Заглиблюючись у минуле, цікаво дізнаватись: як започаткувався заклад, і які дисципліни тоді студіювали, хто навчав, і хто вчився, як під впливом суспільних потрясінь та політичних буревіїв змінювалися підходи і технології, і навіть, в якій мірі численні зміни самої назви — від вищих комерційних курсів до національного економічного університету — були вимогою часу.

Зміни назв у часі:

1906 —  Вищі комерційні курси, (4-річні, приватні),

1908 —  Київський комерційний інститут (ККІ), приватний, права юридичної особи належать Товариству піклування про вищу комерційну освіту. У 1912 р. ККІ набув статус  державного вишу з усіма приналежними правами й пільгами.

1920   липень —  Київський інститут соціально-економічних наук,

1920   вересень — Київський ін-т народного господарства (КІНГ), з 1925 р.—   КІНГ імені Євгенії Бош*. 

1930 —  Розділ КІНГ на:  Промислово економічний (приєднано до КПІ), Інститут обліку та розподілу (закрито у 1931 р), та  фінансово-банковий ін-т (з 1932 р. перейменовано на КФЕІ).

1934 —  Український фінансово-економічний ін-т (КФЕІ  перевели до Харкова й об’’єднали с ХФЕІ)  1941-1943 рр. УФЕІ    перебував у евакуації у складі Ташкентського фінансово-економічного ін.-ту на правах факультета.

1944 —  Київський фінансово-економічний ін-т,

1960 —  Київський ін-т народного господарства, з 1969 —  КІНГ імені  Д. С. Коротченка**,

1992 —  Київський державний економічний університет (КДЕУ),

1997 —  Київський національний економічний ун-т (КНЕУ),

2005 —  КНЕУ імені Вадима Гетьмана ***

Історичні розвідки

ПРО ЮВІЛЕЇ ТА МУЗЕЇ ІСТОРІЇ

З найпершого випуску університетської газети в ній висвітлювалося найцікавіше, що відбувалося в стінах закладу. У номері 27 від 21.12.1970 на той час ще «Радянського економіста» під заголовком «Пишеться історія КІНГу» було надруковано повідомлення: «Готуючись до 60-річчя нашого інституту, наказом ректора створена робоча група для написання історії вузу. Керівник групи – проректор інституту з наукової роботи професор М. С. Погорєлов. Майбутня книга ознайомить читача як з минулим інституту, так і з його славним сьогоденням, розповість про підготовку економістів різних напрямків, про діяльність партійної, комсомольської, профспілкової та інших громадських організацій, про перспективний розвиток вузу. «Історія КІНГу» буде здана до друку у жовтні 1971 року».

Оскільки історія мене завжди цікавила, то почала збирати всі газетні матеріали стосовно цієї тематики. Починаючи з номера за 19 квітня 1971 р., головним редактором Романом Михайловичем Вечірком в газеті було введено рубрику «Сторінки історії», що відкривалася однойменною статтею. Вона починалася з твердження, що інститут веде свою історію з 1906 року, з відкриття вищих комерційних курсів, розповідала про неодноразові зміни назв закладу, а завершувалася зверненням-проханням до читачів подавати матеріали про історію, окремі періоди розвитку та про випускників вузу. Вирахувавши від вказаного року заснування закладу його вік, здивувалася, адже вже й 65- річчя проминуло, то може в тому повідомленні «Пишеться історія КІНГу» закралася помилка? Звернулася до редакції газети, й мені відповіли коротко, що є схильні вважати датою заснування 1912 рік, а є такі, що відстоюють думку лічити від 1906 року.

Відтоді зрозуміла, що тільки газетних вирізок «Радянського економіста» недостатньо, варто шукати в інших джерелах. Для рубрики «Сторінки історії» у випуску за 1 травня знов редактором газети був підготовлений матеріал «Наші газети», де розповідалося про «Известия Киевского коммерческого» – періодичного видання комерційного інституту, започаткованого у 1909 році. Його редагував О. О. Русов, і до 1915 (до смерті редактора) світ побачили 29 випусків, а всього – було 33 до 1919 року включно. З 1929 року вже Інститутом народного господарства видавалася газета «КИНГОВЕЦ» й однойменний журнал, а у 1933 році була газета «За фінансово-банкові кадри», у 1934 р. – «За якість кадрів». Ясна річ, що віднайти повних підшивок вказаних газет в інституті не вдалося, як тоді, так і дотепер. Спецвипуск газети «Радянський економіст» для абітурієнтів за 21 червня 1971 року під заголовком «Чи знаєте ви, що…» серед інших питань містив: «…у 1972 році наш інститут святкуватиме 60-річчя з дня свого заснування…» Пізніше в номері від 13 вересня у статті «Київський комерційний», підписаній: «З матеріалів професора П. І. Пустохода до монографії «Київський інститут народного господарства», було названо дату заснування – 3 червня, бо: «…саме в цей день 1912 року відбулося затвердження «Положення Київського комерційного інституту», що надало прав державного вищого закладу». Стало зрозумілим, що встановлення дати заснування вищого навчального закладу відбулося вольовим, а не науковим підходом. Відомо, що за правилом істориків датою народження об’єкту вважають дату першої письмової згадки про нього. У випадку з нашим інститутом це правило не спрацювало. На засіданні парткому при обговоренні цього питання перемогли прихильники рішення – не враховувати в історії закладу шість років (тільки тому, що заклад був приватним).

 Прагнучи знайти достовірну інформацію, звернулася до О. Д. Малініної, адже вона працювала в інституті і у харківський період, і в евакуації в Ташкенті з інститутом була, і після повернення до Києва жила в інститутському помешканні на Андріївській-2 на Подолі, і зведення нового корпусу й цілого студентського містечка відбувалося на її очах. І весь час працювала на такій відповідальній посаді – зав. навчальним відділом, тобто була в курсі всіх справ. Олена Дмитрівна розповіла, що наприкінці 1962 року святкували 50-річчя інституту, рішення про це затверджувалося Вченою радою, його напевно можна знайти навіть в інститутському архіві, або попитати у К. Лісничого, саме він тоді як проректор доповідав і вносив пропозицію про дату святкування, здається, саме він робив офіційний запит до якогось із архівів. Невдовзі вдалося прочитати витяг з протоколу рішення Ради. У виступі проректора була коротенька довідка про те, що інститут є правонаступником двох навчальних закладів – Київського комерційного та Харківського комерційного, а ще таке посилання: «Архівна довідка Київського державного обласного архіву свідчить, що Київський комерційний інститут був заснований 12 травня 1908 року на базі вищих комерційних курсів. У 1912 р. спеціальним урядовим наказом від 7 грудня інститут одержав права вищого учбового закладу». Завершувався витяг з протоколу словами: «В 1962 р. минає 50 років з часу заснування нашого інституту як вищого навчального закладу. Є пропозиція відзначити 50-річчя КІНГу в грудні цього року».

