А що ж ми, кінгівці, знаємо про Довнар-Запольського, саме того, хто започаткував відлік історії нашої Alma mater?! Будь-який студент, звернувшись до УРЕ, Київ 1980 р., знайде одразу:

«Довнар-Запольський Митрофан Вікторович [ 2(14) VI 1867 — м. Рєчиця, тепер Гом. обл. — 1934] — російський історик ліберально-буржуазного напряму, фольклорист, етнограф. У 1894 р. закінчив Київський ун-т Святого Володимира, а з 1902р. — професор історії цього унів. Після 1917р. працював переважно в Білорусії, В деяких своїх працях захищав теорію єдиного потоку (про безкласовість розвитку білоруського народу). Крім вивчення і публікації документів з історії Лит. д-ви, видав праці з історії декабристського руху, історії г-ва Рос. д-ви 16-17 ст. З ініціативи й за участю М.В. Довнар-Запольського почалося видання багатотомної «Російської історії в нарисах і статтях», томи 1-3 вийшли у 1909 — 1912р. В 1926 — 1928 видав кілька праць з історії нар. г-ва Білорусії. Праці Д.-З. зберігають цінність завдяки фактичному матеріалові й широкому використанню джерел.»

Та чи достатньо такої довідки, щоб задовольнити щиру зацікавленість, коли хочеться уявити собі, як людина виглядала, побачити або почитати над чим працювала, чим захоплювалася, хто були друзями, про найближче оточення і таке інше? Занурившись у Інтернет, на одному з білоруських сайтів відшукую, крім вже відомого, що у 1905 році заснував у Києві вищі жіночі курси, а в 1906 році — вищі комерційні курси, що згодом перетворились у комерційний інститут. У довідковій книзі «Весь Кіевъ»на 1909 г. знайшла: «Киевский коммерческий институт, учреждён проф. М.В. Довнар-Запольским. Биб.-бульв. 22 телеф 1418.» Довелося чимало понишпорити по старовинній київській періодиці й серед рідкісних стародруків, аби знайти більше...

Бурхливий розвиток промисловості, торгівлі та справжній бум банківської справи, чим ознаменувався початок ХХ століття, потребували все більше спеціалістів-професіоналів і М. В. Довнар-Запольський як історик прекрасно це відчував. Звернувся до Попечительської Ради Київського 1-го комерційного училища з ідеєю заснувати профільний вищий навчальний заклад. Після тривалих клопотань у лютому 1906 р. отримав дозвіл відкрити Вищі комерційні курси з чотирирічним платним навчанням, що мали випускати економістів для промислових, комерційних, фінансових установ, а також викладачів для комерційних училищ. Згідно статуту, затвердженого Міністерством торгівлі й промисловості, управління здійснювала Попечительська рада, яка призначала керівника закладу — директора. Учбовий комітет, який відав учбовою частиною, і Правління, що складалося з провідних професорів, були виконавчими органами.

Чому саме курси? Загальновідомо, що у дореволюційній Росії вступ осіб жіночої статі до університетів був заборонений. І, оскільки з одного боку треба було задовольняти зростаючі потреби у спеціалістах, а з іншого — молоді учасниці жіночого руху, що набирав силу, уперто домагалися вищої освіти, то влада пішла на компроміс, відкриваючи курси з університетською програмою і з дипломами, прирівняними до інститутських. Слід зазначити, що курсами заклад називався дуже недовго (до травня 1908 р.), і найперші випускники отримували документ про опанування курсу наук вже у Київському комерційному інституті. Восени 1908 р. інститут отримав велике власне приміщення на Бібіковському бульварі, а до того арендувалося помешкання у комерційному училищі по вул. Бульварно-Кудрявській. Вже у 1912 р. ККІ набув статус державного, а це означало певні поширення прав як для слухачів (красива форма, відстрочка від служби в армії, звання почесний громадянин для випускників-відмінників), так і для працівників (пільги держслужбовців, отримання пенсій з держбюджету). Опікували інститут люди серйозні — Голова Імператорського Технічного товариства В. І. Ковалевський, член Державної Ради К. С. Немєшаєв, військовий міністр генерал В. О. Сухомлинов, а Почесним попечителем був граф А. О. Бобринський. Тож і компетентність випускників ККІ визнана високою.

М. Довнар-Запольський, з властивою йому енергійністю, докладав усіх зусиль, щоб відбувалося стрімке зростання кількості спеціалістів, обумовлене потребою суспільства, а також, щоб здійснювався розвиток матеріальної бази інституту, бо все це мало служити підготовці професіоналів європейського рівня з поглибленим знанням особливостей і специфіки вітчизняної економіки та фінансів.

