Коли починаєш вивчати історію університету по життєписах колишніх студентів та викладачів, неодмінно помічаєш, що вона невідривна від історії країни, а потім все більш явно відчуваєш дихання часу, який сам обирає своїх героїв, випробовує й підносить їх, а іноді й безжально розпинає. Скільки їх молодих, талановитих, полум’яних патріотів згоріло у горнилі історії...

По-своєму й вшановує час своїх героїв, роздає нагороди й гучно оспівує, іменує вулиці й пароплави. Та з часом відбуваються переоцінки, неспинні зміни пріоритетів і таке інше. Ті імена, що були на слуху, поступаються новим іменам героїв свого часу. Й у цьому постійному відборі неодмінно залишаються найяскравіші імена, що найточніше характеризують свій час.

Скільки таких, що були самовіддано захоплені революційною героїкою початку минулого – 20-го століття, того періоду, що відбувався на буремному зламі епох. І молодь, особливо студентство, як і зазвичай, були на передовій, дихання часу сприймали найактивніше. Це можна проілюструвати на прикладі причетних до нашого ВНЗ, тих, хто вписав свої імена в історію.

Ось як згадує один з делегатів Першого Всеукраїнського з'їзду союзів комуністичної молоді, що розпочався у Києві –  26-го червня 1919 року:
“З імпровізованої трибуни залунали гучні виступи. Місцеві товариші  комісари зверталися до нас із палкими привітаннями. Найполум'янішу промову виголосив товариш Всеволод Митрофанович Довнар-Запольський.

Товариш Всеволод Довнар-Запольський, член спецкомісії, попри свій молодий вік, мав репутацію полум'яного революціонера й досвідченого більшовика.  Навіть і попри те, що класове походження двадцятирічного комунара залишало бажати кращого.  На жаль, воно було ані робітничим, ані селянським...”

Довнар-Запольський Всеволод Митрофанович (1898 -1919) Народився в Києві в сім`ї професора. Так, він був одним із синів Митрофана Вікторовича Довнар-Запольського, засновника і першого директора нашого вищого навчального закладу, що розпочинався з Вищих комерційних курсів, згодом реорганізованих у комерційний інститут. Всеволод навчався спочатку в Київському університеті Св.Володимира, потім перевівся на економічне відділення ККІ . Був одним із керівників боротьби за встановлення радянської влади в Києві, організатором і керівником загонів Червоної гвардії на Шулявці у 1917-1918. А після боротьби недовгий час, серпень – листопад 1919 р. (допоки не скосив тиф) працював секретарем Київського Губкома ЦК КП(б). У 1945 р. на його честь названо одну з вулиць Києва.

У 1923-1944 роки теперішня Велика Житомирська носила ім’я теж нашого колишнього студента – О.Б. Горвиця, 3 1977 р. його іменем було названо одну з нових вулиць.

Горвиць Олександр Борисович (1897 - 1918) – активний учасник боротьби за владу Рад у Києві, після Лютневої революції 1917 р. член Київського ВРК, працював у редколегії газети “Голос социал-демократа”, один з керівників Січневого повстання. Був схоплений петлюрівцями й після жорстоких тортурів вбитий.

Продовжуючи список імен, що стали назвами Київських вулиць, необхідно згадати ще колишнього студента ККІ –

Картвелішвілі Лаврентія Йосиповича (1890-1938) відомого радянського й партійного діяча. В революційних справах задіяний з 1905 р. ще до навчання у комерційному. 1916-1917 р. вів партійну роботу в Саратові (куди частково був евакуйований ККІ). Закінчити навчання не вдалося. Займав відповідальні посади голови Київського міському партії, секретаря Одеського обкому КП(б)У, секретаря ЦК КП(б) Грузії, 2-го секретаря Закавказького крайкому ВКП(б), потім Західносибірського, з грудня 1936 – секретаря Кримського обкому, а в липні 1937 – був виключений з партії, невдовзі заарештований і засуджений до страти. У 1956 р. був реабілітований посмертно. У чому саме завинив, довідники замовчують.

Не менш трагічна доля випала й іншим:

Бауман Карл Янович (1892 –1937) – в радянській історії відомий як партійний діяч зі стажем із 1907 р.

