Обговорюємо статтю “Історія закладу в... будівлях”,
 (“Економіст” № 19-22, 2010, автор Л. Рінгіс )

Коли йти від Поштової площі в напрямку Контрактової, то зліва,  на розі вулиць Сагайдачного і Андріївської, серед ресторанчиків і закусочних, височить розкішний дуб, якого понад півстоліття назад не було або він був непомітно малий. Неподалік, на Андріївській 2, стояв адміністративний будинок Київського фінансово-економічного інституту (КФЕІ), студентом якого поталанило мені бути у 1954-1958 роки. Згадую й ті далекі роки, і невмолиму плинність часу, і що з тих часів промайнуло вже багато літ, і навкруги все змінилося до невпізнанності, і стає сумно.  
       У нашого славного університету – славне минуле. Були добротні навчальні корпуси аудиторії й лабораторії на Бібіковському бульварі 24 у Київського комерційного інституту під орудою знаменитого М. Довнар-Запольського, і знамениті вчені-педагоги, але революційні події початку ХХ століття все матеріальне і духовне стерли, звели цінності цивілізації до нульової відмітки. І нам, поколінню епохи, коли руйнувалось все минуле – історія, наука, освіта, традиції, будівлі, навіть знищувались нації, щоб сформувати єдиний «радянський народ», випало навчатись мов би в часи середньовіччя.
        Після перебування в Харкові, а потім в евакуації в Ташкенті інститут у 1944 р. знову повернули до Києва і рівно через десятиліття я поступив навчатися у цей заклад, який у мене, як і в усіх випускників того часу, в пам’яті залишився з короткою, але ємкою назвою – КФЕІ.  В той період вузів було не так багато, тому не всі здобували вищу освіту, більшість подавались у технікуми, училища, на курси. Закінчивши Лознянську середню школу Уланівського (тепер Хмільницького) району, Вінницької області, роздобув довідник про умови вступу до вищих учбових закладів. Після багатьох роздумів обрав Київський фінансово-економічний інститут.
      За свою історію вуз мав багато інших назв, а це стирало в пам’яті студентів традиції знаного центру економічної освіти, а тому, на мою думку, було б найкраще, якби він і тепер називався Київський національний фінансово-економічний університет. Адже традиції відіграють величезну виховну роль, прищеплюють народу твердість духу, стабільність,  впевненість і в собі, і у своїй державі, як це відбувається у Великобританії з її відомими університетами, США та інших країнах. У нас же назви університетів змінюються, структуруються традиції, а тому кожні випускники мовби є вихованцями різних вузів, у них розмиваються спогади і цінності молодості. Це і розриває єдину міцну нитку, що зв’язує всі покоління того чи іншого вузу, як скажімо випускників Сорбонни, Массачусетського чи Каліфорнійського університетів, інших відомих центрів освіти в усьому світі. Єдність нації, єдність народу розпочинається з дрібниць, а, за великим рахунком, вся життєдіяльність людства, кожного народу і нації складається з тих самих дрібниць, які, якщо вони не шкідливі для здоров’я людини й оточення, мають бути стабільними.
       Приїхав я до Києва складати вступні іспити. Із залізничного вокзалу трамвай 13 доставив до Червоної площі (тепер Контрактова), далі вулицею Жданова (тепер П. Сагайдачного) пішачком із великою дерев’яною валізою дійшов до вулиці Андріївська. Повернув направо і через сто п’ятдесят-двісті метрів зліва – Андріївська 2, триповерховий будинок колишнього фінансового технікуму, в якому тоді розміщувався КФЕІ. На час екзаменів більшість вступників, краще сказати майже всі, були поселені в спортивних залах шкіл, в інших відносно пристосованих місцях. Їм видавали матраци, ковдри і простирадла. Через те, що заздалегідь приїхав, мені поталанило трохи пожити в гуртожитку, тимчасово підселившись у одну з кімнат на другому поверсі  до студентів, які мешкали в ній під час навчання і залишились у місті на літо, щоб підробити трохи грошей. Кімната була невеличка, тіснувата,  вміщалось шість залізних ліжок. Але мені після села здавалось все охайним, чистим, теплим і тихим. Мешканці  не зовсім шкільного віку рано вставали, йшли на роботу аж до пізнього вечора. Я цілий день залишався один і посилено вчився. Лише в неділю чувся гамір, але тихий, бо студенти працювали вантажниками, на інших важких роботах, дехто сторожував, а тому намагалися виспатись. Навіть бракувало часу сходити на Дніпро, що був поряд.
     У старожилів кімнати довідався, що інститут володіє тільки одним цим приміщенням. Немає ні гуртожитку, ні бібліотеки, ні лабораторій, ні спортивного залу, ніде проводити конференції і свята, навіть засідання викладацького колективу.
