Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Перлини світової скарбниці

Поезія, музика, мова Вічності в пам’ятках старожитностей, у полотнах митців, у звучанні з платівок голосів тих, кого сьогодні вже не почути вживу – це все скарби світової культури. Рубрика «Перлини Світової скарбниці» для більшості клубівців найулюбленіша.

     Бажання приходити на зустрічі-засідання, слухати цікаву розповідь колеги про його захоплення, ділитися враженнями й спогадами для кожного з нас – щоразу новий крок до нового прекрасного. Результати такого спілкування – відчуття прекрасного в духовному світі і коротенькі нотатки в “Економісті”, і висвітлення на сайті – це все можливість передавати естафету часу молодому поколінню.

 

 

2010 – РІК ШОПЕНА

 

Світова спільнота відзначає 200-річчя від дня народження Фридеріка Шопена (1810-1849). Має відбутися 1200 концертів у Європі, Японії й Мексиці. В Іспанії влітку запланований фестиваль у Вальдемосі, а навесні пройшов  міжнародний фестиваль у Більбао. У Франції стартував гігантський світовий проект “Шопен і його вплив”. У Польщі крім циклу концертів впродовж року має відбутися міжнародний шопенологічний конгрес та відкриття оновленого музею композитора.

 

В історії світової культури Фридерік Шопен посідає особливе місце. І це пояснюється з одного боку тим, що він сягнув і узагальнив національну відмінність культури польського народу (хоча половину життя мешкав у Парижі) і зробив її загальнолюдським набутком, а з другого боку – унікальністю своєї музичної творчості. Ф.Шопен не писав опер і ораторій, симфоній і увертюр. Він залишив небагато вокальних мініатюр. Міць його генія розкрилась у творах, написаних для одного інструмента – фортепіано. Саме Шопен віднайшов невідомі до нього виразні можливості цього інструмента, розширив рамки піаністичної техніки, збагативши фортепіанну музику новими музичними жанрами, новими музичними образами. Колись у музичних салонах Парижу ці образи порівнювали зі звучанням еолових арф, голосами ундин і закоханих пері.

Клод Дебюссі відмічав: “Шопен є найбільшим із нас, оскільки лише через єдине фортепіано зумів показати все”.  Не менш великий Ференц Ліст писав про Шопена як про прекрасну квітку на надзвичайно тонкому стеблі. А Борис Пастернак вважав, що “його твори скоріше навчають історії, устрою Всесвіту й ще будь-чому більш далекому й загальному, ніж гра на роялі. Значення Шопена ширше музики”. Антон Рубінштейн називав Ф.Шопена “душею фортепіано”, додаючи: “це бард, рапсод, дух цього інструменту”. Про Шопена є чимало спогадів видатних осіб:  Генріх Гейне, Роберт Шуман, Жорж Санд, Ежен Делакруа, Гектор Берліоз. Та й сам композитор залишив чималу епістолярну спадщину, що надає можливість достатньо детально простежити його життєвий шлях. 

Фридерік Францишек Шопен народився 1 березня 1810 року в містечку Желязова Воля поблизу Варшави. Декілька слів про його батьків.

Батько – Ніколя Шопен, француз, приїхав до Польщі 16-річним парубком, працював на тютюновій фабриці, за відповідальним дорученням власника вів облікові книги. Почавши самостійне життя в незнайомій для нього країні, юнак активно цікавився культурним і політичним життям його нової батьківщини. А це життя було доволі бурхливим. Увійшов до лав повстанців, що на чолі з Тадеушем Костюшком виборювали незалежність своєї країни. Коли повстання було придушене, Ніколя ледь уник участі багатьох своїх соратників. Тепер став заробляти на прожиття уроками французької, до речі, непогано знав і німецьку. В заможному домі його ученицями були дві панянки, одна з яких вирізнялась дивовижною красою. Згодом це відома графиня Марі Валєвська, коханка Наполеона. 