Олена Дмитрівна пригадувала, як проходили урочистості з нагоди ювілею в повній актовій залі, з привітаннями від учнів підшефної школи, а до президії були запрошені керівні особи й високоповажні гості, колишні випускники. До речі, саме тоді ввели інститутське звання «Почесний Кінговець», О. Малініна теж отримала грамоту на підтвердження цього факту, а ще було вирішено підготувати фото-стенд «Почесні Кінгівці». А насамкінець Олена Дмитрівна додала: «…ще раніше готувалися до святкування  у 1959 році, і знов-таки виборювалися дві пропозиції: Одна – святкувати 15-річчя Київського фінансово-економічного, друга, до неї були прихильні й ми з І. Мухіним, що варто включати й харківський період, і святкувати 25-річчя… Але єдиного рішення не було. А невдовзі назву нашого інституту було змінено на КІНГ. Оскільки з такою назвою заклад вже був ще у 20-ті роки, то й виявилося, що дату заснування треба знов уточнювати. А оскільки той КІНГ був не новоствореним, а перейменованим Київським комерційним, тому й робили запит до архіву».

Але ж чому не взяли датою заснування закладу наведену у тій же архівній довідці дату 12 травня 1908 р., коли був заснований комерційний? І хіба той заклад називався інститутом і не був вищим навчальним закладом? Що за права надавалися спеціальним указом? І що означало: створений на базі вищих курсів? І що то за комерційні курси взагалі… У всіх цих питаннях треба було розібратися. Оскільки ні оригіналу довідки з Київського обласного архіву, ні «спеціального урядового наказу від 7 грудня 1912 р.» побачити не вдалося, то вирішила шукати у давній періодиці та рідкісних стародруках. До того ж ці питання цікавили не тільки мене, а й багатьох викладачів з нашого клубу «Дорогами до прекрасного».

Домовилися все знайдене обговорювати на засіданнях, висвітлювати в нашій газеті. Пам’ятаю, з якою зацікавленістю ми тоді  у 1972 році розглядали і стенд «Видатні Кінгівці» і виставку на честь 60-річчя інституту розміщену у залі засідань парткому, де були випускні альбоми різних років, старі фотографії, світлини з суботників і студентських будзагонів. Від В. Скоробагатова, відповідального за виставку, дізналися, що планується створити музей історії, де всі цікавини знайдуть собі місце. І клубівців запросили сприяти у пошуках матеріалів для експозиції.

Невдовзі в щорічній адресній та довідниковій книзі «Весь Кіевъ» у розділі «Вищі навчальні заклади» знайшла довідку, що починається словами: «Кіевский коммерческій институтъ, учрежден проф. М. В. ДовнарЗ а п о л ь с к и м ъ … » Продовження досить тривалих пошуків відбувалося у двох напрямах: про комерційний інститут та про його фундатора. З енциклопедії можна було дізнатися, що Митрофан Вікторович Довнар-Запольський – це історик буржуазного спрямування. Саме це тавро пояснює, чому ім’я таке відоме на початку 20-го століття було примусово забуте на понад сімдесят років. Це вже зараз можна в Інтернеті знайти багато цікавого про цю неординарну особистість, а якихось десять років тому збирала по крихтах. Але це тема зовсім іншої розповіді. До речі, й на університетському сайті вміщено чимало із знайденого про нашого першого ректора.

Повернемося знов до історії закладу та його ювілеїв.

 Неабияким везінням було знайти у відділі рідкісної книги Національної парламентської бібліотеки видання 1910 року «Записка о Киевском коммерческом институте». Це й було жадане першоджерело. Написана самим засновником історія створення вищого закладу від ідеї, яка виникла у 1903 р., і через всі й всілякі перепони та складнощі до втілення. Звернувшись через київського Генерал-губернатора прошенієм до Міністерства торгівлі й промисловості (для якого, по суті, найпотрібнішими й були випускники з комерційною освітою) Митрофан Вікторович писав: «…ходатайствуя об открытии Высших коммерческих курсов учредитель имеет в виду: во-первых – ту общественную и государственную пользу, которую они могутпринести, а во-вторых – необходимость создать из этого учебного заведения не частное, преследующее частные интересы, а общественное учреждение».

 Таким чином є дата з історії закладу –  4 лютого 1906 р., отримання дозволу Міністерства торгівлі й промисловості Росії відкрити під повну відповідальність професора М. В. Довнар-Запольського чотирирічні Київські вищі комерційні курси з двома відділеннями: економічне й комерційне (на жаль самого документу нема). У серпні цього ж року вищезгадане міністерство затвердило "Статут Київських вищих курсів М.Довнар-Запольського", про що офіційно листом від 12.08.1906 було повідомлено Київського, Подільського й Волинського Генерал-губернатора.  Напевне цю дату варто вважати датою народження закладу.

У травні 1908 р. вищі комерційні курси були реорганізовані «з вищого соізволєнія» у Комерційний інститут, хоч "Статут ККІ" був написаний ще навесні 1907 р. Були затверджені структура, навчальні плани, зразки дипломів для економічного й комерційного відділень. У 1910 році 53 особи (з 229 слухачів найпершого набору 1906 року) завершили вісім семестрів навчання. Вищий заклад діяв, його активно підтримувало (матеріально) Київське купецьке зібрання на чолі зі старостою Я. В. Рихертом, міський голова І. М. Дьяков неодноразово збирав міських та торгово-промислових діячів для рішення питань про можливу участь у діяльності ККІ. З квітня 1910 року інститут став працювати під егідою «Товариства опіки про вищу комерційну освіту м. Києва», щоб від імені Товариства здійснювати купівлю потрібних для розширення приміщень та обладнання, бо ККІ не мав прав юридичної особи. От саме права юридичної особи (в тому числі право розпоряджатися матеріальними цінностями закладу) й були надані тільки в 1912 році, коли вищі інстанції ухвалили ще один керівний документ "Положення ККІ".

 Про історію будівель закладу теж можна почитати на університетському сайті.

Найперший ювілей інституту мали святкувати у 1916 році. М. В. Довнар-Запольський разом з Олександром Русовим планували випустити спеціальний Ювілейний збірник, було розроблено структуру й програму збірника. Знахідка цього архівного документу визначила програму подальших пошуків. Скільки цікавих пунктів у змісті – дійсно мало бути висвітлення з усіх боків навчального, наукового і культурного життя викладачів та студентів. Чому не вийшов друком цей збірник – це зрозуміло: Перша світова війна, евакуація частини інституту до Саратова ( там і помер О. Русов), а потім ще чимало складних обставин склалися так, що було не до урочистого святкування.

