“НАМ ТРЕБА ГОЛОСУ ТАРАСА”
Павло Тичина

     У березневі дні  повагу і вшанування улюбленого народного Поета може виявити кожен свідомий громадянин демократичної України.  Народ по праву пишається тим, що дав світові такого титана, і водночас звітує про культурні здобутки численними концертами, виходом у світ творів невмирущого Шевченкового слова, і друкуванням наукових досліджень життя й творчості геніального художника і поета.
     Вдячні українці приходять до пам’ятних місць, пов’язаних із його життям, вчитуються у Тарасове Слово, знаходять співзвучне своїм сподівання і надихаються, щоб писати картини й музичні твори. Саме Шевченко –  прекрасний взірець, як маєш жити в цьому світі в якнайвищому вимірі: „ Бути розповсюджувачем прекрасного у суспільстві, нести світло Істини, бути корисним людям”.
     Дивне явище – любов всенародна! Вона обіймає собою таких, хто щиро може сказати, що любить, бо знає кілька пісень на слова Шевченка, які йому дуже подобаються, і тих, хто, прочитавши якийсь твір (або навіть уривок!), відчувають усім своїм серцем подив і хвилювання, ніби поет писав саме для нього і наче про нього особисто... А дехто впевнений, що саме любов до Шевченка надихнула його творити, магічними асоціаціями збудила його фантазію і спрямувала пориви душі. Тільки любов’ю можна пояснити коли по краплині відшукуються нові й нові шкітци до образу, який стає зрозумілішим, ближчим. А таким, хто неодноразово вичитав сотні рукописних і друкованих сторінок та листів Шевченка і по праву вважає, що у повноті відчувають його „ бездоганну Християнську душу”, саме любов болить від того, як бездушно зроблено шкільну та й вузівську програму. Саме формалізованим підходом пояснюється те, що Шевченко залишається непрочитаним. Бо значно легше запам’ятати кілька штампів на зразок: геніальний, талановитий, революційний, народний і таке інше, ніж вчитуватись та усвідомлювати, у чому саме полягає геніальність художника чи механізм володіння емоційними регістрами людського сприймання Слова.
     Так, у кожного своя любов до Шевченка і своя міра заглиблення у його творчу спадщину як Поета і Художника. Але незаперечно одне: що як його сучасники, так і ми, кого час обдарував можливістю жити в інші роки та в інакших умовах, пов’язуємо  з дорогим ім’ям найсвітліші сподівання. Навіть не замислюючись, у чому сила і краса його творів і як вимірюється  рівень їхнього поетичного узагальнення, що зачаровує у всі часи.
     А ще саме любов до Шевченка у дивний спосіб об’єднує людей і пов’язує так, що поряд з тим, у кого пишеться, з’являється той, хто може ілюструвати, або видати друком. Поруч із тим, хто написав слова, є той, хто пише музику до пісні і виконавець, який донесе її до людських сердець. Вдячна долі за те, що обдарувала знайомством і дружбою з людьми, які саме з дієвою любов’ю ставляться до Т.Г. Шевченка. Їх чимало: літературознавці, історики, мистецтвознавці, журналісти, і наші клубівці,  і київська вчителька української літератури, яка у позакласний час відвідує з учнями художні виставки, і організовує поїздки по музеях пам’ятних місць України. Це і сільська вчителька історії, яка з 82 –х прожитих понад 60 років присвятила справі „вічності скарб берегти для людей”, була однією з засновників і першим директором Березоворудського народного краєзнавчого музею.
     За сорок два роки існування університетського культурологічного клубу «Дорогами до прекрасного» пощастило бачити чимало великих музеїв у різних містах колишнього Союзу і крихітних сільських музейчиків. А скільки екскур¬соводів таких, кого слухали, не помічаючи, як спливає час... Як майстерно вміють обирати найцікавіше і вкладати слухачам до пам’яті на довгі роки... А от таких, що вводили у дивний стан, коли від повноти сприймання було аж серцю щемно — може не так і багато, але відчуваєш їх одразу. Щирість власного захоплення, поєднана з глибинністю знань, дивно виблискує багатьма гранями, підключає при потребі і ораторські, і акторські задатки так природно і так хвилююче...
     Саме таку, натхненну й емоційну, розповідь про улюбленого поета і про те, як свято вшановують пам’ять про нього вже кілька поколінь березоворудчан, зберігаючи і речові, і усні свідчення, перекази старожилів про всі Шевченкові приїзди, почули від Надії Василівни Стеценко. Відвідання цього музею так і залишилося для мене незабутнім, але це окрема розповідь.
     Шевченкіана давно вже стала однією з найулюбленіших тем нашого клубу. Крім доповідей та обговорень поїздок по шевченківських місцях, неодноразово, залучаючи творчу молодь, організовували святкові посиденьки з декламуванням віршів, співами, вікторинами й виставками. Запрошували всіх бажаючих викладачів і студентів. І кожний раз готувалися, знов і знов переглядаючи знахідки численних дослідників життя та творчості Т.Шевченка.  Якось само собою виокремлювали із широкого загалу “своїх”, “кінгівців”, тобто причетних до історії нашого університету, який за понад століття свого існування змінив кілька назв: Київські вищі комерційні курси, що були реорганізовані у комерційний інститут, а згодом у Київський інститут народного господарства, потім Київський фінансово-економічний інститут, далі знов КІНГ, вже за часів незалежної України – Державний економічний університет, а тепер має назву – Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана. Адже цікаво знати і про улюблені хобі, а не тільки професійні досягнення, про особисті захоплення і спогади про них, бо це теж невід’ємна частина життя твого народу, твоєї країни, її історії та культури.
     Про такі знахідки  дієвих проявів любові йтиметься (дуже скорочено!) у поданому матеріалі.