У 1909 р. М. Довнар-Запольський разом з К. Воблим були ініціаторами створення у Києві наукового Товариства економістів, це обумовило та й сприяло підвищенню уваги до наукової роботи у комерційному. Поступово інститут перетворився на справжню академію економіки й комерції. Широкі зв’язки й науково-практичні контакти з різними організаціями, виставками, в тому числі й міжнародними, сприяли поповненню новинками експозиції інститутського музею, і беззаперечно свідчили про активну діяльність і загальне визнання комерційного інституту. Поширенню відомості ККІ сприяли постійнодіючий економічний семінарій, яким керував К. Воблий, а також друковані видання книг і підручників, яким приділялася значна увага. Проф. М. Довнар-Запольський видав друком курси лекцій, які прочитав у комерційному: «История русского народного хозяйства», «Обзор новейшей русской истории», «Русский вывоз и мировой рынок», «Задачи экономического возрождения России», а також постійно надавав свої матеріали для висвітлення у багатьох наукових журналах.

М. Довнар-Запольський, який сам почав друкуватися ще будучи студентом Київського університету Св.Володимира, добре розумів, як важливо допомогти починаючим науковцям. Під його керівництвом було видано 9 наукових збірників робіт студентського історико-етнографічного гуртка. А ще впродовж 1909-1915 рр. під редакцією О. Русова видавався журнал «Известія Киевскаго Коммерческаго института», що регулярно висвітлював необхідні навчальні й наукові матеріали викладачів і слухачів.

З початком першої світової війни інститут опинився у складній ситуації. Часткова евакуація до Саратова і водночас — необхідність зберегти набутки і досвід підготовки економістів, і саму базу навчальну, методичну, наукову. Потім були часи стрімких політичних змін: дві революції, інтервенція, громадянська війна.

Дванадцять років очолював Митрофан Вікторович, погодьтеся, це чималий період життя, а внесок у розвиток економічної науки як в комерційному інституті, так і в Києві й Російській державі взагалі переоцінити важко.

М. В. Довнар-Запольський — доктор словесності, історик, автор понад 200 наукових трудів з етнографії, соціально-економічної та політичної історії Литви, Росії, України, Польщі, Білорусі. Вчені-історіографи цих країн і нині визнають видатний науковий вклад професора, що сам прискіпливо й невтомно досліджував маловивчені історичні періоди і до такої ж старанної добросовісної копіткої роботи підготував власну школу істориків. Широко відома й нашим сучасникам одна з його учениць — Наталя Василенко-Полонська, автор двохтомної Історії України. Відомість же самого Митрофана Вікторовича історика, етнографа, економіста, історіографа, принаймні сто років тому, була незрівнянно більшою й ширшою ніж сьогодні.

Чимало зроблено ним і після революції 1917 р.: етнографічні дослідження, науково-публіцистичні нариси, кількома європейськими мовами видав «Основи державності Білорусі», вийшла друком книга «Народне господарство Білорусі». Професор Білоруського державного університету, дійсний член Інституту білоруської культури, голова Археографічної комісії й співробітник Держплану БРСР, але звинувачений у «нацдемовщині», мав покинути роботу й у 1926 р. виїхати до Москви. Засудили й рукопис його книги «Гісторыя Беларусі» (вона була видана майже через 70 років), заблокували його обрання до АН СРСР. Справа в тім, що у декількох публікаціях М. Довнар-Запольський відстоював думку про безкласовість розвитку білоруського народу.І це в ті часи, коли класова боротьба була стрижнем ідеології й політики! Ясна річ, такі концепції були визнані антинауковими. Серед московських пам’яток навіть не шукала присвяченого Митрофану Вікторовичу. Знаю, що у колумбарії є табличка про поховання у 1934р.

А от у м. Речиця (тепер Гомельська обл.) пам’ятають і пишаються земляком, у 1997 р. до 130-річчя від дня народження встановили пам’ятник. У Речицю — нині містечко білоруських нафтовиків, стародавнє місто, яке з Києвом об’єднує славетний Дніпро, принаймні вже двічі з’їжджалися вчені й журналісти з Мінська, Могильова, Гомеля, Гродно, Києва, Москви, Варшави, Тель-Авіва на ювілейні міжнародні читання.

А от у м. Речиця (тепер Гомельська обл.) пам’ятають і пишаються земляком, у 1997 р. до 130-річчя від дня народження встановили пам’ятник. У Речицю — нині містечко білоруських нафтовиків, стародавнє місто, яке з Києвом об’єднує славетний Дніпро, принаймні вже двічі з’їжджалися вчені й журналісти з Мінська, Могильова, Гомеля, Гродно, Києва, Москви, Варшави, Тель-Авіва на ювілейні міжнародні читання.

ДОВНАР-ЗАПОЛЬСЬКИЙ.  НА ВИМОГУ ЧАСУ

     Незбагненна наука історія! Нібито вивчає те, чого вже нема, але як воно потрібно, щоб усвідомлювати все, що є довкола, розрізнюючи вічне і суєтне. Паростки того віртуального „колись” неспинно пронизують і поєднують час і простір. І коли вдається бачити їх віковічні прояви перебігом подій та долями осіб, яких вже звикли називати історичними, обов’язково, виокремлюєш цікаве й корисне для себе. У такий спосіб вчишся сприймати прекрасне і розуміти необхідне, вчишся любити і цінувати життя, розуміти себе й ближніх своїх.

