Олександр Неприцький- Грановський  - найкращий українець Америки.

ЛИСТУВАННЯ З МУЗЕЄМ

     Вже впродовж понад двох десятків років серед постійних захоплень клубівців “Дорогами до прекрасного” є відшукування цікавин з історії нашого університету, і, насамперед, про тих, ким маємо пишатися, про таких, що  вписали свої імена науковими й культурними здобутками у розвиток міста, держави нашої, та навіть внесками до Світової скарбниці

     Про О. Неприцького-Грановського найперша інформація прийшла не стандартно: у лютому 2005 р. професор Микола Йосипович Хорунжий із словами: “А от про цього колишнього нашого студента що знаєте?!” – дав книгу  : “Александр Неприцкий-Грановский. Жизнь и творчество”.
     Автор книги – Гавриїл Чернихівський, історик-літературознавець,   у селі Великі Бережці, що на Кременеччині, почув ім’я людини, відомої світові й невідомої Україні. Зацікавився неординарною особистістю: поет, художник, громадський та політичний діяч, учений-ентомолог. Декілька років ретельно попрацював у київських архівах, а потім, за сприяння американських родичів Неприцького, поїхав до США, опрацював сімейний архів та архів Інституту історії української еміграції (до речі, цей інститут при університеті Міннесоти створив саме О. Неприцький-Грановський). Так от і написався грунтовний і цікавий нарис про українського американця.
     З Америки тернопільський дослідник привіз копії цікавих документів і деякі особисті речі Неприцького-Грановського, подаровані тамтешніми родичами, та й у рідному селі теж дещо віднайшлося для відкриття у Великих Бережцях музею імені знаменитого земляка. Директор цього літературно-меморіального музею і надіслав вищеназвану книгу про колишнього студента до нашого університету.
     Як зазвичай, прочитання одного нарису виявилося недостатнім, тому списалася з Великобережецьким музеєм. Петро Іванович Гонтарук – директор, відгукнувся одразу ж, відповів на деякі запитання, приблизно описав, що експонується в музеї, та в свою чергу натякнув, що планує оновити і поповнити стенд, присвячений рокам навчання Олександра Анастасійовича Неприцького-Грановського у Київському комерційному інституті. А для цього хотів би мати і фотографії тодішніх викладачів, і вигляд самого інституту тих часів, і таке інше. Ясна річ, одразу переслала з моєї доволі пристойної колекції все, що може бути необхідним для музейної експозиції. Зав’язалася переписка. Кожного листа з музею очікувала з нетерпінням, як інформаційні та ілюстративні цікавини, що поступово вимальовували портрет особистості, яку по праву можна вважати окрасою альма-матер.

