ПОСЕСТРА ЛЕСІ УКРАЇНКИ

     Останній день вересня в освітніх закладах відзначається як День Софії Русової – видатного просвітителя, берегині здобутків української культури, громадської діячки, палкої поборниці збереження й розвитку української мови, подвижниці розбудови національної системи освіти і виховання. Це рішення, прийняте на ювілейних педагогічних читаннях у 1996 році, було доповнено пропозицією запровадити іменні стипендії та медаль імені Софії Русової, а також закликом до ретельного вивчення її багатої творчої спадщини, що не втратила своєї актуальності і в наш час.
     А чи багато ми знаємо про жінку-педагога, історика, письменницю, видавця, творчість якої так високо оцінюють спеціалісти й через 160 років від дня її народження? Дуже мало. Безжальні виверти історії, спотворення національного світогляду, відлучення від традицій, звичаїв, культури свого народу, тотальна русифікація імперії загнали це ім’я у безвість на десятиліття. Величезна армія  вчителів залишилась без основоположних принципів і практичних розробок виховання свідомого українства. Нині глибокі й чіткі педагогічні тези С. Русової повертаються у вчительський загал:
  „Народові, який не має своєї школи й не дбає про неї, призначені економічні злидні й культурна смерть”;
„ Держава, яка через ті чи інші обставини дійшла до руїни, може з неї врятуватися, коли добре організує  єдину, від низу до гори національну школу”; “Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина”; “Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки – дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями”.
    Для мене знайомство з творчістю С. Русової почалося з її статті “Виховні ідеї Г.С. Сковороди”, написаної понад століття тому. Глибинне дослідження, в якому думки мандрівного філософа, “таланованого вчителя життя” порівнюються зі співзвучними тезами Ж.-Ж. Руссо,  Вольтера, завершується чітким висновком авторки: “Світ у всі часи керується всесвітнім розумом, котрому людство лише надавало різні імена: Бог, Дух, Істина. Ось саме з цим всесвітнім началом і слід, якомога раніше знайомити юнацтво, треба з найперших проблисків свідомості привчати його до того, що поза цим матеріальним світом, позаду всіх наших розцяцькованих декорацій і вище від усіх збудованих нами Ейфелевих башт – одне-єдине, велике і вічне, повне таїни, завжди привабливе, яке дає невичерпний зміст нашому життю.”
По крихтах збирала я відомості про жінку, чиє життя і творчість ще  чекають широкого письменницького полотна. Так хотілося знайти відповіді: як дочка шведа і француженки стала видатною дочкою України, як народжена у багатій аристократичній сім’ї зросла щирою палкою поборницею народних інтересів.
     Народилася Софія 18 лютого 1856 року на Чернігівщині у маєтку Олешня. Батько, Федір Ліндфорс, на той час вже полковник у відставці. Мати, Жанна Жерве, із знатного роду, дочка генерала наполеонівської армії. “Із зарання дитячих літ вбилася у пам’ять няня-українка, яка співала українських пісень та своїми оповіданнями знайомила із тяжким життям простого народу”. Коли Софійка була п’ятилітньою дівчинкою, сталася визначна подія – відміна кріпацтва. І цей спогад записався в дитячій душі чимось хоч мало зрозумілим, але великим. “Батька обрали мировим посередником, і він усією душею старався захищати права народу на землю. Сестра Марія й сама хотіла працювати в напрямі визволення народу”.
     Після смерті дружини батько з дітьми переїхав до Києва. Софія вчиться у гімназії, де знову попадає  в українське оточення. Їх родина заприязнилася із сім’єю Старицьких та іншими українськими патріотами. А коли після смерті батька Софія з сестрою Марією закладають школу, а потім й сама вона організовує перший дитячий садок, то знайомство її з найсвідомішими українськими кругами чимраз поширюється.
     Музичний талант Софії (певне це дар по лінії матері, сестра якої була видатною піаністкою, ученицею Ф. Ліста) приводить юну вчительку до Миколи Лисенка, а там збиралася вся прогресивна молодь. У свої 16 років юнка Софія стала членом Старої Громади, просвітницької спільноти, що вважала знання єдиним джерелом майбутнього щастя людей. Весь інтелектуальний цвіт українства: М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, М. Чубинський, І. Нечуй-Левицький, П. Житецький та ще чимало світочів письменства, науки, театру, музики – це ті, з ким працювала, дружила, добре знала.
