, що це було ще за часів його перебування на посаді попечителя Київського навчального округу при Тимчасовому уряді, а перебуваючи на посту міністра освіти часів Гетьманату, зробив все можливе для відкриття академії. Недарма ж перші українські академіки написали  вдячного листа, в якому визнавали: «Ви всією душею поклопоталися про заснування УАН та й записали нестертими буквами своє ім’я в історію Академії». У 1920 р. М.П. Василенко був обраний академіком, ще через рік був обраним Президентом УАН, але сам склав обов’язки, бо радянський уряд майже рік не затверджував складу Президії. Не могли вибачити ученому перебування в гетьманському уряді.

Слід сказати, що вчені УАН доклали чимало зусиль, аби М. Василенка звільнили від несправедливого засудження по справі КОЦД. Було декілька звернень до вищих партійних і урядових органів, підписаних українськими академіками, серед яких і прізвища добре відомих нам викладачів ККІ та КІНГу: К. Воблий, О. Гіляров, Д. Граве, О. Корчак-Чепурківський, М. Птуха, В. Шапошников. Після помилування  Микола Василенко продовжував роботу у різних комісіях академії. Труди його останнього десятиліття: «Суд і розправа в правах малоросійських», «Як скасовано Литовського статута», «Правне положення Чернігівщини за польської доби», «Матеріали до історії українського права» та інші – й дотепер не втратили своєї цінності. Бібліографічний список М. Василенка налічує близько 500 найменувань, його визнають  засновником таких нових наук, як юридична біографістика, юридична історіографія, юридичне джерелознавство. Розробки М.П. Василенка та учнів його дослідницької наукової школи довели, що українське право є цілком самостійною галуззю, а не гілкою російського чи польського права.
Пам’ять про видатного історика і правознавця, другого Президента НАН України, академіка М.П. Василенка гідно вшанована: його ім’ям названо вулицю в Києві, встановлені меморіальні дошки, випущено пам’ятну монету, академією присуджується премія імені М. Василенка, та найголовніше, – видані його труди, що продовжують служити українській науці.

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу
«Дорогами до прекрасного»