     Якщо понад третина зі столітньої історії університету пройшла на твоїх очах, то потребою зануритись у часі глибше певне й не здивуєш нікого. Радієш кожній інформативній чи ілюстративній знахідці у захоплюючій історичній розвідці. Як же хотілося віднайти фото засновника нашої Almamater! І ще дуже хотілося на подарованій мені унікальній світлині випуску економічного відділення 1914 р. вияснити-ідентифікувати хоч декого. Довелося чимало понишпорити по старовинній київській періодиці й серед рідкісних книжкових видань тих часів, аби “фотографія  заговорила...” Принаймні про трьох викладачів, присутніх на груповій світлині, вдалося знайти багато цікавого, чим хочу поділитися.

     Доповнюючи  надруковані у “Економісті” № 21 за 2002 р. “Перший ректор”  та  № 7-8 за 2003 р. “Пошук триває”, розпочну з уточнення – Митрофан Вікторович Довнар-Запольський не був ректором, він був директором. Різниця у назвах посад проста, але суттєва: ректором обирали, а директор – призначався. До речі, читаючи труди самого М.В. Довнар-Запольського, дізналася  про те, що у царській Росії були вищі навчальні заклади, в яких водночас керували і ректор, і директор (таке собі двовладдя!)

     М. Довнар-Запольський, як історик, прекрасно відчував, чим ознаменувався початок ХХ століття. Усвідомлюючи, що бурхливий розвиток промисловості, торгівлі та справжній бум банківської справи потребують все більше спеціалістів професіоналів, він звернувся до Попечительської Ради Київського 1-го комерційного училища з ідеєю заснувати профільний вищий навчальний заклад. Після тривалих клопотань у лютому 1906 р. було надано дозвіл відкрити Вищі комерційні курси з чотитрирічним платним навчанням, що мали випускати економістів для промислових, комерційних, фінансових установ, а також викладачів для комерційних училищ. Згідно статуту, затвердженого Міністерством торгівлі й промисловості, управління здійснювала Попечительська рада, яка призначала керівника закладу – директора. Учбовий комітет, який відав учбовою частиною, і Правління, що складалося з провідних професорів, були виконавчими органами. Відкрили два відділення: комерційне і економічне з підвідділами: банківським, страховим, земсько-міським, залізничним і педагогічним.

     Чому назвали вищі курси? Загальновідомо, що у дореволюційній Росії (до 1918 р.) вступ осіб жіночої статі до університетів і інститутів був заборонений. Жінкам дозволялося здобувати вищу освіту на спеціалізованих курсах у галузі медицини – не вище рівня медсестри, та педагогіки до рівня вчительки молодших класів. Та, оскільки з одного боку треба було задовольняти зростаючі потреби у спеціалістах для народного господарства, а з іншого – молоді учасниці набираючого силу жіночого руху  настійливо домагалися вищої освіти, то влада пішла на компроміс, дозволивши відкрити Вищі комерційні курси з університетською програмою і з дипломами прирівняними до інститутських. Спочатку кількість жінок, що відважилися здолати вищу економічну освіту не виявилася дуже високою – серед 239 слухачів найпершого набору  дівчат було близько трьох відсотків, та вже у 1913 р. вчилося 357 жінок із загального списку  3942 осіб. Слід зазначити, що курсами заклад називався дуже недовго (до травня 1908 р.), і найперші випускники отримували документ про опанування курсу наук вже у Київському комерційному інституті. До речі, восени 1908 р. інститут придбав велике власне приміщення на Бібіковському бульварі № 24 (до того арендувалося помешкання у комерційному училищі по вул. Бульварно-Кудрявській №26 ).

     А вже у 1912 р. інститут, згідно “височайшого веління” набув статус державного. А це означало певні поширення прав як для слухачів (красива форма, відстрочка від служби в армії, звання почесний громадянин для випускників-відмінників), так і для працівників (пільги держслужбовців, отримання пенсій з держбюджету).  Опікували інститут люди серйозні –

Голова Імператорського Технічного товариства В.І. Ковалевський, член Державної Ради К.С. Немєшаєв, військовий міністр генерал В.О. Сухомлинов, а Почесним попечителем був граф А.О. Бобринський (раджу почитати, як цікаво про нього пише сучасний історик і журналіст О.Л. Анісімов у книзі “Київ і кияни”).

     Та й стосовно курсу наук все було дуже серйозно. Головне місце займали економічні дисципліни: економічна історія, економгеографія регіонів Росії та Західної Європи, полтична економія й економічна політика, статистика, земське й міське господарство, фінансове право (до того ще цивільне, торгове, кримінальне й міжнародне). Серед комерційних наук всебічно штудіювали загальний, банківський, фабричний і сільськогосподарський облік, комерційну арифметику, а також правила ведення комерційної кореспонденції на російській та іноземних мовах. Серед загальноосвітніх наук грунтовно вивчали загальну й вітчизняну історію, математику, фізику, хімію, давалося введення у філософію й педагогіку. Крім обов’язкових, читали додаткові спецкурси (споживча кооперація, дрібний кредит, холодильна справа та ін.), також факультативом пропонувалося вивчення кількох європейських та східних мов. Компетентність випускників Київського комерційного інституту була визнано високою.

