КНЕУ - Видатні українці-наші земляки й колеги

Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Видатні українці-наші земляки й колеги

На засіданнях клубу “Дорогами до прекрасного” впродовж майже п’яти десятків років його існування було чимало обговорень з постійної рубрики “Видатні українці.” Шевченкіана в цій рубриці займає особливе місце, новинки з надрукованих досліджень і документального кіно, читання віршів і масові святкові посиденьки пам’ятні багатьом. Незабутніми були й екскурсійні поїздки по Шевченківських місцях: Моринці й Шевченкове, Березова Рудка, Яготин, Канів Майже кожен із клубівців готував свій цікавий виступ: про І.Франка (доповідач І.В.Гордієнко), про родину Семиренків (допов. Т.Д.Бондар), про О.Кобилянську (допов. Р.І.Заворотній), про Л.Українку та родину Косачів (допов. Л.О.Колот та Л.Й.Рінгіс), про художницю М.Башкірцеву (допов. Л.М.Гурнак), про генерала К.М.Дерев’янка. (допов. Л.Трохименко) – всіх не перерахувати. Був цілий цикл про наших колишніх студентів – О.Довженка, П.Тичину, В.Блакитного, Ю.Смолича, М.Ушакова, О.Неприцького-Грановського. А Григорію Сковороді, починаючи від першої доповіді О.Н.Туголукової, а потім обговорень книг визнаних авторів-сковородознавців, згодом присвятилася  ціла низка творчих поїздок по сковородинських місцях України: Чорнухи, Каврай, Лохвиця, Прилуки, Переяслав-Хмельницький. 

Багата українська земля на талановитих людей.

ЙОГО НАЗВАЛИ “ГЕТЬМАНОМ УКРАЇНСЬКОЇ МУЗИКИ”

Одне з засідань клубу було присвячено одному з Великих українців – М.В.Лисенку (1842 - 1912) – видатному композитору, піаністу, фольклористу, хоровому диригенту, педагогу музики, громадському діячеві, корифею українського театру, як оперного, так і драматичного. Особистість надзвичайно цікава й досягненнями, й походженням. 

Род Лисенків – старовинний, козацький. Предки були військовими, політичними і громадськими діячами у 17-18 століттях. Історично були причетними до гетьмана Богдана Хмельницького, до Азовських походів Петра І.

Микола Віталійович народився у високоосвіченй родині: батько – полковник орденського кірасірського полку, мати – випускниця Петербурзького Смольного інституту. Микола виявив своє музичне обдарування з п’яти років. Навчаючись у гімназії, написав свій перший музичний твір – “Полєчку”. Батько навіть надрукував її в Києві до дев’ятиріччя сина. Вищу освіту здобував у Київському університеті Св.Володимира, по закінченні отримав ступінь кандидата природничих наук. Паралельно з навчанням весь час займався музикою: організував і керував студентським хором, їздив по селах, збираючи народні пісні та мелодії. Про спільні такі подорожі є серед спогадів Тадея Рильського, а про Різдвяні свята, проведені на Полтавщині, згадував його університетський друг Павло Чубинський.

По закінченні університету деякий час працював за фахом, так само не покидаючи занять музикою і навіть усвідомивши, що музика – головне покликання його життя. 

Потреба у спеціальній музичній освіті спрямувала до Лейпцігської консерваторії. Через два роки вже на випускному іспиті виконує 4-й фортепіанний концерт Л.Бетховена. У 1874-1876 р.р. продовжує вдосконалення майстерності тепер у Петербурзі, в класі М.Римського-Корсакова. Заприязнюється з композиторами так званої “Могутньої кучки”. Йому навіть пропонують посаду капельмейстра в одному з приватних театрів з перспективою працювати на імператорській сцені. Але М.Лисенко повертається до Києва., виступає з концертами, організованими “Географічним товариством”, керує хоровими курсами, організовує щорічні “Слов’янські концерти”, де приймає участь як піаніст і як диригент, де виконуються і його авторські твори.

З 1878 р. обіймає посаду педагога з фортепіано – це був його “офіційний статус” і головне заняття, яке годувало і його, й сім’ю, надавало кошти для видання творів. М.Лисенко продовжує поїздки Україною з хором до 50-ти співаків, розповсюджуючи народну музику та власні музичні обробки творів Т.Шевченка. Мріяв показати одвічну красу та мелодійність української пісні всьому світові. Цю задумку пізніше втілював його учень, помічник і соратник О.Кошиць.