Подальшими вже архівними розвідками розкрилося, що наступне проведення ювілею у серпні 1931 року, тепер з нагоди 25-річчя, готували вже з лютого 1929 року. Була створена Центральна ювілейна комісія, склали й розповсюдили звернення до колишніх випускників. Підготовка впродовж двох років передбачала завдяки такому заходу вирішити питання й матеріальної, й організаційної підтримки тепер вже закладу з назвою Київський інститут народного господарства імені Євгенії Бош. 

Вже у 1930 р. розпочалися серйозні реорганізації, інститут розділили, а згодом взагалі перевели з Києва.

Вищезгаданий музей історії інституту згодом таки створили, очолив його Т.Д. Бондар. Але розміщувався музей у невеличкій кімнаті (203), завішаній фотостендами "Видатні КІНГІВЦІ", "Вони воювали за Батьківщину" і зовсім не пристосованій для експозиції матеріалів, тим паче для проведення екскурсій. У такому вигляді  проіснував від 90-річчя, що урочисто відмічалося в Жовтневому палаці, і до 95-річчя, яке вже  2001 р. урочисто святкували в палаці «Україна». Вже до століття закладу підготовка була більш ретельною: були знайдені важливі архівні документи, знято документальний фільм і видана книга про столітній поступ тепер вже економічного університету. А ще була створена спеціальна комісія, що опікувалась створенням Музею історії КНЕУ імені Вадима Гетьмана. До складу комісії, очолюваної ректором, включили відповідальних від керівництва, деяких структурних підрозділів (насамперед бібліотеки) та викладацького клубу " Дорогами до прекрасного". Робота в кількох київських архівах дала результати, мали копії документів, з яких історія закладу виписувалась з точними датами й деталями. 

У новоствореному в 2008 році музеї, що за оснащенням більше відповідав вимогам часу, чимало цікавих експонатів. Вже зараз можна дізнатися про тих, хто очолював заклад у різні часи, про літературні імена, вписані в історію. Безумовно, цікаво дізнатися про вчених зі світовим визнанням, що працювали викладачами.

Але до того хочеться  бачити:

- експонати про культурне й спортивне студентське життя різних десятиліть,

- про профспілковий рух, що починався з каси «взаємовспомоществования».

- І хочеться, щоб був стенд, що висвітлить у цифрах динаміку підготовки економістів за понад століття, і групові  світлини випускників різних років,

- і щоб були повні добірки періодики, починаючи з перших видань, що описували історичні дослідження,

-  і щоб були всі книги з історії закладу, що в різні роки виходили друком.

Крім зазначеного, багата історія закладу зумовлює потребу поповнення музею знахідками теперішніх і майбутніх дослідників.

Людмила Рінгіс,

голова правління клубу «Дорогами до прекрасного

(газета «Економіст» Грудень-Січень 2012-2013)

“Там, де триває боротьба за ринки збуту продуктів промисловості, нині стало аксіомою, що в економічному змаганні фірм різних країн, як керуючі справою широких обертів, так і службовці цих фірм, мають бути обізнані з науковими ідеями економічного життя та законодавствами різних країн...”

Хто одразу скаже, про які часи йдеться словами “нині стало аксіомою”?

Можливо легше вгадати, якщо продовжити:

“Здається, за дійсних умов і світової й місцевої торгівлі, у безвість спливає той час, коли життєвого досвіду однієї людини було достатньо для ведення складних торгових операцій. Тепер недостатньо досвіду й капіталу: потрібні ще й знання.

Усвідомлення високого значення вищої комерційної освіти й особливо освіти для комерсантів, як осіб, що практично ведуть торгові справи, найбільш виразно позначилося в країні вільної науки – у Німеччині. 1898 року відкрито спец. школу у Лейпцігу, згодом ще 4. Відомий американський консул Вільямс, характеризуючи причини успіхів німців на світовому ринку, указуючи на окремі виробництва, у яких вони відтіснили навіть  англійців, укладає: « Високе в цьому відношенні положення, зайняте Німеччиною, зобов'язано тій обставині, що кожне їх зусилля побудоване на строго наукових підставах... Енергія, зусилля розуму і науковий аналіз – от і всі секрети їхніх успіхів».

То ж початок 20-го століття визначився виникненням нової вищої школи...”

Уявіть, яким везінням має вважати знахідку дослідник, якщо перед ним не окремий документ, що проливає світло на якийсь бік об’єкту, і не чийсь уявний переказ подій, а першоджерело, де можна побачити всю картину виникнення й динаміку розвитку. Саме таким везінням для мене було віднайти рідкісне видання – «Записка о Кіевскомъ коммерческомъ институтђ»,  підготовлену М. Довнар-Запольским і видану Комерційним інститутом у 1910 р. Спробую навести найцікавіше скорочено (і в перекладі ), дотримуючись існуючих у Записці розділів.

Про виникнення Київського комерційного інституту

Ідея створення комерційного вищого навчального закладу у Києві виникла у 1903/4 навчальному році. Професор університету Св. Володимира М.В.Довнар-Запольський  (далі скор. Д-З) звернувся до Попечительської Ради 1-го комерційного училища з пропозицією відкрити при училищі вищі комерційні курси, але Рада відхилила цю думку.

Наступним кроком  Д-З вже у 1905 р. запропонував відкрити вищі курси у веденні Міністерства народної освіти як приватні, взявши всі питання під власну відповідальність. Цю пропозицію також визнали не досить доцільною.

Заручившись підтримкою місцевого Генерал-Губернатора, Д-З подає аналогічне прошеніє до Міністерства Торгівлі й промисловості разом із пояснювальною запискою про корисність таких курсів для міста і цілого краю. Нарешті 4-го лютого 1906 р. отримує дозвіл.

“Утворюючи навчальний заклад з конкретним завданням, необхідно поставити його на можливу височінь. Це залежить: 1- від якості викладання (має гарантуватись залученням до викладацького персоналу переважно професорів вищих навчальних закладів, за виключенням дисциплін, по яких немає кафедр);  2- від обсягу знань, що надаватимуться (програма передбачає основні предмети в обсязі тотожнім університетському курсу. А до того особливу увагу звернути на спец  відділи прикладної економіки, ретельніше знайомити з господарськими правовими  питаннями, з проблемами розвитку краю, започаткувати вивчення відділів етнографії як допоміжної до комерції, доцільно знайомити з культурою та зовнішнім побутом всіх народів, особливу увагу звернути на практичний бік. Відвести гідне місце вивченню нових мов. Слухачі повинні вміти скласти письмово твір на двох мовах й говорити принаймні однією з нових мов (франц., нім., англ., а згодом італ. та деяких із слов’янських); 3 – від цілісності плану викладання.