Народився Карліс Бауманіс 29.08.1892 р. у Лемзалє Вількенської волості Ліфляндської губернії (нині Латвія) у селянській сім’ї. Громадянська позиція почала формуватись із юнацьких років. Займався партійною роботою у рідному Лемзалє, й потім у Пскові, де навчався у сільгоспучилищі, очолював групу учнів соціал-демократів. З 1908 по 1911 р. тричі підпадав під арешт за політичні переконання. У 1912 р. вступив до Київського комерційного інституту, поєднуючи навчання з партійними завданнями, які виконував і у Києві, й у Саратові, (де перебувала частина інституту з початком першої світової війни). У 1916 р. закінчив інститут і працював у Київському банку. Брав участь у Жовтневій революції 1917 р., був комісаром з націоналізації банків у Києві, завідуючим Київським губернським фінансовим відділом. У 1919 р. був відряджений для радянської роботи на селі у Курську губернію, очолював Курську губернську Раду профспілок, був відповідальним секретарем Курського губкома РКП(б). З 1923 р. переведений у апарат ЦК РКП(б), у 1928 р. член Оргбюро й кандидат у члени Секретаріату ЦК ВКП(б), заввідділом ЦК партії по роботі на селі, 2-й секретар Московського комітету ВКП(б), у 1929 -30 р.,  1-й секретар МК ВКП(б), у 1930 секретар ЦК й член Оргбюро ЦК ВКП(б), у 1931-34 перший секретар Середньоазійського бюро ЦК ВКП(б), з 1934 заввідділом науки, науково-технічних відкриттів та винаходів ЦК ВКП(б). На 14 – 17 з’їздах партії обирався членом ЦК ВКП(б), обирався членом ЦВК СРСР. Помер у 1937 р.

На цьому офіційна біографія закінчується.

Більшість архівів, які могли б історикам надати детальну інформацію, ще й до сьогодні закриті. З окремих публікацій сучасних дослідників дещо можна зрозуміти.

Карл Янович останні роки свого життя займався партійним керівництвом радянською наукою, яка в ті часи переживала нелегкі випробування. “Чистки” серед академіків проводилися не менш ретельно, ніж серед культурних або партійних діячів. Не уникнув цієї участі й сам К.Бауман, заарештований по звинуваченню за участь у “контрреволюційній організації правих”. Вважалося, що головною метою політичних та наукових учасників бухаринського “правого центру” було утворення з Академії “такого цілком незалежного від уряду й вільно поєднаного з будь-якими закордонними установами центру, довкола яких могли б формуватись широкі антирадянські організації з наукових та інженерно-технічних кадрів і укладатись зв’язки для отримання допомоги з-за кордону”.

Не встиг Карл Янович відповісти на такі звинувачення, через два дні після арешту – 14.10.1937 р. помер у Лефортовській тюрмі. Майже через два десятиліття (7.06.1955 р.) справу К.Я.Баумана було припинено “у зв’язку зі смертю звинуваченого”, ще через місяць справу було переглянуто й переформульовано рішення – “за недоведеністю звинувачення”. Й лише через понад півстоліття (23.06.1989 р.) постановою Генеральної прокуратури СРСР кримінальну справу стосовно К.Я.Баумана було припинено “за відсутністю події злочину”.

Ще одне з імен, яке дослідниками повертається з незаслуженого забуття:

Ковалів Левко Борисович (18.12.1894 - 26.10.1937) - український політичний і державний діяч. Народився у Харкові, невдовзі батьки переїхали до Петербурга, де батько працював техніком на електростанції, а мати, високоосвічена й інтелігентна, активно займалась громадською роботою в Петербурзькому народному університеті та різних жіночих організаціях. Ще в юності в Левка визначились дві найсильніші пристрасті –  наука та політична діяльність. За його особистим свідченням: «По закінченню середньої школи й маючи здібності до природничих та точних наук,  вступив у 1913 році на технічний відділ Київського комерційного інституту, де мав на меті спеціалізуватись в хімічній і технології, але революційна робота відволікала мене від закінчення вищої освіти». Слід зазначити, що революційні гуртки, що почали організовуватись у Москві, Петербурзі, Києві, складались значним чином із студентів, а ККІ відзначався як головний осередок соціал-революціонерів Києва. Левко Ковалів був активним членом української студентської громади, згодом вступив до групи українських соціал-революціонерів, співпрацював у журналі «Боротьба». Обравши шлях революційної боротьби з існуючим ладом і змушений через це залишити інститут, Левко працює лаборантом дослідної лабораторії Київського товариства професорів та викладачів хімії «Фізико-хімік», а також в рентгенівських кабінетах різних військових госпіталів. Ця праця не просто забезпечувала шматок хліба, а й відповідала нахилам до наукових досліджень, а кожну вільну годину використовував аби вчитись самотужки.

Внаслідок переслідувань царської охранки Л.Ковалів був змушений переїхати до Полтави, де працював інспектором у Полтавському губернському земстві, але не поривав зв’язків з київською групою, та її активістами з комерційного інституту, хоч жандармське пильне око заважало будь-яким контактам. Після повалення самодержавства Левко Ковалів став одним із фундаторів Української партії соціалістів-революціонерів, І-й установчий з'їзд 4-5 квітня 1917 р. у Києві, обрав його товаришем голови з'їзду і одним із 9 членів першого ЦК партії. Розуміючи завдання своєї партії в першу чергу як поліпшення становища українського селянства, що становило в той час понад 80 відсотків усього населення України, і особливо його трудових верств, Левко Ковалів прагнув досягти цього не лише через партійну роботу, а й працюючи в установах, що мали безпосереднє відношення до проведення аграрної політики. Він був певний час помічником губернського комісара .