Будиночок на Андріївській 2 був ніби вмонтований в гору впритул вулиці Боричів Тік. Дорога, що проходила по верхній вулиці, була на рівні вікон третього поверху. Щоб потрапити на вулицю Боричів Тік з вулиці Андріївська, треба піднятись на п’ятдесят п’ять сходин, а коли подивитись уверх, вдалину, то відкривається  небаченої краси і форми Андріївська церква (Кафедральний Собор Святого Апостола Андрія Первозванного). Тепер залишився тільки вид на церкву, а все інше змінилось: височать потужні похмурі будівлі загадкового призначення, на місці адміністративного будинку – потужне приміщення Укрсиббанку, але вже під номером Андріївська 2/12. Не той тепер Боричів Тік, він забудовується приватними приміщеннями, скрізь все чуже і холодне, принаймні для студентів далеких повоєнних літ.
      Адміністративний будиночок нагадував рукавичку з відомої казки. Чого тільки на невеличкій його площі не вміщалось: по маленькому коридорчику направо була кімната, яку називали «червоний куточок». Там проводили засідання партійного й комсомольського активу, влаштовували ялинку, на великі комуністичні свята відбувались танці.  Все мініатюрне, на  дійствах могла бути  невелика кількість присутніх. Зліва розташовувалась бібліотека для студентів і викладачів, із одним віконцем видачі літератури в загальну чергу. Поряд невеличка кімната багатоцільового призначення з однотумбовим столиком, здебільшого – для відповідального секретаря під час приймальних і випускних екзаменів. На другому поверсі зліва кабінет директора, секретаря парткому, відділ кадрів, бухгалтерія й інші служби, справа – декілька жилих кімнат. На третьому поверсі загальна кухня і кімнати гуртожитку, там мав притулок і профком. Щоб поселитися в такий гуртожиток,  необхідні були неймовірні підстави, яких я не мав, а тому студентом всі роки  жив у приватному секторі на вулиці Боричів Тік. Один із будинків №22 зберігся й дотепер.
         Я входив у  кількість студентів денного навчання, що у 1955 р. становила 1082. Проте, це тільки так називалося денне навчання, бо лекції читалися виключно у другу зміну після занять учнів шкіл: №№ 7, 24, 25, 100, 124 і  інших. Організація навчального процесу була складною: першу лекцію ми слухали у школі 24, другу – у школі 7, третю і четверту – у школі 124. Відповідно до розкладу занять, ми переходили із школи в школу, декілька разів перетинали Червону, теперішню Контрактову, площу, проходили крізь тінисті сквери, в яких ранішніми часами та у вихідні дні відпочивали.  Постійно перед нами «красувались» дві великі старовинні будівлі: майже цілком зруйнований Гостинний двір, маячіли тільки стіни, та напівцілий Контрактовий будинок. Тепер ці пам’ятки початку 19-го століття відбудовані і не спотворюють, а прикрашають Контрактову площу.
      Ніякого транспортного сполучення між школами не було, а тому на перехід від однієї школи до іншої між лекціями виділявся певний час в залежності від відстані. Студенти винахідливі і цей час використовували для харчування: коли переходили від 7-ої чи 24-ої  до 124-ої школи, то на Червоній площі біля зупинки трамваїв завжди купували в ларку великі бублики з маком. Вони були теплі, м’які і коштували п’ять копійок, тепер таких немає, залишилась тільки згадка, з’явилось багато нового, але смаку ніякого.
До школи 25 можна було добратись фунікулером, але ми здебільшого долали стежкою, яка пролягала поряд з ним від Поштової площі до вулиці Десятинної. Проходили повз потужну будівлю з колонами, в якій на той час був Київський обласний комітет комуністичної партії, тепер –  Міністерство закордонних справ України.
        Після занять у 25 школі спуск на Поділ здійснювали не Андріївським Узвозом, де, як і тепер, можна ушкодити ноги чи взуття, а віддавали перевагу стежкам схилів, які були нам відомі і приємні. Особливо весною, коли схили зелені, все буяло квітами, віддавало сивою давниною. Тепер на Андріївському Узвозі склався ще гірший стан, ніж був у ті далекі роки: ні проїхати, ні пройти, тільки в затишному куточку на невеличкій лавці сидить знаменитий колишній мешканець майстер Михаїл Булгаков і з сумом вдивляється чи не проскочив бува випадково поза його увагою «Швондер» або «Шариков».
