ПРОФСПІЛКОВІЙ ОРГАНІЗАЦІЇ СПІВРОБІТНИКІВ КНЕУ -  95 РОКІВ!

Цікаво дослідити, як вона утворилась і як змінювалась її діяльність із плином часу. Від заснування навчального закладу з назвою «Вищі комерційні курси» (1906 р.), згодом реорганізованого у Київський комерційний інститут (ККІ), соціальні питання, зокрема надання матеріальної допомоги працівникам, вирішувало «Товариство опіки комерційною освітою» коштом фонду, утвореного з членських та благодійних внесків. Також існувала Каса взаємодопомоги та Каса допомоги незаможним студентам, яка поповнювалася внесками приватних осіб і окремих організацій, зацікавлених у спеціалістах з вищою освітою. Після 1912 р., коли інститут, став державним і набув прав юридичної особи, існував інститутський фонд, джерелом поповнення якого була сплата за навчання. За рішенням Опікунської ради допомогу  з фонду надавали у найскладніших ситуаціях. Так у жовтні 1915 р.,  коли в перші дні евакуації до Саратова від нападу астми помер О. Русов, сім’ї було надано допомогу, всі витрати на перевезення й поховання його у Києві взяв на себе інститут. Для ККІ смерть Олександра Олександровича була великою втратою, лише за сім років роботи він стільки зробив для розвитку закладу, що переоцінити цей внесок важко.
В подальших роках умови життя швидко ускладнювалися: імперіалістична війна, евакуація, реевакуація, революція, економічна криза через численні зміни влади...  І вже йшлося не про разові матеріальні допомоги, а про тотальне виживання. До того ж не стало багатих опікунів-благодійників, та й інститутського фонду також не існувало, оскільки з встановленням радянської влади сплату за навчання скасували. Інститут мав одержувати суми на утримання лише від держави, але грошей у держави не вистачало враховуючи, що мусила воювати з ворогами. Губпрофосвіта, якій підпорядковувався тоді вже інститут народного господарства (КІНГ), надавала кошти з великими затримками. Восени 1921 р. інститут мав змогу виплачувати утримання службовцям в розмірі 14 відсотків належної суми, весною року 1922 – 9. Оголошена ще у 1918 р. надбавка за дорожнечу сплачувалась теж несповна, постійно зменшувалась, а згодом була взагалі відмінена. З 1921 р. викладачі стали одержувати академічний пайок, який за тих голодних часів і стрімкого знецінення грошей допомагав виживати, але вже наступного року він став дуже незначний і розподілявся неакуратно. Та ще важче жилося співробітникам технічного персоналу.
То ж до створення професійної спілки, як рятівного єднання, спонукало саме життя. У лютому 1922 р. відбулися установчі збори інститутської профспілки співробітників. На той час це налічувало 150 осіб викладачів і адмінперсонаналу та 65 осіб технічного персоналу. Вирішили залучити до профспілки й студенство. Вже у травні 1923 р. було оформлено 19 профосередків, до яких входило 65 відсотків студентів. Всього на той час після великого призова до армії, чисток та перереєстрацій у КІНГу нараховувалося 1878 студентів (для порівняння – у 1917 році  навчалося 6000). Керування профспілкою здійснював обраний Профсекретаріят, який мав відділи: оргвідділ, культвідділ, економвідділ та академвідділ. На жаль, поки не вдалося знайти, хто ж був вперше обраний профспілковим головою. 
На цей час вже існував і керівний орган на рівні міста. У грудні 1921 р. у Києві, при профспілці робітників освіти («РОБІТОС»), що вже з 1919 року об’єднувала шкільних вчителів і працівників дошкільних закладів, утворюється Секція наукових працівників (СНП) – професійна організація вчених та викладачів вищої школи. Очолив цю секцію М.І. Мітіліно, відомий учений юрист, професор, який читав лекції з права у кількох вишах міста, за сумісництвом працював  в органах Наркомфіну УСРР, співпрацював з Нарком'юстом УСРР, очолював комісію Наркомосу УСРР з реформи вищої школи, був членом Київської міської ради. А основним місцем роботи Михайла Івановича на той час був, утворений 1920 р. на базі ККІ, інститут народного господарства, у якому вже тоді обіймав посаду ректора. А взагалі з нашим закладом пов’язаний з 1916 року, коли почав читати лекції зі страхового права, був позаштатним професором, обирався деканом економічного факультету.