У 1802 р. М.Шопен приймає пропозицію власниці маєтку в Желязовій Волі навчати її синів. Саме тут і відбулося його знайомство з бідною родичкою хазяйки, сиротою Юстиною Кжижанівською, яка в 1806 р. стала його дружиною. Юстина користувалася повагою та любов’ю знайомих і близьких. Це була ніжна, розумна й благородна жінка, дуже набожна, турботлива мати, що дала дітям відмінне виховання. Вона чудово співала й грала на роялі.

Фридерік був другою дитиною в сім’ї, крім старшої мав ще двох молодших сестер. У 1810 р. сім’я переїздить до Варшави. Батько отримав місце викладача спочатку в  ліцеї, а потім у військовому училищі. Микола Шопен мав репутацію відмінного вихователя, що дозволило йому відкрити домашній пансіон для учнів ліцею. От в такій ліцейській квартирі й пройшли дитинство та юність видатного композитора.

Рідкісна музична обдарованість Фридеріка виявилась дуже рано. Вже з п’яти років йому давали уроки музики, хлопчик робив вразливо швидкі успіхи, став відомим у Варшаві як диво-дитина. Перший публічний виступ у благодійному концерті відбувся, коли ще не виповнилося  дев’яти років. Часті відвідини домів варшавських аристократів  мали великий вплив на розвиток характеру. Уміння спілкуватися з людьми, формування життєвого такту й вишуканих манер, здатність надавати значення зовнішнім формам і зневажливо ставитись до всього різкого й грубого.

Маленький Фридерік був слабкою, хворобливою дитиною, тому був позбавлений притаманних його вікові розваг та фізичних вправ. Виховуючись із сестрами, він переважно бував у жіночому оточенні, чим теж пояснюється м’якість його характеру.

Творити музичні композиції  почав майже з першими уроками гри на фортепіано, раніше ніж вивчився писати. То на його прохання вчитель записував мелодії, що приходили до голови хлопчика. Переважно це були мазурки, вальси й полонези.

До п’ятнадцяти років Шопен навчався вдома разом з батьковими пансіонерами, а потім вступив до старшого класу варшавського ліцею. Вчився добре, з класу в клас переходив з нагородами, навчання давалося легко, він прагнув знань.

Надзвичайно швидкі успіхи юнака, легкість із якою долаються всілякі технічні складнощі привертають увагу варшавського музичного світу, йому передрікають велике майбутнє Займається музикою з неухильно зростаючим захопленням і почуттям відповідальності. .Його вчителем був досить популярний в той час Войтех Живний, чех, вважавший себе “музикантом школи Баха”. Саме він прищепив учневі прекрасний музичний смак і допоміг розвинути дивовижний імпровізаторський дар. Жага творити настільки полонила юнака, що він міг сідати за інструмент вночі, коли всі спали, чим дуже дивував служок в домі.

Шопен володів і даром рисувальника. Варшавським друзям запам’яталися веселі й кумедні карикатури. В роки навчання в ліцеї він робив їх найчастіше на уроках математики. До того ж захоплював і навіть вражав оточуючих своїм акторським талантом. Мав дивовижну здатність комічно імітувати жести, ходу, голос і інтонації тих, кого спостерігав. Нерідко, приймаючи участь у домашніх спектаклях, виручав друзів, що забули текст, імпровізуючи за них.

У 18 років Шопен закінчив ліцей і вступив до Вищої школи музики. Його заняттями керував досвідчений педагог і композитор Юзеф Ельснер, який дуже швидко зрозумів, що його учень не просто талановитий. Серед його нотаток збереглася коротенька характеристика, яку дав юному музикантові: “... дивовижні здібності. Музичний геній”. На цей час Шопен вже був найкращим піаністом Польщі. Наряду з концертною діяльністю він багато творить.