Серед українців, доля яких закинула далеко від рідної землі, на теренах Сполучених штатів вже у 30-70 роки двадцятого століття чи не найбільш популярним було  ім’я Олександра Неприцького-Грановського, його ще знали як Алекса Грассхоперовського (або Кузнечик-Грановського). Так вдячні американські фермери називали того, хто врятував посіви цілого штату Вісконсін від нашестя комах-шкідників коників-стрибунців.
     Рятуючись від переслідувань поліції, у березні 1913 р. Олександр покинув навчання і близьких, заїхав аж до Америки, сподіваючись, що ненадовго. Не знав тоді й мови англійської, але завдяки природним здібностям, неабиякій працьовитості та наполегливості за доволі короткий час і завершив вищу освіту, і здобув загальне визнання, що, до речі, не так легко і для самих американців, тим більше  для іммігранта.     
     Хто би міг у селі Великі Бережці, розташованому у місцині між Божою горою й Кременецьким кряжем, що у південно-західній Волині, там, де 4-го листопада 1887 року народився син у сім’ї українця-коваля та його дружини польки, передбачити для хлопчика таку дивну долю?
   Змалку Олександр виявив великий хист до навчання, був і найкращим учнем Білокриницької сільськогосподарської школи. Крім загальноосвітніх (історія, геграфія, арифметика, геометрія, креслення), вивчав спеціальні дисципліни: природознавство, землеробство, городництво, законодавство про селянський побут. Саме в ці роки формуються  світогляд і характер юнака. Разом з друзями старшокурсниками зорганізував підпільний гурток, який отримував зі Львова та розповсюджував серед населення заборонені царським урядом українські книжки, насамперед видання творів Т. Шевченка, Л. Глібова, Лесі Українки, М. Драгоманова.
     В ці роки Олександр робив і перші літературні спроби. Вчителька Марія Биковська показала його зошит із віршами Лесі Українці, яка гостювала у неї разом з Климентом Квіткою, ще й познайомила з ними самого автора. В той же рік перший його вірш «Порожня оселя» надрукував часопис «Рідний край», де редактором була Олена Пчілка (мати Лесі), згодом були надруковані ще декілька віршів, і Олександру порадили неодмінно підготувати авторську поетичну збірку.
     Отримавши атестат про середню спеціальну освіту, поїхав до Києва здобувати вищу. Влаштувався працювати до видавництва Йогансона експедитором, потім бухгалтером і згодом коректором. Займався цікавою роботою над підготовкою до випуску вимріяного багатьма нецензурованого «Кобзаря» Тараса Шевченка. А ще заробляв гроші на сплату навчання та на видання власної збірки. Вчився у Київському комерційному інституті Довнар-Запольського, штудіював економіку, право, історію, літературу, мистецтво, французьку. До того ще брав уроки малярства (до якого теж мав неабиякий хист) у відомого художника академіка Т. Сафонова.
     А ще Олександр з головою занурився у суспільно-політичне життя Києва. Вступив до Українського клубу, який очолював Микола Лисенко, також їздив із доповідями по прилеглих до Києва селах як член Етнографічно-художньої комісії, що діяла під керівництвом Олени Пчілки. Він друкувався вже у багатьох періодичних виданнях: «Дзвін», «Сяйво», «Сіяч». А з 1909 р., коли П. Багацький започатковував видання часопису «Українська хата», Олександр співпрацював з ним. Довкола цього журналу одразу згуртувалась найталановитіша молодь: Микола Вороний, Борис Грінченко. Олена Журлива, Максим Рильський, Павло Тичина та інші. О. Неприцький-Грановський, який входив до складу редакції, друкувався майже в кожному номері. Невдовзі вийшли друком і його поетичні збірки, дві – майже одна за одною. І третя вже була готова, але в цей час почалися переслідування і арешти української інтелігенції, закрили Український клуб. Під нагляд царської охранки попав і Олександр. З допомогою знайомих із США підготував документи для виїзду за кордон.
     Взяв із собою найдорожче: власні збірки, Біблію, комплект випусків «Української хати», сорочку, вишиту сестрою, три рушники з чудовими орнаментами (до речі все це збереглося!). Заручився листом до американських українців, попрощався з батьками і через Броди, Львів, Відень, ряд країн Європи добрався до Голландії, звідки ще два тижні пароплавом, і прибув до Нью-Йорка. Першим його закордонним заробітком був гонорар за статтю про похорон Миколи Лисенка, хоч вона вийшла під псевдонімом, та друзі здогадалися, хто писав. Потім було надруковане оповідання «За море», за що сплатили аж 25 доларів. Але ні літературним, ні малярським трудом прогодуватися не сподівався, отож треба було опанувати англійську і вчитися, набуваючи вищу освіту. Оскільки мав атестат сільськогосподарської школи, то вибір склався сам собою.   
      Впродовж 1914-1918 років закінчив агрономічний коледж у Форт Коллінсі, заробляв гроші на навчання, працюючи в шахті. Після закінчення отримав ступінь бакалавра і подав заяву до армії, адже ще тривала перша світова війна. Пройшов підготовку у Флориді й разом із іншими добровольцями пароплавом був відправлений до Франції. Поки добиралися, війна скінчилась, але Олександр мав залишитись, бо якось невдало впав, ушкодив хребта, то мав лікуватись у Парижі, потім деякий час штудіював у Сорбонні методи досліджень у біології. Повернувшись, працював шкільним учителем, згодом отримав ступінь магістра, а в1925 р. він вже доктор філософії в галузі біологічних наук. Перший українець у США, який одержав ступінь доктора й звання професора ентомології і економічної зоології Вісконсінського університету. Вже у 1930 році став повним професором університету Міннесоти.
   Визнаний вчений ентомолог відомий і як поет (видав вісім авторських поетичних збірок), і як художник (у його доробку тільки українських писанок понад дві з половиною тисячі!), і як громадсько-політичний діяч. Ще на початку 30-х років став одним з провідних діячів Організації Державного відродження України, брав участь в Установчій сесії ООН, кілька разів делегувався на конференції ЮНЕСКО, брав участь у численних міжнародних конференціях з питань літератури, біології, політології. Зробив гідний внесок у церковне,  культурно-просвітницьке та мистецьке  життя Української діаспори. Залишив пристойну наукову спадщину (автор понад 100 наукових трудів), підготував багато учнів, що стали видатними вченими (серед них є навіть Нобелевський лауреат!), з його ім’ям пов’язують створення першої у США біостанції та заповідника Ітака. Неодноразово був нагорожений вищими відзнаками Америки і до кінця днів залишався вірним сином України, ще у 1938 р. вирішив заснувати Український науковий інститут «для спільної праці в ім’я наукового прогресу».
     З усього життєпису О.А. Неприцького-Грановського (1887 -1976) особливо підвищений інтерес у нас, кінгівців, викликають моменти, пов’язані з нашим університетом. Саме те, що детально не прописано в нарисі Г. Чернихівського, і випитувала у Петра Івановича – директора сільського музею. У відповідь отримала кілька ксерокопій цікавих документів.
     Наприклад, отакий: «В канцелярію Кіевскаго Коммерческаго Института. Бывшаго вольнослушателя Александра Неприцкаго-Грановскаго. Прошеніе. Настоящим честь имею покорнейше просить выдать мне мои документы, находящіеся в канцелярии института, а именно:… а так же прошу выдать мне удостоверение о том, что я был принят в качестве слушателя в Кіевский Коммерческий Институт и пробыл в нем три семестра. Советом профессоров уволен за невзнос платы за право ученія…» На цьому ж листку продовженням і офіційні довідки від 18 января 1912 года: «Справка: Неприцкий-Грановский А.А. уплатил по квитанции № 1182- 25 руб. на 1 вс.см.1908/9 г. Гл.бухг.», «Справка: Неприцкий-Грановский поступил весною 1909 года. В настоящее время числится выбывшим».
     А от листок, на якому теж рукою Олександра Неприцького написано про роки перебування у Києві: “Мій побут у Києві почався з пізнього літа 1907 р. до січня 1913 р.... з 1907-1908 р. був членом Укр..Клюбу – пізніше “Родина” на В.Володимирській коло Золотих Воріт...”  А далі написаний склад клубу:  Олесь Кандиба (О.Ольжич дитиною), Микола Вороний, Людмила Старицька-Чернехівська, Садовський, незрівн. Заньковецька, Оксана Косач (сестра Лесі Українки), І.Нечуй-Левицький, Дм.Чижевський, І.Стешенко ... – це ж цвіт українства! Серед них і Русови Олександр Олександрович та Софія Федорівна – тодішні викладачі Комерційного інституту.
     І нарешті те, що пов’язане з “Українською хатою”. Ось запис щодо цього: “З березня 1909 р. -  брав близьку участь в “У.Х” з пешого року , бо ще в 1909 було надруковано кілька поезій (7-6) і оповідання “Оксана”. Стало працював...” Знаємо, що саме в цьому часописі у 1912 р. вперше надрукував свій вірш ще один з відомих нам колишніх випускників Комерційного інституту – Володимир Свідзінський (див. матеріал “Літературні імена, що вписані в історію” № 12 –14 квітень 2006 р.)  У цьому журналі частенько друкувався й Павло Тичина, що з 1913 р. теж був слухачем ККІ.
     А от цікавий документ – уривок з листа Павла Багацького до О.Неприцького в Америку: “Питаєш про враження од твоєї статті. Чув дещо. Перше всього всі розгадали твій псевдонім завдяки віршові “В Авратинських горах”.. Потім в Комерц. Інституті, котрий дав великий відсоток в Клубі, ціла стаття попідкреслювана з помітками: “браво!, правда!,  ловко! Так його! І т.п. ” Стаття подобалась, бо б’є не в бров, а просто в глаз... Коли зможеш, то надсилай що-небудь до “Хати”.
     Не менш цікаві записи із щоденника, який О.Неприцький-Грановський вів впродовж багатьох років. І про те, як проходили публічні захисти рефератів, і про його першу юначу закоханість, теж студентку ККІ – Віру Затуловську, дівчину дивної краси (і не тільки фізичної, а й багатої духовної!), яка пішла добровільно сестрою милосердя на Балканську війну (подальша доля невідома)

       Вдячна Петру Івановичу за добірочки ранніх віршів і за сфотографований портрет Т.Шевченка роботи О.Неприцького, і за світлину, де зображено його батьків, трьох сестер і брата. А як же хочеться поїхати до цього села, роздивитись всі експонати, почути розповіді про знаменитого земляка і одного з тих, хто гідно вписав ім’я у славну історію нашого університету.

Людмила Рінгіс, голова правління клубу “Дорогами до прекрасного”

 

Я САМ СОБІ ЖИТТЯ КУЮ
З ОГНЕННИХ МУК СВОЇХ СТРЕМЛІНЬ!..