Тривала бесіда з самим собою 

Писати вірші і малювати – ці два захоплення опанували Шевченком майже в один час,  коли він, козачком пана Енгельгарда, прибув до Петербурга. Його обдарованість у обох цих напрямках була одразу помітною. І, якщо Іван Сошенко, побачивши Тарасові замальовки у Літньому саду, відчув у ньому  талант художника, то Євген Гребінка у особі молодого кріпака відкрив поета. Став першим його вчителем, керуючи піднесенням рівня самоосвіти, надавши свою багату (особливо на книжки історичної тематики) бібліотеку. Молодий поет став постійним слухачем літературних вечорів, які відбувалися на квартирі тоді вже відомого байкаря.  А скільком творчим особистостям маємо бути вдячними і ми, сьогоднішні  шанувальники генія, за те, що вони допомогли Шевченку стати на ноги. Усім тим, хто зробили все можливе, аби звільнити його з принизливого кріпацтва, що не дозволяло вчитися у Академії мистецтв і розкривати щедре обдарування у всій  повноті.
     А як сам Шевченко ставився до своїх захоплень? Про це можна дізнатися з листів різних років, із його щоденника та творів, що значною мірою є автобіографічними. Наведу лише кілька з таких спогадів-міркувань: „Чим я займався в цьому святилищі – складанням малоросійських віршів... Я знав, що живопис – моя майбутня професія, але пісні – моє покликання. За вірші мені ніхто і копієчки не платив, вони позбавили мене свободи. І, не дивлячись на всемогутню заборону, я все-таки крадькома подряпую...”
     А ось рядки автобіографії з листа до редактора журналу „Народне чтения”: „О первых литературных моих опытах скажу только, что они начались в том же Лежнем саду в светлые безлунные ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась мого вкуса, извращённого жизнью в школе, в помещичьей передней, на постоялых дворах и в городских квартирах; но, когда дыхание свободы возвратило моим чувствам чистоту первых лет детства, проведенных под стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне”.
     А от сповідь про те, що вдосконаленню душі своєї Шевченко по суті підкорив усе своє життя: „Теперь только молюся я и благодарю Его за бесконечную Любовь ко мне, за ниспосланное испытание. Оно очистило, исцелило моё бедное больное серце. Оно отвело призму от глаз моих, сквозь которую я смотрел на людей и на самого себя. Оно научило меня, как любить врагов и ненавидящих нас. А этому не научит никакая школа, кроме тяжкой школы испытания и продолжительной беседы с самим собою.” (З листа до А. Толстої від 9 січня 1857 р.)
     „Из всех изящных искусств мне теперь более всего нравится гравюра. И не без основания. Быть хорошим гравёром – значит быть распространителем прекрасного и поучительного в обществе. Значит быть распространителем света истины. Значит быть полезным людям...” (Щоденник запис від 26 червня 1857 р.)
     170 років, понад півтора століття, до імені геніального поета і художника прикута увага  багатьох поколінь дослідників – літераторів і мистецтвознавців – і з роками цей інтерес тільки зростає. Про це свідчать нові книжкові видання і змістовні виставки, де можна побачити матеріали з фондів музеїв і почути розповідь енциклопедично обізнаних шевченкознавців. Наведу слова мистецтвознавця і поетеси Тетяни Чуйко: „... Шевченко – в усьому і завжди – світлоносний. Дар відчувати світло (і в мистецькому сенсі!), дар прагнути світла, будучи Поетом, дар втілювати світло: делікатно-геніально надавати світлові тіло, аби й інші змогли його побачити, як зміг художник,  - цей Шевченків дар ще до кінця не розкритий наступними поколіннями. А може, це і є таємниця Особистості, її харизма і її Хрест...”

Слово пензлем

      Шевченко-художник створив цілу галерею цікавих портретів: це і історичні особистості такі як О.Суворов, М. Кутузов, і змальовані з натури портрети друзів і знайомих. Всі ці твори відзначаються винятковою простотою і разом з тим надзвичайною виразністю, теплотою. У цьому неважко пересвідчитись, побачивши чималу колекцію оригіналів картин у Державному музеї Т.Г. Шевченка  (ДМТШ) у залах основної експозиції, а також на виставках, які готуються по матеріалах запасників фонду музею.
      А ще Шевченкові належить численна кількість автопортретів. Питала багатьох екскурсоводів у різних музеях, і отримувала у відповідь різні цифри. Звернувшись до друкованих видань, вдалося віднайти понад два десятки репродукцій.
     Автопортрети Шевченко писав протягом усього життя й у  різних техніках: малюнок олівцем, олією, є сепії (вони подібні акварелям, тільки фарба, що розмивається водою, має коричневий відтінок, а видобувають її з морських каракатиць). Чимало малюнків згодом відтворені у техніці гравюри. 
     Можливо художник і отаким чином шліфував свою майстерність?
Вимогливий творець досяг рівня, що вражає й дотепер професійних мистецтвознавців. Шевченко-художник, що починав як рисувальник, став одним із кращих (якщо не найкращим із них!), геніальний аквареліст і блискучий гравер (йому було присуджено звання академіка гравюри) – за визнанням спеціалістів, він не тільки випередив свій час, а й зазирнув у майбутнє образотворчого мистецтва.
  А до того ж, думаю, що автопортрети – це також результати тої тривалої бесіди з самим собою, потреба усвідомлення свого особистого призначення у цьому світі.
Одним із останніх був намальований у 1860 році автопортрет олією, який ще називають „Автопортрет із сльозою”. Він зберігається у фонді ДМТШ, експонується рідко, бо зроблений такою фарбою, що потребує спеціальних умов зберігання. На цьому все світло ніби притягує до сумних очей, погляд яких спрямований у вічність...

