Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Університету славні імена

 

Скільки їх, яскравих особистостей, що складають окрасу історії Альма-матер? Наш університет впродовж століття став колискою для багатьох всесвітньо відомих учених економістів, державних і суспільних діячів, талановитих господарників і керівників. 

Враховуючи те, що наш клуб «Дорогами до прекрасного» культурологічний, і спрямування пошуків виходить безпосередньо із назви його, неважко здогадатись, що насамперед цікавить, не загальновідоме і визнане, не титули й регалії, а наприклад, які захоплення були і у студентів, і у викладачів? Чим займалися крім суто професійного, адже не хлібом єдиним... Як творчо впливали на розвиток національної культури? Який внесок зроблено до світової скарбниці прекрасного, припустим, у літературі?

Чи тільки першокурсники з подивом реагують, почувши, що імена, знайомі з шкільних уроків: Павло Тичина, Василь Елланський (Блакитний), Олександр Довженко, Юрій Смолич — причетні до славної історії нашого університету? Так, всі вони опановували економічні науки саме в нашому ВНЗ, який тоді називався Київським комерційним інститутом. До вищеназваних можна додати не менш відомих далеко за межами України письменників і поетів: Ісаак Бабель, Володимир Свідзінський, Микола Ушаков. І це ще далеко не повний список.

Не ставимо перед собою завдання аналізувати та порівнювати творчі досягнення, — це справа спеціалістів, літературних критиків. До того ж, навіть їх професійні оцінки не постійні у часі. А щодо об’єктивності, то і говорити важко, коли відкриваються факти цілеспрямованого цькування, замовно нищівних статей... Джерел необхідної інформації на сьогодні предостатньо. До послуг дослідників друковані видання і рідкісні, й сучасні, Інтернет, архіви, навіть з матеріалами, що донедавна були закритими. При доволі тривалих постійних пошуках поступово, невеличкими шкітцями вимальовується загальна картина. Дійові особи ніби оживають, стають знайомими, навіть зрозуміло близькими. Вже тоді можемо порівнювати, що між ними спільного. Звертаємо увагу на різнобічні захоплення, коло друзів і найближче оточення. Помічаємо їх зацікавлене ставлення до історичних особистостей, які вже стали знаковими, таких як Григорій Сковорода, що уособлює Перворозум українства або Тарас Шевченко, — визнаний національним символом прагнення свободи.

Довідуючись про життєпис авторів, намагаємось відчути, як усі такі різні за вдачею й долею, і кожний особисто, як краплина океану-соціуму, віддзеркалюють свій час.

Наприклад, Ісак Бабель. Народився в Одесі в заможній високоосвіченій сім’ї, захоплювався історією, вивчав три іноземні мови: німецьку, англійську, французьку, якою навіть робив спроби писати оповідання! По закінченні комерційного училища у 1911 р. поступив до Київського комерційного інституту на економічне відділення. У студентські роки знов починає писати тепер вже російською. Київський журнал «Огни» надрукував оповідання «Старий Шлойме», але воно лишилося непоміченим. У 1915 р. (інститут в цей час готувався евакуюватися до Саратова) поїхав до Петербурга в пошуках літературної слави. Трагічна подальша доля цього всесвітньо визнаного письменника відома всім.

У книзі Ю. Лавріненка «Розстріляне відродження», що вперше побачила світ у 1959 р., вміщено інформацію про життя і творчість сорока авторів, на долю яким припали нелегкі часи тоталітаризму. І серед цих літераторів імена, що вписані в історію нашого університету Павла Тичини, Василя Еллана (Блакитного), Олександра Довженка, Володимира Свідзінського.

             Чимало цікавин знаходимо творчими рейдами у музеях Києва та інших міст, у невеличких унікальних сільських музейчиках, створених аматорами, подвижниками, ентузіастами, що бережуть «скарби вічності».