Чотирирічні курси передбачають два відділення:

Економічне – з основою економічних і юридичних наук у повному обсязі, надає лише загальні відомості з комерційних наук; взагалі воно готує до посад суспільного й державного характеру, або в галузі торгівлі та промисловості до такої діяльності, що потребує не технічні знання, а більш керівницькі.

Комерційне відділення із загальним базисом наук юридичних, економічних, фізики та хімії випускатиме осіб, підготовлених до роботи в банках, торгівельних та промислових установах, торговій агентурі, страховій справі і таке інше”.

Перший же прийом слухачів виявив життєздатність нового навчального закладу й надав засновникові впевненості, аби звернутись до представників торгівельно-промислових сфер з проханням про моральну й матеріальну підтримку та з пропозицією можливої участі купецтва у справі ведення курсів (у перспективі - інституту). Пропозицію активно підтримав купецький староста Я.В. Рихерт, у свою чергу й міський голова І.М.Дьяков неодноразово скликав збори міських промислових діячів з тією ж метою підтримки курсів у питаннях про матеріальну базу й учбово-допоміжне оснащення.

Д-З запропонував ведення справ, як у навчальній, так і у матеріальній частині, передати Раді інституту, а до того розробити Статут й передати на затвердження Міністерства. Статут був схвалений Радою навесні 1907 р., а затверджений Міністерством Торгівлі й промисловості 12 травня 1908 р. А 4-го липня засновник офіційно передав ведення справи керівництва Попечительській Раді, до якої, крім викладачів інституту, входили представники різних установ міста.

Нагальним завданням було придбання власного помешкання. Міська Дума відвела земельну ділянку по вул. Гоголівській, але, оскільки Рада сумнівалась у можливості звести корпус за одне літо, то підшукали підходяще щойнозбудоване приміщення на розі вул. Пироговської та Бібіковського бульвару. Київське Товариство попечительства про вищу комерційну освіту (так тепер називався керівний орган) придбало цю будівлю за кошти з каси інституту.

Учнівський склад

На кінець 1906/7 навч. року нараховувалось 239 учнів (116 чол. 123 жін.), в тому числі дійсних слухачів 153 та 86 – вільнослухачів (осіб, що приймались з більш низьким освітнім цензом). Але цей перший прийом виявився малостійким (до 8-го семестру з них довчилися лише 53). Хтось не мав певної уяви про характер викладання, комусь було важко поєднувати свою службу із заняттями (лекції читались у вечірній час), але наступні набори були стабільніші. Вже на третій навч. рік (перший у статусі інституту) вчився 991 дійсний слухач. На осінній семестр 1909 р. вступили 920, а на вес. семестр 1910-го – 229 дійсних та 35 вільнослухачів, зарахування яких проводилося з ретельним відбором.

З переходом у власне приміщення (два роки вечорами орендувалось приміщення 1-го комерційного училища) можливість приймати всіх бажаючих не підтвердилась. Так вже у 1908 р. було відхилено прошеніє близько 200 осіб, на осін. семестр 1909 р. з 1400 заяв відхилені  480.

На травень 1910 р. в інституті всього навчається 1931 дійсний та 120 вільнослухачів. По відділеннях загальна кількість слухачів розподіляється:

Економічне – 1556 (1220 чол.  та  336 жін.)

Комерційне –   595  ( 464  чол. 131 жін.)

За громадянським станом розподіл дійсних слухачів наступний:

Дворян – 113, дух.звання – 222, почесн.гром. та купців – 480,

міщан – 864, селян – 138, іноз.підд. – 4, інш. – 110.

План викладання

I.        Науки, обов’язкові для обох відділень.

    А. Економічні: Історія політичної економії, Теорія політичної економії з практ. заняттями, Історія господарського ладу Західної Європи і Росії, Економічна політика (загальний курс), Спеціальні відділи економічної політики: економія торгівлі з включенням вчень про біржі і синдикати; економія промисловості; кредит; банки, гроші. Заняття в семінаріях з прикладної економії, Наука про фінанси з практичними заняттями; семінарій (на ст. курсах), Банкова і біржова справа (переважно з технічної точки зору), Організація промислових і торгових підприємств (торгова техніка), Статистика з практ. заняттями (особлива увага заняттям у семінаріях), Економічна географія (із заняттями в семінаріях ), Економічна географія Південно – Західного краю ( ознайомлення з найближчим регіоном, який обслуговує Комерційний інститут).

Б. Юридичні: Енциклопедія права, Вчення про державу  (обидві ці науки необхідні, як введення в інші відділи правознавства), Російське державне право, Російське цивільне право з практ. заняттями, Цивільний процес, Торгово-промислове право ( загальний курс і наступні спеціальні курси конкурсний процес, морське право, вексельне право, практ. заняття), Загальний курс міжнародного права.

В. Комерційні : Загальне товарознавство (походження, властивості і сорти товарів), Комерційна арифметика (загальний курс), Загальне рахівництво, Водна транспортна справа (знайомство з умовами морського і річкового фрахту).

Викладацький персонал

Викладачами в Інституті в даний час (до травня 1910 року) є: 22 проф. Університету і Політехнічного інституту, 3 приват – доценти (з них 2 мають учені ступені), 2 викладача Політехнічного інституту, 4 учених викладача, що викладають тільки в Комерційному інституті, 5 викладачів спеціальних комерційних предметів, 8 викладачів нових мов (французької 3, німецької 3, англійської 1 й італійської 1) та 2 викладача практ. знань.

По кафедрах викладачі розподіляються в такий спосіб:     

Політичної економії і фінансів – проф. 2,  приват-доценти 2, викл. 1

      Економічної географії і статистики разом з місцевим господ. – проф. 1 викл. 2

      Державного і міжнародного права –  проф. 2
 

Цивільного і торгового права –   проф. 2, викл. 1

      Історії російського державного права –   проф. 1

      Карного права –  приват-доцент 1

      Загальної історії –  проф. 3

      Гігієни – приват-доцент 1

      Вищої математики – проф. 1

      Хімії –  проф. 2, викл. 1

      Товарознавства –  проф. 4

      Водного транспорту – проф. 1

      Залізничної справи –  проф. 1, викл. 3

      Практичної геології і гірничозаводської справи – викл. 1

      Педагогіки і філософії: проф. 2

В. Комерційні : Загальне товарознавство (походження, властивості і сорти товарів), Комерційна арифметика (загальний курс), Загальне рахівництво, Водна транспортна справа (знайомство з умовами морського і річкового фрахту).

ІІ.  Додатково для тих, хто обрав комерційне відділення:

а) Науки, що складають необхідне введення в більш широке вивчення товарознавства: Фізика; Хімія неорганічна, Хімія органічна з заняттями в лабораторії аналітичною хімією; Практична геологія, Гірничозаводська справа із практ. заняттями.