У 1904 р. Микола Віталійович здійснює ще одну свою давню мрію – організовує музично-драматичну школу, що надавала вищу музичну освіту. До речі, кошти для цього використав ті, що друзі зібрали й подарували йому аби нарешті придбав власну дачу. Але бажання бачити національну вищу музичну школу було сильнішим. Колектив високопрофесійних викладачів та зібрані музичні інструменти слугували у підготовці та розквіті майбутніх народних талантів. Навчались діти з родин середнього достатку і навіть обдаровані бідняки з усієї України. Вперше було відкрито клас бандури. Микола Віталійович жив школою, віддавася цій роботі без остатку, про це так говорив своїм друзям : “... виростуть, зміцніють крила у наших орлят. Навчимо їх літати, і понесуть вони людям пісню і могутнє слово, що будять думку, зогрівають серце. Хіба для цього не варто жити, кинути все інше і цілком віддатись школі?”

Не тільки як музиканта знав Київ Миколу Лисенка – він очолював роботу товариства “Український клуб”, згодом переіменованого у “Родину”, де співпрацював з відомими особистостями: О.Пчілкою, Л.Старицькою, Олександром та Софією Русовими, І.Нечуй-Левицьким, Ів.Стешенком, М.Вороним, О.Ольжичем (Кандибою), М.Заньковецькою, М.Садовським, тобто найкращими представниками тодішньої української культури. Про участь у роботі товариства згадував і наш колишній студент, відомий американський учений О.Неприцький-Грановський у своїх щоденниках.

Попри велику зайнятість педагогічною та громадською роботою знаходиться можливість творити. Написані опери: “Наталка Полтавка”, “Енеїда”, “Утоплена”, “Різдвяна ніч”. Микола Лисенко є засновником дитячої опери, що розпочалася з “Кози-дерези”, поставленої у “домашньому театрі” силами дітей з родин Косачів, Старицьких, Драгоманових, а Леся Українка була режисером-постановником і костюмером. Потім були “Пан Коцький”, “Зима й весна”. Опера “Тарас Бульба” (за одноіменним твором М.Гоголя) писалася та вдосконалювалась впродовж 10 років. Ця опера на лібретто М.Старицького дуже сподобалась П.І.Чайковському, він навіть готував її до постанови у Петербурзі, але не встиг.

Микола Віталійович був і неабияким літератором, входив до товариства “Плеяда”, що починалось з гуртка “Молода література”. А його роль у літературному товаристві неважко зрозуміти з листа Л.Українки до матері: “... Плеяда не збиралась на сім тижнів зовсім, бо Лисенко зайнятий концертом для чорногорців, і через те не має часу для Плеяди...” М.Лисенко брав участь у редагуванні Біблії, перекладеної на українську П.Кулішем, з Михайлом та Людмилою Старицькими працював у редакції журналу “Дзвіночок”. Дослідження українського фольклору: “Думи про Хмельницького та Барабаша”, “Про торбан і музику пісень Відорта”, “Народні музичні інструменти на Україні” та інші не втратили свого наукового значення досьогодні. А практичного значення не поменшили його випуски “Обробок українських народних пісень для фортепіано”. Перший випуск був ще у 1868 р., кожний з подальших так само нараховував по 40 пісень. А ще до 1901 р. вийшли 7 серій із циклу “Музика до Кобзаря”, а бурхливий 1905 рік позначився написанням музики на вірш І.Франка “Вічний революціонер”.

Неможливо розповісти про весь творчий спадок “Гетьмана української музики” у рамках невеликої статті, навіть простим перерахуванням. М.В.Лисенко помер 6 листопада 1912 р., а його похорон перетворився на багатотисячну демонстрацію учнів, друзів, шанувальників його таланту з різних верств населення м.Києва. Наведу слова М.Горького: «Смерть Лысенко понимаю как огромную утрату, но читая описание его похорон, ощущаю какую-то трепетную радость в сердце: как любит народ своего человека! Как глубоко поучительна эта печальная, но такая могучая, прекрасная церемония проводов человека, который отслужил своему делу, как радостно чувствовать, что народ понял величие его трудов».