Плідними були відвідини у Сосниці меморіального музею О. Довженка, талановитого художника, геніального кінорежисера, одну з робіт якого включено до списку найкращих фільмів усіх часів і народів, видатного українського письменника, співця «Зачарованої Десни». Трагедією якого було відлучення від коріння забороною жити в Україні. Із хвилюванням розглядали дивовижні рушники батьківської хати і не менш уважно слухали про дитинство та юначі роки. У Київському комерційному Олександр Петрович вчився вже будучи одруженим, адже по закінченні Глухівського педучилища встиг попрацювати у початковому училищі Житомира. Там і зустрів своє перше кохання теж молоду й красиву вчительку Варю Крилову. А які сповнені любові листи писав своїй коханій, шедеври епістолярної лірики! Деякі з них наведені у книзі Б. Степанишина «Дивосвіт Олександра Довженка».

У невеличкому селі Піски, де народився П. Тичина, є аж два музеї: відтворена батьківська хата, де можна побачити і книжки, які Павлусь читав у дитинстві, і улюблений музичний інструмент, і ще чимало такого, чого торкалась рука геніального поета. А ще діє музей у школі, заснований учителем Трохимом Даниловичем Дорошенком. Такі музеї відвідуємо з особливим хвилюванням, адже там головні діячі — це діти. А вони таке можуть віднайти, тільки диву даватись. Наприклад, фото Івана Тичини знайшли загорнутим у хустину з іншими папірцями на горищі у баби Марфи, бо колись він дружив з її сином. Іван Григорович теж, як виявилося, був поетично обдарованим. Зберігся цілий зошит його віршів. А ще дивом на сільському майдані коло церкви збереглася стара липа, оспівана юним Тичиною. Та сама, що колись шелестіла: «...кохана спить, кохана спить... збуди її, цілуй їй очі...»

Неодноразово брали участь у заходах київського літературно-меморіального музею-квартири, де зазвичай збираються друзі поета, ті хто співпрацював, і такі, що нині ретельно досліджують його творчий спадок. Намагаються збагнути, що в роки пекельних іспитів долі писав за диктатом обставин, і що творив за потребою душі.

Багатющий матеріал про В. Елланського — поета-комунара, визначного революціонера і політичного діяча, організатора української радянської літератури й преси, засновника першого літоб’єднання пролетарських письменників і фундатора Держвидаву України, надала його дочка, що нині живе у Києві. Її прізвище Вовчик-Блакитна складається з двох псевдонімів: маминого підпільного та батькового літературного. Майя Василівна — людина дивовижної долі: легендарна партизанка, радистка, що стала прообразом героїні поеми М. Бажана «Політ крізь бурю». Знайомство і спілкування з нею висвітили для нас і героїчну молодість її батьків, і нелегкі роки випробувань, коли твори батька вже через десятиліття після його смерті заборонили, а маму відправили до таборів за «відсутність пильності у спілкуванні з ворогами народу». До того ж нариси з книги «Ні слова про спокій», збірки спогадів, упорядкованої Вовчик-Блакитною, значно поповнили відоме нам і про Блакитного, і про П. Тичину, і про О.Довженка. Адже їх життєві стежки були переплетені навчанням у Києві і співпрацею у Харкові. Василь Елланський об’єднав друзів і літературною студією «Гарт», і роботою в газеті «Вісті» та періодичних художніх додатках «Всесвіт», «Червоний перець».
 