     Саме тут Софія познайомилася, а невдовзі й одружилася з Олександром Русовим, сином військового лікаря, філологом, фольклористом, укладачем словника української мови, редактором, а згодом видатним статистиком. Сватом молодій парі був Михайло Драгоманов, а весільним дарунком від Миколи Лисенка його учениці була композиція “Золоті ключі”.  
     З відкриттям у 1873 році в Києві відділення Географічного Товариства (де Софію, одну з засновниць, знали як Нону,  одним з активістів тут був і її старший брат Олександр Федорович Ліндфорс), для громадівців значно розширилося поле для культурницької діяльності. Популяризували твори з історії українського народу, літературні новинки. У міському театрі здійснили постановку опери “Різдвяна ніч” (музика – М. Лисенка, лібрето – М. Старицького, режисура – М. Чубинського). Партію Вакули виконував Олександр Русов, який захоплювався музикою й співом і мав чудовий голос і слух.  Дуже відповідальне і небезпечне завдання від Старої Громади було доручено Русовим і Ф. Вовку – підготувати до видання двотомний “Кобзар”. Оскільки після сумнозвісного Валуєвського циркуляра 1863 р., підсиленого імператорським Емським таємним указом 1876 р., друкування наукових та літературних праць українською мовою було заборонено, то видання здійснили у Празі й нелегально перепачковували в Україну.
     У 80-ті роки Софія формується не тільки як педагог і вчений, а й зростає як публіцист, літературознавець, мистецтвознавець, історик.  Однією з перших її праць була стаття французькою мовою про Тараса Шевченка, яку О. Русов у Чехії передав І. Тургенєву, й вона була опублікована у Франції.
     За свою активну громадянську позицію родина тривалий час зазнавала переслідувань: то Олександра Русова звинувачували, що він хоче відокремити Малоросію від Росії, то Софію арештовували за зв’язок з народовольцями і тримали під постійним поліційним наглядом. Ув’язнень різної тривалості зазнала чимало: три місяці чоловік був сам із трирічним сином Михайлом та півторарічною донечкою Любою, сиділа в тюрмі коли носила під серцем молодшого свого Юрка, і разом із чоловіком і сином Михайлом їх ув’язнювали.   А скільки місць проживання змінили: невеличкий хутір на Чернігівщині, Одеса, Херсон, Харків, Полтава. І всюди включалася Софія у громадську роботу: організовувала народні читання, таємні школи.
     З 1902 року жили у Петербурзі, відвідували „вівторки”  історика М. Костомарова, де збиралося українське земляцтво. У 1909-му, трагічному для Русових році, коли  втратили старшого сина Михайла, повернулася до Києва. Згідно запрошення професора М. Довнар-Запольського ще з вересня 1908 р. Олександр Олександрович  викладав статистику у Комерційному інституті, а Софія Федорівна  стала викладати французьку мову. Крім того, читала лекції з педагогіки у Фребелівському інституті й невдовзі зосередилась на педагогічній творчості. Тільки за 1910-1914 роки  у першому українському педагогічному журналі "Світло", співзасновницею і співредактором якого вона стала,  було надруковано понад 100 статей, розвідок, рецензій, присвячених проблемам освіти.
     1915 рік приніс нову втрату: помер Олександр Олександрович у Саратові, куди евакуювали частину Комерційного інституту під час першої світової війни. Слід додати, що ця втрата була відчутною і для інституту, адже за сім років роботи внесок О. Русова у розвиток інституту неможливо переоцінити: член Учбової ради інституту, незмінний член Товариства опіки вищою комерційною освітою, один із співзасновників і активний член Товариства економістів при ККІ, засновник і незмінний редактор періодичного видання «Ізвєстія Київського комерційного інституту», організатор кабінету статистики, для якого подарував багатющу власну бібліотеку. Про те, як керівництво інституту допомагало з перевезенням і організацією похорону О. Русова в Києві, Софія Федорівна згадує у своїй книзі «Мої спомини». Та і в подальші роки  не схилилася перед долею ця мужня жінка, ще активніше включилася в українську справу. Після 1917 року  очолила в Міністерстві освіти Центральної Ради департамент дошкільної та позашкільної освіти, потім у Кам’янці-Подільському  займалася організацією притулків для дітей-сиріт і шпиталів для поранених. Також читала лекції у щойно відкритому там першому українському університеті імені І. Огієнка. Та зазнавши переслідувань тепер вже від нової влади, мала у 1922 році емігрувати до Відня, згодом до чеського міста Падебради, де викладала в Українській академії, а з 1923 року Софія Русова – професор педагогіки Українського педагогічного інституту ім. Драгоманова у Празі. І на чужині вела активне громадське життя, представляла українську національну думку і українську жінку перед світовим загалом, брала участь у міжнародних з’їздах у Римі, Парижі, Копенгагені, Греноблі. До 1938 р. С. Русова очолювала Українську Національну Жіночу Раду, а з 1937-го і до останніх днів життя Софія Федорівна Русова обиралася  Почесною головою Всесвітнього Союзу Українок. Померла у 1940 році і похована на Ольшанському кладовищі, неподалік могили іншого славетного українця Олександра Олеся.