Цей вислів, виписаний рядками вірша колишнього вільного слухача Київського комерційного інституту, залишився щирою сповіддю перед собою і людьми впродовж усього нелегкого, але дуже яскравого, життєвого шляху визнаного світом вченого-ентомолога, обдарованого поета, талановитого художника та відомого суспільного діяча О.А.Неприцького-Грановського (1887-1976).
Постійним читачам “Економіста” нині вже добре відоме це ім’я і з поетичних добірок, і з матеріалів: “Шевченко і кінгівці” (№ 17-20 за 2005 р.), “Літературні імена, вписані в історію” (№ 12-14 за 2006 р.), “Листування з музеєм” (№ 22-24 за 2006 р.). На сторінках ювілейної колективної літературної збірки “Вітрила натхнення” (видавництва КНЕУ) зацікавлені читачі поміж інших авторів (майже сотні імен впродовж столітньої історії університету) також можуть знайти Олександра Неприцького-Грановського. Вміщено його чудову казку та понад двадцять віршів часів навчання й більш зрілого віку. Це певне є нашим гідним внеском до пам’ятного вшанування неординарної особистості з нагоди 120-річчя від дня народження.
Літературно-меморіальний музей в його рідному селі Великі Бережці запланував провести ювілейні урочистості десь наприкінці вересня – початку жовтня. Безумовно, приїдуть дослідники життя й творчої спадщини з різних міст України. Мають приїхати гості з Америки, далекої країни, яка колись, надавши притулок юнаку, що рятувався від жандамських переслідувань, з роками стала для нього другою батьківщиною. Крім дітей і онуків, можуть завітати представники створеного колись О. Неприцьким-Грановським Центру досліджень історії імміграції при Міннесотському університеті, одному з найбільших наукових та навчальних закладів США. Донині в цьому університеті, професором якого став у 1930 р. і з яким пов’язані найбільші наукові здобутки вченого, є меморіальне табло, встановлене ще у 1972 році на ознаку вшанування улюбленого професора студентською організацією: “Зі щирою повагою і правдивим захопленням життєвим шляхом, присвяченим молоді, традиціям і культурній спадщині української нації...”
Один із засновників і незмінний директор великобережецького музею – Петро Іванович Гонтарук, з яким ми вже три роки обмінюємося цікавими знахідками, надіслав виписки зі щоденника Олександра часів його навчання у ККІ, бо впевнений, що це цікаво почитати й сучасним студентам.

    “... Не знаю, чи на всякого справляє таке дивне враження щира душа з красою величних відтінків чи це тільки на мене, як на хворого, розбитого, нікому не потрібного.
Але я радію, як дитина радію, що можу впиватись красою взагалі і красою людської душі зокрема. Мало єсть таких, ким можливо б було впиватись, але мені довелось зустрінути якось ненароком і при дуже кумедних обставинах у Наталії Миколаївної з одною панною, курсисткою Комерційного інституту Вєрою З...
...вона на диво чутлива, ніжна до всього. Деякі хвилини наших розмов, а то лиш тільки моїх спостережень лягли майже навіки в моїм серці гарним різьбленим малюнком.
Я нею впиваюсь до нестями не зовнішнім видом, а лиш Красою її ніжної душі. Буде не перебільшено, коли скажу, що такої людини ще не здибав. Всі свої найкращі думки і бажання засилаю до неї. Так, я нею живу при одних споминах, згадках, в уяві – цікаво б знати її відносини до мене. Я впиваюсь здалека, боюсь заплямувати її красу. І в мене є факти, що нею дійсно можна впиватись. Принаймні я захопивсь дечим з власного спостереження. ”
“... Дякуючи пораді дуже гарної панночки Вєри За – ої, студентки комерційного інституту, я був на рефераті в тому-таки інституті, котрий прочитав студент Ванюков. Тема дуже гарна і оброблена мистецьки. “Іуда Іскаріот” (заголовок реферату) став перед очима слухачів живою постаттю. Його характер, психологія, в індивідуальному розумінні, змальовані референтом надзвичайно яскраво, й багато історичних легендарних та наукових указівок доповнювали цілість його...”
“... Вєра повинна сьогодні їхати додому в Полтавщину. Вона, сердешна, нездужає і мусить виїхати, покинути працювати і інше. Сьогодні пароплав “Цесаревич” забрав її від нас і на хвилях Дніпрових погойдав геть за Канів. Мені було страшенно тяжко, я не міг нічого говорити, при нагоді проводжуючи її очима. Вона чарівним усміхом посилала прощання, і очі її світилися незмірною лагідністю і добротою. Кілька хвилин – і очі не могли розрізняти її серед натовпу на палубі. Її не стало... Обличчя ж стоїть живим в моїй пам’яті і сміється добрими очима...  ”
“ Завтра їду на могилу Шевченка. У вечір о год 7 пароход одпливе від Києва і цілу ніч буде їхати по Дніпру аж до могили. Для мене це новина. Я ще ні разу далеко не їхав пароходом, за винятком гулянок, що рясно впорядковуються з благодійними цілями на всякі гарні й не гарні вчинки. Думаю просидіти на палубі цілу ніч – вдивлятись в широку просторінь темного неба, на береги Дніпрові. Жаль, що не місячна ніч буде, а це було б що чарівного, незмірно величного. Як час проведу в цій подорожі – не знаю... мене обіймає якийсь смуток і здається, що доведеться сидіти надутим сичем далеким від людей – пасажирів, що поділятимуть подорож.
Одна надія, це може з Прохорівки приїде Вєра. Тоді для мене засяє сонце,  і я відживу душею, але тільки душею, бо мене іноді оповиває якесь дивне почуття при зустрічі з нею. Я не можу висловити того, що б хотів, і, наче в сні якомусь, дивлюсь і впиваюсь, а гіпноз бере ще більшу перевагу...”
“...сама Чернеча гора з могилою Ш. Дуже відрізняється, і там є таке, що можна назвати “тихим закутком”. Мені місцевість навколо могили дуже подобається. Дякуючи Вєрі, я побачив мабуть-таки більше ніж другі, ми обходили цілий ліс, що ліворуч від могили, вийшли далі в поле, нарвали квіток, найбільше волошки, зійшли знову в яр до маленького струмочка, що тихенько булькоче, щось говорить з травою та з білим цвітом ромашки.
Час пролетів дуже швидко, і не хотілося назад їхати. Я був щасливий ще тим, що мені Вєра дала пишну троянду червоного мов огонь кольору. Це був той час, коли вперше в житті мені давали квіти. Я почував себе в той мент якось ніяково і, разом з тим, почуття гордості пронизувало всю мою істоту... Широка благородна душа світиться в її очах... ”
  