Пам’ять М.В.Лисенка гідно увічнена. Його ім’ям названі Колонний зал у Національній філармонії в Києві, вищий музичний інститут у Львові, Театр опери та балету в Харкові, в Києві є музична школа-інтернат імені М.Лисенка, струнний квартет, є Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка. А скільки вулиць міст і містечок носить це славне ім’я... Прекрасні твори композитора стали надбанням вічності.

І насамкінець – всі діти Миколи Лисенка були музично обдаровані, отримали вищу освіту, в тому числі й музичну. І професійно все життя були пов’язані з музикою. Син Остап – музикознавець, очолював Київську консерваторію у нелегкі роки Великої вітчизняної війни, йому завдячують збереженням батькового архіву. Дочка Катерина була піаністкою, а Галина співачкою з прекрасним голосом, Мар’яна – піаністкою та викладачем музики. І сьогоднішні нащадки музично талановиті: внучка Рада Остапівна – викладає у Національній музичній академії України, а праправнук, повний тезка – Микола Віталійович Лисенко – музикант і диригент.

Всім, хто хоче більше дізнатись про життя та творчість М.В.Лисенка, щиро раджу навідатись до Меморіального будинку-музея, там можна побачити унікальні фото та особисті речі видатного земляка нашого. 

Л.О.Колот, ветеран клубу “Дорогами до прекрасного”

 

БУТИ ДОСТОЙНИМИ НАЩАДКАМИ І ВШАНОВУВАТИ ПАМ’ЯТЬ

Як зазвичай, хочеться додати свою жменьку цікавин на обговоренні. І вже звичним стало поєднувати будь яку тему зі вже відомим, або пов’язаним із історією альма-матер.

Кілька років тому, розшукуючи матеріал про Русових (викладачів Комерційного інституту 1909 –1915 р.р.), серед рідкісних видань натрапила на архів М.Драгоманова. Занурилась, знаючи, що Олександр Олександрович Русов був учнем М.Драгоманова, сподівалась знайти фото. Чимало вичитала захоплюючого, а скільки побачила світлин різних років! Знайшла О.Русова на колективному знімку серед представників Київського товариства “Стара Громада” – М.Лисенка, М.Драгоманова, М.Старицького, І.Нечуя-Левицького та інших найкращих представників інтелігенції, що присвятили життя справі просвітництва, щиро вбачаючи в знаннях, культурі та зростанні національної свідомості шлях полегшення життя народу... Саме в цьому товаристві  зазнайомились і полюбилися Олександр Русов і Софія Ліндфорс. Коли в 1873 р. у міському театрі здійснили постановку опери “Різдвяна ніч” ( музика М.Лисенка, лібретто М.Старицького), то партію Вакули виконував О.Русов, який мав приємний голос і прекрасний слух, а серед акомпаніаторів була Софія, чудова піаністка, що брала уроки у самого Миколи Віталійовича. На ознаку своєї особливої прихильності до цієї пари Микола Лисенко весільним подарунком написав композицію “Золоті ключі”.

Про ще доволі тісні стосунки М.Лисенка і нашого колишнього студента О.Неприцького-Грановського дізналася з матеріалів, що мені надсилає директор Великобережецького музею П.І.Гонтарук. Отримала уривки щоденникових записів, спогадів про учасників “Українського клюбу”, копії деяких документів, оригінали яких зберігаються у Фонді О.Неприцького-Грановського в Міннесоті, а в недавній лист було вкладено вирізку з “Голоса Просвіти”, де були надруковані спомини О. Кошиця:

 “Смерть Миколи Віталійовича сталася несподівано. В Театрі Садовського готували якусь виставу. Увечері, під час вистави, як грім, розійшлася чутка про наглу смерть Лисенка…В день похорону я зі студентським хором стояв коло Володимирського собору, чекаючи виносу тіла, і коли жалобний похід рушив од собору, то виявилось, що весь величезний натовп, що йшов поперед домовини, складався з різних хорів. Спереду студентського хору, який один мав у своїм складі більш 200 людей, ішов хор Комерційного інституту (теж близько 200). Далі перед ним був якийсь аматорський хор, а спереду церковний… Ззаду нас був хор курсисток… далі хор Політехнічного інституту, хор школи Лисенка, знов якихось аматорів… Так що усього співало не менше, як тисячі півтори люду, а може й більше… Мене заставили вийти навзбіч, нав’язати хустку на палицю і взяти всю цю масу під свою оруду… Коли ми проходили повз Університет, з вестибюлю нас почали фотографувати на фільм в кінематограф. Хоч царські посіпаки швидко звідтіля зняли той кінематограф, але студентський хор попав на фільм.”