У 1829 р. молодий музикант ненадовго їде до Відня, де дає декілька концертів, що пройшли з великим успіхом. І сам Шопен,  його друзі й близькі розуміють, що йому необхідно серйозно зайнятися концертною діяльністю, відправитись у тривале турне. Але Шопен довго не може зважитись на таке. Його мучили тривожні передчуття, вважалося, що назавжди покине батьківщину. Восени 1830 р. у передмісті Варшави – Желязовій Волі він з друзями виконує прощальну кантату, складену його вчителем. Насамкінець Ю.Ельснер виголошує напутню промову, яку завершує словами: “Ніколи не забувайте своєї батьківщини, ніколи не переставайте любити її, де б ви не жили. Пам’ятайте Польщу, пам’ятайте своїх друзів, які з гордістю вважають вас співвітчизником і чекають ваших великих справ і чиї молитви й сподівання всюди будуть супроводжувати вас”. Майбутнє показало, наскільки Шопен виправдав ці надії. Йому було 20 років, коли розлучився з батьківщиною таки назавжди.

Першим у турне був Відень. Трохи понад рік тому Шопен виступав тут із тріумфальним успіхом і тому сподівався на теплий прийом, але музиканта чекала невдача. У самий розпал сезону сюди наїхало чимало музикантів і дати авторський концерт було нелегко. До того ж в цей час у Польщі спалахнуло повстання проти російського самодержця . Шопен хоче повернутися, та друзі радять не робити цього, а краще прислужитися вітчизні своїм мистецтвом. Шопена гнітить те,  що він продовжує жити на кошти батька, який і так чимало витратив на його музичну освіту. 

У пошуках творчих вражень і заробітку він приїздить до Парижу і завойовує його спочатку як піаніст, одразу вразивши слухачів оригінальним незвичним виконанням. Про перший концерт  збереглися спогади уславленого угорського музиканта Ференца Ліста, у яких відмічалась емоційність і поетичність його виконання. В 1832 р. Шопен вже був найпопулярнішим із паризьких виконавців музики. На концертах виконував переважно свої твори: концерти для фортепіано з оркестром, рондо, мазурки, етюди, ноктюрни,  деякі варіації на тему опери Моцарта “Дон Жуан”. Саме про ці варіації писав німецький композитор Р.Шуман: “Капелюхи долі, панове! Перед вами геній...”

Значно укріплює матеріальне становище композитора пропозиція давати уроки музики в аристократичних домах, що він і робив із великим задоволенням. Разом із ростом популярності розширюється коло його знайомих, серед яких вже й видатні особистості: Ліст, Берліоз, Гейне, Міцкевич, Дюма, Мюссе. Приблизно в цей час його ім’я пов’язують із іменем графині Дельфіни Потоцької (1805-1877), що вирізнялася вразливою красою, музикальністю, умінням підкоряти слухачів виконанням оперних арій, романсів і пісень. Шопена часто бачили з Потоцькою, її сестри були його ученицями. Він був захоплений красунею-графинею, присвятив їй свій фа-мінорний концерт, написаний у 1836 р. Вони залишилися друзями.

Взагалі Шопену з жінками не дуже везло. Його несміливі спроби знайти особисте щастя залишали в душі гіркий осад. Невдало закінчилося його сватання до Марії Лодзинської (її брат Фелікс був учнем батька Шопена). Її батьки, багаті польські вельможі, не погодилися на зятя, що заробляє трудом (хоч і відомого музиканта), до того ж він у цей час застудився і погано виглядав. 16-ти річна Марія (дівчина весела, з гострим розум і привабливою зовнішністю) не могла піти проти волі батьків.

Особливе місце в житті Шопена посідає Жорж Санд. Познайомив їх Ліст наприкінці 1836 р. на одному з музичних вечорів. На цей час Жорж Санд мала скандальну репутацію, і Шопен не міг цього не знати. Під чоловічим псевдонімом писала Аврора Дюдеван. Вона дебютувала в літературі в 1831 р. романом “ Роза і Бланш” , написаним спільно із у той час теж дебютантом, а згодом  доволі відомим письменником Жюлем Сандо. Подальша самостійна творчість Жорж Санд мала цілком щасливу долю і принесла їй гучну славу. Вона вміла побудувати захоплюючий сюжет, часом драматично насичений (хоч іноді дещо зловживала надуманими ситуаціями), чудово знала побут французьких поміщиків і селян, прекрасно описувала природу, її красу й поезію. Скільки читачів захоплювались її романами “Індіана” й “Консуело” ...

