«Платити за музику — природно!» Не можна з цією тезою не погодитись, але не зрозуміло, кому саме «природно» перераховувати засоби за використання музичних творів.  
Що стосується об’єктів авторського права, то платня за їхнє використання відповідно до українського законодавства може здійснюватись або правовласникам або організаціям колективного управління (далі — ОКУ). Яким же саме організаціям мають платити власники підприємств громадського харчування та інших закладів?
Частина перша статті 47 ЗУ «Про авторське право та суміжні права» (далі — Закон) говорить про те, що суб’єкти авторського права та (або) суміжних прав можуть доручати управління своїми майновими правами організаціям колективного управління.
Своєю чергою, повноваження на колективне управління майновими правами передаються організаціям колективного управління авторами та іншими суб’єктами авторського права та (або) суміжних прав на підставі договорів, підписаних у письмовій формі (ч. 3 ст. 48 Закону).
Відповідно до ч. 5 ст. 48 Закону на основі отриманих повноважень організації колективного управління надають будь-яким особам шляхом підписання з ними договорів невиключні права на використання об’єктів авторського права і (або) суміжних прав. Однак не зрозуміло, як саме власники різних закладів повинні визначати саме ту ОКУ, у якої є письмові угоди з авторами та правовласниками, твори яких звучать у приміщенні. Тобто наразі будь-яка ОКУ може прийти і вимагати підписання договору саме з нею, маючи в розпорядженні каталог із десяти музичних творів. Цей недолік законодавства розв’язує руки недобросовісним організаціям, котрі були створені не для представництва інтересів авторів і правовласників, а для здирництва грошей з користувачів. Нині ці організації голосніше за інших викрикують лозунги про захист авторських прав, розміщуючи неправдиву інформацію на своїх сайтах і вводячи в оману пересічних користувачів щодо наявності в них повноважень на укладання відповідних договорів.
Відповідно, жоден підприємець не застрахований від того, що підписавши договір з ОКУ, він використовує музичні твори на законних підставах, адже ОКУ не може надати дозвіл на використання творів, права на які не були передані йому в управління.
І все було б більш-менш зрозуміло, якби не ч. 2 ст. 49 Закону, яка наділяє суб’єктів авторського права і (або) суміжних прав, котрі не передавали організаціям колективного управління повноважень на управління своїми правами, зокрема щодо збирання винагороди, правом вимагати від організацій колективного управління, котрі таку винагороду за використання їхніх творів і об’єктів суміжних прав зібрали, виплати цієї винагороди, а також вимагати вилучення своїх творів і об’єктів суміжних прав зі списків дозволених для використання організаціями колективного управління шляхом підписання договорів з особами, котрі використовують ці об’єкти.
Тобто відповідно до ч. 3, 5 ст. 48 Закону ОКУ повинні заключати письмові угоди з авторами і правовласниками й діяти згідно з переданими їм повноваженнями, а відповідно до ч. 2 ст. 49 Закону автори та правовласники, котрі не підписували жодних договорів із ОКУ, мають право отримати гроші та вилучити свої права, які вони, до речі, нікому не передавали.
Не зрозуміло — ч. 2 ст. 49 Закону дозволяє ОКУ збирати кошти за використання творів без підписання письмових угод із правовласниками чи авторами цих творів (що, між іншим, суперечить згаданим вище законодавчим нормам) або ж встановлює право цих авторів і правовласників отримати від ОКУ неправомірно зібрану винагороду та вилучити неправомірно передані твори?
Враховуючи те, що законодавець зобов’язав ОКУ заключати письмові угоди з правовласниками та авторами і здійснювати свою діяльність лише на їх підставі, можна зробити висновок, що ч. 2 ст. 49 Закону дає право таким правовласникам і авторам вилучати свої твори саме з неправомірного управління. До того ж, ч. 2 ст. 49 Закону встановлює саме право авторів і правовласників вчиняти певні дії у разі, якщо ОКУ отримала кошти за використання творів, яких у неї немає в управлінні, а не право ОКУ на безпідставне збирання винагороди і підписання угод.
Якщо все-таки припустити, що ОКУ наділені правом здійснювати збирання винагороди за використання творів, управління правами на які вони не отримали, тоді не зрозуміло, як же бути правовласникам, котрі не хочуть мати справ із якоюсь конкретною недобросовісною ОКУ, яка не бажає, наприклад, віддавати гроші їх справжнім власникам? І яким чином правовласник таку ОКУ може перевірити, адже відповідь на всі запити завжди одна — все законно, порушень немає, грошей за ваші твори не зібрали, або, якщо зібрали, то дуже мало. Ще б пак, собі ж треба щось залишити!
Десь законодавці недопрацювали, оскільки закон не повинен бути як дишло, куди повернеш — туди й вийшло. Він, закон, насамперед, повинен вносити ясність і не допускати розбіжностей, тим паче давати можливість різноманітним службам та управлінням давати роз’яснення, які потрібні певним компаніям. Служба інтелектуальної власності наразі не обтяжує себе відповідями на такі запитання, тож кожен знаходить для себе зручні й вигідні відповіді. Залежно від ситуації, одними й тими ж нормами закону можна називати свою діяльність цілком законною, або таку саму діяльність інших компаній — протиправною. Зручно, чи не так?

Анастасія Герман, UBR