Цедік Антон Ігорович (31.07.1987 – 29.10.2014)
Полтавець свободівець, який був істориком і мандрівником, любив книги і не любив неправду.
Юнак, який мріяв змінити Україну власними руками і зробив би це, якби в останні серпневі дні не загинув під Іловайськом.
«Еней», 27 років, молодший сержант резерву, стрілець-санітар 1-го відділення 1-го взводу спецпризначення 2-ї роти спецпризначення 2-го батальйону спеціального призначення «Донбас» Національної гвардії України, випускник факультету економіки та менеджменту КНЕУ імені В. Гетьмана.
Антон Ігорович Цедік з’явився на світ 31 липня 1987 року. З дитинства він був дуже активним, демонстрував успіхи у навчанні та мав надзвичайну пристрасть до читання. Історія була його улюбленим предметом, а після закінчення сьомого класу Антон продовжив навчання у Полтавському ліцеї №1 імені Котляревського. Його захоплення історією помітила класна керівниця Галина Ямбих. У книзі спогадів «Антон «Еней» Цедік – правдива Душа в пошуках Істини» вона згадує про нього: «… він любив історію, читав багато та систематично, виявляючи нестандартне мислення. Особливо його цікавили твори, пов’язані з Голодомором, які щойно включили до навчальної програми. Антона дуже хвилювала громадянська позиція письменників, які відважилися розповісти світу про трагічні події Голодомору».
Антон прагнув не лише знати історію свого народу, але й мати змогу захистити рідну землю у разі потреби. Він вірив, що зважаючи на сусідство з росією, військовий досвід може стати в нагоді в будь-який момент. Тому у 2007 році вирішив пройти строкову службу в армії. Антон служив у званні молодшого сержанта та був заступником командира взводу в/ч 3027. Під час служби він проводив лекції з історії для своїх підлеглих, активно пропагував здоровий спосіб життя, якого й сам суворо дотримувався, і неодноразово попереджав про загрозу війни.
Друг Антона - Василь Понамарев, сказав: "Не кожен з нас за все своє життя проживе й осягне те, що пізнав він за відведений йому час. Антон не боявся діяти, помилятися, підійматися й далі йти, ніколи не занепадав духом".
Антон завжди стояв за правду і не терпів несправедливості. Його мати, Ольга Цедік, в інтерв'ю для "Новини Полтавщини" згадувала: "Він завжди боровся за правду. Кривди не терпів". Серед особистих документів сина, які вона зберігає, є Кодекс воїна, з якого два пункти виділені маркером: «Не мирися зі злом. Зло, що залишається без покарання, збільшується. Провина на тому, хто залишив його непокараним» та «Ціни Волю, прагни до Неї. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах», – про це писав "Український тиждень".
Бажання захистити правду, відстояти право на вільне життя та європейський шлях розвитку України взимку 2013-2014 років привели Антона Цедіка на Майдан. Він був одним із активних учасників Революції Гідності, де проявив свої переконання та сміливість.
З початком російської агресії проти України Антон вирішив приєднатися до добровольчого батальйону. У травні він вступив до «Дніпро-1». Ольга Цедік, його мати, розповідає: «Про своє рішення Антон повідомив телефоном. Сказав: "Їду в Дніпро". Я знала, що якщо намагатимусь його зупинити, це лише погіршить ситуацію, тому відповіла, що це гідний і правильний вчинок – йти захищати свій народ та землю».
Однак Антон пробув у Дніпрі недовго. Повернувшись, він пройшов вишкіл у Нових Петрівцях (в/ч 3027), після чого приєднався до батальйону «Донбас». Офіційно на службу його прийняли 19 липня 2014 року. У складі батальйону він брав участь у звільненні Бахмута, Лисичанська, Попасної, та Іловайська.
Антон загинув під час виходу з Іловайського котла 29 серпня 2014 року. Він перебував у кузові КрАЗу, коли російсько-терористичні формування відкрили вогонь по колоні. Смерть Антона настала миттєво від кулеметної черги.
За день до трагедії, 28 серпня, Антон востаннє зателефонував матері. Ольга Цедік згадує: «Це було о пів на десяту. Він зателефонував сам, сказав, що мають оголосити "тишу" і зв’язку деякий час не буде, щоб я не хвилювалася і не телефонувала йому, доки він сам не вийде на зв’язок». Ця розмова стала останньою...
Побратим Антона, Богдан Киреченко, описав жахливі деталі тих трагічних подій: «Коли дали команду на "зелений коридор", всі розуміли, що без бою і розстрілу не обійдеться. На під'їзді до Червоносільського росіяни почали обстрілювати колону з усієї наявної зброї із заздалегідь підготовлених і пристріляних позицій. Вогонь вели з САУ, танків, мінометів, крупнокаліберних кулеметів та інших видів зброї. Перші машини загорілися, утворився затор. Почався розстріл тих автівок, які застрягли. У цьому пеклі загинуло багато наших бійців, серед яких був і Антон Цедік».
Батьки Антона довго не могли прийняти гірку правду. «Ми чекали звісток від нього в п'ятницю, в суботу, але зв'язку з ним не було. Потім нам подзвонив старшина роти. Він кілька разів намагався сказати, що Антон загинув, але я не вірила», — згадує Ольга Цедік. Батьки до останнього зберігали надію, що їхній син вижив.
Однак остання іскра надії згасла після дзвінка з Дніпропетровська, коли їх запросили на впізнання тіла. Батько Антона, Ігор Цедік, поділився спогадами про той страшний день: «На впізнання сина їздив у Дніпропетровськ 6 вересня. Поїхав сам, жінку не пустив. Те, що я побачив, було жахливим — всі тіла обгорілі, понівечені. Тільки чотири з них залишилися цілими, серед них і Антон. Решта 90 тіл були зібрані частинами. Антона опізнали за зліпком зубів. Незадовго до війни він робив капу для захисту зубів, і зліпок зберігся».
На сторінці Антона останній запис: «Коли ти серцем приймеш меча – нехай Одін зустріне тебе!».
Тарас Лелюх, один із найближчих друзів Антона, відомий як «Сварог» з батальйону «Азов», у книзі «Антон "Еней" Цедік – правдива Душа в пошуках Істини» зазначив, що Антон ніколи не боявся смерті. Він часто казав: «Не важливо, де і коли ти загинеш, а важливо, як і за що». Зі зброєю в руках, героїчно захищаючи незалежність і територіальну цілісність України, він віддав своє життя.
Нагороди Антона Цедіка:
Вічна пам'ять і шана кнеувцю Цедіку Антону!
Фото:
Остання редакція: 02.09.24