Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана

Віхи історії КНЕУ

Хронологія зміни назв

1906 р. – Київські вищі комерційні курси.
1908 р. – Київський комерційний інститут.
1920 р. – Київський інститут народного господарства.(з 1925 р. – імені Є. Бош).
1930 р. – Київський ін-т обміну та розподілу, Київський фінансово-банковий інститут.
1934 р. – Харківський (Український) фінансово-економічний інститут. (жовтень 1941 р. -  грудень 1943 р.  – Український факультет у складі Ташкентського фінансово-економічного інституту).

1944 р. – Київський фінансово-економічний інститут.
1960 р. – Київський інститут народного господарства (з 1969 р. – імені Д.С. Коротченка).
1992 р. – Київський державний економічний університет.
1997 р. – Київський національний економічний університет (з 2005 р. – імені Вадима Гетьмана).

 

В 2021-му році наш університет відзначає 115 -ту річницю свого існування. Засновник закладу – визначний вчений-історик Митрофан Вікторович Довнар-Запольський (1867 – 1934 рр.). Саме завдяки його ініціативі в 1906 р. у Києві було відкрито Київські вищі комерційні курси – приватний вищий навчальний заклад з підготовки кадрів для господарського комплексу півдня Російської імперії, що став другим в імперії і першим на українських теренах вузом економічного профілю. На момент заснування на Курси вступило 229 осіб та працювало 22 викладачі, в основному запрошені з Університету Св. Володимира та КПІ. Невдовзі на запрошення Мітрофана Вікторовича  приїхали з Петербурга Олександр та Софія Русови й одразу підключилися до навчального процесу, до наукової та активної громадської діяльності. Очоливши вищі курси, Довнар-Запольський виявив себе талановитим організатором і в короткий термін вивів заклад у число престижних економічних навчальних і наукових закладів. Продуманими й ретельно контрольованими були всі головні напрямки діяльності: розробка планів навчання, підготовка методичних матеріалів та написання й видання підручників, створення матеріальної бази й тісних контактів з промисловими й бізнесовими діячами, створення умов для наукових студентських досліджень та роботи наукових Товариств.

У 1908 р. Височайшим дозволом, враховуючи зростаючу популярність та наявні успіхи, Київські вищі комерційні курси були реорганізовані на Київський комерційний інститут (ККІ), придбали  триповерхове приміщення за адресою Бібіковський бульвар № 24 (нині – Бульвар Т.Шевченка). До цього заняття проводились в орендованих аудиторіях комерційного училища. 3.06.1912 р. вийшов ухвалений Державною Радою та Державною Думою Закон про встановлення Положення та штату Київського комерційного інституту, на оригіналі якого власною Його Імператорської Величності рукою написано: "Быть по сему". ККІ став державним вишем із наданням встановлених прав та пільг: насамперед, право юридичної особи, тобто право розпоряджатися нерухомістю, також була затверджена Вчена рада, яка мала право присвоєння наукових звань, а для студентів найпривабливішою пільгою була можливість проходження практики на потужних державних підприємствах і не тільки на теренах Росії, а й закордоном. У 1913 р. студенти ККІ проходили практику у 14 країнах Світу (Болгарія, Польща, Німеччина, Італія, Португалія, Франція, Швейцарія, Бельгія, Англія, Мексика, США, Маньчжурія, Китай, Японія). У 1912-1914 рр. затверджений штат ККІ поповнився молодими викладачами. Це був випускник університету Св. Володимира Євген Слуцький, випускник Петербурзького університету Микола Конрад, та випускники ККІ - Соломон Гольдельман та Сергій Остапенко.

Зусиллями  засновника й першого директора М.В. Довнар-Запольського було створено репрезентативний викладацький колектив, кращі професори Києва були залучені до читання лекцій, а для практичного засвоєння створено потужну навчально-методичну базу (в структурі Інституту діяли кабінети: статистичний, геологічний, залізничного транспорту, фізичний, хімічний, гігієни, мінералогічний; лабораторії технічної та аналітичної хімії; музей товарознавства; з 1909 р. видавався  редагований О. Русовим журнал «Известия Киевского коммерческого института», де друкувалися методичні та наукові роботи викладачів, а також наукові дослідження студентів; працювала бібліотека, яка на 1914 р. нараховувала понад 25000 томів літератури та 175 найменувань періодичних видань).

Внаслідок посилення ролі економічної сфери в житті суспільства суттєво зростав попит на здобуття економічної освіти. Тож цілком закономірно спостерігалася стала динаміка до зростання кількості студентів в інституті:  вже у 1908 р. у ККІ студентів було близько 1 тис. а професорсько-викладацький склад нараховував 34 особи. А  у 1914 р. в інституті навчалось 4200 студентів та працювало понад 50 викладачів. Цього року почалась Перша світова війна, яка на українських теренах була доповнена боротьбою за українські землі сусідніх держав. Це тривало до 1921 р. і не могло не позначитись (головно негативно) на долі освітньої сфери.

Внаслідок наступу німецьких військ на Південно-Західному фронті у 1915 р. було організовано евакуацію низки установ міста (зокрема і навчальних закладів) на схід. ККІ був евакуйований восени 1915 р. до Саратова. Під час перебування в евакуації зазнали збитків приміщення інституту в Києві, в яких розташовувались військові частини та військові служби. Відбулась суттєва політизація студентства внаслідок погіршення життєвих умов у важких обставинах евакуації.

