Цікаво, хто може назвати точну кількість людей, у яких у біографії є рядок: “Вищої освіти набував у...” – і далі назва в будь-якому варіанті (Київський комерційний інститут, Київський інститут народного господарства, Київський фінансово-економічний інститут, КІНГ, КДЕУ, КНЕУ...) за понад сто років існування нашого університету? Може, дасть відповідь статистика, яка знає все?..

А хто знає, як повністю склалися-записалися біографії багатотисячної когорти студентів, які в стінах нашого ВНЗ здобували необхідні знання та формували світогляд і життєву позицію?! Мабуть, і статистика не підкаже.

Безумовно, більшість із життєписів, як кажуть, типова: “Народився... вчився... працював...” або з характерними для певного історичного періоду додатками – “воював”, “брав участь”. Окремо таких біографій не вивчають, вони проходять поза кадрами хроніки й між рядками літописів. Тобто люди творять загальну історію, але не залишають у ній помітного особистого сліду. Просто чесно виконують професійні обов’язки на посаді, якої вдається сягнути, вкладають набуті знання на благо підприємства, де працюють, і цим роблять свій внесок у розквіт країни в цілому. Таких – численна армія за понад  століття. Серед них багато керівників різного рангу – директорів, міністрів, президентів компаній та банків. Згадаймо Героя України  Вадима Гетьмана, ім’я якого по праву носить наш університет, Героя України Володимира Матвієнка, Героя України Володимира Стельмаха, які в свій час очолювали Національний банк України, і далі цей список із доброї сотні імен.

Безумовно, багато яскравих імен наших колишніх студентів, аспірантів уписано в історію розвитку економічних наук, що підтверджують різні загальні та спеціалізовані довідникові видання. Наприклад, у довіднику “Сто вчених, які визначили вигляд сучасної вітчизняної та зарубіжної економічної науки” можна побачити ім’я нашого колишнього випускника:

Мінц Лев Юхимович (1893-1979) – радянський економіст, доктор економічних наук, автор понад двохсот п’ятдесяти наукових праць, зробив великий внесок у становлення статистики праці. Державну премію СРСР йому надано за роботи у сфері міжгалузевого балансу.

У цьому само довіднику є ім’я й колишнього нашого викладача: Слуцький Євген Євгенович (1880-1948) - економіст, математик і статистик... Але розповідь про цю неординарну особистість – це окрема тема.

Не стану продовжувати список відомих учених, адже сьогодні навіть  першокурсникові будь-якого факультету неважко знайти видатних науковців, що вчилися (працювали або працюють сьогодні) у нашій альма-матер і тепер є авторами солідних монографій та підручників. Це колись, на самому початку минулого століття, таких професорів були одиниці, імена їх були загальновідомими. З часом кількість учених значно зросла, як і кількість наукових праць. І тепер усі розуміють, що змінюються критерії визнання, деякі з наукових відкриттів втрачають свою актуальність, деякі перестають дивувати – це стає нормою. Але на загальному динамічному соціальному тлі в історію все одно вписуються одиниці. Просто відбір стає все більш вимогливим.

Чимало й тих, хто вважає своїм призначенням зробити в житті щось вагоміше, ніж професійно виконувати те, чого навчилися. Вони шукають і знаходять, де можуть докласти творчих здібностей, аби їх внесок був більш помітним. Часом змінюють свою спеціальність (за власним вибором чи під нестримним тиском обставин) і стають відомими й визнаними художниками, режисерами, літераторами. Таких прикладів чимало. Ось лише деякі:

Найбільшу зацікавленість збуджують пошуки літературних імен, оскільки можна досліджувати не тільки життєписи, а й художні твори, у яких автори закарбували яскраві відбитки проявів свого часу, його дихання.

Чи тільки першокурсники з подивом реагують, почувши, що Павло Тичина, Василь Елланський (Блакитний), Олександр Довженко, Юрій Смолич причетні до славної історії нашого університету? Так, усі вони опановували економічні науки саме в нашому ВНЗ, який тоді називався Київським комерційним інститутом.  До вищеназваних можна додати не менш відомих далеко за межами України письменників і поетів: Ісак Бабель, Давид Гофштейн, Володимир Свідзінський, Олександр Безименський, Аркадій Казка, Микола Ушаков, Олександр Неприцький-Грановський. І це ще далеко не повний список.

А якщо знов-таки згадати про викладачів, то починати треба із засновника нашого вищого навчального закладу, директора 1906-1917 років, професора російської історії Київського університету Св.Володимира, відомого фольклориста, етнографа, історіографа М.Довнар-Запольського. Розпочавши свої літературні спроби ще учнем київської гімназії з невеличких статей, потім дослідницьких нарисів під час навчання в університеті, він став не тільки видатним ученим, а й відомим письменником, навіть у 1912 році був делегатом 2-го Всеросійського з’їзду письменників. Книги “Тайное общество декабристов”, «Мемуары декабристов», «Идеалы декабристов» були настільними у Льва Толстого. І особисто вони були добре знайомі, спілкувалися у видавничих справах.