Ось як писав про неї Гейне: “Лоб невисокий й чудове каштанове волосся, розділене пробором, спадає до плечей. Очі трохи тьмяні, не блискучі, й можливо, вогонь їхній згас від сліз або ж перейшов у її твори, що полум’яно випромінюють на весь світ”. Говорячи про сльози, напевне, натякає на невдале особисте життя Аврори. Її видали заміж 16-ти річною за грубого, малокультурного чоловіка, з яким не було жодних спільних інтересів. Нещаслива жінка покинула чоловіка, й багато років тривав процес шлюбного розлучення.

Спочатку Шопена Жорж Санд  не вразила.  Він писав батькам: “Я познайомився з блискучою знаменитістю. Обличчя у неї не симпатичне, вона мені не сподобалась. В ній є дещо відштовхуюче...” А Шопен навпаки дуже сподобався письменниці, й вона шукала зустрічей. Запрошує разом із Лістом до свого маєтку в Ноан. Доля звела на деякий час зовсім різних людей. Як справедливо зауважив один із друзів Шопена, в історії їхнього кохання Шопен був жінкою – нервовою, принадливою, слабкою й чарівною, а Жорж Санд – сильним, енергійним чоловіком. Вони були в усьому протилежні. Вона дієва, активна натура, любила життя й рух, любила маячню й гомін людського натовпу, ходила в чоловічому вбранні, курила цигарки й сповідувала в своїх романах, втілюючи в житті, ідеї вільного кохання. Тобто робила те, що вважалося недозволеним для порядної жінки. Крім того, Жорж Санд була великим психологом й уміла заглядати в душі людей. Шопен же навпаки жив у фантастичному світі поезії й музики, визнавав людей гідно вихованих й не опускався до реалій дійсності. Сильна натура Жорж Санд імпонувала Шопену, він шукав у неї допомоги й підтримки в години суму, що частенько опановував його душу. Вона вміла підбадьорити й заспокоїти. Їй подобалося, що цей великий артист був перед нею дитиною й цілком підкорявся. Письменниця часто вдавала з себе ангела-хранителя, розповідала друзям про свої самопожертви й материнські турботи. Насправді ж не все було гладко в їхніх відносинах. 

Ф.Ліст у книзі, виданій ще за життя Жорж Санд, недвозначно натякає, що саме вона була причиною його передчасної смерті. Один із найближчих друзів Шопена вважав, що Жорж Санд отруїла все його існування. А учень Шопена   Вільгельм Ленц називав Жорж Санд отруйною рослиною й до глибини душі обурювався тим, як нахабно й зневажливо могла себе поводити з Шопеном, навіть у присутності сторонніх. Справедливості заради слід зазначити, що й Шопен мав нелегкий для спілкування характер: надзвичайно нервовий, вкрай дратівливий і капризний. Постійно потребував опіки.

Роки життя 1837 – 1847 були для композитора Шопена плідними, саме в цей час написана  більшість його найкращих творів. Усі їх умовно можна поділити на дві частини:  написані в молодості, що мають переважно віртуозний характер й сильний національний відбиток, і ті, що написані в Парижі – з ніжним, поетичним забарвленням. Взагалі в його творах часто звучить щемливий сум, туга, невтамовані устремління. 

Шопена називають великим національним музикантом, хоч він не намагався писати саме польську музику. Просто в його музиці виплескувало те поетичне почуття, що притаманне його нації, й без будь-якого цілеспрямованого наміру він вкладав у свої твори те, що всотав у свою плоть і кров з дитинства.