Авторитет, професійний рівень, організаторські здібності та глибока обізнаність М.  Мітіліно з нагальними проблемами викладачів і науковців стали у нагоді саме на початку становлення Київської СНП при розробці заходів поліпшення матеріального та правового становища працівників вищої освіти й науки, а також співпраці з профспілковими об’єднаннями науковців інших українських міст (Харкова, Одеси, Катеринослава) й підготовки до створення керівного всеукраїнського органу для більш успішного вирішення актуальних профспілкових питань.
Як намагалися покращити матеріальне становище в КІНГу, можна почитати в нарисі історика Б. Курца, колишнього нашого викладача, що висвітлює життя інституту в 1917-1927 рр.  Вже у 1922 році поновили платню за навчання, щоправда у значно меншому розмірі. Заняття  проводили у вечірні часи, аби надати можливість співробітникам і студентам підпрацьовувати вдень на державних підприємствах. А ще приступили до створення власної економічної бази: взяли в оренду млин, 300 десятин землі, та керування будинками. Крім того, сподіваючись на допомогу, встановили дружні зв’язки з різними організаціями: Цукротрест, Сільсоюз та інш., колишні власники яких до революції робили щедрі опікунські внески. Інституту були конче потрібні кошти не тільки для матеріальної підтримки працівників, але й для проведення відновлювальних робіт у зруйнованих учбових приміщеннях, і на запезпечення утеплення й освітлення в умовах паливної кризи.
Щодо питання про захист прав працівників, то  насамперед  профспілки настійливо вимагали від адміністрацій організацій і установ узгодження всіх переміщень та звільнень із роботи. Чи завжди добивалися таких узгоджень? Зовсім ні, особливо в роки «чисток від ворожого елементу». Наведу конкретний приклад. Коли декан правничого факультету КІНГу поданням повідомив ректора про те, що викладача М.П. Василенка заарештовано у т. зв. «справі КОЦД», то ніяких узгоджень не знадобилося, наказ про звільнення був підписаний навіть заднім числом… (детальніше див. у газеті «Економіст» №№ 1363-1365 (1-3 за 2012 р.) статтю «Звільнено з числа викладачів як засудженого», автор Л. Рінгіс). До речі, М. Мітіліно на цей час вже не був ректором, незручному керівникові «настійливо порадили» відмовитися від посади за власним бажанням. Тож був професором кафедри торговельно-промислового права, обирався деканом соціально-економічного факультету, з вересня 1927 по лютий 1930 р. обіймав посаду проректора, був деканом фінансово-господарського факультету з жовтня 1928 по квітень 1930 року, до останнього дня життя.
Самі ж профспілки законодавчо закріплених прав не мали ні в 20-ті, ні в 30-ті роки. Визначені Ленінською тезою як «школа комунізму», діяли в рамках партійних постанов та резолюцій. Навіть Конституцією 1936 р. встановлювався виключно сам факт організації профспілок без надання їм будь-яких прав та регламенту суспільної діяльності. А по суті профспілки тримали на своїх плечах всю соціальну сферу, організовували відпочинок і оздоровлення працівників і членів їх сімей, культосвітню та культурно-масову роботу. За їхньою ініціативою будувалися спортивні зали, майданчики, стадіони, організовувалися спортивні гуртки та секції, проводилися спортивні змагання й спартакіади.
У повоєнні роки відбудови народного господарства робота інститутської профспілки розширила свої рамки суто господарськими проблемами: участь у будівництві учбового корпусу тоді вже КФЕІ, та у роботах по озелененню й оснащенню прилеглих територій, і виїзди з допомогою на сільгоспроботи: і льон тріпали, й городину збирали, й кукурудзяні початки чистили, й картоплю сортували. Важливою задачею була організація студентських будзагонів  і спорудження власної бази у Тетереві, що круглий рік слугувала тренувальною базою для спортсменів, а влітку забезпечувала оздоровлення співробітників й цікавий відпочинок дітей аж до трагічного 1986 року. І не менш важливим завданням профкому було піклування про забезпечення житлом співробітників інституту.