  Це перше юначе щире почуття, що сплескувало хвилюючою сповіддю у деннику та в чудових віршованих рядках закоханого поета, було не тривалим. Вєра (за документом – Затуловська Двора Міхель-Вольковна, дійсний слухач економічного відділення ККІ з осіннього семестру 1909 року), була сильною натурою. Хвора на туберкульоз вона взяла академвідпустку, а 1912 р. добровільно поїхала сестрою-жалібницею на Балканську війну допомагати слов’янам, що воювали з турками. Подальша доля дівчини невідома.
О. Непрцький-Грановський в цей рік теж зазнав тяжких випробувань. Захворівши на ревматизм, поїхав лікуватись до рідного села. Повернувшись до Києва, дізнався, що в інституті вважається відрахованим Радою професорів “за невнесення сплати за право навчання”. А далі перебіг подій складався так, що йому було не до поновлення.
Слід зауважити, що під пильним оком царської охранки перебував не тільки Олександр Непричук (Неприцький-Грановський), були й інші студенти ККІ, “запідозрені у політичній неблагонадійності”. Переслідування, обшуки в квартирі дому № 37 по вул. Татарській (там квартирував Олександр) – все засвідчено в архівних документах ЦДА м. Києва. Копії документів надіслала на прохання директора музею для оформлення стенду років навчання. Ще Петро Іванович просив неодмінно надіслати все-все про те, яким був навчальний заклад (вигляд приміщення, фото викладачів і таке інше...)
Випереджаючи прохання допитливого читача: “Від цього моменту, будь ласка, детальніше!..” – скажу, що дещо з вже відомого мені про ККІ саме часів навчання О. Неприцького-Грановського вміщено у окремій статті “Знання – обов’язкове знаряддя розвитку” в цьому ж випуску “Економіста”, а цей матеріал хотілось би продовжити спогадами самого Олександра Анастасійовича.
“... Архітектором душі моєї була чарівна природа Кременецьких краєвидів на Волині та декілька товаришів по школі... ”
Та не тільки красу рідного краю споглядав юнак, він бачив нужденне суворе і безправне життя селян, замислювався на тою несправедливістю. А розраду знаходив, читаючи Шевченків “Кобзар”. І свою любов до генія українського народу, уособлення невмирущого прагнення Краси і Волі, що зародилась з перших прочитаних у дитинстві віршів, проніс крізь все своє життя. Разом з товаришами по Білокриницькій аграрній школі розповсюджував серед селян заборонені твори, а переїхавши до Києва, був причетний до підготовки нецензурованих томів Т. Шевченка, коли працював у видавництві Іогансона. (Саме в цей час намалював олівцем чудовий портрет улюбленого поета, який нині зберігається в музеї).
 І тепер серед його однодумців-соратників були вже не декілька сільських хлопчиків. Коло спілкування складав цвіт української культури, адже входив до клубу “Родина”, очолюваного М. Лисенком, де були: О. Олесь, І. Нечуй-Левицький, Д. Чижевський, Леся Українка та її сестра Оксана Косач, Олександр та Софія Русови (викладачі ККІ) та інші. А ще він співпрацював у етнографічній комісії, якою керувала Олена Пчілка, а коли в січні 1911р. увійшов до редколегії часопису “Українська хата”, то безпосередньо спілкувався з багатьма молодими талановитими авторами, що прийшли в літературу: М. Рильським, (а також студентами ККІ) В. Свідзінським, П. Тичиною...
“... Вдячний О. Пчілці – літературний вплив, стимульовання... Микола Вороний – був моїм улюбленим патроном, він любив мене, і я шанував його. Мене в свій час уважали його літ. наслідником...”  – Таке визнання дорогого варте. Ця постать трагічної долі і визначального внеску у розвиток української культури. Вже у 1912 р. про нього писали: ”... еталон європеїзму, найвидатніший майстер поетичної мови”. Найбільше новаторство М. Вороного – це розширення музичних можливостей українського вірша введенням нових поетичних форм, орієнтуючись на світову, насамперед західноєвропейську поезію. П. Тичина називав його своїм вчителем. Вплив і авторитет М. Вороного серед поетів (і не тільки молодих початківців, як О. Неприцький в ті часи) був беззаперечним.
Вимушений бігти за кордон, аби перечекати жандармські переслідування, Олександр віз  із собою тільки найдорожчі серцю речі і серед них – “Кобзар”, випуски “Української хати” та декілька подарованих книг із авторськими написами. А згодом і дітей своїх (їх було п’ятеро), що народились у Америці і ніколи не бачили далекої України, навчив любити українську поезію, і співати народні пісні, і малювати писанки.
На відкритті пам’ятника Т. Шевченку у Вашингтоні 1964 р. проф. Грановський очолював делегацію від штату Міннесота, до речі, саме він чимало зробив для успішного збирання коштів на пам’ятник. Олександр Анастасійович завжди брав активну участь у культурному та громадсько-політичному житті не тільки Української діаспори, а й всього американського суспільства. Ось як пояснює це його лист:
“... тим ми стараємось промовляти до чужинців про свою культуру, історію і бажання волі в колі всіх вільних народів. Все це дає гарні результати, бо люди цікавляться добрими справами... Ми горді за свій народ і його культуру і хочемо, щоб наша культура жила і розвивалась...”

Людмила Рінгіс, голова правління клубу“Дорогами до прекрасного”

СВЯТО У ВЕЛИКИХ БЕРЕЖЦЯХ

Музей, що містить три в одному

Рік тому літературно-меморіальний музей О.Неприцького-Грановського у селі Великі Бережці, що на Тернопільщині, відзначив своє десятиріччя. (див. “Економіст” № 22-24 2006).
Ініціатива створення музея належить племіннику видатного американського українця Борису Неприцькому. Нині він теж шанований професор, мешкає у США, куди приїхав на запрошення дядька ще юнаком. Почуття вдячності за допомогу Борис Олександрович зберігає все життя. Його коштом у 1992 р. у Києві побачила світ книжка – О. Грановський “Золоті ворота. Вибрані вірші”. Прочитавши у газеті, надісланій родичами з України, невеличку статтю про дядька, приїхав до Кременця, знайшов автора – науковця Г.Чернихівського, й запронував опрацювати документи Українського фонду в Америці. Результатом двохрічної старанної роботи стала книга – “О. Неприцький-Грановський. Життя і творчість”, випущена в 1996 р. Тернопільським видавництвом (знов таки коштом племінника). Саме ця книга  надихнула інших дослідників істориків і літературознавців робити свої внески, аби ім’я неординарної особистості, людини  високого громадянського обов’язку й багатогранного обдарування,  стало відомим в Україні, а  творчість стала доступною всім поціновувачам національної культури.
Повернувшись із США, Гаврило Чернихівський привіз чимало матеріалів, наданих фондом Українства у Міннесоті, що й стали першими експонатами музею у Великих Бережцях. А далі до справи втілення задумки Бориса Неприцького підключився історик за освітою Петро Іванович Гонтарук, дуже шанована людина, 20 років очолював сільську раду, після інфаркту не дав згоди болотуватись у подальших виборах і став шкільним учителем. І, слід зазначити, самовіддано й професійно попрацював на громадських засадах чимало, допоки музей став “живим”, цікавим, відомим, визнаним. Згідно з Постановами Кабінету міністрів № 1402 від 04.09.2003, № 889 від 12.09.2005 музей с. Великі Бережці Кременецького р-ну Тернопільської області входить до переліку музеїв, в яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України.
Поступово з’являлися окремі публікації у газетах і Інтернеті, прозвучала інформація на радіо. Упродовж п’яти років В. Шендеровський разом з Емою Бабчук хвилююче і пристрасно розповідав про українських учених, педагогів, інженерів, котрі суттєво вплинули на світовий інтелектуальний розвиток та науково-технічний прогрес, однак у себе на батьківщині були майже не відомі. У 2005 р. була й передача, присвячена професору О.Грановському. Про долю 50 українських вчених можна почитати у книзі “Нехай не згасне світ науки”.
П. Гонтарук , тепер вже штатний директор Великобережецького музею, із гордістю показує чималий стос “гостьових книг” із відгуками вдячних відвідувачів. Музей дедалі стає популярнішим.  І не дивно, бо навіть на таких знавців,  що бачили чимало музеїв і музейчиків, у різних  містах і селах ближнього й дальнього зарубіжжя впродовж сорокалітнього існування нашого клубу “Дорогами до прекрасного”, одразу справляє незабутнє враження. Насправді тут три музеї з унікальними експонатами культурної й історичної цінності: крім літературно-меморіального, зазначеного у назві музею, що тепер розміщується у трьох кімнатах, ще є кімната-музей історії села, що містить дивовижні фотографії та документи з різних архівів, (до речі зараз Петро Іванович готує до друку книгу історії Бережців). А ще визріває краєзнавчий з відділами археологічним і етнографічним, який деякими рідкісними експонатами викликав би заздрість значно старіших і більших музеїв. Кожний квадратний сантиметр музейного помешкання “працює”, навіть на сходинах розміщені прадавні інструменти, принаддя і т.інше.
Галина Іванівна, дружина й вірний помічник, надійний соратник, охоче розповідає нам, як чоловік відшукує, розкопує, скуповує й опрацьовує поповнення музею. Красива й глибинно інтелігентного кореня жіночка  живим, веселим і добрим гумором приправляє свою розповідь, а погляд на чоловіка сповнений гордості, поваги й неприхованої любові. І по ходу розмови неспинно й так ладно допомагає у оформленні, маючи природні задатки дизайнера й особливе відчуття краси. Така щира співпраця відповідальних осіб, певне, визначальна складова успіху.
До того ж цікаві заходи, що проводяться в музеї, теж дорогого варті.
  

