Цікаво, хто може назвати точну цифру таких, у кого в біографії є рядок: “вищої освіти набував у...”  і далі назва у будь-якому варіанті (Київський комерційний інститут, Київський інститут народного господарства, Київський фінансово-економічний інститут, КІНГ, КДЕУ, КНЕУ...) за понад сто років існування нашого університету? Може, статистика, яка знає все...

А хто знає, як повністю склалися-записалися біографії багатотисячної когорти студентів, які у стінах нашого ВНЗ здобували необхідні знання та формували світогляд і життєву позицію?! Мабуть, і статистика не підкаже.

Безумовно, більшість із життєписів, як кажуть, типова: “народився...вчився...працював...” , або з суто характерними для певного історичного періоду додатками – “воював”, “брав участь”. Окремо таких біографій не вивчають, вони проходять поза кадрами хроніки і між рядками літописів. Тобто, творять загальну історію, але не залишають у ній помітного особистого сліду. Просто чесно виконують професійні обов’язки на посаді, якої вдається сягнути, вкладають набуті знання на благо підприємства, де працюють, і цим роблять свій посильний внесок у розквіт країни вцілому. Таких – численна армія за понад  століття.

Чимало й таких, хто вважає своїм призначенням зробити в житті більше, ніж професійно виконувати те, чого навчились. Вони шукають і знаходять, де можуть прикласти творчі здібності аби їх внесок був потрібним, вагомим, помітним. І, безумовно, найбільше яскравих імен наших колишніх студентів, аспірантів вписано в історію розвитку економічних наук, що підтверджено у багатьох загальних та спеціалізованих довідникових виданнях. Є наприклад найближчий за специфікою нашого вищого закладу  - “Сто вчених, які визначили облік сучасної вітчизняної та зарубіжної економічної науки”. І серед цієї сотні видатних економістів світового значення є випускник Київського комерційного інституту 1914 року – Минц Лев Єфимович (1893-1979), радянський економіст, доктор економічних наук, автор понад двохсот п’ятидесяти наукових трудів, з перших післяреволюційних років вів наукову й практичну роботу у відділі економічних досліджень ВДНГ, у Народному комісаріаті праці, зробив великий внесок у становлення статистики праці. Був репресований. Новий етап наукової творчості розпочався в 50-ті роки після реабілітації і пов’язаний із розробкою і введенням у народне господарство економіко-математичних методів. Державну премію СРСР було надано за роботи у сфері міжгалузевого балансу (1968 р.)

Сьогодні навіть для першокурсника будь-якого факультету й обраної спеціальності неважко при бажанні знайти видатних науковців, що колись вчились у нашій альма-матер, а тепер є авторами солідних монографій та підручників. Це колись на самому початку минулого століття таких вчених професорів були одиниці, імена були загально відомими. З часом кількість науковців значно зросла, як і кількість наукових трудів, і тепер усі розуміють, що змінюються критерії визнання, деякі з наукових відкриттів втрачають свою актуальність, деякі перестають дивувати, це стає нормою. Але на загальному динамічному соціальному тлі у історію все одно вписуються одиниці. Просто відбір стає все більш вимогливим.   А ще інакшими фільтри оставин, які випробовують, ясна річ, змінюються назви енциклопедичних довідників, у які вписують видатних та заслужених.

От і виходить, що вивчаємо ми історію на прикладі неординарних особистостей, по документально зафіксованих реальних підтвердженнях відкриттів, здобутків, здійснень. І так незмінно історично складається, що кожний час обирає своїх героїв, які б яскраво засвідчили про притаманне саме цьому часу.

Та є й такі унікальні особистості, що можуть свідчити життям про доволі тривалі періоди історії. Чи знаєте, якого віку сьогодні найстаріший з живих наших колишніх студентів? Його ім’я (точніше – творчий псевдонім) внесено до багатьох енциклопедій і навіть до Книги рекордів Гіннеса. Лауреат всеросійської нагороди “Людина-епоха” і премії московської мерії “Легенда століття”, Герой Соціалістичної праці, тричі лауреат Державної премії СРСР та кавалер численних інших нагород, академік Російської Академії мистецтв, Народний художник, майстер агітаційного плаката,  “снайпер політичної карикатури”. “Бор.Єфімов” – так з 1916 р. підписує свої роботи.

У листопаді 2007 р. у московському Манежі за сприяння Благодійного фонду міжнародної журналістики та Фонду культури світу відбулася виставка: “Уроки історії ХХ століття в карикатурах Бориса Єфімова”, приурочена до 107 – річчя від дня народження. Чергова авторська виставка художника, творчість якого знайома багатьом поколінням радянських людей по карикатурах, створених у період громадянської війни, у 30-ті роки, під час Великої Вітчизняної війни, замальовки фашистської верхівки (Герінга, Гесса, Ріббентропа, Кейтеля), зроблені на Нюрнберзькому процесі, та багато-багато іншого.  Борис Єфімович робив ілюстрації до віршів відомих поетів – Сергія Михалкова,  Дем’яна Бєдного, Олександра Безименського (до речі, теж нашого колишнього студента).  Шаржі та малюнки Бориса Єфімова добре пам’ятають представники старшого покоління читачів газет “Правда”, “Красная Звезда”, “Известия”, “Рабочая газета”, “Труд” та журналів “Прожектор”, “Огонек”, “Крокодил” та інших масових періодичних видань.