Петро Іванович просив поцікавитись, можливо той документальний фільм є у Меморіальному будинку-музеї М.Лисенка, зауважуючи, що й нам цікаво було б подивитись на хор нашого Комерційного. На жаль, того фільму в музеї нема...

А ще П.Гонтарук прислав  ксерокопію “цьвітневого випуску 1913 р. американського видання “Свобода”, де вміщено статтю, яка теж має бути цікавою для нас. Так це певне саме та стаття, яку Олександр Неприцький-Грановський видав у Чікаго, щойно добрався туди, коли покинув інститут і батьківщину, рятуючись від переслідувань поліції.

“М.В.Лисенко і українське громадянство”

Є люди, що своєю невтомною працею на полі рідної культури, збагачуючи її своїми заходами, творять собі, зовсім непомітно для стороннього ока, нерукотворний пам’ятник в серцях свого народу. Своїм чистим серцем, щирими відносинами до своїх людей, що оточують їх і навіть ворогів своїх, вони глибоко вирізують літери свого імені на віки вічні. Невгомонний час іде і забирає з собою людське життя і тих з чистим серцем в царство тлінності, залишаючи нам тільки спогади та славетне ім’я і діла, що зоставив небіжчик по собі. Діла таких людей не мруть й немовби заповіт находять відгомін в серцях того народу, якому посвятив життя своє...

Таких людей в українського народу ще мало, але вони є. Є такі цікаві постаті, що кожний народ сусідній нам з гордістю прийняв би в списки своїх національних провідників-героїв і пишався би ними, як достойними синами своєї нації. А наш народ мало знає своїх видатних людей, а коли і знає, то таку обмаль, що дальше імені і прізвища не достається місця в його пам’яті. Крім Т.Шевченка, славного кобзаря нашого, що своєю поезією став в ряди найбільших і найкращих поетів слов’янських, ми чомусь боїмося вимовити такі величні імена постатей, як М.Драгоманів, Ів.Франко або блаженної пам’яті покійного Миколи Віталійовича Лисенка. 

Я власне й хочу спинитися на постаті славного музики, що показав цілому світові красу української пісні. Убрав її в в шати свого серця і скропив чарівним багатством своєї душі. Коли Т.Гр.Шевченко в поезії здобув собі назву великого кобзаря, то М.В.Лисенко своїми піснями, що лунають по широкому просторі України, також заслуговує на ту почесну назву. Хто, як не він, так пильно та старанно збирав з уст народних кожну мелодію, кожний звук, характерний українському народові, і записував каріїрував в свїх чудесних музичних творах?! Його все життя було наче виткано із звуків, він ними тільки жив, захоплювався так глибинно, що трудно собі уявити, не дивлячись на старечі роки. Хто знав цю людину, той ніколи не забуде його постаті, тих гарних повних лагідного погляду очей його і тихої задушевної його мови. Де він з’являвся серед гурту людей, там завжди був осередком уваги, а особливо горнулася  до нього молодь. Мав чуле серце і бездонне джерело порад, котрими нераз підтримував розчароване молоде життя. Він до старості літ зберіг молодечість свого серця і серед молоді користувався великою любов’ю. Київське громадянство було щасливе часто здибаючись з такою людиною, хоч за життя не розуміло глибоко значення її і нині по смерті глибоко відчуло велику незаміниму утрату.

М.В.Лисенко в житті українського громадянства у Києві приймав найближчу участь. Крім того, що був весь час головою “Українського клубу” і проймався його діяльністю так чутливо, що найменша справа не минала його уваги. Найбільш він дбав щоби познайомити членів клубу, а також і гостей його з музикою великих світових композиторів. Для того його заходами улаштовувалися так звані вечори “камерної музики”. Це були самі найцікавіші вечірки і притягали велику силу людей не тільки українців, але й чужинців, що цікавляться і люблять музику. Тут дуже пильно і дотепно все обдумано славним керманичем “камерних вечорів”, і загальний дух тих вечорів єднав всіх присутніх в одну цільну родину біля її голови, а художнє виконання музичних номерів залишало велике враження у присутніх. Він сам керував тими вечорами і боявся доручити кому-небудь іншому цю роботу, щоби не зіпсувати загального враження та настрою, і вечори вдавалися дійсно чудесними. Його без сумніву можна назвати душею тих вечорів.