     М.В. Довнар-Запольський, з властивою йому енергійністю, докладав усіх зусиль, щоб відбувалося стрімке зростання кількості спеціалістів, обумовлене потребою суспільства, а також, щоб здійснювався розвиток матеріальної бази інституту, бо все це мало служити підготовці професіоналів європейського рівня з поглибленим знанням особливостей і специфіки вітчизняної економіки та фінансів.

     У 1909 р. М. Довнар-Запольський був одним з ініціаторів створення у Києві наукового Товариства економістів, це обумовило та й сприяло підвищенню уваги до наукової роботи у комерційному. Було створено Музей товарознавства, що розміщувався у 17 кімнатах, був оснащений найновішими експонатами  – зразками продукції та обладнання з різних галузей господарства та до того своєю багатющою бібліотекою. Пізнавальне значення музею могли відчувати не тільки слухачі, він був “відкритий для публіки щодня від 12 до 14. Вхід безкоштовний. Дозвіл на огляд музею надається директором інституту проф. Довнар-Запольським, а за його відсутності – адміністрацією: завідуючий музею проф. Сльозкін П.Р., хранитель музею Куприц А.Н.” – таку інформацію надавав довідник “Весь Киевъ”. Поступово інститут перетворився на справжню академію економіки й комерції. Широкі зв’язки й науково-практичні контакти з різними організаціями, виставками, в тому числі й міжнародними, сприяли поповненню новинками експозиції інститутського музею, і беззаперчно свідчили про активну діяльність і загальне визнання комерційного інституту. Поширенню відомості сприяли постінодіючий економічний семінарій, а також друковані видання книг і підручників, яким приділялася значна увага. Серед авторів: проф. Є.Є. Слуцький, проф. К.Г. Воблий, проф. Д.О. Граве, проф. О.О. Русов. Проф. М.В. Довнар-Запольський видав друком курси лекцій, які прочитав у комерційному: “История русского народного хозяйства”, “Обзор новейшей русской истории”, “Русский вывоз и мировой рынок”, “Задачи экономического возрождения России”, а також постійно надавав свої матеріали для висвітлення у багатьох наукових журналах.

     М. Довнар-Запольський, який сам почав друкуватися ще будучи студентом Київського університету Св.Володимира, добре розумів, як важливо допомогти починаючим науковцям. Під його керівництвом було видано 9 наукових збірників робіт студентського історико-етнографічного гуртка. А ще впродовж 1909 –1915 р.р. видавався журнал “Известиія Киевскаго Коммерческаго института”, що регулярно висвітлював необхідні навчальні й наукові матеріали викладачів і слухачів. Редактором від першого до останнього випусків був О.О. Русов – видатна особистість, вихованець Імператорського університетту Св.Володимира, філолог, редактор і один з укладачів словника української мови, знавець творчості Т. Шевченка, М. Лисенка, мав прекрасну музичну обізнаність і чудовий голос (навіть співав партію Вакули в опері “Різдвяна ніч” ), автор цікавих етнографічних досліджень. До комерційного інституту прийшов як визнаний спеціаліст із статистики, і по праву вважається засновником цієї науки, завідував кабінетом статистики, згодом створив кафедру. Був чудовим викладачем, а ще з його власної книжкової колекції, подарованої музею, і створилася спеціальна музейна бібліотека, що вже у 1912 р. налічувала понад 10 тис. наіменувань.   До того обіймав кілька суспільних посад у різних наукових товариствах, в тому числі був секретарем Киїської опікунської комісії поширення комерційних знань, яку очолював М. Довнар-Запольський. “Економіст” також вже висвітлював: “Дещо про О. Русова” №4-6 за 2004, “Софія Русова, відоме й невідоме” № 27-29 за 2004 р., “Шевченко і кінгівці” № 17-20 за 2005 р.

     З початком першої світової війни інститут опинився у складній ситуації. Було рішення про евакуацію до Саратова і водночас треба було зберегти набутки і досвід підготовки економістів, і саму базу навчальну, методичну, наукову. Потім почалися часи стрімких політичних змін: дві революції, інтевенція, громадянська війна. Очолив інститут у цей нелегкий час К.Г. Воблий. Дещо з дослідженого про цей період можна почитати теж у “Економісті” № 11-12 за 2003 р. 

     М.В. Довнар-Запольський– доктор словесності, історик, автор понад 200 наукових трудів з етнографії, соціально-економічної та політичної історії Литви, Росії, України, Польщі, Білорусі. Вчені-історіографи цих країн і нині визнають видатний науковий вклад професора, що сам прискіпливо й невтомно досліджував маловивчені історичні періоди і до такої ж старанної добросовісної копіткої роботи підготував власну школу істориків. Широко відома й нашим сучасникам одна з його учениць – Наталя Василенко-Полонська, авторка двохтомної Історії України. Відомість же самого Митрофана Вікторовича історика, етнографа, економіста, історіографа принаймні сто років тому, була незрівнянно більшою й ширшою ніж сьогодні. Вдалося знайти афішу, яка сповіщала про публічну лекцію проф. М. Довнар-Запольського “Значеніе стараго Кіева”, відшукала й текст лекції, вианий журналом “Вестник знания”. Просто впевнена, аби це було перевидано сьгодні, чимало таких, хто читав би з великим інтересом.