В 1847 р. стався розрив із Жорж Санд, для Шопена це страшна життєва катастрофа. В останні роки їхні відносини значно погіршилися, вони були дуже різними. Жорж Санд розуміла музику, визнавала його талант, а він абсолютно не цікавився літературою, мало читав, переважно польською. Часто хворів, мав нелегкий характер, потребував багато уваги й турботи. Коли кохання згасло, Жорж Санд відчула, що стомилася від Шопена, у неї з’явилися коханці. Шопен знав про це, але сили розлучитися не було. Суперечка між ними, що привела до розриву, відбулася з наступного приводу: Жорж Санд посварилась із своєю дочкою, яка нещодавно вийшла заміж, відмовила їй від дому й написала Шопену, щоб і він у Парижі не приймав її, на що той не погодився.

Розрив із Жорж Санд надломив Шопена і фізично, й морально. Прагнучи змінити оточення, він їде до Лондона. У Англії в нього чимало друзів. Попри добрий прийом він страшенно сумує за Парижем, до того клімат туманного Альбіону згубно діє на його здоров’я. Свій останній концерт в Лондоні, що став і останнім у його житті, дав на підтримку польських емігрантів. Шопен почувався дуже погано, сили покидали його, й концерт пройшов не на вищому рівні. Після повернення з Англії хвороба загострилася, до фізичних страждань додались муки від того, що не може працювати і виникає пов’язана з цим матеріальна скрута. В останні дні він так послабшав, що не міг навіть говорити. Перед смертю Шопен дуже змінився. Цей слабкий і капризний чоловік із дивовижним спокоєм і мужністю готувався до фіналу. Коли стало зовсім погано, покликав польського абата й сповідався. Доглядали його сестра Людвика, що приїхала з Польщі, й улюблений учень А.Гутман, що сидів у ліжка вдень і вночі, допомагав припідніматись при задусі.

Почувши про хворобу Шопена, Жорж Санд хотіла його навідати, але друзі супротивились цьому, боялися, що надмірне хвилювання згубно вплине на його стан. В канун смерті хворому нібито стало легше. В цей день його відвідала Дельфіна Потоцька, що спеціально приїхала з Ніцци. Шопен був дуже радий зустрічі, попросив заспівати для нього. У графині був чудовий голос, вона заспівала арію Норми з однойменної  опери Белліні. 

Ввечері 16 жовтня  попросив, щоб прочитали відхідну, при цьому лежав не рухаючись. Лікарі навіть думали, що втратив свідомість, й коли один з них проговорив: “Чи страждає Шопен?..”,  пролунала відповідь: “Більше ніж...” 

“Мати, моя бідна мати!..” – це були останні слова, о 3-й ночі його не стало. Ховали Шопена на цвинтарі Пер Лашез, неподалік могил Белліні й Керубіні. Вдягли, як просив, в концертне вбрання. Похорон був дуже урочистим. Кращі артисти Парижу виконували Реквієм його улюбленого Моцарта. Одну з партій виконувала Поліна Віардо. Прозвучали й твори самого Шопена, в тому числі соната з величним похоронним маршем, яку Антон .Рубінштейн назвав втіленням національної трагедії, а А.Луначарський називав “Монбланом музичних Альп”.

Друзі зібрали гроші на пам’ятник, проект якого розробили під керівництвом Ежена Делакруа. Спереду зображена Муза, що плаче, а у ніг її лежить розбита ліра.

А серце Фридеріка Шопена, як і заповідав, було доправлене до Варшави, де й досі в сосуді зі спиртом зберігається в костьолі Святого Хреста. І напис із 6-ї глави Євангелія від Матвія: “Де скарб твій, там і серце твоє”.