б) По відділі товарознавства: Технологія хімічних речовин з особливим курсом мінеральної технології з лабораторними заняттями; Товарознавство волокнистих речовин із практичними заняттями; Сільсько-господарське товарознавство з практ. заняттями.

в) По відділі фінансових обчислень: Спеціальні відділи комерційної арифметики (конторкоренты, арбітраж, страхові обчислення), Політична арифметика (обчислення державних позик, тарифні обчислення й ін.).

г) По відділі рахунковедення і комерційної кореспонденції: Банківське рахівництво, Фабрично-заводське рахівництво, Сільсько-господарське рахівництво, Комерційна кореспонденція російською мовою і  двома іноземними.

Поверх того рекомендується вивчати, за  бажанням, енциклопедію математики, деякі відділи природничих наук і суспільну гігієну

Що стосується економічних наук, то  Навчальний Комітет рекомендує слухати деякі зі спеціальних курсів, що читаються в інституті понад загальнообов’язкові, про що щоразу вказується в розкладі лекцій на даний навчальний рік.

ІІІ. Ті, що обирають Економічне відділення, понад зазначені у відділі I, вивчають:

а) По відділі економічних наук: Спеціальні курси з господарської історії Західної Європи і Росії, З прикладної економії - Робоче питання і Робоче законодавство, Сільсько-господарська політика й економія, Спеціальні практ. заняття в семінарії з політичної економії: Земське і міське господарство (політика керування і статистика), Оцінна статистика, Практ. заняття зі статистики в семінаріях

Додатковим до вивчення місцевого господарства є короткий курс суспільної гігієни, Особливі курси з області прикладної економії і фінансів, про що щоразу вказується в розкладі лекцій на даний навчальний рік.

б) По відділі юридичних наук: Карне право (загальноосвітні елементи), Історія російського державного права, Додаткові практ. заняття з цивільного права, З міжнародного права: курс про міжнародні економічні відносини, із включенням консульського права, Практ. заняття з міжнародного права, Адміністративне право з практ. заняттями.

Таким чином, обидва відділення надають готовність до практичної діяльності і, крім вищої освіти, забезпечують певну технічну підготовку. Але інститут цим не задовольняється. Для найбільш успішних слухачів обох відділень за їх бажанням на старших двох курсах (або поза чотирирічним терміном) можливо додатково проходити навчання у підвідділах для поглиблення теоретичних знань та практичних навичок. Нині існує п’ять підвідділів:

Оцінювально-податкове, страхової справи, банківської справи, педагогічне, залізничне. Планується заснування торгівельно-агентурного.

Наукова діяльність інституту

Інститут у міру своїх сил прагне вести не тільки викладання, але і роботи на ниві науковій. Це прагнення виражається в наступному.

Рада Інституту видає, за участі професорів і викладачів, науковий журнал:«Известия Киевского комерческого института», присвячений питанням, пов'язаним із предметами викладання в інституті. Крім того Навчальний Комітет відряджає викладачів на учені з'їзди по їхній спеціальній меті. Так, наприклад, у плині минулого дворіччя були відряджені: проф. М.В. Довнар – Запольський, проф. В. Косинський і викл. О.О. Русов на з'їзд натуралістів, викл. А. Якобовський на з'їзд бухгалтерів, викл. Р.Р. Липець для вивчення постановки справи викладання страхової математики в Німеччину, Англію й Америку, викл. И.Р. Кобецький і проф. П.С. Чехович на з'їзд по водній справі. Звіти про відрядження зазвичай друкуються на сторінках «Известий...»

Наукова діяльність інституту виражається ще й у діяльності товариств, що складаються при інституті. Товариство Економістів спирається головним чином на сприяння викладацького персоналу інституту, Товариство Любителів соціальних знань, у якому, крім професорів і викладачів інституту, беруть участь ще професори і викладачі інших навчальних закладів м. Києва; крім того при інституті складається, користаючись приміщенням і сприянням його викладачів, Київське Санітарно – Технічне товариство.

А ще Рада Інституту впродовж трьох років організувала 17 екскурсій для слухачів інституту під керівництвом професорів – фахівців, як у місті Києві, (5) так і в інші міста (7), для огляду визначних пам'яток міста, фабрик, заводів, портів і ін. Були організовані екскурсії в минулому році: 2 рази Петербург, Одесу, Ригу, а у м. Київ для огляду залізничних споруд, і різних заводів. Незважаючи на те, що помітний великий інтерес учнів до екскурсій, такі поки не носять строго організованого характеру, тому що деякі спеціальні підвідділи тільки почали відвідуватися слухачами.

Учбово - допоміжні установи:

а) фізичний кабінет (дек.кімнат заг.площею 41 кв.саж, та ауд. на 250 осіб);

б) хімічний кабінет (оснащ. підведенням газу, води, витяжним кафом);

в) лабораторія аналітичної хімії (дек. кімнат заг. площ. 23-27 кв. саж.) ;

г) лабораторія технічної хімії (5 кімнат площ. 234 кв.арш. з необхідним оснащенням);

д) кабінет гігієни (з приладдям дослідження середовища, бактеріологічн. досл.);

е) бібліотека і при ній два спеціальні кабінети: статистичний і торгівлеведення, до    осені буде облаштований кабінет економічних наук; бібліотека функціонує лише 3-й рік, але налічує вже 11000 томів книг (в т. ч. підручників) та періодичні видання (рос, нім. та англ.) 140 найменувань, журналів за минулі роки 5000 прим.; є читальня при бібліотеці і читальні при кабінетах; оснащення статистичного кабінету, основу якому поклав О.О.Русов пожертвуванням багатої і цінної літератури, налічує 1500 томів;
 

ж) музей товарознавства (заг.площ. 600 кв.арш.) з відділами: ”Продукти сільсько-господарського виробництва”, “Мануфактурні вироби”, “Хіміко-технічне виробництво” , “Гірничо-заводські справи”, щойноорганізований “Кустарний відділ” також є залізничний кабінет,  кабінет соціальних знань і геологічний кабінет. Музей почав роботу у 1909 р. і переслідує ціль ознайомлення учнів з виробництвом та умовами обміну, в той же час бути доступним для огляду більш широкої публіки, а також мати наукове значення й надавати послуги зацікавленим особам при проведенні промислових виставок. Інститут сподівається, що й надалі особи та установи  сприятимуть поповненню музея цінними матеріалами. Справі розвитку музея сприяє величезна переписка, яку вів і веде інститут з російськими консулами у Лондоні, Нью-Йорку, з англійським консулом в Одесі, з організаторами міжнародних виставок і т. ін.
 

На цей час матеріальна вартість оснащення складає чверть мільйона карб. Капітал може не такий значний, але це надбання лише за 3,5 роки і дає підстави для подальшого успішного розвитку.