Вшановуючи пам’ять 

Цікаво, а скільки по всьому світі встановлено скульптурних пам’ятників Великому Кобзареві? Чула – майже 500! Авторських творів монументального мистецтва, а ще незліченна кількість типово копійованих погрудь, що стоять у скверах і на площах міст,  у селах перед клубом, або на подвір’ї школи. І не тільки по всій Україні, а й далеко за її межами у такий спосіб вшановується пам’ять її геніального сина. Є пам’ятники  Тарасу Шевченку у Вашингтоні, у Вінніпегу, у Римі, у Буенос-Айресі, у Арров-парку поблизу Нью-Йорка і у місті Шаллет-сюр-Люен (Франція), у Палермо поблизу Торонто (Канада), у Тирасполі й Ашхабаді, в Орську й у місті Форт Шевченка, і ще, і ще...
     А скільки пам’ятників бачила на власні очі? Не так багато, але незабутні: у Києві, у Харкові, у Каневі, у Корсунь-Шевченковому, у Москві...
Ім’я Шевченка завжди було дорогим народу, а от царський уряд робив усе, аби воно забулося якнайшвидше. Будь-які спроби увічнити образ поета були приречені. Цар особисто заборонив це скульптору Мікешину у 1862 -му, а у 1891 році було зірвано проголошену всеросійську підписку на спорудження пам’ятника народному поетові.
     У 1899 році в Харкові нелегально було встановлено погруддя в саду біля особняка прогресивної діячки Христини Алчевської, засновниці жіночої недільної школи. І на цьому місці почала збиратися студентська молодь, слухачі школи. Читали вірші, обговорювали... Вже у 1901 р. „за височайшим наказом” пам’ятник було знято.
     До сторіччя від дня народження були спроби організувати зібрання коштів на спорудження пам’ятника Кобзареві в Києві. Але так само було накладено сувору заборону. Прокотилася ціла хвиля народних протестів. Невідомі майстри-скульптори і майстрині-вишивальниці потай вкладали дорогий образ поета в свої творіння...
     Тільки у 1918 році за декретом, згідно якого передбачалося спорудити пам’ятники відомим революціонерам та діячам науки і культури, в тому числі – українському поету Т.Г. Шевченку – і було встановлено у Петрограді перший пам’ятник роботи скульптора Яніса Тілберга. Щоправда, простояла ця гіпсова скульптура тільки до 1926 року.
За перші два десятиліття радянської влади у багатьох містах і селах було споруджено пам’ятники роботи скульпторів: Ф Балавенського, І. Кавалерідзе, Б. Братко та ін.
У 1929 р. було урочисто відкрито пам’ятник у Києві, улюблене місце прогресивної молоді, і у Каневі на Тарасовій горі, що стала місцем прощі для мільйонів шанувальників геніального поета і художника. У 1933 р. встановлено монумент у Харкові, який увічнив і Великого Кобзаря, і його літературних героїв.
     Випускнику березоворудської середньої школи М.А. Калініченку було довірено особливу місію: пам’ятник Шевченку (роботи скульптора Іващенка, виготовлений у Коростишеві і дооформлений у Києві)  доправити для встановлення в самому центрі Парижу на бульварі Сен-Жермен. „Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 24 травня 1974 року в присутності радянського посла, великої кількості делегацій із різних країн. Були працівники дипломатичних представництв та різних установ, письменники і трудящі Франції, і багато дітей. Почуття гордості просто переповнювало...” – так згадував   Михайло Артемович про цю подію на зустрічі з учнями рідної школи.
     І от не так давно, у 2000 р. у рамках програми зустрічей лідерів Росії та України, знов відбулося урочисте відкриття пам’ятника у Санкт Петербурзі біля станції метро „Петроградська”. Триметровий бронзовий монумент Тараса Шевченка місту, де він вчився, жив і помер, подарував відомий канадський скульптор українського походження Лео Мол (Леонід Моложанін). Дарунок було зроблено ним ще у 1993 році, та треба було міській владі і місце встановлення відшукати, і кошти на постамент віднайти...
     Всі, кому ця тема цікава, зможуть знайти у Інтернеті чимало інформації і про підготовку до відкриття пам’ятника у Воронежі, і про наміри спорудити монумент видатному поету у Севастополі та різні більш детальні відомості щодо пам’ятників, про які вже згадувалось.  

Шевченко й …” кінгівці”

