ТРУДАР ОСВІТЯНСЬКОЇ НИВИ

До редакції газети “Економіст” увійшов чоловік середнього віку, не дуже високий на зріст, доволі кремезний і, трохи ніяковіючи, запитав: “ Не знаю, чи зможете підказати, аби я знайшов те, що бачив на власні очі років понад двадцять п’ять тому?.. Пригадую,  на другому чи на третьому поверсі у коридорі вашого інституту висів стенд, на якому був і портрет мого діда...”
Назване гостем прізвище діда мені, на жаль, нічого не говорило. Його точно нема у списку колишніх наших ректорів, і серед вже відомих мені літературних імен теж не пригадую... Але здогадавшись, про який стенд йдеться, перепитала повне ім’я – Грищенко Микита Минович...
Одразу десь в глибинах пам’яті і ворухнулось оце нерозповсюджене Минович. Точно серед потретів стенду “Видатні кінгівці” був хтось із таким по-батькові. Всі клубівці не раз зацікавлено й прискіпливо розглядали той стенд, адже серед видатних була і Олена Дмитрівна Малініна, засновник нашого клубу “Дорогами до прекрасного”.
Засвідчила Леонідові Федоровичу (так назвав себе завітавший), що дійсно у 70-80-ті роки на третьому поверсі біля ауд. № 315-а висів такий стенд, а в 90-ті він розміщувався у музеї університету. На жаль, зараз його побачити не вдасться, бо музей на реконструкції, а от роздруківка текстів під фотографіями, сподіваюся, має  десь у мене бути. Пообіцяла знайти, а щодо самого фото, то в моїй колекції точно нема.
Гість із приємною посмішкою заспокоїв: портрет діда він має, є й любительські фотографії, що сам знімав. До речі, серед залишків дідового архіву збереглися старі світлини, на яких він разом із Павлом Тичиною. Але все це в селі у батьківській хаті, як поїде, знайде обов’язково. Тож обмінялися телефонами (з головним редактором шанованого періодичного видання!) й попрощалися до наступної зустрічі.

Отак несподівано виникла потреба знов зануритись у глибини історії університету, аби віднайти цікавини про осіб, гідних пам’яті нащадків.
Одразу ж знайшла-таки у моєму дослідницькому архіві  “Підтекстовки під портретами ВИДАТНИХ КІНГІВЦІВ”. Інформації виявилося не багато:
“Грищенко Микита Минович – заслужений діяч науки УРСР, доктор педагогічних наук, професор. Закінчив КІНГ у 1926 р.”
Ще на одному папірці – “Довідка про видатних діячів, що працювали... та студентів, що стали видатними...” –  до вищезазначеного додалося, що був директором науково-дослідного інституту педагогіки Міністерства освіти УРСР. Це вже дещо, аби починати пошуки.
Ясна річ, насамперед звертаюся до Інтернету, сформулювавши запит: “Український педагог Грищенко М.М.”
На сайті “НПУ ім. Драгоманова. Історія” знаходжу: “В 1930 році на базі факультету соціального виховання Київського інституту народної освіти було створено самостійний навчальний заклад – Київський інститут соціального виховання. Першим директором став Микита Минович Грищенко, який доклав багато сил для створення нового вищого педагогічного навчального закладу.”
Погодьтеся, навіть коротенька інформація вражає: всього через чотири роки, по закінченні нашого інституту (що в ті роки мав назву КІНГ) – вже очолює інший вищий навчальний заклад, та ще й визнається його багатий внесок як засновника цього інституту!
На іншому сайті – “КНУ імені Т. Шевченка. Історія факультету соціології та педагогіки” нарешті знаходжу стислу біографічну довідку:

Грищенко Микита Минович (1900-1987) - доктор педагогічних наук (1956), професор (1957). Заслужений діяч науки УРСР (1969). Здобув освіту в Києві на вищих трирічних педкурсах ім. Б.Грінченка (1919-1923) та юридичному факультеті Інституту народного господарства ім. Є. Бош (1923-1926). Понад 50 років працював у системі народної освіти: учителем, директором школи, інспектором, директором педучилища, ректором Київського інституту соціального виховання,  завідуючим  Київським міськвно, начальником управління шкіл МО України, директором науково-дослідних інститутів дефектології (1948-1950) і педагогіки (1955-1957). Водночас понад 30 років працював викладачем і (з 1957) завідуючим кафедрою  педагогіки Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка.
       Грищенко М.М. є автором понад 250 наукових праць, з них – 20 монографій, підручників, методичних посібників. Серед них: “Розвиток народної освіти на Україні за роки Радянської влади” (1957); “Народна освіта у західних областях УРСР” (1960), “Дидактичні поради молодому викладачеві вузу” (1974) та ін.