Революційний шлях Левка Ковальова не був простим і рівним, як і сам розвиток української революції. Партія, до якою належав,  була хоч і численною, але нерівною за складом і поглядами на перспективи. Фактором, що заважав плідній співпраці Л. Ковальова та його “лівобережних” товаришів — майбутніх боротьбистів з більшовиками, консолідації їх навколо єдиного радянського центру на Україні, була муравйовщина у Києві, яка загрожувала розстрілом не враховуючи відтінків місцевих політичних відносин. У вогні «червоного терору» загинуло чимало невинних людей.

Члени УПСР  не приховували свою розбіжність з більшовиками і в питаннях національно-державного будівництва. Виходячи з ідей суверенності України, боротьбисти домагалися реального її створення. В той же час вони виступали за військово-політичний союз Радянських республік, єдність їх дій по захисту завоювань революції.

В 1919 р. після захопленням Києва денікінцями виїхав до Москви, де вів переговори з керівниками Комінтерну про визнання боротьбистів єдиною комуністичною організацією в Україні. Але безрезультатно, боротьбистів не визнали, бо визнаною єдиною такою партією від країни стали більшовики. Редагував журнал «Український Комуніст» (вийшов один номер у листопаді 1919) та газету «Пролетарська боротьба». Левко Ковалів, працюючи в київському підпіллі, здобув авторитет у революційних колах, в тому числі серед більшовиків, з якими боротьбисти у Києві-підтримували тісні контакти. Підписав угоду про співпрацю, обіймав відповідальні посади. З лютого 1921 р. –заступник наркома закордонних справ УРСР, у березні  обраний членом ВУЦВК, а у листопаді несподівано для багатьох (пояснивши станом здоров’я) вийшов з КП(б)У і переїхав до Києва.

Займався науковою роботою в галузі фототехнічних процесів та технікою кольорової фотографії. В середині 1920-х рр. повернувся до Харкова, очолив Українську філію товариства «Радіопередача», вів рубрику «П'ять хвилин розумової гімнастики — щодня», виступаючи під псевдонімом Ліо-Кі. 1928-1929 р. у Харкові разом із М. Бажаном, О. Вишнею, О. Слісаренком, Ю. Смоличем, М. Йогансеном редагував популярний серед читацького загалу «Універсальний журнал» — «УЖ». Сам  друкувався на його сторінках. Юрій Смолич (до речі, теж колишній студент ККІ) у книзі спогадів “Розповідь про неспокій” писав: «Левко Ковалів –  людина напрочуд організована в усій своїй вельми різноманітній діяльності... годинами з крейдою в руках, не відходячи від дошки, що висіла в його помешканні, міг пояснювати математичні теорії». Був сильним шахістом і чудово малював, вільно володів англійською й читав німецькою, говорив французькою й польською. Публіцистичні твори Левка виходили зазвичай під різними псевдонімами.

Вже у 1926 р. серйозно вирішив займатись наукою, вивчав фізичну хімію в науково-дослідному інституті хімії в Харкові під керівництвом професора Мухіна, а з 1930 р. навчався в аспірантурі Московського фізико-хімічного інституту імені Л.Я. Карпова, по закінченні у 1933 р. отримав посаду старшого хіміка в штаті цього інституту. Але безжальна машина тотального терору, особливо розкручена в Україні, не залишила його поза своєю “увагою”, займатись улюбленою наукою не вдалося.

5.11.1934 р. був заарештований.  Проходив по так званій «Справі боротьбистів» (всього 17 осіб, в тому числі письменники: Петро Ванченко, Василь Вражливий, Григорій Епік, Олександр Ковінько, Микола Куліш, Микола Любченко, Григорій Майфет, Андрій Панов, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Володимир Штангей та ін.), звинувачених у причетності до контрреволюційної організації, яка нібито планувала скинути радянську владу в Україні й готувала замах на Й. Сталіна

Під час слідства і на суді Левко Ковалів тримався особливо стійко, категорично відкидав всі звинувачення. В березні 1935 р. був засуджений до 10 років таборів, 26 жовтня 1937 р. розстріляний у Бамлагу за постановою особливої трійки НКВС по Далекому Сходу. Реабілітований у серпні 1956 р.

Слід нагадати, що одним з керівників лівого крила українських соціал-революціонерів і редактором газети “Боротьба” , за іменем якої й називалися “боротьбисти”, був Василь Елланський, теж студент ККІ 1913-1914 р. (детальніше див. “Василь Еллан (Блакитний)” Економіст № 1071-1072 (7-8 за 2003 р.)), а серед спогадів іншого колишнього нашого студента – Олександра Довженка, теж активіста студентської громади, можна знайти зізнання, що активно долучився до соціал-революціонерів, бо вважав їх на той час “самими революційними”.

Як би там не було за різними оцінками й переоцінками, осмисленням і переосмисленням подій історії, необхідно завжди вшановувати гідних світлої пам’яті й доброї згадки.

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу
“Дорогами до прекрасного”