Залишилося сказати кілька слів про приміщення інституту. Загальна площа не велика – 430 кв.саж., але вже розпочалися роботи по зведенню 4-го поверху, що дозволить якийсь час задовольняти потреби принятого комплекту слухачів. Між тим чудове місце знаходження садиби в центрі міста дозволить звести нові корпуси площею 500 кв.саж. при 4-поверховій висоті.

Господарська діяльність

Право ведення господанських справ інституту (право володіння нерухомістю) належало "Товариству піклування про вищу комерційну освіту",  створеному 12.04.1909 р. і очолюваному М.В. Довнар-Запольським.

За розміром внесків у Товаристві були незмінні, діючі, почесні та члени-соревнователі.

Незмінними членами Товариства були всі члени Учбової Ради Київського комерційного інституту  (вони були звільнені від членських внесків): таємний радник В.І.Ковалевський, що мешкав у Петербурзі, таємний радник К.Нємєшаєв, професори –  М.Довнар-Запольський, В.Бажаєв, М.Делоне, І.Єгоров, П.Єрченко, А.Мітюков, П.Сльозкін, П.Чехович,  О.Ейхельман, приват-доценти: К.Воблий, М.Самофалов, інженер-гідротехнік Й.Кобецький, викладач О.Русов. 

До почесних членів Товариства відносились особи, що зробили одноразовий внесок у сумі 5 000 крб. або ж сплачували щорічно по 1 000 крб., діючі члени сплачували одноразово 1000 крб. або щорічно по 100, “члени-соревнователі” зобов’язувались внести разово 100 крб. або щорічно по 25 карбованців. До членів Товариства увійшли установи – відділення Московського купецького, Петербурзького облікового, Петербурзького міжнародного банків, Київське міське громадське управління, Київське купецьке товариство та представники ділової еліти тодішньої Росії: Л.Бродський, Д.Марголін, Б.Ханенко.

Свідомо зроблю невеличкий відступ. Щоб уявити поважність (і матеріальні можливості) вищезгаданих осіб, варто назвати всі їхні регалії:

- потомствений почесний громадянин,  комерції-радник, Товариш голови Всеросійського товариства цукрозаводчиків, член С.Петербурзького міжнародного і член ради Російського для зовнішньої торгівлі банків. Голова правлінь: Олександрійського товариства цукрових заводів, Корюківського цукрорафінадного і Супрунівського бурякоцукрового заводів, директор: Тамашпольського, Ново-Биковського, Красносельковського бурякозаводів і Товариства Київської парової мукомельні. Член правління товариства Карвице-Озерянського рафінадного заводу;

- київський купець 1-ї гільдії, підприємець, меценат і громадський діяч, багаторічний голова правління Товариства Київської міської залізниці, власник Деміївського трамвая, потомствений почесний громадянин, комерції-радник, Голова правління Київського приватного банку, Голова правлінь: Київського газового товариства, Київського товариства водопостачання, Товариства київської залізниці. Директор-розпорядник Товариства Ново-Биковського бурякоцукрового заводу і член правлінь: Першого і Другого пароплавних товариств по Дніпру, Пермського лісопромислового й торгового товариства

- промисловець, колекціонер, музейний діяч, меценат, дворянин, статський радник, почесний член Академії мистецтв, член Всеросійського товариства цукрозаводчиків, Київського біржового комітету. Голова Київського комітету торгівлі  й мануфактури. Член ради Російського торгово-промислового банку. Виборний член Державної Ради від промисловців.

Крім регалій цих мільйонерів, варто нагадати про їхню щедру меценатську діяльність. І не тільки по відношенню до ККІ, керівництво якого було вдячне за щедре дарування книг для інститутської бібліотеки та сприяння розвитку Музею товарознавства даруванням власних колекцій та інших цінних експонатів, а й про гідний внесок у розвиток міста. Брати Бродські зводили притулки й лікарні, за їхнього спонсорства побудовані приміщення Комерційного училища і корпус Київської політехніки.  Д. Марголін, крім шкіл, будував  храми, опікувався міським транспортом і освітленням. А художня колекція Б. Ханенка, подарована місту, й до сьогодні милує око відвідувачів Музею мистецтв імені Бориса й Варвари Ханенків.

Думаю, варто додати цікавин і про члена Товариства опіки Клавдія Семеновича Немішаєва (1849-1927)

 - колишнього міністра шляхів сполучення, члена Державної Ради, начальника Південно-Західної залізниці. Це на його честь названі станції Клавдієве й Немішаєве. Людина блискучого розуму й надзвичайних організаторських здібностей, ініціатор технологічної модернізації в залізничному господарстві, проєктував і будував залізниці, зокрема ділянку Київ-Ковель. Знав ціну вищій освіті, серед численних відзнак мав “Височайшу подяку за труди по спорудженню Київського політехнічного інституту”. Його увага до Комерційного зрозуміла – інститут поставляв спеціалістів для його відомства, а ще саме тут знаходив фахівців-викладачів, щоб  на організованих ним спеціалізованих 2-х річних курсах для залізничників читали дисципліни: комерційну географію, бухгалтерію, політекономію, залізничне право, технічну експлуатацію залізниці. У ККІ Немішаєв читав факультативний цикл лекцій з питань залізничної політики.

Повернемося знов до розповіді про “Товариство опіки вищою комерційною освітою м.Києва”.

Головне управління Товариства покладалося на Загальні збори, що відбувалися двічі на рік. Поточними справами керував Комітет, до складу якого входив голова, секретар, казначей і три представника, обраних зборами.  Підпорядковувалось Товариство Міністерству внутрішніх справ. Товариство через свого представника брало участь у засіданнях Ради ККІ,  влаштовувало окремі лекції, семінари та реферати з предметів, що пов’язані з торгівельною справою, займалося заснуванням бібліотек і музеїв зразків товарів. Для того, щоб примножувати кошти Товариства, комітет мав право порушувати клопотання та звертатися з проханнями до різних установ державного і приватного сектора, влаштовувати публічні лекції, виставки та залучати меценатів із числа приватних осіб. Комітет мав збиратися не рідше одного разу на місць.

До Товариства входили:

Незмінні члени - це в повному складі Учбова Рада ККІ: В. Ковалевський, К. Нємєшаєв, В. Бажаєв, М. Делоне, І. Єгоров, П. Єрченко, А. Мітюков, П. Сльозкін, П. Чехович, О. Ейхельман, К. Воблий, М. Самофалов, Й. Кобецький, О. Русов;

Почесні члени - приватні особи та організації, які зробили внесок разовий понад 5 тис. крб., або щорічно понад 1 тис.: Л. Бродський, Д. Марголін, Б. Ханенко, А. Бобринський, В. Сухомлинов, а також юридичні установи: (відділення Московського купецького, Петербурзького облікового, Петербурзького міжнародного банків, Київське міське громадське управління, Київське купецьке товариство, Київський біржовий комітет), які бажали зробити вагомий внесок у розвиток вищої комерційної освіти.