     У цих двох інформативних абзацах трошки висвітлюється трудовий шлях, але кількості запитань аж ніяк не поменшало: хочеться, крім років життя, дізнатися повніші дати народження і смерті, довідатися, з якого походить роду, де саме з’явився на світ, у якій родині, і трохи детальніше про роки навчання в інституті, і з ким дружив, і дещо про його сім’ю, і чи не писав часом мемуари... Але електронні довідники категорично відмовилися задовольняти мою подальшу зацікавленість. Звернення до відомих енциклопедій так само нічогісінько не додало.    
     Та озброєна лише цими кількома знахідками, я вже була готова до зустрічі з онуком нашого видатного колишнього випускника, безперечно, насамперед сподіваючись порозпитувати. Зателефонувавши попросила, якщо є можливість, принести хоч дещо з надрукованих робіт, бо не впевнена, що книги М.М. Грищенка знайду в нашій університетській бібліотеці. А ознайомитися з ними було б конче необхідно, бо переконана, що чимало можна дізнатися та зрозуміти про творчу людину, саме з її трудів.
В Київському університеті імені Т.Г. Шевченка Микита Минович  викладав курси теорії та історії педагогіки. Цікаво, чи є серед надрукованого курс його лекцій? Певне зараз ці курси викладають по-іншому, ніж у 60-90-ті роки 20-го століття... Інші умови, інакші акценти, та й часові вимоги – інші...
Леонід Федорович приніс обіцяні фотографії, декілька давніх газетних вирізок, після перегляду яких самі собою знялися декілька біографічних запитань. Із статті “Висота”, вміщеній газетою “Радянська освіта” до семидесятиріччя М.Грищенка, дізналася, що народився Микита Минович 27 вересня 1900 року у бідняцькій сільській родині в селі Трушки Білоцерківського району Київщини. Батьки, хоч ледь зводили кінці з кінцями, але надали можливість допитливому хлопчику закінчити двокласну земську школу. А далі вже сам заробляв на кусень хліба, був підручним монтера на телеграфі залізниці, потім телеграфістом. Та мріяв вчитись, щоб самому стати вчителем. Кмітливий і трудолюбивий юнак рішуче діяв, втілюючи свою мрію. Поступив на вчительські курси, паралельно працював учителем початкових класів. Далі виникла потреба у вищій освіті. Загартована воля, уміння самостійно оволодівати знаннями допомогли звичайному сільському хлопцеві стати видатним ученим.
Був серед принесених вирізок і некролог, який сповіщав, що педагогічна наука 15 листопада 1987 року зазнала тяжкої втрати...

Нарешті переді мною книжки М. Грищенка: “Читанка для четвертого класу” – старий шкільний підручник, який гортала і переглядала з особливим хвилюванням, також “К.Д. Ушинський” – брошура, видана до 150-річчя з дня народження видатного російського педагога, (всі шістдесят сторінок прочитала з захопленням). Не менш цікаво було читати і про історію народної освіти.
Читаючи нарис Микити Миновича про становлення системи освіти в УРСР, несподівано побачила жадані вкраплення його особистих спогадів:     
“У 1924  р. одержав призначення на посаду директора школи № 96 міста Києва. Школа була в робітничому районі і розміщувалась в квартирі, яку органи народної освіти тимчасово орендували у приватної особи.
Стало очевидним, що необхідно зібрати батьківські збори з  метою організувати громадськість на шукання більш зручного шкільного приміщення. На зборах з’ясувалося, що шкільний будинок, який займала до революції церковнопарафіяльна школа, самовільно захоплений колишнім членом Київської міської думи і переобладнаний під жилий будинок. На підставі рішення губсуду приміщення в 3-місячний строк було повернуто школі”. Так автор проілюстрував здійснення періоду ліквідації неписьменностії.
Так це ж і є спогад із часів його студенства (1923-1926)!