Вважається, “Кобзар” – це книга, що затвердила факт існування української поезії як такої. Саме з неї почалося сприйняття світом української літератури. І першим із визнаних авторів став Тарас Шевченко, світоч української духовності, пророк національного відродження, геніальний поет і художник. Стільки написаного у різні роки про це –  і не злічити, але можна додате щось конкретне, якщо звузити своє дослідження до інформації певного періоду або до такої, що пов’язана з кимсь (або чимсь) вже відомим тобі. Отак і виникла тема “Шевченко і кінгівці”. І ця тема може бути досить обширною. Але, якщо обмежитися тільки інформацією про книговидання і вдатися до стилю “А чи знаєте, Ви, що...”, то деякі яскравини можна подати коротко.
     Виходу у світ першого “Кобзаря” на початку травня 1840 р. у Санкт-Петербурзі сприяв вже відомий на той час український та російський письменник і громадський діяч Євген Гребінка. Саме він розкрив у молодому Тарасі поетичне обдарування і став його першим літературним вчителем, запрошував на вечори, що відбувалися у нього вдома, наставляв порадами і надав для читання свою багатющу власну бібліотеку. Є. Гребінка допоміг скомпонувати цю невеличку за форматом і об’ємом книжечку всього з восьми поезій. Сам добився дозволу цензури, і коштом друга,   С. полтавського поміщика І.Мартоса, книгу було випущено у друкарні Є.Фішера тиражем 1000 примірників. І хоч коштувала вона недешево – 1 карбованець сріблом, та розійшлася блискавично, а автор став одразу відомим поміж людьми різних верств і прошарків. Кому не діставалася книга, списували її для себе у альбомчики і тоненькі зшитки. Це був великий успіх. На підйомі творчого натхнення багато пише Шевченко в ці роки аж до 1847 р., коли був заарештований за причетність до Кирило-Мефодіївського товариства. І розпочалися відтоді гоніння на твори опального поета у відповідності “із височайшим повелінням”. Заборонялося не тільки видавати, продавати і поширювати раніше видане, а й зберігати у публічних і власних бібліотеках, і навіть у вигляді списків. За таємними розпорядженнями охранки здійснювався розшук, вилучення і знищення. Отаких утисків зазнали і вже видані “Чигиринський Кобзар і Гайдамаки” і поеми “Гамалія”, “Тризна” і навіть альбом “Живописная Украина”. Та, попри всі старання ісправників і городничих, під загрозою арешту, рукописне і надруковане Шевченкове слово і малюнки приховували друзі. Саме з їхньою допомогою, повернувшись після десятирічного заслання, Тарас Григорович готує  до друку книгу, доповнивши збережене ще й віршами “захалявних книжечок” періоду неволі. У 1860 р., за рік до смерті поета, коштом мецената Павла Симиренка було знов видано “Кобзар”, щоправда, прискіпливо й безжально цензурований.
     Здійснити повне видання – таку задумку плекали члени київської Старої Громади, просвітницької спільноти, що вважала знання єдиним джерелом майбутнього щастя людей. Весь інтелектуальний цвіт українства: М.Лисенко, М.Драгоманов, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, М.Чубинський, Ф.Вовк, П.Житецький та ще чимало світочів науки, письменства, театру, музики пов’язані з цією організацією. Тут познайомилися, а згодом і побралися ті, що згодом стали викладачами Комерційного інституту, Софія Ліндфорс і Олександр Русов.
     Дуже відповідальне і небезпечне завдання від Старої Громади було доручено Русовим і Федору Вовку – підготувати і видати двотомний “Кобзар”. Оскільки після сумнозвісного Валуєвського таємного циркуляра 1863 р., підсиленого імператорським Емським указом 1876 р., друкування наукових та літературних праць українською мовою було заборонено, то видання вони здійснили у Празі й через кордони переправляли в Україну для нелегального поширення. Впродовж усього життя Софія Русова і як педагог, і як письменниця й громадська діячка неодноразово зверталася до творчості видатного Кобзаря, а однією з перших її праць про Тараса Шевченка була стаття французькою мовою, яку, перебуваючи у Чехії, О.Русов передав І.Тургенєву для опублікування у Парижі. А ще вже у 1913 р. (в цей час Олександр Олександрович викладав статистику у Київському комерційному інституті, а Софія Федорівна французьку) Русови, як визнані шевченкознавці, були включені до київського “Списку дійсних членів об’єднаного комітету по спорудженню пам’ятника Т.Г.Шевченку”. Це громадське завдання теж було і значним, і відповідальним. Щоправда, попри всі проведені роботи, і всенародно зібрані кошти, царський уряд таки категорично заборонив встановлення в Києві пам’ятника.
     Ще хочеться додати, що поховали професора О. Русова на Байковому кладовищі. На великому гранітному пам’ятнику –  погруддя вченого, етнографа, фольклориста й суспільного діяча і напис на постаменті словами Великого Кобзаря: „Раз добром зігріте серце вік не прохолоне”. Але, на жаль, нині побачити того пам’ятника не зможемо, бо у 1977р. на місці могили О. Русова зроблено нове захоронення... 
     Причетними до видання Кобзаревих творів можна по праву назвати ще кілька з тих, кого називаємо кінгівцями. Олександр Неприцький-Грановський  ще в роки навчання в Білокриницькій сільськогосподарській школі разом з друзями старшокурсниками зорганізував підпільний гурток для поширення заборонених українських книг – насамперед творів Шевченка. А коли приїхав у Київ за вищою освітою і став слухачем Комерційного інституту, шукав заробітку. Гроші йому були потрібні для сплати за навчання і не тільки. Його поетичний талант оцінила Леся Українка, яка, приїхавши в гості в Бережці до своєї подруги, сільської вчительки, почитала вірші її учня Олександра. А мати Лесі – Олена Пчілка, ознайомившись з роботами юного поета, радила неодмінно підготувати й видати авторську збірку. От і влаштувався працювати у видавництві Йогансона експедитором, потім бухгалтером і нарешті – коректором. Вже у 1910 р. вийшла друком його перша збірка. А як же він мріяв видати Шевченків “Кобзар” нецензурованим! І коли власник видавництва погодився, активно включився в цю роботу. Встигли підготувати майже половину, коли задумку розкрили і почалися утиски. Уникаючи переслідувань і арешту, мав покинути навчання і у 1913 р. виїхав аж до Америки. Сподівався ненадовго, але так вийшло, що назавжди. Цікаве, насичене гідними здобутками життя, присвячене відданості країні, що надала притулок і водночас служінню Україні, вірним сином якої свідомо залишався до останніх днів, варті стати темою окремої статті. А в рамках цієї лише хочеться додати, що з Шевченком не розлучався впродовж всього життя. І дітям і дружині-американці прищепив любов до шевченкового слова.
Визнаний учений із ентомології та економічної зоології, професор університетів у Міннеаполісі, Сент Полі, Міннесоті, організатор великого українського відділу при університетській бібліотеці, суспільно-громадський діяч зі стажем у десятки років, автор багатьох науково-дослідницьких і публіцистично-політичних праць, О.Грановський – людина великої особистої відповідальності і суспільної свідомості. Він працював у численних американських організаціях і товариствах, у яких обирався на керівні посади, а також в українських установах, таких, як Українська Вільна Академія Наук, Національне Товариство Шевченка. На відкритті пам’ятника Т.Шевченку у Вашінгтоні 1964 р. професор Грановський очолював делегацію від штату Міннесота, до речі, саме Олександр Анастасійович чимало зробив для успішного збирання коштів на пам’ятник і організації ювілейних урочистостей. А портрет улюбленого поета, намальований ще в 1912 році, нині зберігається в літературно-меморіальному музеї О.Неприцького-Грановського в його рідному селі Великі Бережці, Кременецького району, Тернопільської області.
     А скільки разів впродовж свого життя звертався до творчості Шевченка інший слухач  колишнього Комерційного інституту – Павло Тичина?! Тільки за 1939 р., до 125-річчя від дня народження Шевченка, П.Тичина, (що на той час працював директором Інституту української літератури імені Т.Г.Шевченка) як редактор і упорядник був причетний до випуску окремих видань: “Гайдамаки”, “Єретик”, “Катерина”, “Наймичка”, “Сон. Кавказ”, а також двох ювілейних видань повних збірок поезій “Кобзар” об’ємом 750 стор. –  тиражем 20 тисяч і об’ємом 395 стор. – тиражем 125 тисяч. До того було випущено повну збірку творів Шевченка у п’яти томах і повну збірку творів у 10 томах. Це були передвоєнні роки. До речі, можна додати, що фашисти так само завдавали утисків тим, хто мав у хаті портрет Тараса Шевченка, або його твори. Як і за часів царату, як і в ті роки, коли боролися з “українським буржуазним націоналізмом”... Отаке могутнє Шевченкове слово, що зовсім різні влади, а бояться його дивної сили однаково. Народ же – як сучасники поета, так і сьогоднішні шанувальники, навпаки – їм захоплюються, вивчають, співають і оспівують.
      Павло Григорович Тичина, який знав і любив поезії Великого Кобзаря напевне ще змалку, чимало писав про Шевченка, в тому числі і вступні статті до випусків  “Кобзаря”, що відбулися у грізному 1942 році і в 1943 й 1944 роках. А у повоєнні знов редагував і упорядковував  повні видання у 3-х томах, у 10-ти томах у 1957 р., і у 1961 р., і багато ілюстроване ювілейне до 150-річчя українського народного поета.
       І ще один з “кінгівців”, теж видатний літератор,  і так само, як і П.Тичина, за свої поетичні збірки удостоєний звання лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка – це Микола Миколайович Ушаков. Випускник юридичного факультету 1925 року (на той час вже інституту народного господарства), який “не став ні юристом ні господарником, бо покликала поезія життя”. Микола Ушаков плідний перекладач творів українських класиків на російську мову. Чимало прекрасних його перекладів на поезії Шевченка. А ще разом з Максимом Рильським вони редагували видання Шевченкових творів російською: “Избранная лирика”, “Поэмы”  у 1939 р., “Кобзарь” у 1939 р., 1954 р., зібрання творів і перекладів у 5-ти томах у 1948 р., 1956 р., які повторювались перевиданнями й у пізніші роки. Випускалися багатотисячні тиражі й розповсюджувались по всіх республіках Радянського Союзу. Адже твори Шевченка читали, знали і любили не тільки в Україні.
     Тарас Шевченко – не термінове явище, особистість планетарного масштабу, то ж дивуватись і усвідомлювати це будуть певне ще й далекі-далекі наші нащадки.