Дійсні члени - внеском було 1000 крб. разово, або щорічно не мнше 100 крб., до таких могли належати російські громадяни та іноземці, які мають торгівельно-промислові заклади, служать в них, або ж взагалі особи обох статей, яким небайдужа мета Товариства. Окрім того до дійсних членів могли належати також банки, різноманітні організації, агентства, компанії, які, мали право брати участь у засіданнях Товариства через своїх представників.

Члени-соревнователі - особи, чиї внески були разово понад 100, або щорічно не менше 25 крб. 

До членів Товариства, згідно його Статуту, не могли бути зараховані неповнолітні, засуджені, учні нижчих та середніх навчальних закладів а також нижчі чини армії і флоту.

Завдяки діяльності Товариства зростала матеріальна база інституту, було куплено нові  будівлі й надбудовано перше придбане приміщення.

З набуттям ККІ прав державного вишу, права ведення господарських справ і володіння майном "Товариством  піклування про вищу комерційну освіту" були офіційно передані Опікунській раді інституту, створеній 3 червня 1912 р.

До Опікунської ради входили: О. Билимович, Г. Де-Метц, І. Дьяков, Д. Марголін, М. Могилевцев, А. Ржепецький, М. Терещенко, М. Цитович, М. Шестаков, Ф. Штейнгель

Завершити матеріал про перші роки діяльності нашого університету хочу словами його засновника – фрагментом із “Промови директора інституту проф. М.В. Довнар-Запольського, виголошеної в Київському купецькому зібранні 23-го травня 1907 року”:

“У висновку скажу лише, що сучасне політичне й економічне становище нашої держави призиває нас до нових форм суспільної діяльності й вказує нам нові шляхи діяльності на економічному поприщі. Занадто багато часу ми не піклувалися про додавання знань до життя приватного і суспільного. Сторіччями до нас прищепилося положення, начебто знання потрібні тільки для державної служби, а не для облаштування скотарні, чи доходного саду. Економічна криза, яку ми тепер переживаємо, у сильній мірі зобов'язана цій зневазі знанням, і вона нас і повчає, що підростаючі до життя покоління ми зобов'язані наставити по правильному шляху державного й економічного розвитку”.

ЗНАННЯ МОВ – ЗАПОРУКА УСПІШНОСТІ

Той, хто не знає іноземної мови, не знає своєї власної.

В. Ґете

Наприкінці 19-го ст. у Німеччині при створенні перших «вищих шкіл нового типу» були визначені основні вимоги до випускників: 1 – ґрунтовне знання економічних і комерційних наук, 2 – достатнє знання юридичних наук, 3 – володіння іноземними мовами.

Фундатор найстарішого вищого навчального економічного закладу України Митрофан Вікторович Довнар-Запольський прекрасно розумів, якими саме мають бути ці «три кити», на яких базується вища комерційна освіта. Про особливості навчальної програми, що передбачала не тільки глибоке вивчення теорії базових дисциплін, а й неодмінне набуття практичних навичок в обраній спеціальності, для чого у Київському комерційному інституті були створені відповідно оснащені лабораторії й кабінети, а також про систему подальшого вдосконалення у спеціалізаціях і залучення студентів до роботи наукових «семінаріїв»  і наукових товариств університетська газета «Економіст» висвітлювала вже чимало матеріалів.

Про увагу до юридичних наук теж можна судити з переліку дисциплін, що викладалися: Історія російського державного права, Римське право, Торгове право (зі спецкурсами вексельного, морського та конкурсного права), Міжнародне право, Адміністративне право, вивчали навіть Кримінальне право. Недарма ж, коли у 1920 р. рішенням Народного комісаріату освіти в Україні були закриті всі існуючі університети, як такі, «… що нічого не дають практично», то юридичний факультет колишнього Київського університету Святого Володимира перевели до ККІ, оскільки тут  в найповнішому обсязі вивчали право.

І нарешті про те, як у вищій економічній школі вивчали іноземні мови, варто поговорити детальніше. Франк Сміт сказав: «Знання однієї мови дозволяє ввійти в коридор життя, знання двох мов – відкриває вам усі двері у цьому коридорі». Майбутнім практичним або керівним діячам на економічному поприщі, а саме так позиціонували студентів ККІ, знання іноземних мов (бажано декількох!) було необхідним вже під час навчання. І не тільки аби успішно скласти іспит з мови як дисципліни, що включена до навчального плану.

Викладання в інституті було поставлено на наукову основу. Як правило, викладачі (для більшості з яких знання двох-трьох іноземних мов було нормою) читали курси, що були ними ж розроблені і найчастіше базувалися на  здобутках  наукових досліджень економічної думки і узагальненні практичного досвіду народного господарства Росії та зарубіжних країн. То ж рекомендована для опрацювання студентам література з більшості спеціальних дисциплін складалася в основному з авторських та періодичних видань західноєвропейськими мовами. Щоб забезпечити навчальні й наукові потреби викладачів і студентів, основна бібліотека та бібліотеки при спеціалізованих кабінетах ККІ регулярно поповнювались книгами й журналами німецькою, англійською, французькою мовами.

Із самого заснування, коли заклад ще називався Вищими комерційними курсами, і в подальші роки до викладання іноземних мов (їх називали новими мовами) залучали найкращих знавців, в тому числі іноземців, носіїв мови, як тепер говоримо. Французьку викладали: Л. Кайя, А. Шовен, А. Турньє, М. Бартерот; німецьку: Р. Берзін, Ж. Озолін, Е. Габерман; італійську – А. Бартоломуччі.

Відомо, що до 1918 р. було заборонено у вищих школах викладати жінкам. Але для викладачів нових мов робили виключення.  Так англійську у ККІ викладала Луїза Фернберн, яка здобула освіту у педагогічному коледжі при Оксфорді. Деякий час позаштатним викладачем французької працювала Софія Русова, дочка француженки, в подальшому видатний педагог, засновниця національної школи й відома громадська діячка.

Згідно навчальної програми всі слухачі обох відділень, і економічного, і комерційного, мали обов’язково впродовж чотирьох семестрів вивчати мінімум дві іноземні мови. Середнім рівнем знань вважалося не тільки уміння розуміти, читати й говорити, а й спроможність вести діловодство обраною мовою. Для старшокурсників була можливість вже факультативно додатково вивчати нові мови й вдосконалювати мовні навички. Слід зауважити, що у студентів був дуже вагомий стимул підвищувати рівень знань іноземних мов до вільного володіння, тобто до уміння усного й письмового ділового спілкування. Це були закордонні екскурсії та відрядження. Рада ККІ прийняла спеціальне рішення: з метою вивчення досвіду діяльності промислових підприємств, торгівлі, страхування і таке інше та набуття практичних навичок господарювання в інших країнах щорічно коштом інституту посилати за кордон 15-20 студентів.