Поступово за довгі роки зусиллями авторитетних активістів укладалася й законодавча база профспілкового руху. Тим не менше, в умовах радянської системи профспілки не могли повною мірою бути незалежними. Пригадався випадок з 70-х років: при обговоренні складного питання на спільному засіданні місцевкому й парткому інституту промовила: «Як на мою думку…» Не встигла завершити, як парторг, стукнувши кулаком по столу, суворо запитав: «Хто дав вам право мати свою думку, коли з цього приводу вже є думка парткому?!» Благо, в напруженій тиші одразу ж спокійно пролунало наступне запитання вже від В. Сопка, тодішнього голови профспілки: «А дійсно, поясніть, як сформувалася  ваша думка…» Процитувала всі параграфи й пункти, що регламентували законне рішення…
Цей урок Василя Васильовича засвоїла миттєво й запам’ятала назавжди. У подальших спільних засіданнях свого багаторічного перебування у складі профкому головою житлової комісії зазвичай виступ починала словами: «Закон у подібних випадках вимагає…»  Діяльність цієї відповідальної комісії передбачала ведення квартирного обліку, «вибивання» квартир у Київському житловому управлінні, й відстоювання у суді права на повторне заселення, пошуки житлових кооперативів, які могли взяти в долю, і навіть розробку «Положення про надання матеріальної допомоги з ректорського фонду». На початку 90-х років припинилося забезпечення організацій житлом за долевою участю будівництва через відсутність відповідної статті у бюджеті міста. Інститутський квартирний облік переведено до Радянської райради та два будинки відомчого житловий фонду, згідно урядової постанови, передано на баланс органів місцевої влади.
У 80-х роках життя в інституті вирувало у формі змагань факультетів. Обговорення ходу змагань проводили на засіданнях Ректорату, парткому й профкому. Підведення результатів і затвердження списку переможців, які мали отримати премії, грамоти, подяки та інші відзнаки й нагороди, бувало тривалим і емоційним. Нерідко залишалися невдоволені необ’єктивністю. Вихід із складної ситуації віднайшов Г. Ткаченко, який на той час очолював виробничу комісію профкому. Григорій Григорович запропонував науковий підхід, розробив систему абсолютних і відносних показників оцінки результатів по різних напрямах діяльності факультетів: навчальної, наукової, культурно-масової, спортивної. Наступним кроком розробили алгоритм і написали програму проведення обчислень на ЕОМ, а також затвердили порядок і форми подачі вихідних даних від факультетів і підрозділів.  Відтоді підведення результатів інститутських змагань проходило організовано й спокійно.
Становлення Незалежної України співпало з глибокою соціально-економічною кризою, обвальною інфляцією, заборгованостями по зарплаті. В умовах спорожнілих полок магазинів побутова комісія профкому організовувала для працівників доставку продуктових наборів, завезення з підшефних сільгоспів картоплі та інших овочів для заготовок на зиму. Профспілки міста вживали всіх заходів для покращення ситуації. У разі необхідності, навіть вдавалися до участі у акціях протесту й пікетувань владних установ.
Змінюються часи, зміщуються акценти в діяльності профспілки. Сьогодення тепер регулярно висвітлює сторінка профкому на університетському сайті, а от 95 річна історія діяльності, цікава й насичена конкретними справами та іменами активістів,  ще потребує свого дослідника. Адже цікаво, коли і як змінювалась назва керівного органу, і коли профспілка студентів стала окремою первинкою. Скільки необхідного й корисного зроблено в цілому для організації та для окремих її членів, скільки співробітників вдячних профспілці за підтримку й допомогу при вирішенні складних життєвих ситуацій. Думаю, варто створити, хоч би на сайті КНЕУ, галерею портретів профспілкових лідерів, які (донедавна на безоплатній основі) паралельно з основною роботою викладача  брали на себе тягар хоч і почесної, але такої відповідальної й нелегкої  посади. Тільки з 70-х років цю посаду обіймали: М.В. Бочарова, О.В. Антонець, О.П. Крикун, В.В. Сопко, Ю.Г. Кривоносов, М.С. Руденко. У 2015 р. профспілковим лідером обраний Б.С. Стеценко. А взагалі в історію профспілки вписано чимало імен яскравих та авторитетних особистостей. 
Як керівник клубу «Дорогами до прекрасного», хочу висловити щиру вдячність від імені клубу за прекрасні враження від поїздок, які вдалося здійснити за фінансового сприяння профспілки. А поїздили ми за майже 50 років існування клубу не тільки по містах і містечках України, найцікавіших місцях республік колишнього Союзу, а здійснювали навіть закордонні подорожі. А ще хочу побажати теперішньому активу свідомої єдності та успіхів у вирішенні завдань, які ставить перед собою профспілка.
Людмила Рінгіс, голова правління клубу «Дорогами до прекрасного»,
член Національної спілки журналістів України