Про Юрія Смолича почули змістовну розповідь в Уманському краєзнавчому музеї, уважно розглянули всі експонати стенду, присвяченого відомому письменнику. І на засіданні клубу не менш цікавими були спогади внучатої племінниці Лесі Українки — поетеси і перекладачки Валентини Михайлівни Болдирєвої, особисто знайомої певне з одним із визнаних чи не найбільш продуктивним з українських прозаїків. Адже йому були підвладні усі види і жанри: епопея, роман,

Про життя і творчість Миколи Миколайовича Ушакова — випускника юрфаку Київського інституту народного господарства, талановитого поета і засновника школи російської поезії в Україні, автора майже тридцяти збірок, плідного перекладача, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка, на зустрічі з клубівцями розповідав один з його вдячних учнів і визнаних поетів Леонід Вишеславський. М. Ушаков у 1923 р. ще студентом надрукував перший вірш «Россия» в газеті «Пролетарская правда». Підпрацьовував у видавництві кіногазети, написав кілька сценаріїв, поетичні фейлетони, п’єси для «Синей блузы». За власним висловом: «не став ні юристом ні господарником, бо покликала поезія життя...»

 

А таке ім’я, як Олександр Неприцький-Грановський донедавна аж нічого не говорило нам, і в той же час його знала будь-яка освічена людина в Америці. Єдиний з українців, що став повним професором університету у Міннесоті, вчений ентомолог, поет (автор 8 збірок), художник, політичний діяч. Той, що стверджував: «Без вільної України не може бути вільної Європи, а без вільної Європи не може бути ні стабільного покою, ні економічного благополуччя в цілому світі». Розповідь про цю особистість — окрема тема.

Але скільки б не слухав або не читав чиїсь спогади про будь-кого, це все одно не порівняти з тим враженням, коли знайомишся безпосередньо з творами. Тоді автор розкривається у іншому вимірі, таким несподіваним багатогранням і умінням поєднувати красиве і корисне у розкритті своїх творчих здібностей. І сама собою фіксується інформація — яким чином пов’язані між собою, крім того, що вчилися в одному вищому закладі. Вишукуючи щось спільне, переходиш від одного до другого і замислюєшся: скільки ж їх таких яскравих, щедро обдарованих? І чи повним відбитком таланту стали їх літературні твори? Поступово щільно до імен, що на слуху, постають несправедливо забуті, або й цілеспрямовано стерті з народної пам’яті цькуванням, забороною їх творів, а часом і фізичним знищенням...

І доходиш висновку: якщо навіть хочеш дослідити тільки літературні імена, що вписалися в столітню історію, то точного числа таких імен назвати просто неможливо. І навіть не тому, що дехто з них зазнав репресій і спланованого забуття, а саме тому, що важко виокремити, розділити наукову і художню цінність творів написаних такими, кого вважали насамперед науковцями, вченими, а не літераторами у поширеному визначенні, тобто авторів художніх творів. Взяти хоч би нариси про декабристів, або численні нариси про видатних особистостей, написані Митрофаном Вікторовичем Довнар-Запольським, видатним істориком, історіографом, етнографом, економістом.

А професор О. Русов, якого знають як основоположника статистики, філолог за освітою і упродовж життя був укладачем і редактором українського словника, укладачем двотомника творів Т. Шев­ченка і автором статей про кобзарів, зокрема про Остапа Вересая. Свою багатющу бібліотеку подарував інституту, з цього й утворилася окрема бібліотека кабінету статистики ККІ, яким Олександр Олександрович завідував. А ще О. Русов був першим редактором першого друкованого періодичного видання «Известія Киевскаго Коммерческаго института». Протягом 1909—1915 рр. (до дня смерті) вийшло 29 номерів цього журналу. Висвітлювались матеріали студентських наукових робіт і хроніка інститутського життя, учбові плани і міркування викладачів щодо навчального процесу.

А його дружина, педагог і викладач французької мови, Софія Федорівна Русова крім ґрунтовних педагогічних і психологічних досліджень, які не втратили своєї актуальності донині, залишила значну творчу спадщину в жанрі літературний портрет. Низка статей присвячена життю і творчості Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Гоголя, М. Драгоманова, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Лисенка, В. Стефаника, О. Олеся, С. Черкасенка. А в книзі «Наші визначні жінки», написаній до ювілейного Жіночого Конгресу 1934 р., вміщено замальовки про видатних українок: Наталію Кобринську, Марко Вовчок, Ольгу Кобилянську, Олександру Єфименкову та чимало інших, з ким спілкувалася та була добре знайома Софія Русова. І слід зазначити, що це все особистості, що складають золотий фонд української культури.