     А от щодо увічнення його пам’яті встановленням пам’ятника, поіменуванням парку, вулиці і т.п. – то в Києві, де видатний вчений прожив певне найплодотворніший період свого життя, такого поки ще нема. І хоч є вулиця Довнар-Запольського, але її так названо на честь одного з його синів – Всеволода Митрофановича (1898-1919), революціонера, учасника боротьби за владу Рад на Україні. В дні Київського січневого повстання 1918 р. він керував загонами робітників району Шулявки. А після завершення боротьби недовгий час (з серпня до листопада 1919 р.) працював секретарем Київського Губкома ЦК КП(б) України, помер від тифу.

     Немає такого пам’ятного вшанування й у Мінську, де переважно працював М.В. Довнар-Запольський після Жовтневої революції 1917 р. А зроблено їм і в ці роки чимало: етнографічні дослідження, науково-публіцистичні нариси, в яких простежував основні зміни у економіці та соціальних відносинах у феодальну й капіталістичну епоху та в перші роки радянської влади. Білоруською та кількома європейськими мовами видав “Основи державності Білорусі”, вийшла друком книга “Народне господарство Білорусі”. Професор Білоруського державного університету, дійсний член Інституту білоруської культури, голова Археографічної комісії й співробітник Держплану БРСР, але звинувачений у “нацдемовщині”, мав покинути роботу й у 1926 р. виїхати до Москви. Засудили й рукопис його книги “Гісторыя Беларусі” (вона була видана майже через 70 років), заблокували його обрання до АН СРСР. Справа в тім, що у декількох публікаціях М.В. Довнар-Запольський відстоював думку про безкласовість розвитку білоруського народу. І це в ті часи, коли класова боротьба була стрижнем ідеології й політики! Ясна річ, що такі концепції були визнані антинауковими. Серед московських пам’яток навіть не шукала присвяченого Митрофану Вікторовичу. Знаю тільки, що у колумбарії Донського кладовища Москви є меморіальна табличка про його поховання у 1934 р.

     А от у м. Речиця (тепер Гомельська обл.), де народився видатний вчений, пам’ятають і пишаються земляком, і у 1997 р. до 130-річчя від дня народження встановили пам’ятник. У Речицю – нині містечко білоруських нафтовиків, стародавнє місто, яке з Києвом об’єднує славетний Дніпро, принаймні вже двічі з’їжджалися вчені й журналісти з Мінська, Могильова, Гомеля, Гродно, Києва, Москви, Варшави, Тель-Авіва на ювілейні міжнародні читання, присвячені М.В. Довнар-Запольському. Сподіваюся, ця традиція продовжиться.

     І, безумовно, найкращим пам’ятником авторові є книги, які не втратили своєї цінності й нині завдяки насиченості фактичним матеріалом і широкому використанню джерел. І читаються вони цікаво й легко. Щоправда, книги ці рідкісні, але той, хто виявить свідомий інтерес, обов’язково знайде й прочитавши, зрозуміє моє щире захоплення. Знаючи, що М. Довнар-Запольський один з перших ґрунтовних дослідників декабристського руху, вдалося знайти ще три цікаві книги з його трудів, але це вже тема іншої статті.