От і теперішнє свято, влаштоване з нагоди 120-річчя від дня народження О. Неприцького-Грановського (4.10.1887 – 4.10.1976), зібрало чимало гостей. Завітала ціла делегація з-за океану, до складу якої увішли: син Філіп з дружиною, зять (Армстронг) – чоловік дочки Сандри, що трагічно загинула в автокатастрофі, внуки Аня й Рік, племінник Борис – неперевершений організатор, із чарівною дружиною Тамарою, їх вірна подруга Ірена Кобрин, яка нині проживає в Канаді, Галина Миронюк – куратор Центру досліджень історії імміграції Міннесотського університету. Зібралися ще двоюрідні й троюрідні родичі, що  живуть в Україні в різних містах і, само собою, всі, що тут, у Бережцях. Крім рідні приїхали науковці зі Львова й Острога, Тернополя й Кременця, представники преси обласної й районної, поважне керівництво райдержадміністрації й сільради, а також мешканці села різного віку.
Ми з Лідією Омелянівною Колот предствляли Київ, університет, що колись називався комерційним інститутом. Хоч О. Неприцькому й не вдалося закінчити цей інститут, від переслідувань царської охранки мусив ховатись аж у Америці, але для нього роки навчання залишилися незабутніми й зіграли свою роль у становленні світогляду. Про це стверджував сам у спогадах. Вдячно згадував і викладачів, які були близькими по духу соратниками у громадських організаціях. Так з Олександром  і Софією Русовими був добре знайомий по роботі у київській Громаді, клубі “Родина”, з Софією Федорівною вже як громадсько-політичні діячі зустрічалися й пізніше у Празі. Напевне був близько знайомий із студентами ККІ, що стали відомими літераторами – Павлом Тичиною і Володимиром Свідзінським, адже вони друкувались у часописі “Українська хата”, до редакції якого входив О. Неприцький.
  

Зрозуміло, що ми особливо зацікавлено розглядали стенд, присвячений рокам навчання у ККІ. Тепер є там і портрет засновника М.В. Довнар-Запольського і портрети викладачів і портрети студентів тих далеких буремних часів початку 20-го століття. Взагалі в музеї чимало дивуючих  експонатів. Багато й давніх фотографій, на яких висвітлені не знайомі обличчя, відсутні й підписи на звороті. Світлини датовані за якимись догадками, але потребують ідентифікації зображених осіб, тобто копіткої роботи дослідників. Одну з таких фотографій “київського періоду”, умовно названу “1911р. Майовка” особливо хотілося б розгадати.
  

Ще один цікавий експонат, що не може не привернути уваги. У 90-х роках минулого століття краєзнавець Гаврило Чернихівський віднайшов портрет Кобзаря, написаний рукою поета і вченого Олександра Неприцького-Грановського з Великих Бережців на Кременеччині. Після ретельної реставрації цей портрет, виконаний простим олівцем на не дуже міцному папері, прикрашений родинним рушником, знайшов своє місце в музеї. Тепер знаємо, що написаний він у 1909 р., тобто теж в часи студентства. Директор знов привертає наші погляди до картин, намальованих О. Неприцьким-Грановським у різні періоди, а головне радить подивитись хоч бігцем на статті з мистецтвознавства, змістовні, професійно зрілі: “Подумайте, це написано ще зовсім молодим сином простого коваля...”