ОБЕРЕЖНО: ІНТЕРНЕТ!!!

     Немає жодної медалі, яка була б із одним боком!

Пречудово, що можна швидко знайти щось із теми, яка цікавить. Але от саме до змісту оцього „щось” треба ставитись дуже виважено.

Посудіть самі. Шукаю інформацію про оточення Шевченка, насамперед таких, кому присвячував свої поезії. „Щирому другу моєму Якову де Бальмену” – саме отакими словами починається поема „Кавказ”. Сподіваючись знайти трохи більше  про друга-художника, що загинув під час царського походу на Кавказі, читаю на одному з сайтів – „...Яков де Бальмен – товарищ Т.Г.Шевченко, котрому он посвятил поэму „Сон”... Чи вірити у таких випадках очам своїм, чи перевіряти по більш серйозних джерелах?!

     Може, дійсно влучно і справедливо охарактеризував глобальне павутиння відомий американський фантаст Рей Бредбері – як „всесвітній смітник інформації”?

     То ж, рийтеся, але обачливо й без фанатизму!

Людмила Рінгіс

Вислови Шевченка, що увійшли до світової  скарбниці афоризму:

„У всякого своя доля                                                             „Раз добром нагріте серце
 свій шлях широкий...”                                                            вік не прохолоне!”

„Найбільш гірка отрута нашого                                         „Дружба без достатніх доказів –
морального буття – безнадійність...”                                порожнє, лукаве слово.”

І чужому научайтесь,                                                           „Огонь запеклих не пече.”
Й свого не цурайтесь.”

„Без правди горе!”                                                                 „Серце не дитина, його
                                                                                                  галушкою не нагодуєш.”

„Не вмирає душа наша,
 не вмирає воля...”

ОСТАННІЙ ШЛЯХ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА В УКРАЇНУ

Останній автопортрет Т.Шевченка

Страдницьке життя великого і геніального сина України Тараса Григоровича Шевченка завершилося  в перший день, щойно розпочався його сорок восьмий відрізок.

То було десяте березня 1861 року. До речі, за православним календарем в цей день вшановується пам’ять святителя Тарасія, Патріарха Константинопольського, на честь якого і був названий при народженні Шевченко.

Розповідь про останній шлях Тараса Шевченка в рідний край розпочнемо ще з грудня 1845 року, коли був написаний знаменитий “Заповіт”. Багато хто із дослідників Тарасового життя не міг собі уявити, що в словах “як умру, то поховайте” мова йде про нього самого, про його власний заповіт. Адже Тарасові йшов лише тридцять другий рік, і його душа була переповнена творчими планами і художника, і поета, і прозаїка. Першочергово у його задумах було створення великої серії живописних творів і офортів про чудову українську природу і багату на героїчні події історію під загальною назвою “Мальовнича Україна”.