Малювати Борис, син київського шевця Єфіма Фрідлянда (це й є справжнє прізвище художника), почав з п’яти років і швидко обрав за улюблений спосіб показувати у малюнках людські характери по-особливому, з вигадкою, весело. Разом зі старшим на два роки братом Михайлом, який в майбутньому стане відомим журналістом, письменником із псевдонімом “М.Кольцов”, залюбки випускали рукописний шкільний журнал. Отоді вже за ним, учнем четвертого класу реального училища, закріпилося ймення “карикатурист”. Слід зауважити, що насмілювався малювати не тільки однокласників, а й відомих державних осіб. У надрукованому вигляді першою побачила світ в 1916 р. карикатура на Голову держдуми Родзянка у літературно-художньому тижневику “Солнце России”. Лютневу революцію сім’я Фрідляндів зустріла у Харкові, незабаром Борис повернувся до Києва, закінчив реальне училище. Вже з 1918 р. почав активно малювати й друкуватись у армійських газетах, завідував підвідділом образотворчої агітації ЮгРОСТА, служив у Наркоматі військових справ. Потім вступив до Київського інституту народного господарства на залізничний факультет і водночас працював у театральних журналах “Зритель”, “Киевская иллюстрация” та в газетах “Молот и плуг”, “Киевский пролетарий”, “Коммунар”, “Большевик”, “Вісті”. Закінчити інститут не вдалося, у 1922 р. за сімейними обставинами переїхав до Москви (де живе й дотепер). “Ми вчилися на фронтах Громадянської війни, що було не гірше університетів Максима Горького...” – згадує Борис Єфімов.

Кого тільки не зображав художник за понад сто років! Або у вигляді дружніх шаржів, (наприклад, на В. Маяковського, М. Горького, О. Блока, Л.Леонова, В.Катаєва, І.Ільфа й Є.Петрова, Ф.Дзержинского і навіть самого Й.Сталіна), або сатирою їдких, убивчої сили карикатур на німецький окупаційний режим, білогвардійців, петлюрівців, генерала Денікіна, Антанту, ницих зрадників, загниваючих капіталістів, звірів-фашистів – Герінга, Геббельса, й особливо, мракобіса Адольфа Гітлера. Недарма ж художника (разом з Кукриніксами та диктором Ю.Лєвітаном) за спеціальним наказом фюрера у разі захвату Москви мали неодмінно повісити. Більшість повоєнних карикатур присвячена “холодній” війні.

А вцілому величезна (десятки тисяч) колекція робіт карикатуриста дійсно є своєрідним “підручником історії 20-го століття”.

У складі різних делегацій Б.Єфімов об’їздив мало не весь світ, бував у Болгарії, Угорщині, Австрії, Німеччині, Голандії, Фінляндії, Швеції, Іспанії, Китаї, Японії та інш. У багатьох із цих країн відбулися його персональні виставки. Світ побачили десятки альбомів, де зображені тисячі карикатур, малюнків, агітаційних плакатів. Крім того Борис Єфімович за тривале творче життя чимало видав оповідань, нарисів, досліджень з історії та теорії мистецтва карикатури. Зараз працює над створенням музею карикатури.

Хто захоче більше дізнатись про не завжди безхмарне життя Б.Єфімова, знайдіть книгу його спогадів “Десять десятилетий”, зможете прочитати чимало цікавого про зустрічі автора з видатними політичними діячами, про спілкування з відомими письменниками та ще багатьма іншими історичними особистостями.

Оскільки в тексті згадується ще один наш колишній студент – Олександр Безименський, варто для цікавого читача додати дещо.

У м.Володимир є вулиця, названа ім’ям “поета країни Комсомолія”. Знайти про О.Безименського теж можна у “БСЭ” та інших довідниках, а вірші та поеми – у численних авторських збірках (“Октябрьские зори”, “К солнцу”, “Как пахнет жизнь”, “Фронтовая тетрадь”) та у випуску “Антология русской поэзии первой четверти ХХ века”. Чимало творів присвячено комсомолу, а вірш “Молодая гвардия”, покладений на музику, став гімном ВЛКСМ. Старшому поколінню знайомі й інші пісні на слова О.Безименського, але є одна пісня, яку точно знає й теперішня молодь, адже вона й донині на слуху – це “Все хорошо, прекрасная маркиза!”. Жартівлива французька пісенька, російський текст якої написав комсомольський поет. Чи думав, що цей легковажний твір переживе самого серйозного й доволі уславленого в радянські часи автора? Серед його нагород шість орденів і різні медалі, а місто Володимир у 1970 р. обрало поета своїм Почесним громадянином.

Народився Олександр Ілліч Безименський у Житомирі, дитячі роки провів у Володимирі, закінчив гімназію, а у 1916 р. поступив у Київський комерційний інститут. Як пізніше згадував, “в основному не вчився, а займався революційною діяльністю”. То ж ясно, що під час жовтневих подій 1917 –го був у Петрограді, а далі знов повернувся у Володимир. Редагував першу комсомольську газету “Красная молодежь”, почав активно друкуватися, працював у виїзних редакціях “Правды”, “Комсомольской правды”, на заводах і новобудовах. У роки ВВВ військовим кореспондентом пройшов від Москви до Праги. У повоєнні часи плідно продовжував літературну діяльність, помер у 1973 році.

Слід зауважити, що по творах О.Безименського теж можна уявити, чим жила його країна й світ вцілому, адже завжди займав активну громадянську позицію й на всі історичні та злободенні події відгукувався словом. Тож героїка революційних буремних подій і років будівництва соціалізму, викриття кар’єризму, бюрократизму, підхалімства, міжнародної реакції, воєнне лихоліття й відбудова після фашистської навали – все це ставало темою ліричних, сатиричних та епічних творів.

Оскільки пошук яскравих особистостей, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної та світової науки й культури, навіть у часових рамках існування нашого університету, це цікава справа, пропоную підключатись, а про таке, що вже знайдено, буде продовження в наступних випусках газети.

Людмила Рінгіс,
голова правління клубу
“Дорогами до прекрасного”
Надруковано в газеті «Економіст» № 1236-1239 (5-8 2008)