"НАЙКРАЩИЙ УКРАЇНЕЦЬ АМЕРИКИ". Так назвав Олександра Грановського колишній віцепрезидент США і сенатор із Міннесоти Гюберт Гамфрі. Це було в роки, коли по той бік океану ім’я вже було добре відомим. Визнаний учений із ентомології та економічної зоології, професор університетів у Міннеаполісі, Сент Полі, Міннесоті, організатор великого українського відділу при університетській бібліотеці, суспільно-громадський діяч зі стажем десятки років, автор багатьох науково-дослідницьких і публіцистично-політичних праць, в тому числі "Вільна Україна необхідна для постійного миру" (1945), великий знавець і аматор українського писанкарського мистецтва, що мав в себе одну з найбільших колекцій писанок. Перший з українців у США, що здобув докторат філософії і перший українець – професор американського університету.
За кожною фразою з цього переліку напрямків діяльності численні конкретні здобутки, гідні вшанування. Ентомологу О. Грановському належать понад 100 наукових праць у галузі комахознавства. Учений зібрав і систематизував велику, понад 30 тисяч, колекцію комах-паразитів, виявив 3 нові види попелиці. Штат Вісконсин завдячував йому спасінням врожаїв від сарани, а біозаповідник Ітаска своїм створенням. А ще професор організував наукову школу своїх послідовників і одного з його учнів навіть відзначено Нобелівською премією.
О. Грановський – людина великої особистої відповідальності і суспільної свідомості. Був діяльний в численних американських організаціях і товариствах, в яких обирався на керівні посади, і також в українських установах, таких, як Українська Вільна Академія Наук, Національне Товариство Шевченка, а Організація Державного Відродження України, заснована в Америці, визнає йому, як довголітньому голові, свій ріст і розвиток.
Крім наукової та громадської праці на американському континенті, О. Грановський займався літературною діяльністю, друкував нариси, прозові твори. Був літературним критиком, публіцистом, написав чимало роздумів про літературу, про культурне надбання українського народу, а ще залишив після себе декілька томів поетичної спадщини.
Вже від 1907 року, переїхавши до Києва з рідного села, де його літературний дар побачила й благословила Леся Українка,  поміщував він вірші, а потім оповідання, нариси й статті в часописі "Рідний Край", опісля співробітничав у журналах "Молода Україна", "Українська Хата", "Літературно-науковий вісник" і в часописі "Рада". З 1910 р. один за одним виходять три поетичні збірники О. Неприцького-Грановського: "Пелюстки надій", рік пізніше "Намистечко сліз", а в 1914 році (вже після еміграції до Америки) – "Акорди". Віршовані твори професора О. Грановського, писані значно пізніше, вже у 50-их роках, виникли скоріше як інтимна розмова душі поета з далекою Батьківщиною.
"Він добре обізнаний з теорією та історією української літератури, має великий лексичний запас, володіє класичною метрикою вірша. Крім природи, основні напрями його творів це любов до Батьківщини й рідного народу та захоплення технічним прогресом. Ритм його переважно бурхливий. Загальний настрій оптимістичний, пробоєвий, патріотичний. Він передусім поет – інтелектуаліст..." – так оцінює літературний критик В. Єрмоленко творчість О. Неприцького-Грановського. У США видано 5 томів його поезій, серед них: “Іскри віри”(1953), “Осінні узори”(1957), “Гимни сонцю”(1958), “Сни зруйнованого замку”(1964) .
Чи так легко давалися всі ці досягнення? Адже приїхав до Америки без копійки, без диплома про вищу освіту та ще й не знаючи мови. То ж вивчав і водночас важко працював у копальні і на всяких інших роботах, аби зібрати гроші і здобути бажану освіту.
“Мав професор Неприцький-Грановський кілька гарних рис характеру, які допомагали йому побороти всі численні труднощі в житті та вибитися на передове місце в американському й українському житті. Це передусім його велика працьовитість, наполегливість, систематичність і незламна віра в досягнення наміченої мети. Ті риси ніколи не давали йому спочити на лаврах і змушували до дальшої невтомної праці. Коли додамо до того його велику любов до свого народу й далекої України, яку він мусив покинути молодим хлопцем, то легко зрозуміємо, що давало тій людині силу і снагу до багатогранної діяльності. Він умів поєднати в своєму житті і праці прикмети справжнього українця, скромного й працьовитого волиняка, з американською діловитістю та практичністю, вмів синтезувати ідеалізм, ентузіазм і запал із реалізмом. Він ніколи не був бездіяльним мрійником і пасивним фантастом, але людиною чину, яка знає свої здібності та вміє їх у житті застосувати” – так писав І. Боднарук, автор збірника статей про українських письменників “Між двома світами”.
А ось поетичне свідчення самого О.Неприцького-Грановського:

Питаєте мене – як можу я
Любити два краї так неподільно?
Ділити душу в них, своє життя
І бути вірним їм обом, – чи вільно?

То правда. Так! Я їх обох люблю!
Америку люблю я, – як дружину,
З якою щастя, хліб, життя ділю.
Її любитиму аж до загину!

А Україну я, – як вірний син,
Люблю Її над все, як рідну мати,
Я кожен крок життя, і кожен чин
З любов’ю хочу їм обом віддати!

Урочини в музеї

Обдарованість і багатогранність таланту викликає щире захоплення. Напевне з глибокою повагою й почуттям вдячності, за те, що цей талант щедро й віддано прислужився людям, мають ставитися і рідня й земляки. І це відчувалося на святі, продумано й старанно підготовленому. Розпочалося з вступного слова наукового працівника Кременецького краєзнавчого музею Г. Чернихівського, який написав біографію вченого і дав розгорнуту оцінку всіх напрямків творчості. Валентина Федорук говорила про любов О. Неприцького до рідного краю, а Віра Ткачук про роль його творчості в сучасному виховному процесі.

 Галина Миронюк розповіла про створення О. Грановським фонду української імміграції й його теперішню діяльність. А  Голова Кременецької районної держадміністрації В.І. Олійник нагадав про зовсім недосліджену справу – майже 600 українців, які, опинившись у Америці, звертались до професора Грановського з проханням сприяти працевлаштуванню, здобуванню освіти або в подоланні матеріальних ускладнень, і отримали допомогу.
 Кожний з доповідачів науково-практичної конференції розкривав своє бачення і звертав увагу слухачів на окремі факти життя чи риси творчості, і з окремих шкітців загальною картиною поставав портрет вірного сина України, що вертає додому. Не менш цікавим був концерт, підготовлений силами вчителів і учнів великобережецької школи, адже звучали вірші О. Неприцького про красу рідного краю й хвилюючі пісні на його слова.

  А  запал юних танцюристів і виконання віночку національних українських пісень пройняли до сліз навіть американців.
По завершенні офіційної частини було спілкування по інтересах, хотілося перекинутись слівцем із кожним. Аня Армстронг, красива молода американка, яка українською не розмовляє, показувала мені фотографію мами Сандри в національному одязі з віночком, і на пальцях пояснювала, як мама вчила їх з Ріком малювати писанки, і як вона красиво співала. А зять згадував, що коли посватався до дочки професора, строгий Олександр Грановський зауважив, що: “неодмінно приймуть у свою сім’ю, якщо доведе, що Адам і Єва були українці...” І він таки склав той іспит.

А ще всі кожний зі своїм інтересом розглядали родовідне дерево Неприцьких-Грановських, яке Петро Гонтарук дослідив до шостого коліна.
Від Бориса Бабійчука – місцевого поета й автора історичних нарисів, дізналася, що гора, яка виднілась неподалік, названа Божою на честь давньослов’янського князя Божа, який тут у 376 р. із своїм військом отримав поразку, і 70 його вірних ратників на цій горі вороги розіп’яли за римським звичаєм. А коли слухали сучасного кобзаря Василя Жданківа, що своїм неординарним голосом виконував давні легенди, серед слухачів панувала глибинна одвічна тиша.   
Хоч і не все зацікавлення задовільнилося, але час прощання настав. Після заходу логічно було підійти до пам’ятника Лесі Українки. В пам’ять про її гостювання у сільської вчительки М. Биковської нещодавно реставроване за спонсорської допомоги Бориса Неприцького встановлене в 1987 р. в селі білосніжне красиве погруддя на постаменті. Хотілося вклонитися геніальній Лесі за те, що відчула обдарованість юнака і радила неодмінно продовжити навчання.
Далі американці за складеним цікавим маршрутом поїхали взятим напрокат автобусом, аби відвідати всі пам’ятки багатого на красу й цікаву історію краю. І слід зазначити, що об’єктів для огляду не злічити – у один бік прямо перед очима Божа гора, де на висоті 360 м. є джерело, яке й засипали, й підривали, а воно б’є... І до цілющого джерела Святої Анни не так далеко. А на протилежному березі річки Ікви можна бачити залишки замку Анни Гойської, яка подарувала монахам чудодійну ікону й надала кошти для створення православного монастиря. І їдуть паломники з різних куточків світу вклонитися Почаївській Божій матері до лаври, до якої відстань звідси якихось12 км. А  трохи далі Кременецькі гори й гори Медобори, і Збараж, і Острог, і Львів, і.... По-доброму заздрили американським туристам, хотіли б приєднатися до їх тритижневого рейду, але відрядження має свої часові рамки. Та й доручене нашим ректором Анатолієм Федоровичем Павленком завдання  вже виконали: поповнили своїми знахідками експозицію і доставили видруковані на прохання П. Гонтарука кольорові плакати  родоводу Неприцьких-Грановських. А те, що нас “Дороги...” ще приведуть у цей прекрасний край, де цінують історію, оберігають культуру й шанують людей, ми щиро віримо і сподіваємось.