Саме з цією метою в кінці 1845 року він відправився на благословенну Полтавщину, де мав багато добрих знайомих і друзів. Зима тоді видалася холодною. Полтава була занесена снігом і зустріла Шевченка добрячим морозом. Та, незважаючи на це, він одразу вирушив на поле Полтавської битви, бо квапився замалювати Шведську могилу, по-своєму розуміючи значимість такого історичного пейзажу. Там було масове захоронення шведських вояків після Полтавської битви 1709 року. Тарас бачив цю місцевість і раніше. Тут за малюванням його знайшов давній приятель, ліберально настроєний поміщик Степан Никифорович Самойлов, який знав про приїзд Тараса. Самойлов  був   власником села В’юнище, що знаходилося в Переяславському повіті. Тепер, завдяки новітнім перетворювачам природи, село покоїться на дні Канівського водосховища.

Щасливі приятелі швидко добралися з Полтави до В’юнищ, адже додому і коні бігли хутчіше. Тим більше, що там вже чекала вся гостинна родина Самойлових, і по-нашому, по-українському накритий стіл. А ще треба врахувати, що приятелі не бачились майже чотири місяці. Біля пів-місяця  прожив Шевченко в хлібосольних господарів у В’юнищах.

Наскільки для нього як поета був продуктивний цей час можемо судити по датах написання ним своїх творів у селі В’юнищах: “І мертвим, і живим” –  14 грудня,   “Холодний яр” – 17 грудня, “Давидові псалми” – 19 грудня, “Маленькій Мар’яні” – 20 грудня, “Минають дні, минають ночі” – 21 грудня, “Три літа” – 22 грудня. А твори ж які!

Ранком 24-го грудня Тарас Григорович відчув себе зле, застудився. В’юнищівський фельдшер установив невтішний діагноз – запалення легенів. Прийняли рішення негайно везти Тараса до Переяслава, де жив добре знайомий і Самойлову, і Шевченку повітовий лікар – Андрій Осипович Козачківський. Тарас Григорович познайомився з ним, в Петербурзі: Андрій – щойно закінчив медико-хірургічну академію, а Тарас вчився у Академії мистецтв. Козачківський до того вже закінчив Переяславську Духовну семінарію, а Шевченко вже був автором виданого “Кобзаря”, що мав великий успіх у молоді. По прибутті до Переяслава стан Тараса Григоровича був важкий, часом на грані втрати свідомості. Важка хвороба виявилась не тривалою, бо пацієнт ретельно виконував всі приписи лікаря. Родина Козачківського також оточила поета великою турботою, для нього була відведена окрема світла і затишна кімната. Господар і гість поринули в спогади про їхнє знайомство у місті на Неві, про пережиті роки та плани на майбутнє. А залишившись на самоті Тарас зажурився ще більше, як мало він встиг зробити для свого народу, що ж він йому скаже, коли може прийти та злополучна смерть, адже й зараз вона була майже поряд.  За вікном грає справжня віхола, а рука потягнулася за олівцем, і на папір лягли перші рядки: “Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій...”

Настав ранок 25-го грудня й Тарасові Григоровичу стало значно легше, та й як могло бути інакше православному чоловікові? Адже прийшло одне з головних християнських свят – свято Різдва Христового, коли весь хрещений люд вітається радісним словом : “Христос рождається, славімо його!”

А ввечері того святкового дня Шевченко покликав господаря і сказав: “Наберися, друже, терпіння і послухай, що я написав”, та й прочитав весь вірш, який пізніше був названий “Заповіт”.

Подальша розповідь тепер лише про останній шлях домовини з останками Великого Українця до місця перепоховання. Вже з самого ранку 10 березня (26 лютого за старим стилем) найсумніша для українського народу вістка почала розповсюджуватись із холодного Петербурга. Найкращі поетові друзі й приятелі, що були на той час в місті, того ж дня зібралися разом у Михайла Матвійовича Лазаревського та прийняли першочергову ухвалу – згідно заповіту треба ховати Шевченка в Україні, а ще необхідно: встановити пам’ятник на його могилі, заснувати народну школу імені Шевченка, утримувати одного чи декількох стипендіатів у Київському та Харківському університетах, Одеському ліцеї та в Академії мистецтв у Петербурзі, якнайкраще видати його твори, призначити премію за найкращий його життєпис українською мовою та найкращий критичний огляд його творів, допомагати його рідним, щороку комусь із приятелів відвідувати його могилу.

Похорон відбувся 28-го лютого на Смоленському цвинтарі Петербурга. Цінний спогад про нього залишив російський письменник Микола Семенович Лєсков, який вісім років прожив у Києві. Жалобні слова прощання з народним поетом  звучали українською, російською та польською мовами.  Вражають слова редактора журналу “Основа” В.Білозерського, сказані нашою рідною материнською мовою: “А поки що оддихай, батьку, по твоїм життю тяжкім, а нас, молодих, благослови на неустанну роботу для добра України та всього Світу!” Як згадував Микола Костомаров: “Смертний одр покійного поета не оточували ні рідні, ні дружина, ні діти. Одинокою була його смерть...”  Дубова труна з тілом була покладена в свинцеву, адже було відомо, що навесні вона відправиться в Україну, а тимчасову могилу вирили за дзвіницею церкви Ікони Смоленської Божої Матері, на тому місці, де Тарас любив робити свої замальовки.

Не спокійним був початок 1861 року. Всі чекали царського Маніфесту про земельну реформу, а його все не було. Навіть, дозволу на перевезення домовини в Україну довелося чекати майже два місяці. Українська громада Петербурга, отримавши дозвіл, доручила супроводжувати нову жалобну процесію вірним Тарасовим друзям: відомому українському історику Лазаревському Олександру Матвійовичу та українському художнику Честахівському Григорію Миколайовичу.