Що уявляв собою наш інститут в ті роки трошки відомо з різних опрацьованих джерел. Спробую викласти коротко.

20-ті роки минулого століття в Україні – це роки глобальної реформи системи народної освіти та реорганізації вищих навчальних закладів. Аби знищити монополію імущих класів на освіту, насамперед вищу, було вирішено закрити всі приватні вищі навчальні заклади. Провідною стала ідея вузькопрофесійної спеціалізації. Гостра критика університетської (елітної) системи підготовки фахівців, що нібито не забезпечувала конкретних професійних знань, умінь і навиків призвела до ліквідації Наркомосом України навесні-влітку 1920 р. університетів у Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі, невдовзі припинив діяльність і Таврійський університет. На їх базі створили інститути народної освіти педагогічного спрямування. Так колишній Київський університет Святого Володимира перетворився на КІНО (імені М.Драгоманова), а його юридичний факультет було переведено до колишнього Комерційного інституту, який змінив назву на КІНГ. (Нагадаю, що ККІ мав статус державного з 1912 року). Результатом реформи “професіоналізації та технізації” в інституті було збільшено кількість факультетів, за рахунох переведених сюди факультетів ліквідованих закладів (наприклад Кооперативного інституту), а також відкриття робітфаку. (На цей факультет зараховували представників робочого класу та трудового селянства за спеціальними рекомендаціями, без будь-яких іспитів, і навіть довідки про наявну попередню освіту вступники не надавали).
Вищезгаданий юридичний факультет мав тепер дві спеціалізації: судове право та адміністративне право, де готували керівників-організаторів справи для різних галузей господарства. Для Микити Миновича Грищенка такою справою стала

освітянська. І, як виявилося, стала справою всього життя.
Тож ліквідація неписьменності, до якої залучалися всі культурні верстви населення і, насамперед, студентство, потім організація дитячих будинків, і відновлення зруйнованих шкіл (саме в ці роки найбільше по роботі зустрічався з іншим видатним нашим випускником – Павлом Тичиною, який обіймав посаду міністра освіти УРСР), і створення народного університету, і заснування дослідних інститутів, і численні освітні реформи: 30-тих, 50-тих і подальших років.
Отакий шлях учителя, відповідального керівника, вченого.
М.М. Грищенко – видатна постать у формуванні педагогіки як вузівської навчальної дисципліни, вважається засновником досліджень із педагогіки вищої школи України радянського періоду. Саме йому належить обґрунтування трьох рівнів професійної підготовки вчителя у вищому закладі освіти: 1) початкова підготовка (загальний курс педагогіки, психології, методики, навчально-педагогічна практика); 2) безпосередня підготовка (курс педагогіки, психології, методики навчального предмета, педагогічної майстерності, навчальна та стажувальна практика); 3) сучасна професійно-педагогічна підготовка (крім переліченого, включає розробку педагогічних технологій, оволодіння досвідом співтворчості з вихованцями, науково-дослідної роботи, переддипломну практику).
Такої методики підготовки вчителів дотримуються і нині. Більшість трудів Микити Миновича не втратили свого пізнавального та й виховного значення й сьогодні.
Сподіваюся, в рамках статті вдалося хоч трошки зацікавити читача особистістю, що вписалася в історію кількох столичних вищих освітніх закладів. А от на засіданні клубу “Дорогами до прекрасного” доведеться доповідати детальніше, адже допитливих клубівців цікавить і більше про Євгенію Бош, чиє ім’я носив КІНГ у 20 роки (до речі, один з мостів через Дніпро аж до початку війни також носив  це ім’я), і про курси імені Бориса Грінченка, і про освітянські реформи 30–х., цікавого дійсно багато.