    Внесок  С.Ф. Русової у розвиток не тільки педагогіки, а взагалі української культури значущий.  Низка її статей присвячена життю і творчості  Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Драгоманова, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Лисенка, В. Стефаника, О. Олеся, С. Черкасенка. А в книзі „Наші визначні жінки”, написаній до ювілейного Жіночого Конгресу 1934 року, вміщено літературні портрети видатних українок: Наталії Кобринської, Марко Вовчок, Ольги Кобилянської, Олександри Єфименкової, та чимало інших, з ким спілкувалася та була добре знайома Софія Русова.
    Ось як згадує про зустріч із Лесею Українкою: “Вперше я побачила її в гуртку молоді, веселої, жвавої, – увійшла молоденька дівчинка і... на милицях. Гладенько зачісана, з блідим серйозним обличчям, в простенькому вбранні, але вся молодь так радісно її вітала, так жваво оточила її, посадила посеред гуртка, і всі прислухувались до її ще може дитячих думок, до її тихого голосу. Це відбувалось у 80 х роках, коли Леся ще починала своє поетичне призвання. В ті часи розквітчувалося українське життя під ласкавим опікуванням двох незабутніх українських діячів: Миколи Віталієвича Лисенка та Михайла Петровича Старицького. Коло їх родинного вогнища збиралось усе, що було тоді в Києві найбільш талановитого в літературі, мистецтві, тут розвилася духово найбільша наша поетеса – Леся Українка. Але не була вона постійною учасницею цих товариських сходин: тяжка хвороба відривала її раз у раз від рідного осередка, уносила її далеко від рідного краю”.
   У багатій творчій спадщині Софії Русової є написане про П Лесгафта і О. Декролі, про Ж.-Ж. Руссо, Рабіндраната Тагора і Гарібальді, оповідання й казки для дітей і замальовки з власного життя “Мої спомини”. До глибинних розробок психолого-педагогічного змісту належать друковані праці: “Дошкільне виховання”, “Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл”, “Єдина діяльна (трудова) школа”, “Соціальне виховання, його значення в громадському житті”, “Моральні завдання сучасної школи” та ще чимало інших. Крім підручників з педагогіки, географії, французької мови, були видані її історичні  дослідження, назви яких говорять самі за себе: “Середньовічні університети”, „Як болгари здобули собі свободу”, “Як люди живуть у Норвегії”, “Серед виноградарів південної Франції”. А до книги „Серед рідної природи” малюнки робив її  молодший син Юрій – учений, професор-біолог, іхтіолог, доктор філософії, лектор вищих шкіл Чехословаччини,Румунії, Канади, науковий співробітник іституту у Монреалі, автор багатьох праць з питань іхтіології та статей  філософської та літературної тематики, як і його мати, автор досліджень про Т. Шевченка і про Г. Сковороду.

     Сьогодні лише утвердилась думка, що за обсягом і рівнем просвітянської роботи Софія Русова стоїть на одному щаблі з Оленою Пчілкою і Христиною Алчевською. А за силою й пристрастю, з якими звучало її слово на захист української культури, духовності, рідної мови, вона стала поруч із Лесею Українкою. І безумовно всі  творчі здобутки: ретельно описані педагого-психологічні розробки й рекомендації і цікаво представлені культурологічні й історичні дослідження можуть і мають служити подальшому розквіту України.

Людмила Рінгіс