І навіть підручник з економічної географії Костянтина Григоровича Воблого, який витримав декілька перевидань впродовж майже двадцяти років, нині читається як захоплюючий художній твір, насичений перлинами фольклору і вкрапленнями історичних цікавин. А есей «Київ — серце України», написаний у 1944 р., коли Київ після фашистської навали являв собою суцільну руїну, крім цікавин історичної давнини, малює таку яскраво сміливу картину майбутніх перспектив, що нарис по праву можна вважати поетичною одою вічному місту.

 

Слід зазначити, що своїми знахідками й враженнями від почутого, побаченого й усвідомленого неодмінно ділимося, припускаючи, що це може ще когось зацікавити. І не тільки обмінюємося на засіданнях клубу, а й висвітлюємо в університетській газеті «Економіст». Бажаючі можуть переглянути кількарічні підшивки й знайти чимало дивуючого. І, безумовно, не можуть не помітити літературні полоси, де поряд із віршами нинішніх викладачів і студентів вміщені поезії тих, хто заклав літературні традиції Альма-матер на початку минулого століття. Тих, чиї імена завжди були відомими і таких, що загубилися у часі.

Зверніть увагу, що найбільш цікавить досліджувати, як робили перші кроки в літературу. То й відшукуємо написане у студентські роки. Можливо для того, щоб порівняти колишніх і теперішніх? Спільного дуже багато. Такі ж енергійні й талановиті. І трохи інакші. Вміють поєднувати навчання і захоплення. І ясна річ, його величність Час неодмінно додає притаманного йому забарвлення.

Особливий інтерес викликають вірші наших визнаних і шанованих науковців, які захоплення поезією, як розраду душі, несуть крізь все життя «Вітрила натхнення».

Найяскравіші знахідки вміщені в колективну збірку — і даниною світлої пам’яті про тих, хто вписав свої імена в славну історію нашого університету, і щирим дарунком всім нинішнім студентам і співробітникам, які прагнуть бути гідними творчих набутків і натхненно примножувати славу Альма-матер.

ОКРАСА ALMA MATER
Кінгівцям усіх часів


Внесок кожного варто згадати,

Хто духовність за зірку обрав,

Хто вґрунтовував міць Alma mater —

Їй довіку окрасою став!

Був фундатором Довнар-Запольський,

З цвіту київських професорів:

Воблий, Русов, Патон, Яснопольський...

У свій час комерційників вчив.

Вчивсь Блакитний, Довженко, Тичина,

Казка, Гарбузов... — Скільки імен

Історичні ховають глибини,

Та їх зірка нам світить здавен!

Крізь часи й буревії довкола

Заклад базою й духом міцнів —
Наукові й дослідницькі школи

Вчили гідних Вітчизни синів.

У зростання й поширення слави

Особисту сторінку вписав:

Кривень, Власенко, Птуха, Пасхавер...

Гурт зірковий невпинно зростав —

Гідних щиро всю душу вкладати

До скарбниці всесвітніх перлин

Й надихати спроможних сягати

Наукових й культурних вершин.

За неписаним правилом вторить:

І Осанна..., й Хвала... іменам —

Хто сьогодні історію творить,

Завтра входить в історію сам.

Та й вершини, як завжди, ще кращі,

Що чекають попереду нас...

Тож віншуймо живих і сучасних —

Запоруку майбутніх окрас:

Бакалаврів, магістрів, студентів...

Вартий шани із них не один!

І професорську рать, і доцентів —

Всіх, що йдуть і ведуть до вершин.


Людмила Рінгіс

Остання редакція: 17.12.14