ДОСЛІДНИК  ДЕКАБРИСТСЬКОГО РУХУ

     Час ві д часу відбуваються події, до оцінки й вивчення яких історики мають повертатися через роки, десятиліття і навіть століття. Певне у таких знакових подіях закладено програму розвитку суспільства, а може і людства в цілому, а дослідники прагнуть розгадати закодовані закономірності й приховані уроки історії...
     Одним з прикладів визначних історичних подій був декабристський рух, а одним із успішних його дослідників – засновник нашої Альма матер, Митрофан Вікторович Довнар-Запольський. Сто років тому, тобто через вісімдесят років після того, що вибухнуло озброєним протистоянням на Сенатській площі і озвалося відлунням у Чернігівських полках, здійснив професійний історик і політолог грунтовне дослідження.
     Що спонукало на це? Воно було начасі. Це був 1906 рік. Слово демократія почало набувати явні риси реальності. От як пояснює сам дослідник: “Велика російська революція, що проходить перед нашими очима, в нашому історичному минулому мала в русі декабристів одну сер’йозну спробу звільнитися від ярма самовладдя... Таємне товариство впродовж майже десяти років готувалося до повалення самовладно-бірократичного режиму. Цей рух не був випадковим спалахом лібералізму. Він спирався на глибоке обурення мислячої частини російського суспільства і виступав з метою звільнення всіх класів народу від тяжкого рабства...Той режим, проти якого підняли стяг боротьби декабристи, – той самий, з яким бореться наше покоління... Погляди декабристів на сучасний їм державний і суспільний лад становлять глибокий інтерес: крім інтересу, притаманного будь-якій спробі визвольного руху, неможна забувати і того важливого факту, що середовище декабристів являло собою цвіт тодішньої інтелігенції, що не може не підсилити уваги до їх ідеалів.” І хоч, за збігом цілої низки рокових обставин, повстання було придушене з жорстою розправою над його учасниками, але ”... майбутні покоління не можуть не оцінити цієї спроби, не можуть не ставитися до неї з повагою”.
     Літератури про декабристів станом на цей час було вже чимало, але, як пише Митрофан Вікторович: “...вона складалася з окремих нарисів, біографій, записок учасників. Таким чином не доставало загального огляду. Це цілком зрозуміло, адже до останнього часу залишалося недоступним основне джерело історії цього руху – слідча справа. Єдиним оглядом слугувало офіційне донесення Слідчої комісії.” (яке було надруковане і навіть перевидане!). Тому, коли  Довнар-Запольський отримав доступ до Державного архіву у Петербурзі, занурився у слідчу справу (а це майже 500 томів!), і результатом його роботи став історичний нарис про декабристів, що склався з кількох (мені вдалося прочитати три, кожна обсягом понад 400 стор.) книг, що стали дороговказом для багатьох послідовників. Саме він ввів у обіг для майбутніх дослідників достовірні факти і документи, обгрунтовані мотивації і справедливі характеристики.
     Як цікаво викладені історичні матеріали! “Ідеали декабристів” дає цілісну картину про розгул реакції – “аракчеївщину” і релігійні настрої суспільства, проблеми народного просвітництва і стан вищої освіти, про все, що породило критику існуючого ладу. Не менш детально виписані настрої ліберальної частини суспільства, а головне тут можна ознайомитися з тим, що пропонували декабристи і у аграрній реформі, і у судочинстві, і що до змін політичних прав усіх верств, і до управління. Можна ознайомитися з поглядом Пестеля на державу і з проектом Конституції Микити Мурав’йова.  А в книзі “Таємне товариство декабристів”, що виходила одночасно з першою, викладено історію виникнення таємних товариств в Росії і їх порвняння з демократичним рухом у Європі, а ще про саму діяльність Пінічного і Південного товариств декабристів.
     Прочитавши “Мемуари декабристів”, можна більше дізнатися про окремих учасників руху, про їхні записки на вимоги слідчої комісії. З якими вишуканими підходами до них  діяв сам щойно вступивший на престол цар – заарештованих залякували, обманювали, грали на амбіціях і на щирому патріотизмі, аби вивідати про всіх, кого так сам цар боявся.
     І чим може бути корисне дослідження М.В. Довнар-Запольського для сучасної “мислячої частини суспільства”, тим молодим, що готуються розбудовувати лад у своїй державі? Ну хоч би тим, що можуть порівняти поняття про демократію 19-го, 20-го і нинішнього 21-го століття. А, можливо, й раціональні зерна конкретики віднайдуть?!.
     Адже знаходить той, хто шукає!.. 

СТОЯВ У ВИТОКІВ ЕКОНОМІЧНОЇ ОСВІТИ І НАУКИ

ДОВНАР-ЗАПОЛЬСЬКИЙМитрофан Вікторович (1867- 1934) – відомий історик, етнограф, історіограф, археограф, фольклорист, літературознавець. Його наукові твори різнопланові по тематиці й присвячені різним питанням соціально-економічної історії Литви, Росії, Білорусі.

З 30-х років минулого століття майже на сім десятиліть його ім’я з тавром «буржуазний історик» було примусово забуте. Нині ж все більше й детальніше досліджують життєвий і творчий шлях, та багату наукову спадщину. Взагалі бібліографічний список налічує понад 200 робіт, більшість з яких не втратила наукової цінності, оскільки містить віднайдені цікаві факти й ґрунтовні висновки.

            Як же відбувалося становлення науковця. Довнар-Запольський походить із старовинного гербового дворянського роду, але вже давно збіднілого, тому ні багатих маєтків, ні особливих почестей не було. Хіба що привілей надати освіту дітям. Батько працював писарем у мирового судді, мати вела господарство, в сім’ї було п’ятеро дітей. Митрофан закінчив народне училище в рідному містечку Рєчиця, потім шестирічну прогімназію в Мозирі, і поїхав сам до Києва продовжувати освіту.

Ще будучи учнем сьомого класу Першої Київської гімназії, почав писати спочатку невеличкі замітки з народного життя, а згодом і серйозні статті, що все більше набували характеру наукових досліджень. Його роботи публікувались у київській «Заре», петербурзькому тижневику «Еженедельное обозрение», «Виленском вестнике». У випускному класі вже мав близько десятка публікацій. Але за два місяці до закінчення він був виключений із гімназії. Причиною став жандармський обшук у квартирі, де мешкав по найму. Знайшли заборонені видання: поему Т. Шевченка «Марія», брошуру М. Драгоманова, лист М. Костомарова до О. Герцена. І навіть навчальну програму зі статистики і промову Цицерона  віднесли до підозрілої літератури. Тільки через рік отримав дозвіл скласти іспити екстерном.