26 квітня Шевченкові друзі знову зібрались на Смоленському цвинтарі. По завершенні панахиди домовину викопали й поставили на ресорні дроги. Для прощання з поетом відкрили віко домовини, присутні побачили, що тіло небіжчика повністю збереглося. Тяжку скорботну тишу порушив голос Пантелеймона Куліша: “Що ж це ти, батьку Тарасе, одїжджаєш на Вкраїну без червоної китайки, заслуги козацької? Чим же нижчий ти од козацьких лицарів? Ні один вільний козак не сходив з сего світу без сеї останньої честі”, і тут же він покрив труну китайкою, що перебувала на ній аж до  останнього місця спочинку Тараса. Так ховали на Україні нежонатих козаків.

Північна природа заплакала за любим усіма Кобзарем, у кінці квітня пішов мокрий сніг. Над розкритою могилою залишився дерев’яний хрест, який так простояв до 1991 року, бо за православним звичаєм двічі в одну могилу не ховають. Лише золотим рукам та старанню щирих українців – жителів Петербурга: уродженця Житомирщини Леоніда Колибаби та Бориса Бойченка родом із Миколаєва на місці першозахоронення була покладена гранітна брила, схожа на сльозу або серце з вибитим хрестом і написом:

Перша могила

“Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...”
“Здесь 12 марта 1861 г. было первое захоронение
ВЕЛИКОГО ПОЭТА УКРАИНЫ
ТАРАСА ШЕВЧЕНКО”

Траурна процесія рушила через Васильєвський острів, Адміралтейську площу та Невський проспект аж до Миколаївського вокзалу. Тим часом ще 22-го квітня газета “Московские ведомости” інформувала москвичів, що процесія буде їхати через Москву і про це буде повідомлено додатково. Та ніякого повідомлення так і не було. Домовина з прахом Шевченка прибула до Москви залізницею 27-го квітня. Г.Честахівський так згадував про цей приїзд: “Учора увечері в шість часів підняли ми з станції нашого дужого батька Тараса і повезли по Цвітному, Страсному, Нікітському і Тверському бульварах і поставили його в маленькій церковці Св.Тихона на Арбатськой площаді. Люди, які йшли, мандрували за Кобзарем, більш усього було студентів, небагатсько охвицерів і чотири завзятих панночки...”, нині цієї церкви, де домовину залишали на всю ніч вже немає, замість неї з 1933 року є станція метро “Арбатська”.

Далі шлях домовини пролягав поштовим трактом, везли її кіньми через Серпухов, Тулу, Орел, Кроми, Дмитровськ, Сєвськ, Есмань, Глухів, Кролевець, Батурин, Борзну, Ніжин, Носівку, Козелець, Бровари і Київ. По всьому маршруту сумної процесії люди виходили прощатися з народним поетом, а особливо на українській землі.
Як бачимо, на цьому найбільшому відрізку останнього шляху Тараса Шевченка до вічного спокою була Україна, його Батьківщина. Та країна, де він народився, одразу попавши до ганебного кріпацтва, та сама, в якій після десятирічного заслання у виснажливі оренбурзькі степи йому було заборонено жити, та Богом благословенна Україна, яку він так щиро любив “і во время люте за неї й душу положив”. Подальшу оповідь про жалобну процесію завершимо деякими подробицями зустрічей у містах Орлі, Кролевці, Батурині, Ніжині та перед самим Києвом.

Про перше місто залишив письмове свідчення Олександр Лазаревський: “Проводи тіла Шевченка при переїзді через Орел були особливо урочисті. Попереду домовини йшли священослужителі, співаючи “Христос воскрес”, за ними йшов військовий оркестр Камчатського піхотного полку, награючи малоросійські мотиви. Процесію замикали гімназисти Орловської гімназії на чолі зі своїм начальством ” (Киевская старина № 2 1898) Про переїзд через Орел є також спогади Тарасового приятеля Євгена Якушкіна, російського етнографа й громадського діяча, сина декабриста Івана Якушкіна. За спогадами Миколи Білозерського, українського фольклориста і етнографа, що він чув від різних людей, в Орлі полковий оркестр грав похоронний марш скомпонований капельмейстером із пісні “Ой не ходи Грицю та й на вечорниці”.

Надто сумною була зустріч процесії з жителями Кролевця, адже багато хто з них пам’ятав, як півтора року тому Тарас був у Кролевці, замовляв тут весільні рушники, готуючись заручитись із Ликерою Полусмак. Тепер ті рушники були покладені на віко його домовини. Домовина ночувала в садибі священика Петра Огієвського, знаного на Чернігівщині письменника і етнографа.

Найбільш показовою була зустріч на Батуринській землі. Краще навести слова очевидця Микити Рябенка:”До Батурина ми рушили на світанку двома підводами. По шляху вже йшов засмучений народ. Ішли пішки, їхали на возах і верхи. Молоді й старі. Деякі везли й своїх діточок. Опівдні весь шлях від центру Батурина аж до поля в напрямку Борзни захряс народом. Люди стояли по обидва боки з корогвами, старими козацькими прапорами, вінками й квітами. Тут були люди з різних міст і сіл: Бахмача, Конотопа, Коропа, Нових Млинів, Мишеченок, Попівки, Гирявки і багатьох інших. О третій годині в церкві задзвонили, люди заворушилися, наблизилися до шляху, познімавши шапки, стихли… Люди обступили Тарасову труну, кидали вінки, хрестилися, піднімали вгору малих дітей, підходили й цілували червону китайку, плакали. Один високий сивий кобзар, звертаючись до Тараса, голосно заспівав під акомпанемент своєї бандури: ”Устань наш Тарасе, рідний батьку!” У людському риданні потонула пісня.