“Варшав’янин за походженням, серцем поляк, а за талантом – громадянин Світу” – так писав про Шопена поет Ципріан Норвід. Ще за життя твори Шопена завоювали визнання. Полонези, мазурки, концерти, варіації, концертні рондо для фортепіано з оркестром, сонати, балади, ноктюрни, Фантазія, етюди, цикл прелюдій – в цьому цілий світ почуттів, устремлінь, переживань, пошуків людини з геніальною обдарованістю, гідного й визнаного сина польського народу. Глибину шопенівської музики досліджують, прагнучи усвідомити філософську спрямованість і гуманістичну наповненість почуттів та інтелектуалізм автора. А головне, що ця музика живе, звучить, дивує й хвилює, радує й надихає. Всі твори композитора стали довічним світовим надбанням.

 

Л.П.Соколова, ветеран клубу “Дорогами до прекрасного”

 

«САДІВНИК ІЗ ЖИВЕРНІ»

 

Цього року виповнюється 170 років від дня народження Клода Моне – французького живописця-пейзажиста, одного з представників нової для того часу течії в живописі – імпресіонізму. «Impression» в перекладі з французької – враження. Цей напрям в мистецтві склався в останній третині 19-го – початку 20-го століття. Він виражав бунт проти попередніх течій – романтизму і класицизму.  Клод Моне, Огюст Ренуар, Едгар Дега, Каміль Піссаро, Альфред Сислей – найбільш яскраві представники імпресіонізму, боролися проти салонового академізму, що не заохочує роботи на пленері, на природі. Художники нового напряму прагнули до оновлення мистецтва. Вони не просто відображали дійсність, їхній живопис повний емоцій, викликаних пейзажем, навколишньою реальністю. Прагнучи зберегти «свіжість першого враження», вони не вдаються до окремих деталей. Найвищою цінністю вважають світло, його мінливість. Цікаве походження самої назви. У 1874 р. на виставці в Парижі експонувалася картина Клода Моне «Враження, схід сонця». Полотно викликало іронічні зауваження критика Луї Леруа, який заради жарту назвав художника «вразливим». Так Клод Моне став родоначальником імпресіонізму. 

Клод Оскар Моне народився в Парижі 14 лютого 1840 року. Талант його виявився ще в дитячому віці. У 14 років поступає в коледж в Гаврі. Захоплюється портретами-шаржами на відомих жителів, городяни охоче розкуповують його  карикатури. Величезний вплив на подальшу творчу долю  мало знайомство в 1856 році з  нормандським художником Еженом Буденом. Саме Буден багато чому навчив в пленерному живописі. Пізніше скаже: «По його наполяганню я вирішив зайнятися живописом... я зрозумів своє призначення. Ежену Будену я зобов'язаний тим, що став художником». К.Моне мріяв вивчати живопис у Парижі, але міська рада Гавра відмовила йому в наданні стипендії. Його тітонька Марі-Жанна Лекадр взялася оплачувати  навчання племінника, і в 1859 році він починає відвідувати Академію Сюїса в Парижі. Знайомиться з К.Піссаро, О. Ренуаром, А.Сислеєм, Е.Мане. 

Слід розрізняти художників Моне і Мане, хоча їх прізвища виголошуються майже однаково. Едуард Мане, останній з великих класиків і перший художник сучасності,  віддавав перевагу над пейзажем портретному жанру, та згодом таки прийшов до імпресіонізму. 

У 1861 році Клод Моне у складі полку африканських стрільців вирушає до Алжиру, але невдовзі захворює тифом і, не пройшовши повного (семирічного) терміну військової служби, повертається до Гавру. Там знайомиться з художником Я.Йонгкиндом, про якого пізніше писав: «Він став моїм вчителем, йому я зобов'язаний становленням мого погляду художника». 