У тому ж 1889 році вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Інтерес Довнар-Запольського до історії і етнографії привів його на кафедру російської історії, де його вчителем став В.Антонович, талановитий педагог, учнями якого були Д. Багалій, М. Грушевський, В. Ляскоронський та інші видатні історики. Школу Володимира Антоновича за принципи вибору тем та методології досліджень називали краєзнавчою, його учнів цікавили не події довкола царського престолу, а насамперед питання історії та географії різних областей Давньоруської держави.

Митрофан Довнар-Запольський виявився цікавим і працелюбним студентом, вже після другого курсу був обраний дійсним членом Імператорського Товариства любителів природничих знань, антропології та етнографії. Був нагороджений дипломом того ж товариства та срібною медаллю за свої дослідження. Невдовзі став дійсним членом Історико-філологічного Товариства  при Імператорському Харківському університеті. Вже в студентські роки кількість його публікацій сягала близько  40 найменувань, і це були дослідницькі праці, статті, рецензії, він навіть дозволяв собі дискутувати з маститими вченими. В порядку відступу можна додати, що й спроба влаштувати особисте життя відбулася під час студентства: палке кохання й одруження з курсисткою, а невдовзі й гірка втрата – кохана померла від сухот.

Дослідження студента привертали увагу й отримували заслужені нагороди. Наукова праця «Білоруське Полісся» була удостоєна премії Його Імператорської Високості Великого князя Сергія Олександровича. І навіть медаль на честь коронування Їх Імператорської Величності була серед його відзнак.  По закінченні університету за особливі наукові заслуги був залишений при кафедрі російської історії для підготовки дисертації. До того мав дозвіл Міністерства народної освіти на відрядження до Москви, Петербургу й Варшави для роботи в архівах, в тому числі й у закритих архівах Міністерства юстиції.

Оскільки під час навчання Довнар-Запольський отримував іменну стипендію Св. Кирила й Мефодія, то після закінчення університету мав відпрацювати певний час у навчальних закладах народної освіти. Викладав на приватних курсах, а з 1899 року ще й читав лекції у Московському університеті на посаді приват-доцента (хоч наукового ступеня ще не мав!). Викладацьку роботу успішно поєднував з науковою, продовжував працювати в архівах, навіть посаду старшого помічника архіваріуса мав. Крім поповнення особистого багажу знань, Довнар-Запольський зробив в ці роки величезний внесок у розвиток архівної справи, започаткував друкування цінних старовинних матеріалів. Авторитет науковця-дослідника невпинно зростав, він був обраний дійсним членом Ніжинського історико-філологічного товариства при інституті князя Безбородька, а також членом-кореспондентом Імператорського Московського Археологічного товариства.

У 1901 році Довнар-Запольський повертається до Києва, успішно захищає магістерську дисертацію «Державне господарство Великого князівства Литовського при Ягеллонах», а через чотири роки захищає дисертацію на тему «Нариси з історії організації сільського населення Великого князівства Литовського в XVI столітті» й отримує ступінь доктора російської історії. Професорська діяльність Митрофана Вікторовича наповнювалася не лише плановими лекціями і заняттями зі студентами у створеному науковому гуртку, але і читанням публічних лекцій, вчених доповідей.

Довнар-Запольський стає засновником школи істориків, що вирізнялася з-поміж інших. Учений вважав, що економіка виграє визначальну роль в розвитку історії, тому й не дивно, що саме він запропонував ідею заснувати вищий економічний заклад. Набутий досвід і заслужений авторитет дозволили запропоноване успішно втілити в життя.

            Засновник вищих комерційних курсів і перший директор Київського комерційного інституту 1906 – 1917 років, очоливши вищий економічний навчальний заклад, виявив себе талановитим організатором і в короткий термін вивів очолюваний ним інститут у число престижних економічних навчальних і наукових закладів. Крім написання праць з питань історії («Тайное общество декабристов», «Мемуары декабристов», «Идеалы декабристов», многотомного издания «Русская история в очерках и статьях», «Исторический процесс русскаго народа», «Зарождение министерств в России», «Реформа общеобразовательной школы при императрице Екатерине II»и др.) став все більше приділяти уваги економічним питанням, дослідженням господарської діяльності, торгівлі, промисловості. Вийшли друком підручники на базі курсу лекцій з історії народного господарства.

Взагалі видавничій діяльності Довнар-Запольський приділяв особливої уваги. Він був редактором видання «Наш друг», опікував «Известия Киевского Коммерческого института», редактором якого був вірний соратник Олександр Олександрович Русов, укладав збірники наукових статей, написаних членами студентського гуртка, ревно піклувався про регулярний друк наукових робіт молодих учених, учасників і переможців конкурсів Економічного семінарію Костянтина Воблого.