Наступною зупинкою, де була звершена панахида, був Ніжин. Ще при в’їзді в місто була організована особливо урочиста зустріч із представниками інтелігенції: ремісниками з розгорнутими корогвами та цеховими знаками, студентами Ліцею князя Безбородька та  гімназистами. Колісниця з домовиною по Московській вулиці (тепер вул. Тараса Шевченка) прибула до Преображенської церкви і була прикрашена вінками: лавровим – Петербурзьким і миртовим – Орловським. Шостого травня 1861 року процесія наблизилася до окраїни Києва – Микільської слобідки. Газета “Русский инвалид” так описувала події цього дня: “За десять кроків від Микільського сільського базару сумну колісницю зупинили і були виголошені чотири промови на російській, малоруській, польській і сербській мовах”. Сюди ж прибули рідні брати небіжчика Йосип і Микита, сестра Ярина, троюрідний брат Варфоломій та інші родичі. Найрідніші брати й сестра не були на похоронах Тараса  в Петербурзі, бо не мали коштів на таку далеку поїздку. Тим часом до місця зупинки процесії прибувало все більше молодих людей, в основному це були студенти університету Св.Володимира. Коні були випряжені, на їх місце впряглися молоді люди. Вони мали надію поставити домовину в університетській церкві. Та навіть мертвого Тараса влада побоялася впустити до храму науки.

Вечоріло і понад водами Дніпра, на його берегах та на Ланцюговому мосту розпочався могутній стихійний спів “Вічної пам’яті”. Його відгук пролунав на Київських горах, а в Лаврі задзвонили на вечірню. Так востаннє Київ зустрічав свого Великого сина. Вістка про те, що до Києва привезли домовину з тілом поета Шевченка, який раніше був кріпаком і боровся за волю народу, вивела на вулиці тисячі киян і  жителів ближніх і далеких сіл та містечок. Всі благоговійно молилися за “Батька Тараса”. А де хоронити, рішення остаточного не було, хоч пропозицій було чимало, адже на цю тему між Тарасовими друзями в Петербурзі й Києві велася постійна переписка. В той же час Варфоломій Шевченко погодив із родичами місце захоронення на горі Щекавиця, там він навіть викопав могилу та заготовив великий дубовий хрест ще до прибуття процесії. Були й такі, що бажали, щоб мужицький поет лежав у Видубицькому монастирі або на Аскольдовій могилі. Та все вирішилось запевненням Григорія Честахівського, що запитував помираючого, де його поховати, й отримав відповідь: “У Каневі”.  До того й жити Тарас планував біля  Канева, на його прохання й землю для будівлі хати було обрано. Та й слова “Заповіту” ще раз були згадані й взяті до уваги. Отже рішення було прийнято остаточно – Канів. Тепер основний тягар турбот взяв на себе найграмотніший із найближчих родичів – Варфоломій, який був для небіжчика названим братом. А поки що організатори опікувались пошуком місця, де могла б переночувати домовина. За православною традицією це мала бути церква. Оскільки влада не бажала, щоб процесія заглиблювалась у місто, то найближчою виявилась церква Різдва Христового на Поштовій площі. На той час благочинним Подольських церков був протоієрей Петро Лебединцев, земляк Тараса Шевченка із сусіднього села Зелена Діброва. Вони були знайомі ще з юних років. До нього й звернувся Варфоломій з проханням завести домовину в церкву на ніч. Але отримав відмову. Тепер була надія на Митрополита  Київського Арсенія,  який відповів: “з мого боку перешкод нема” але  порадив їхати за дозволом до генерал-губернатора І.Васильчикова. “Сталося, нехай внесуть до церкви. Хай буде так”, це був дозвіл.

Картина

Зранку на другий день біля церкви Різдва Христового почали збиратися люди. У багатьох перехожих було питання: “Кого мають хоронити?” Люди відповідали: “Мужика, але чин на ньому генеральський…” Біля церкви з’явилася поліція й кінні жандарми. Біля домовини був зроблений єдиний фотознімок із родичами й друзями покійного. З цього знімка гуцульський художник Осип Курилас написав картину: “Відправа по Т.Шевченкові в церкві Різдва на Подолі”. Вона призначалася як ілюстрація до книги “Історія України-Руси” Миколи Аркаса. Тепер знаходиться в музеї Івана Гончара. Як свідчив протоієрей Петро Лебединцев, на Подільських вулицях і ближніх Київських горах зібралося стільки людей, як це буває щорічно 15 липня – під час Володимирського Хресного ходу. О четвертій годині після полудня була відправлена панахида, під час якої співали студенти Духовної академії та учні Духовної семінарії. Процесія направилась до Ланцюгового мосту, де її чекав пароплав “Кременчук”, який 9-го травня прибув до Канева.

Пам ятник у Каневі

Домовину повезли понад Дніпром до Успенського собору. По путі пройшли урочище Монастирище, де колись був монастир і там були поховані три козацькі гетьмани: Підкова, Кишка і Шах. Після дводенного перебування домовини в соборі була відправлена панахида, після якої Гнат Мацкевич сказав прощальне слово: “Ти, брате наш у Христі Тарасе, настоящий український Батько свого українського люду, ти перший заступився за рідне слово українського народу, в солдатській шинелі, у тяжкій неволі, далеко на чужині не переставав боліти серцем за люд свій і його слово. Мир тобі, Тарасе!”  І запряглися люди в козацький віз, і повезли діти свого батька до його дому, до Чернечої гори. Попереду процесії несли величний портрет Кобзаря, а дівчата ламали гілля та встеляли зеленим килимом останню дорогу. Гора з тих пір стала називатися Тарасовою. Так сказав український народ, і сказав на віки віків!

Борис Самбор, член клубу “Дорогами до прекрасного”,
співробітник КІНГу 1980 – 1983 років.