У 1862 році Моне навчається в майстерні Ш.Глейра в Парижі. Там же вчаться А.Сислей, О.Ренуар і Ф.Базіль. Шарль Глейр виучує своїх вихованців на прикладах античного мистецтва, а вони прагнуть відійти від канонів, хочуть малювати природу з натури. Дві картини Моне, написані в лісі Фонтенбло, були прийняті Салоном Парижа і високо оцінені критиками. Нерідко громадськість плутає Моне і Мане. Клода Моне надихала живописна манера «однофамільця» і він вирішив написати свій варіант скандальної картини «Олімпія», зі своєю назвою «Сніданок на траві». Картина  величезних розмірів (460х640 см) виявилася дуже дорогою і виставити її в Салоні в 1866 році Моне не встигає. Вона так  незавершеною і залишається в Аржантейлі в рахунок оплати  художника за житло. Цього року Моне виставляє дві роботи – пейзаж і портрет Камілли, відомий ще як «Жінка в зеленому платті». Позувала для картини молода натурниця Камілла Донсьє, вона була його вірною подругою в найважчий період – роки невизнання і бідності. Батьки художника були категорично проти і робили все, щоб їхній зв'язок розпався. Пізніше Моне таки одружився з Каміллою, вона була матір'ю його двох синів, його музою і улюбленою натурницею, яка позувала для багатьох картин художника. 

1867 рік був для художника невдалим – журі Салону не оцінило його картини, визнали їх дуже незвичайними, авангардними. Переважними були роботи вже відомих художників, що пишуть у академічній манері. Моне проводить літо з батьками в Сен-Адрессі, а Камілла, що чекала дитя, була в Парижі під опікою багатих друзів Ф.Базіля і К.Піссаро. Після народження сина Моне повертається, фінансові труднощі пригнічують молодих батьків, художник у відчаї. На щастя один гаврський любитель мистецтва купує декілька картин, що дозволяє сім'ї виїхати до моря. У 1869 році журі Салону знов відкидає картини Моне. Сім'я переїжджає в Сен-Мішель, де їх часто відвідує О.Ренуар. У листі Базілю він пише: «Деколи у нас немає грошей на обід, але я задоволений, тому, що в товаристві Моне прекрасно працюється». У червні 1870 року Моне узаконив стосунки з Каміллою й виїхав до Трувіля. Тут його застала франко-пруська війна. Сім'я знову бідує. На фронті гине вірний друг Фредерік Базіль. Моне повертається до Парижа через Голландію, де пише багато пейзажів. У Франції несподівано отримує спадок, завдяки якому сім'я змогла орендувати будиночок у Аржантейлі поблизу Парижа. Моне, за прикладом Добіньі, ладнає свою майстерню в човні і подорожує по Сєні до Руана. Цей період життя художника став знаменним моментом у історії імпресіонізму. В Руані, окрім Клода Моне, працювали Е. Мане, О.Ренуар, А.Сислей і інші художники. Друзі  вирішили не представляти картин у Салон, а організувати незалежну виставку у відомого фотографа Надара. Критики сприйняли цю виставку войовничо, картин було продано мало та і ті  за гріш. Глядачі не звикли до сільської тематики, до ясної палітри і відсутності чітких контурів малюнка. Саме після цієї виставки і з'явився критичний нарис Луї Леруа, що назвав «вразливими»  молодих художників. Але з'явилися і прихильники нового жанру, в тому числі Е.Дега та інші. Поступово коло прихильників розширювалося, збільшувався прибуток від продажу картин. Багатий підприємець Ернест Ошад замовляє  Моне чотири полотна для свого замку в Монтжероні. Приїхавши обстежувати місце замовлення, Моне зав'язує дружні взаємини з Алісою, дружиною Ошада.. 

У 1878 році народжується другий син Моне, художник пише портрет своєї дружини і двох синів. Це був останній портрет Камілли, незабаром вона вмирає, так і не поправившись від хвороби після других пологів.   На цей час Е.Ошад, рятуючись від банкрутства, вже перебрався до Парижа, а Аліса з шістьма дітьми залишається з Моне, замінивши матір і його двом синам. Їхнє спільне життя викликає кепкування тих, що оточують. Поєднатися законним браком вони змогли лише дванадцять років потому, вже після смерті Ошада.  Весною 1882 року Моне виставляє 35 своїх робіт на 7-ій виставці імпресіоністів. Картини отримують прихильні відгуки критиків. Наступні виставки підсилюють популярність, зростають ціни на його картини. До художника, нарешті, приходять визнання і достаток. Моне пише серії картин, приділяючи особливу увагу освітленості предметів в різний час доби, в різні пори року. Він хоче показати в картинах хід часу, гру світла. Так з'явилися його знамениті серії: «Стіжки», «Тополі», «Собори». 