Спеціальна комісія у складі фахових професорів і викладачів мов ретельно проводила відбір претендентів для відрядження за кордон. Враховували рівень володіння мовою та вміння самостійно розробити детальну програму дослідження обраної теми, оцінювали достатність спеціальних знань. По поверненні студент надавав повний звіт про виконання поставленого завдання і висновки-рекомендації щодо застосування у вітчизняному господарстві вивченого досвіду. Нерідко студенти, що від'їжджали за кордон, додатково отримували суто практичні доручення від вітчизняних торгових фірм і установ: детальніше ознайомитися з сучасною торговою технікою або ретельніше вивчити умови імпорту конкретних російських товарів чи уважніше поцікавитися налагодженням страхової справи.

Перше закордонне відрядження 20 студентів ККІ відбулося влітку 1911 р. Для цього з казни інституту виділили три тисячі рублів. Оцінюючи значення таких відряджень, Леонід Яснопольський, керівник фінансового наукового семінарію ККІ, писав: "Якщо в системі вищої освіти наукові екскурсії і відрядження незамінні за своїм педагогічним призначенням, то у системі вищої комерційної освіти роль їх поглиблюється тим, що ніякі академічні заняття не зможуть дати такої школи живих вражень у вибраній спеціальній галузі".

Важко переоцінити внесок самого М. Довнар-Запольського у організацію закордонних відряджень студентів. Довідавшись, що Міністерство торгівлі й промисловості організовує спеціальну експедицію для вивчення російських торгівельних відносин із Ближнім Сходом, у січні 1912 р. Митрофан Вікторович надіслав міністру І.С. Тімашеву листа з проханням прикомандирувати до експедиції студентів ККІ. Аргументуючи прохання, повідомив, що вивчення Сходу в Комерційному інституті почалося вже у 1910 р.  Професор К.Г. Воблий, керівник семінарію економічних наук, особливу увагу приділяє східній торгівлі, а студент С. Остапенко вже надрукував у «Вестнике Финансов» цілу низку досліджень російського імпорту до Персії по матеріалах персидських митниць. У цьому листі директор також сповістив, що влітку 1911 р. одного студента відряджали до Болгарії та двох до Персії, але, на жаль, через виникнення там політичних ускладнень невдовзі вони змушені були повернутись, а талановитий і перспективний студент С. Новаківський впродовж трьох літніх місяців перебував у Японії з метою вивчення цієї країни.

На жаль, коли міністр отримав листа директора ККІ, склад експедиції вже був сформований, та практичне вивчення Сходу в інституті продовжувалось і в подальші роки. Слід  додати, що викладання східних мов також здійснювали високі знавці. Позаштатним викладачем арабської та тюркської мови, а після стажування у Персії додатково ще й турецької та перської мов, працював Тауфік Кезма, сирієць за походженням, в подальшому — український радянський науковець, відомий сходознавець, арабіст, іраніст.

А на посаду штатного викладача японської та китайської мови М.В. Довнар-Запольський віднайшов і запросив Миколу Конрада, який щойно закінчив східний факультет Петербурзького університету та японське відділення Практичної сходознавчої академії, а також пройшов двомісячне стажування у Японії. Молодому викладачеві було поставлено умову розробити навчальну програму, розраховану на шість семестрів, і програму іспитів із японської та китайської мов, а також підготувати курс лекцій з етнографії Далекого Сходу. З поставленим завданням він блискуче справився. То ж у 1913-1914 навчальному році 54 студенти ККІ почали опановувати японську та  22 – китайську  мови (до речі, це вперше в Україні), а вже влітку 1914 р. у Пекіні з’явилися перші студенти-практиканти з Києва й одразу привернули увагу високим рівнем мовних та спеціальних знань.

Російсько-Японське Товариство восени 1914 р. запропонувало М.Й. Конраду на рік відрядження до Японії для наукової роботи, й більше майбутній видатний вчений-сходознавець, «патріарх російської японістики» до Києва не повернувся. Через деякий час японську у ККІ вже викладав Міцідзо Тачібано. Продовжувались і літні відрядження у 1915 р., й навіть у 1916 р. (коли частина інституту перебувала в евакуації у Саратові).

Революція й подальший перебіг політичних подій внесли свої зміни у роботу вишів, в тому числі й у викладання іноземних мов. Тим не менше, й у 20-ті роки в КІНГу деякий час продовжували вивчати сходознавство. Це пов’язують з іменем Б.Г. Курца, відомого історика, учня М. Довнар-Запольського, автора нарису «Київський Інститут Народнього Господарства за роки 1917–1927».Сучасні дослідники О. Кіктенко, С. Капранов по праву вважають Київський комерційний інститут одним з осередків, де зароджувались науки японістика, китаєзнавство, сходознавство, і називають чимало імен колишніх студентів у подальшому вчених, що зробили значний внесок у розвиток цих наук. Але то вже тема іншої розповіді.

Щоправда, про студента, якого М. Довнар-Запольський у листі до міністра назвав талановитим і перспективним, варто дещо додати. У "Известиях Киевского коммерческого института" за 1913 р. вміщено звіт С. Новаківського "Сільське господарство сучасної Японії",  4-й випуск збірника «Отчеты о заграничных командировках студентов Киевского коммерческого института» містить його роботу «К вопросу о русско-японских торговых сношениях». Цікаво, що це наукове дослідження в перекладі японською дотепер можна знайти у бібліотеці університету Хоккайдо. На основі матеріалів, зібраних впродовж двох відряджень, Станіслав Йосипович Новаківський розробив курс лекцій з географії та етнографії Японії. У Токіо в 1918 р. вийшла російською мовою його книга «Япония и Россия». Відомо також, що разом з М.В. Довнар-Запольським підготував до друку чотиритомний довідник «Вся Японія», на жаль, не виданий через брак коштів.

У радянські часи у економічному виші вже не ставили високих вимог до вивчення іноземних мов, це було лише свідомим вибором таких, що приймали поширене твердження: «Скільки ти знаєш мов, стільки разів ти людина».

У сьогоденні знання мов збільшують шанси на ринку праці, в культурній і науковій діяльності, в подорожах, у спілкуванні з людьми, дозволяють і почуватися більш успішним, і сприймати світ довкола цікавішим.

Людмила Рінгіс, голова правління клубу "Дорогами до прекрасного",

член Національної спілки журналістів України

Рубрика:       Історичні розвідки  університетської газети «Економіст»

Людмила Рінгіс, голова правління клубу "Дорогами до прекрасного",

член Національної спілки журналістів України,

Помічник директора, екскурсовод Музею історії КНЕУ 2008 - 2022 рр.