А професор Олександр  Олександрович Русов, якого знають як основоположника земської статистики, – філолог за освітою, був укладачем і редактором українського словника, укладачем двотомника творів Т.Шевченка й автором статей про кобзарів, зокрема про Остапа Вересая. А ще О.Русов був  редактором першого друкованого періодичного видання „Известія Киевскаго Коммерческаго института”. Протягом 1909 -1915рр. (до дня його смерті) вийшло 29 номерів цього журналу, що висвітлював матеріали студентських наукових робіт і хроніку інститутського життя, представляв навчальні плани й міркування викладачів щодо навчального процесу.

А його дружина, викладач французької мови у ККІ та педагогіки на курсах Жекуліної, Софія Федорівна Русова, крім ґрунтовних педагогічних і психологічних досліджень, які не втратили своєї актуальності донині, писала дитячі оповідання й казки, а ще залишила значну творчу спадщину в жанрі літературного портрету. Низка статей присвячена життю і творчості  Т.Шевченка, Г.Сковороди, М.Гоголя, М.Драгоманова, Г.Квітки-Основ'яненка, М.Лисенка, В.Стефаника, Олександра Олеся, С.Черкасенка. А у книзі „Наші визначні жінки”, написаній до ювілейного Жіночого конгресу 1934 р., уміщено замальовки про видатних українок: Наталію Кобринську, Марко Вовчок, Ольгу Кобилянську, Олександру Єфименкову та чимало інших, з ким спілкувалася та була добре знайома Софія Русова. І треба відзначити, що це ті особистості, що є золотим фондом української культури.

  Доречно згадати ще про одного сподвижника М.Довнар-Запольського – викладача політекономії, декана економічного відділення, директора ККІ 1917-1919 років, професора (з 1919 р. – академіка УАН) Воблого Костянтина Григоровича. Його підручник з економічної географії, який витримав декілька перевидань упродовж майже двадцяти років, і нині читається як захопливий художній твір, насичений перлинами фольклору і вкрапленнями історичних цікавин. А есей “Київ – серце України”, написаний у 1944 р., коли столиця після фашистської навали являла собою суцільну руїну, крім цікавин історичної давнини, малює настільки яскраву сміливу картину перспектив, що нарис по праву можна вважати поетичною одою вічному місту.

Потрібно зазначити, що своїми знахідками й враженнями від почутого, побаченого й усвідомленого неодмінно ділимося, й не тільки на засіданнях клубу “Дорогами до прекрасного”, а й висвітлюємо в університетській газеті. Охочі можуть переглянути кількарічні підшивки “Економіста” і знайти чимало такого, що здивує. І, безумовно, не можуть не помітити літературні полоси, де водночас з  віршами нинішніх викладачів і студентів уміщені поезії тих, хто заклав літературні традиції альма-матер на початку минулого століття. Тих, чиї імена завжди були відомими, і тих, хто загубилися в часі.

Не ставимо перед собою завдання аналізувати та порівнювати творчі досягнення – це справа спеціалістів, літературознавців. Крім того, навіть їхні професійні оцінки непостійні протягом років. А щодо об’єктивності критиків, то і говорити важко, коли відкриваються факти цілеспрямованого цькування, замовних нищівних статей...

Джерел необхідної інформації на сьогодні достатньо. До послуг дослідників і друковані видання, і рідкісні, і сучасні, інтернет, архіви, навіть з матеріалами, що донедавна були закритими. У доволі тривалих і копітких пошуках поступово вимальовується загальна картина. Дійові особи ніби оживають, стають знайомими, зрозумілими.

Уже тоді можемо порівнювати, що між ними спільного. Звертаємо увагу на різнобічні захоплення, коло друзів і найближче оточення. Помічаємо їхнє зацікавлене ставлення до історичних особистостей, які вже стали знаковими:  таких як Григорій Сковорода, що уособлює “першорозум українства”, або Тарас Шевченко – визнаний національний символ прагнення свободи.

Найбільш цікаво досліджувати, як автори робили перші кроки в літературу. То й відшукуємо написане в роки навчання. Можливо, для того щоб порівняти колишніх і сучасних студентів? Спільного дуже багато. Так само сміливі, енергійні й талановиті. І трохи інакші. Уміють поєднувати успішне навчання й особисте захоплення. І, зрозуміло, його величність Час неодмінно додає притаманного йому забарвлення. Кожний час сам визначає своїх героїв і сам обирає творців, які б яскраво засвідчили його сутність.

Довідуючись про життєпис авторів та зацікавлено звертаючись до їхніх творів, намагаємося відчути, як вони разом, такі різні за вдачею й долею, і кожний особисто, як краплина океану-соціуму, віддзеркалюють свій час.

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу
“Дорогами до прекрасного”