Моне завжди хотів жити в селі, в оточенні природи. У 1882 році він спочатку орендує, а потім викупляє будинок в Живерні, передмісті в 10 км. від Парижа і 4-х км. від Вернона. Пізніше він купує прилеглу болотисту ділянку землі і перетворює весь свій маєток на розкішний сад. Моне обожнював квіти. Скрізь, де він жив – в Сен-Мішелі, Аржантейлі, Бужівалі, він розбивав красиві сади. Довкола будинку в Живерні висаджені в'юнкі троянди, уздовж стежин – іриси, жоржини, піони і хризантеми створюють різноколірні плями. Особливо чудова нижня частина саду – сад водяних квітів. Там прохолодно навіть у сильну спеку, оскільки прориті канали, вода спадає каскадами, ставок покритий лататтям. Згодом білі водяні лілії стануть знаменитими завдяки його картинам. Довкола ставка зростає плакуча верба і рослини, привезені з Японії. Над річечкою нависають витончені містки. Моне влаштував сад так, щоб він нагадував живу картину, яку художник міг би малювати щодня. Він купує насіння і розсаду з різних місцевостей і інших країн. У нього п'ять садівників, але Моне і сам любить попрацювати на землі. Недаремно його називають  «садівник із Живерні». У цьому маєтку художник з другою дружиною і вісьма дітьми проживе до кінця життя. Тут написані відомі «Іриси», «Плакучі верби», «Латаття. Гармонія синього і фіолетового». 

Старша його падчерка Бланш теж хоче малювати, і Моне залучає її до живопису. У 1897 році Бланш виходить заміж за сина Моне Жана, який вивчився на хіміка. Молода сім'я залишає батьків. Після смерті дружини Аліси за Моне з турботою і увагою піклується невістка Бланш, що повернулася до маєтку після смерті Жана. Моне працює багато, навіть після операцій по видаленню катаракти, лише тепер замість буденного світу, населеного людьми, він змальовує таємничий світ води і рослин. Останні два роки малює улюблене біле латаття. Вже після смерті «Латаття» було виставлене в музеї Оранжері. 

Нині картини Моне представлені в багатьох музеях світу: у Франції, Голландії, США. Великобританії, Німеччині, Росії, Данії. Швейцарії, Угорщині. Про талант Клода Моне високо відзивалися багато видатних цінителів живопису. Він відкрив дорогу абстракціонізму. У останніх картинах Моне форми повністю втрачаються в буйних кольорах, горизонт зникає під натиском колірних ефектів. Картини Моне відкрили дорогу фонізму -(від фр. fauve – дикий) напрямку, що вирізнявся простотою форм і перспективи, яскравими фарбами чистих кольорів та експресіонізму - (від франц. expression - вираження, виразність), представники якого проголошували єдиною реальністю духовний світ людини та прагнули його вираження. 

Після смерті Клода Моне його молодший син Мішель покидає Живерні, залишивши все Бланш і її братові Жан-Пьеру. Оскільки спадкоємців вони не залишили, то, згідно з їхньою останньою волею, сам маєток і наявні в ньому картини перейшли у власність музею Мармоттан. Сотні і тисячі туристів із різних країн щорік відвідують Живерні, щоб більше дізнатися про імпресіонізм, прослідити його вплив на живопис ХХ століття і помилуватися безсмертними полотнами Клода Моне та його сучасників.

 

К.О.Ненахова, ветеран

клубу “Дорогами до прекрасного”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Остання редакція: 09.10.15