       Спілкуючись із студентами тих далеких часів, ловиш себе іноді на думці, що багато чого забувається. Це була особлива епоха нашого народу, суцільна бідність, втрачались одні цінності і виникали інші, вирувало інше життя. Відмінне від цивілізованого світу, адже під гаслом «хто був ніким, той стане всім» володар всього не знав, що і як робити, а тому все ламалося, трощилось і виникало небачене. Це історія і її не слід забувати, як важливий пласт людського життя кожної особистості. Тому не завадить залишити короткі, хоча б адресні, спогади про школи, в яких вчились студенти КФЕІ 1944-1958 років:
      Школа № 7 – розташована на вулиці Костянтинівській 9, в ній навчалися робітники у вечірню зміну, а наші заняття відбувалися  зранку з предметів (зокрема – вищої математики), які читались окремо кожній групі, бо все тут було невеличким: і приміщення, і класи. Тепер в цьому будинку діють організації Подільського району: райвідділи освіти і культури, відділ статистики та інші.
       Школа № 24 – розташована на Контрактовій площі 12,  на відстані близько кілометра від адміністративного корпусу. Тут ми слухали лекції, як для окремих груп, так для зведених потоків, здавали і семестрові екзамени, і  державні. Тепер це Будинок дитячої творчості Подільського району м. Києва. В ті далекі часи поряд зі школою на розі Контрактової площі і теперішньої вулиці П. Сагайдачного знаходився великий гастроном, де отоварювалися студенти. І чого там тільки не було: і оселедці, і м'ясо, і шинка, і ковбаса різних сортів, особливо ковбаса домашня в глечиках зі смальцем, і мінеральна вода з усього Союзу, і різноманітні свіжоморожені овочі та фрукти. Багато чого іншого, але скрізь брудно, неохайно. Сучасної тари не було, користувалися старими газетами та списаним папером, ми й не знали, що буває інша упаковка.
     Школа № 124 (за кількістю занять була на другому місці після школи 24) – розташована на відстані до трьох кілометрів від адміністративного корпусу на вулиці Спаській 16. Тепер тут так і є середня школа.
      Школа № 25 – розташована високо над Подолом, на розі вулиць Десятинної і початку Володимирської, саме напроти Андріївської церкви. Тут ми слухали лекції, здавали екзамени та заліки з іноземних мов і військової справи. В інституті була воєнна кафедра, що було підставою для звільнення на час навчання від обов’язкової служби в армії. Добре запам’ятався вступний письмовий іспит з російської мови. В цій школі у відносно великих класах була значна кількість абітурієнтів, але просторе розміщення дозволяло контролерам добре слідкувати за написанням творів. На відміну від сьогодення, списування майже було виключено. Тепер тут продовжують навчати дітей у загальноосвітній середній школі 25.
     Школа № 100 – знаходилась за п’ятдесят метрів від адміністративного корпусу на вулиці Покровська 4, тут навчались здебільшого студенти фінансового факультету. Приміщення школи збудовано у 1800 р. і зберігається як пам’ятник, і тепер тут навчаються діти, але це вже ліцей.  
   Партійні і комсомольські зібрання, а це були важливі ритуальні дійства за часів Радянського Союзу, проведення державних свят, зустрічі Нового року відбувалися в орендованих приміщеннях тих же шкіл, де навчались студенти, та в деяких закладах культури Подільського району м. Києва. Більшість  заходів проводилась у клубі «Харчовик», збудованому 1933-1934рр. Тепер в тому приміщені Київський театр опери і балету для дітей та юнацтва.  
     Випуск КФЕІ 1958 року був останнім, коли студенти навчалися «не у своїй, а в чужій хаті», нам не пощастило відчути простір аудиторій, дух власного приміщення. Ми внесли свою трудову частку  для майбутніх студентів, працюючи на будівництві, очищенні будівельних залишків й озелененні, але відкриття й теперішнього головного корпусу відбулося, коли ми вже поринули в гущу практичної діяльності в усіх куточках України і Радянського Союзу.
      Соціально-економічні відносини в незалежній Україні наповнювались ринково-хаотичними процесами, які задовольняли різноманітні потреби спритних людей. З арени сходило непотрібне, але руйнувалось і багато цінного, старовинного, що складало історію держави і народу. Можливо, я одним із небагатьох став очевидцем останніх днів адміністративного будинку на Андріївській 2. У мене часто виникало бажання пройтися вулицею Боричів Тік, на якій  проживав всі студентські роки. Якось на місці корпусу КФЕІ побачив не будинок, а купу сміття, не було третього і другого поверхів, залишились лише стіни першого. На майданчику руйнування стояв кран із великою чавунною болванкою і методично вдаряв у стіну завтовшки не менше метра, що ніяк не піддавалась. Я спустився на вулицю Андріївську і, підійшовши до робітника, що пильно вдивлявся в рухи чавунної болванки, запитав – не піддається?, – так, уже тиждень б’ємо оці стіни, а вони стоять, таких міцних не багато можна знайти на Подолі, вміли класти наші діди і батьки... – відповів будівельник.
Через деякий проміжок часу вже красувалась величезна споруда потужного банку, все старе зникло, не стало й сліду... От тільки в пам’яті й зберігається незабутнє.

Б.Я. Панасюк,
випускник 1958 р,
 академік НААН України

Про автора