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу “Дорогами до прекрасного”

ВДЯЧНІ СПОГАДИ СЕРЦЯ

Хочу поділитися своїми спогадами про надзвичайну людину, великого педагога і науковця Микиту Миновича Грищенка.
Перше враження
1978 рік. Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. Історичний  факультет. Четвертий курс. Вечірники. Остання пара. Всі студенти в очікуванні викладача з педагогіки. Цей предмет сьогодні буде читатися вперше. І ось відкриваються двері, заходить до аудиторії статний чоловік літнього віку й починає читати лекцію. Студенти з полегшенням зітхнули, можна й не ходити на педагогіку. Викладач справляв враження  нормальної спокійної людини, яка “проблем” створювати не буде. Але минула одна, друга хвилини і вся аудиторія була захоплена Микитою Миновичем.  Лекція була насичена  практичними прикладами з власного досвіду. Перед нами оживали події   20-х, 30-х, 40-х, 50-х, 60-х, 70-х років, які були представлені яскравими педагогічними персоналіями такими, як Г. Гринько та його нові схеми народної освіти, П. Каптєров, С. Шацький, К. Вентцель, А. Макаренко, В. Сухомлинський. І кожний з них представляв свою виховну систему, яка викликала неабиякий інтерес. Пара закінчилась, а ми сиділи наче зачаровані... Надалі це були наші улюблені лекції. Всі підтягувалися з роботи на останню пару, бо чекали на зустріч з Микитою Миновичем.
 20 років по закінченні університету історики-вечірники вирішили зустрітися.  На зустрічі одним із перших, кого ми згадували, був Микита Минович. Він залишився в нашій пам’яті компетентним фахівцем, надзвичайно доброю людиною,  закоханою в свою справу, що щиро любить  людей і прагне поділитися своїм багатющим досвідом.

Слушна порада
На лекціях Микита Минович часто говорив, що в ідеалі повинно бути так і так, але життя завжди вносить свої корективи, тому  у педагогічній практиці  необхідно це враховувати і бути гнучким викладачем.
Пригадую, після вивчення теми “Оцінювання знань учнів” підійшла порадитись з Микитою Миновичем, як мені бути. У цей час викладала історію у 10 класі,  мої учні були молодші за мене аж на 3 роки. У  класі було троє, які наприкінці чверті значно підвищили свою успішність із історії, але за середнім арифметичним оцінка за чверть виходила у двох  – “3”, а у одного  –“4” .  І мене це чомусь непокоїло. Вирішила звернутися до  Микити Миновича, якому часто після лекції студенти розповідали про свої ситуації на роботі й просили поради у досвідченого викладача. Ми поміж собою називали його наставником.
Микита Минович запитав мене: “ У Вас є діти?”. Так, сину Андрію йшов другий рік.  “Все дуже просто. Ви як мати, якого ставлення хотіли б до свого сина – милостивого чи справедливого?” Я посміхнулась і відповіла: “Звичайно, милостивого”. “ Тоді по життю вашим кредо у спілкуванні з учнями має бути милостиве ставлення і оцінювання також. У кожному учневі-бешкетнику маєте бачити сина, і тоді проблем у Вас з учнями ніколи не буде”.
Ця порада на початку моєї педагогічної діяльності була дуже слушною, нею керуюсь і досі. Мені дуже приємно, що через 20, 14, 10, 5 років мої учні мене впізнають на вулиці, у театрі, запрошують на зустрічі. І я вважаю, що це все завдяки Микиті Миновичу, який допоміг мені визначитись із пріоритетами в такій непростій, але надзвичайно важливій учительській роботі.

Доленосний вибір
Завершено навчання в університеті. Літо. Через два тижні відпустка. Закінчиться сільськогосподарська практика учнів, і я буду нарешті відпочивати. А сьогодні субота,  10 година ранку, приїхала додому. Я щаслива.  Є ціла доба, щоб відпочити. Але раптом дзвонить Микита Минович і каже, що на кафедрі педагогіки є вакансія  в аспірантуру, і він пропонує мені в понеділок принести цілу купу документів і написаний реферат з педагогіки. То ж чекає на моє рішення. Я була вкрай  розгублена і здивована такою пропозицією, бо ніколи не планувала займатися наукою, а тим більше писати дисертацію. Але настільки поважала Микиту Миновича, що підвести його віру в мене і відмовити на пропозицію не могла.
Так я поступила в аспірантуру і під керівництвом Микити Миновича написала й захистила дисертацію. Я дуже вдячна своєму наставникові і педагогу, що так круто змінив мою долю.
Вважаю, доля виявила до мене неоціненну щедрість, що на самому початку моєї педагогічної стежки подарувала доленосну зустріч з Грищенко Микитою Миновичем.  

Медвідь (Коба) Людмила Андріївна, кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки та психології КНЕУ імені Вадима Гетьмана, член клубу «Дорогами до прекрасного».