 Людмила Рінгіс, голова правління клубу “Дорогами до прекрасного”


ВІДЧУТТЯ ПРЕКРАСНОГО

Час дивовижно формує смаки людей. Культурне життя міста (країни) – як спорідненість колективних захоплень (смаків), в свою чергу, яскраво характеризує свій час. Якщо зануритись вглиб рівно на століття, цікаво дізнаватись, що дивувало й хвилювало тодішніх киян.
    Сто років тому, у березні 1909 р., у Києві почав виходити часопис “Українська хата”. Ось як він відрекомендував сам себе у першому номері: “Новий популярний ілюстрований щомісячний літературно-науково-громадський і економічний журнал “Українська хата”. Журнал призначається для широких верств українського громадянства. Містить твори красного письменства (поезії, оповідання, драми, нариси) і огляди науки і мистецтва; статті: історичні, публіцистичні, критичні та економічні; дослідження про діяльність українських наукових, літературних і культурно-просвітніх товариств і інше; звістки, дописи і статті про життя і потреби українського студентства, учительства і юнацтва.
Мета журналу – розбудження національної свідомості серед нашого суспільства і розвиток рідного письменства, культури і науки. Крім оригінальних праць друкуватимуться переклади і огляди інших літератур, а також міститимуться портрети і малюнки.”
Про журнал є чимало написаного дослідниками, бажаючі зможуть дещо знайти навіть у Інтернеті. На жаль, нема там змістовного нарису Ігоря Качуровського, написаного ще до 70-річчя від дня заснування часопису, та його при бажанні можна знайти серед надрукованого. А от сторіччя вже якось пройшло без згадок у пресі і заходів на честь ювілею. Певно, криза причиною.
Слід зазначити, що часопис за п’ять з половиною років свого існування дійсно зробив величезний внесок у розвиток національної культури і формування свідомості українства, втілюючи намір його редакторів та авторів – внести світла, розширити рамки української культури, оновити її. Вони прагнули модерної нації й модерної культури. Головним об'єктом їхньої критики було «старе» народництво або українофільство в усіх його політичних та мистецьких виявах. Поезія і проза, представлені на сторінках журналу, вирізнялися інтересом до мало знайомих ще українській літературі тогочасних проблем, відкритістю до тих сторін життя, які завжди обходилися народницькою культурою. Всупереч назві, «Українську хату» цікавило місто. Друкувалася поезія і поетів «Молодої Музи», і відомих «модерністів» — Миколи Вороного, Олександра Олеся, Миколи Філянського. Серед  літературних зацікавлень журналу – твори Володимира Винниченка, Ольги Кобилянської, Михайля Семенка, Гната Хоткевича. Тут дебютували Максим Рильський, а також Володимир Свідзінський і Павло Тичина (колишні студенти нашого університету часів, коли ще іменувався Київським комерційним інститутом).
Журнал друкував і переклади творів кращих європейських зразків –  із літератури: Моріс Метерлінк, Шарль Бодлер, Генріх Манн та ін. Із наукових публікацій –  праці Ернста Геккеля («Світові загадки»), Фрідріха Куммера («Про зміну літературних поколінь»). Коло зацікавлень авторів журналу не обмежувалося художньою літературою й критикою. До нього входили театр (драма та опера), і досягнення музики, і образотворче мистецтво. Критика в «Українській хаті» ґрунтувалася головним чином на засадах естетики. Реагували на кожне явище культурного життя, до того ж впевнено вважаючи, що головне не твір (тобто результат), а творчість (як процес), у якій на перше місце висуваються індивідуальність митця та його психологія.
Серед тих, хто робив журнал (поряд з відомими іменами Павла Багацького, Микити Шаповала, Миколи Євшана, Андрія Товкачевського) також є колишній студент ККІ – Олександр Неприцький-Грановський.      
Про нього наша університетська газета “Економіст” впродовж останніх чотирьох років згадувала у декількох обширних публікаціях (“Шевченко і кінцівці” – 2006, “Літературні імена, вписані в історію” – 2006, “Листування з музеєм” – 2006, “Свято у Великих Бережцях” – 2007, “Я сам собі життя кую з огненних мук своїх стремлінь...” – 2007 ). Та все ж ще один бік діяльності багато обдарованої особистості  (відомого американського вченого-ентомолога, єдиного з українців, що став повним професором університету у Міннесоті, політичного і громадського діяча – того, що стверджував: “Без вільної України не може бути вільної Європи, а без вільної Європи не може бути ні стабільного покою, ні економічного благополуччя в цілому світі”, художника, автора восьми поетичних збірок) ще поки не висвітлювався. Варто дізнатись про нього як мистецтвознавця.
Слід зазначити, що для О. Неприцького-Грановського “Українська хата” – це значно більше ніж місце роботи, і не просто журнал, близький по духу, сповнений цікавих творів і особисто знайомих авторів. Лист від імені головного редактора часопису  до закордонних українців (з проханням надати можливу підтримку) віз із собою, коли, вимушений рятуватись від переслідувань царської охранки, їхав до Америки. До речі, серед невеликої кількості речей, які взяв з собою у дальню подорож, були всі надруковані на той час випуски журналу. І повну добірку теж вдалося зібрати, адже листувався з Павлом Багацьким, був у курсі всіх справ, знав, який випуск і за що забороняли, і про остаточне закриття часопису у вересні 1914 р. (після введення у Києві військового стану з початком  Першої світової війни). І зберігається тепер зібрання “Української хати” серед інших експонатів Фонду  Українства у Міннесоті, створеного саме О. Неприцьким-Грановським фонду, що нині по праву носить його ім’я.
Олександр.Анастасійович теж відомий серед авторів часопису як поет і автор есеїв, але чимало в журналі й культурознавчих нарисів, підписаних його псевдонімом – Ол. Авратинський. Можна навести цікаві приклади.
На початку січня 1912 р. відбулася перша персональна виставка картин Ксана Крона (1882-1959) в Києві. Місцеві газети назвали молодого художника ”ребенком своего века” й відзначили, що незважаючи на не завжди власну манеру, його роботи передають справжні почуття, любов до мистецтва і безумовний талант. Такий собі набір фраз за шаблоном.
А тепер хочеться більш детально надати звіт про цю виставку, поданий у часописі “Українська хата”:
“Нещодавно в городському музею закрилась виставка картин норвезького художника Христіяна Крона...