Визнаючи велике значення за музичним вихованням, він останній час захопився молодою справою й ще взяв на себе гурток молоді – улаштованням “художньо-етнографічних вечірок”. Треба було бачити, як завзято брався він до участі тих “художньо-етнографічних вечірок”, щоби зрозуміти гарну його душу. Він не раз казав: “Тільки музика і мистецтво виховує людину”. Це мені не раз доводилось чути з його уст.

Уділяючи багато часу життю “Українського клубу”, він не переставав працювати над своїми музичними творами, і останній його твір “Nocturno” – єсть дійсно лебединою піснею. Ще за життя він мріяв почути його в залі “Укр. Клубу”. Та невблаганна смерть не здійснила його мрію.

Смерть взяла своє, і він відійшов від нас тихо, спокійно, як і прожив свій вік в повсякчасній праці для рідного краю, збагачуючи його культуру. Якими словами можна висловити велику втрату? Якими сльозами оплакати її?.. Нема того, хто так чуло виспівував горе і лиху долю свого народу, його радості й печалі... Пролунали лиш похороннні співи над його труною із тисяч грудей люду, що пришли востаннє привітати свого славного кобзаря. Той хор був надзвичайно великий і святочно торжественний. Такого похорону не пам’ятає Київ. Зібралось понад 50 тисяч люду над труною його. У всіх одна велика печаль оре чоло, у всіх одна неминуща думка: нема М.В.Лисенка... Тільки тоді українське громадянство почуло і надто глибоко почуло незамінну втрату. 

Не обійшлося без прикростей. Такі випадки хіба можуть бути тільки в Россії, в тім краю великих можливостей. Громадянство хотіло вшанувати на похоронах його музикою, як то завжди робиться в людей. Хотілось відіграти “Марш Дорошенка” його композиції – та поліція не дозволила. Тоді марш таки відіграли тільки в помешканні українського театру при відчинених вікнах. Але на тім справі не кінець – поліція притягнула до відповідальності антрепренера трупи за вчинок. Через деякий час в новому клубі “Родина” святкували вечір пам’яті М.В.Лисенка, а російським чорносотенцям так це було не до вподоби, що під час виконання співу творів Лисенка з вулиці чорносотенні хулігани почали кидати у вікна пляшками з аграментом. Пообливавши стіни і вибивши вікна, вони нацькували на подібні шкоди в українських мистецьких крамницях. Такі факти малюють життя наших людей в Україні під російською кормилицею. Навіть не можна тихо-мирно вшанувати пам’ять дорогої багатьом людини. Де глумують навіть над мертвим.

Заслуги М.В.Лисенка перед українським громадянством такі великі, що його ім’я  має вирізатись в скрижалях кожного українського серця і пам’яті його, не згинути вовіки, а слава його розійтись між мільйонами нашого народу. Ми можемо гордитися такими славними іменами, що своїм життям і працею вони показали себе достойними синами свого народу. А ми повинні показати себе достойними нащадками і шанувать їх пам’ять. 

Вони збагатили нашу культуру. Таким був і М.В.Лисенко.

Ол.Неприцький-Грановський

З іншого листа, надісланого редактором часопису “Українська Хата” з Києва до Америки О.Неприцькому-Грановському, – можна довідатись, що цю статтю передрукували й вивісили у вестибюлі Комерційного інституту (підписавши псевдонімом Авратинський). Наведу уривок з листа Павла Багацького: 

“Питаєш про враження од твоєї статті. Чув дещо. Перше всього всі розгадали твій псевдонім завдяки віршові “В Авратинських горах”.. Потім в Комерц. Інституті, котрий дав великий відсоток в Клубі, ціла стаття попідкреслювана з помітками: “браво!, правда!,  ловко! Так його! І т.п. ” Стаття подобалась, бо б’є не в бров, а просто в глаз...”

 Невеличкі шкіци з історії Альма-матер завжди хвилюють і надихають на нові розвідки.

Людмила Рінгіс, 
голова правління клубу “Дорогами до прекрасного”

 

 

Остання редакція: 17.12.14