Згуртувавши довкола своїх прогресивних ідей шанованих однодумців, Довнар-Запольський стає керівником нових наукових товариств, що діяли при Київському комерційному інституті: Товариства економістів (до речі, активним членом і секретарем товариства з 1909 року був Євген Слуцький – тодішній студент університету Св. Володимира,  невдовзі викладач Комерційного інституту, а згодом всесвітньо відомий учений), а також Товариства сприяння розповсюдженню комерційних знань , які об’єднували кращі наукові сили Києва. Довнар-Запольський влаштовував громадські лекторії, широко пропагував необхідність знань і особливо наголошував на зв’язку і взаємовідповідності теоретичних знань і практичних потреб суспільства,  брав участь у розробці ряду законодавчих положень стосовно економічної освіти в Україні. 

Чимало серед викладачів Комерційного інституту відомих науковців, то ж варто продовжувати розповідь про тих, хто стояв у витоків економічної освіти і науки, хто започаткував теперішні наукові школи. 

ПОРТРЕТ ОКРЕМИМИ ШТРИХАМИ

Як захоплюють історичні пошуки! Це певною мірою розуміє тільки той, хто сам займався цим. Складається ситуація, коли об’єкт  твого зацікавлення ніби десь поряд живе своїм окремим життям: виникає безліч образів, уявляєш окремі картини, до яких маєш додати лише  деталі, але їх ще треба віднайти! Саме тоді на допомогу приходять бібліотеки з науковим і художніми відділами, абонементними і рідкісними фондами, з каталогами і  енциклопедіями, мемуаристикою, дослідженнями та іншими різними виданнями. Ще є музеї, що зберігають світлини та інші цінні й безцінні речі. Існують архіви: державні, відомчі і навіть особисті. Віднедавна можна відшукувати через Інтернет, а часом трапляється дивне, коли інформація незбагненно як, ніби сама тебе знаходить...

За понад десять років, відтоді, як зацікавилася М. Довнар- Запольським, у мене вже склався певний портрет із окремих складових: історик, засновник і керівник вищого економічного закладу, письменник, врешті-решт – просто людина з її бідами й радостями, умінням співчувати й допомагати. Словом, хочеться усвідомити, яким саме був Мітрофан Вікторович, дізнатися про його батьків і про його дітей. Розповісти про все, що вже відомо у рамках газетного формату неможливо, але можна подивувати деякими штрихами.

М.Довнар-Запольський походить із старовинного дворянського роду, але це дворянство не дало ні титулів, ні почестей, ні багатства. Батько постійно перебував у пошуках місця на чиновницькій службі, мати опікувалась дітьми, яких в сім’ї було аж п’ятеро.

Дивовижна обдарованість і працездатність Митрофана дозволяли йому вже з юних літ самостійно забезпечувати себе матеріально, друкуючи свої статті дослідницького характеру (з історії краю, етнографії). Слухачем київської гімназії він був автором близько десятка статей, опублікованих у газетах і журналах Мінська. Вільно, Петербурга, Києва. А під час навчання в університеті кількість його виданих робіт зросла до сорока. Студент старших курсів писав рецензії на публікації трудів відомих учених, сміливо вступав у полеміку з маститими науковцями.

Найбільше нових цікавин зазвичай  з’являється у матеріалах міжнародних довнарівських читань, що з 2000 р. щорічно проходять у містечку Рєчиця, де народився видатний учений. На жаль, брати участь особисто поки що не довелося, але можна уважно відслідковувати те, що попадає до інформаційних та наукових видань Білорусі, Росії, України.

А ще варто читати твори, написані М.Довнар-Запольським, що додає певних шкітців до портрета автора, а головне, це настільки пізнавально й захоплююче.

Автор понад 200 трудів з етнографії, соціально-економічної  та політичної історії Білорусі, Литви, Росії, України, Польщі настільки ґрунтовно досліджував, часом вперше знаходив архівні матеріали, як наприклад малодослідженої епохи Великого князівства Литовського. До такої ж копіткої роботи закликав своїх учнів. Він створив свою історичну школу, серед його учнів – Дмитро Дорошенко, Наталя Полонська-Василенко – це відомі українські історики.

Мітрофан Вікторович вважав економічну складову  визначальною в історичному поступі, тому й став засновником вищої економічної школи  для підготовки освічених спеціалістів. Наведу фрагмент його промови у Купецькому зібранні Києва. Варто й сьогодні вдуматись у ці слова:

«Занадто багато часу ми не піклувалися про додавання знань до життя приватного і суспільного. Сторіччями до нас прищепилося положення, начебто знання потрібні тільки для державної служби, а не для облаштування скотарні, чи доходного саду. Економічна криза, яку ми тепер переживаємо, сильною мірою зобов'язана цій зневазі знанням, і вона нас і повчає, що підростаючі до життя покоління ми зобов'язані наставити на правильний шлях державного й економічного розвитку».

Людмила Рінгіс, 
голова правління клубу “Дорогами до прекрасного”