Широке коло глядачів, мабуть дякуючи естетичному консерватизмові та чуттєвій звичці, любить завжди здибати на кожній виставці давно вже установлені в своїй уяві любимі мотиви і, коли, входячи в залю, побачить щось інше, то чоло нервово морщиться і обличчя виявляє якесь гірке незадоволення...
Тільки художник посміє  написать картину не так, як його попередник, і вийде з установлених рамок, його зараз обвинувачують в нещирості, манєрності та в декадентстві. З таким осудом підходять до художника – маляра, скульптора і художника – письменника, поета. Наче забувають, що з еволюцією життя йде своїм шляхом й поступ мистецтва. Ще й до цієї пори дивляться на нове мистецтво, як на витвір декаденства, як на продукт занепаду, виродження і на сучасну “слабість духа”. А в дійсності, переживаєма нами доба відзначилась не занепадом, а навпаки розцвітом мистецтва, а зокрема й малярства. Не мертвим застоєм повита штука, а хвилюючою революцією, що відкрила нові обрії і прокладає далі шляхи для сучасного і будучого мистецтва. І колись будучий історик цей час невпинного шукання нових образів, нової думки, форми, лінії, свіжої яскравої фарби, цей час занепаду назве епохою нового відродження.
Добродій Крон належить до тих самих шуканців, на долю котрих випало жити в цю перехідну добу... Дійсно, увійшовши на виставку і загалом переглянувши картини, зненацька  не спинишся ні на одній. Але досить хоч трохи вдивитись в кожну зокрема, і ви почуєте якусь насолоду і потроху опанує вами відповідний настрій. Син північної Норвегії з любов’ю зарисовує сувору, але принадну природу свого рідного краю... Кожний куточок наче дихає повітрям і на полотнищі оживає.
Оселившись на Україні, він не може не спробувати свого пензля на незнайомій йому природі. Принадна краса України не одного чужинця приваблює і нашептує солодкі чари... Добродій Крон показав нам цілий ряд картин на українські мотиви (беріг Дніпра, откоси Царського саду,    київська гавань)...Загалом кількість сюжетів київських краєвидів та околиць досить значна... але все-таки в них нема чогось... Чого ж саме? – скажемо – душі! Ніжні тона, прекрасна гама фарб зверхністю своєю спиняють око, але вдивляєшся і не відчуваєш глибини, не відчуваєш в них настрою. Там де є настрій в Норвезьких етюдах, то його зовсім немає в українських краєвидах. Кожен закуток рідного краю міг викликати більше любові, більшого напруження психіки, нервів художника, ніж принадна, але чужа йому природа України.
Нас же чарує прекрасне, а прекрасне буває тоді, коли пишеться власною кров’ю і тихим смутком ллється душа”.
Можна навести й інші нариси О. Авратинського: “Про українське мистецтво в минулім” (ґрунтовна дослідницька праця історії становлення національного образотворчого мистецтва), або “Нова течія в мальовництві і вистави картин сезону 1910-1911 р. у Києві”, що теж насамперед захоплює філософським підходом у розмислах і висновках. Посудіть самі:
“В сучасному житті всього людства, серед численних різноманітних змагань і течій для мистецтва одведена маленька смужка. По всіх фронтах щастя особи прибирає всіх засобів до боротьби за існування, витворює користь зо всіх проявів життя Не минаючи безумних вчинків, все горить жагою життя, а Час холодно і байдужо перевертає сторінки книги-вічності. Блиски сталі на сонці, сльози і стогнання людей, плескіт крові в гирлі страждання, найвища добродійність, і влада, і сила, все непомітно щезає під подихом смерті. Народжуються нові гасла, нова мораль, руйнуючи старі її закони, творить новий світ життя і в запеклій боротьбі здобуває блискучу корону, аби її віддати будуччині. Минають століття і добрі діла забуваються, вмирає навіть любов і в поколіннях випливає вона в інших фарбах, неподібних до минулої. Великі перемоги кипучого життя записує історія і віддає до архіву забуття...Одні пам’ятники мистецтва стоять непорушно. Їх горда краса хвилює величчю, будить розум... Імена багатьох величних творців краси мистецтва невідомі нам, а душа прекрасна їх втілилась в творах. Тільки через красу їх ми  ніби причащаємся серцем з ними”.
“...коли йдеш дивитися твори художника, то хочеться заглянути через них в його душу... ми забуваємо про свої егоїстичні почування і буденні справи, - переносимся цілком в світ його трактування фарб. Хочемо літати за ним на крилах творчості в краї для нас може й незрозумілі... Хочемо, щоб гра фарб говорила не тільки з розумом, а й з почуттям...”
В своїх оглядах Ол. Авратинський надає чіткі оцінки роботам: “Картини Е. Шварца гарні і займають виключне становище поміж інших. Ніжність тонів, яскравість, барвистість фарб з упевненим пензлем бризкають срібною росою запахів принади...”, “... з сумом виходиш з виставки Лунда. Всі картини мають спільну монотонність, в’ялість, без найменшого прояву життя, наче всі вони запорошені товстим шаром пилу...”, “Такою ж убогою і мало цікавою була виставка польських художників і художниць. З трьохсот картин, виставлених ними, лишається в пам’яті дві чи три...”
Дивно, на перший погляд, що доволі молодий сільський хлопчина так глибинно і професійно висловлював слабкі й сильні сторони картин художників, зокрема нових, про творчість яких ще не існувало певної думки. Звідки це в нього? Так, він як поет мав неабияку інтуїцію, а ще  у дитячі роки деякий час навчався малюванню у прекрасного художника Т.А. Сафонова, а приїхавши до Києва на навчання за рекомендацією Лесі Українки, потрапив у високохудожнє оточення тогочасної культурної української еліти (входив до українського клубу “Родина”, очолюваного Миколою Лисенком, активно працював у Археографічній комісії, очолюваній Оленою Пчілкою). Але, вважаю, що головне відчуття й дар сприймання Прекрасного все-таки закладено природою, самим духом чудовного краю, звідки він родом. Краю, у який був щиро закоханий з дитинства і проніс цю любов як святиню до останнього дня життя. А освідчення в цій любові залишив нащадкам у своїх віршах і картинах, у спогадах і листах.
   Побачити деякі  пейзажні  замальовки можна у літературно-меморіальному музеї О.А. Неприцького-Грановського, що вже понад дванадцять років діє в його рідному мальовничому селі Великі Бережці (Кременецького р-ну, Тернопільської обл.), розташованому під Божою Горою, неподалік Почаєва – дивовижному краї неперевершеної краси та найвищої духовності.

Людмила Рінгіс, голова правління клубу “Дорогами до прекрасного”