Зміна ситуації на Південно-Західному фронті (внаслідок наступу військ генерала Брусилова) обумовила те, що керівництво ККІ влітку 1916 р. звернулося з проханням до головнокомандувача Південно-Західним фронтом про повернення до Києва, що і відбулось, і з осені 1916 р. Київський комерційний інститут відновив навчальний процес у Києві. Тривав вступ нових абітурієнтів, зокрема, саме в цей час до інституту вступив О.П. Довженко: 28 липня 1917 р. він подав заяву про вступ і з осені 1917 р. розпочав навчання. Після складення М.В. Довнар-Запольським у березні 1917 р. обов’язків директора ці функції виконував визначний вчений-аграрій П.Р. Сльозкін, а з кінця 1917 р. і до осені 1919 р. – визначний  вчений-економіст, засновник вітчизняної економічної географії К.Г. Воблий.

В період Визвольних змагань 1917 – 1921 рр. інститут не стояв осторонь відродження процесів українського державотворення: його випускники обіймали високі урядові посади (зокрема C. Гольдельман обіймав посади заступника міністра промисловості й торгівлі, заступника міністра праці, М.Ковалевський  був міністром землеустрою УНР, М.Шаповал був міністром пошти й телеграфу УНР (1917), міністром земельних справ (1918-1919), а С.Остапенко на початку 1919 р. очолював уряд Директорії УНР. Представників викладацького корпусу інституту запрошували (спочатку Центральна Рада, а потім і гетьманський уряд) як найкращих фахівців для розробки складових економічної політики. З перших днів заснованої восени 1918 р. Української Академії Наук до роботи в її комісіях були запрошені чимало викладачів ККІ (М. Василенко, К. Воблий, Л. Яснопольський, Р. Орженцький, О. Гіляров, Д. Граве, О. Корчак-Чепурківський, П. Сльозкін, В. Шапошніков, В. Дуб’янський, М. Птуха, Є. Слуцький, М. Мітіліно). Більшість з цих науковців стали першими українськими академіками. А коли у 1918 р. М.В. Птуха очолив перший у світі Інститут Демографії, то до роботи долучилися випускники економічного відділення ККІ (КІНГу): П. Пустоход, М. Трацевський, В. Різниченко. Цей факультет  на понад півтора десятиліття став базою поповнення кадрів в цьому науковому закладі. Постійно зростав студентський контингент, і на початку 1919 р. налічував понад 5000 осіб.

Після остаточного встановлення радянської влади в Україні інститут перейшов у державну власність та змінив свою назву – з 1920 по 1930 р. він називався Київський інститут народного господарства (з 1925 р. – імені Євгенії Бош). 1917 - 1934 рр. були складними для навчального закладу, оскільки фактично кожна зміна влади в Києві призводила до зміни керівника та реорганізацій у навчальному процесі. З 15 листопада 1918 р. по 1 березня 1919 р. заняття взагалі були призупинені.

Попри всі пертурбації, інститут зміг зберегти ядро викладацького складу – в Інституті продовжували працювати Д.О. Граве, К.Г. Воблий,  О.Н. Гіляров, П.Ф. Єрченко, М.М. Катков, О.В. Корчак-Чепурковський, В.О. Кордт, С.А. Єгіазаров, П.Р. Сльозкін та ін. Кількість студентів у зв’язку із частими змінами влади та «академічними перевірками», здійсненими після встановлення радянської влади, значно зменшилась, і станом на 1 січня 1923 р. в інституті навчалось 1878 студентів, а також 74 вільних слухачі. Було відновлено плату за навчання.

З 1 жовтня 1930 р. Київський інститут народного господарства було розділено на три, які функціонували в одному приміщенні: Економіко- промисловий (який майже одразу приєднали до КПІ), Київський інститут обміну та розподілу і Київський фінансово-банковий інститут. У 1931 р. Київський інститут обміну та розподілу було ліквідовано, а Київський фінансово-банковий інститут став фінансово-економічним і у 1934 р. був переведений до Харкова, де перебував до 1941 р., змінивши назву на Харківський (Український) фінансово-економічний інститут. У харківський період в інституті навчалось близько 700 студентів і працювало 45 викладачів. Близько 400 студентів та викладачів інституту з початком Великої вітчизняної війни вступили до лав Червоної армії. Решту співробітників та студентів евакуювали до Іркутська й Ташкента, де вони були приєднані до місцевих фінансово-економічних інститутів на правах окремих факультетів.

Звільнення 23 серпня 1943 р. Харкова поставило на порядок денний питання про відновлення у місті Фінансово-економічного інституту. Директор  інституту В.Є. Власенко зміг організувати відбудову навчальних корпусів. Однак вже у травні 1944 р. приміщення Харківського фінансово-економічного інституту було передане  педагогічному інституту. Відсутність належного приміщення у Харкові та постійне прагнення колективу  повернутися до Києва визначили долю вузу – здобувши підтримку ряду союзних та республіканських керівників,  отримали дозвіл на повернення до Києва і з 1944 р. відновили роботу у рідному місті отримавши назву Київський фінансово-економічний інститут.

Структурно інститут з 1945 р. складався з двох факультетів – фінансового (відділення: фінансове, кредитне) та планового (відділення: економіки і планування промисловості, економіки і планування сільського господарства). Термін навчання становив 4 роки. Відбулось швидке зміцнення професорсько-викладацького штату. Протягом першого повоєнного десятиліття  розпочали (або продовжували) роботу такі відомі вчені-економісти, як В.Є. Власенко, В.Ф. Гарбузов, П.П. Німчинов, Й.С. Пасхавер, П.І. Пустоход, М.Т. Стеценко та ін. Директором з 1944 по 1950 р. був В.Ф. Гарбузов (який згодом став міністром фінансів СРСР). З 1946 р. відновила свою роботу аспірантура при інституті. Постійно зростали обсяги набору студентів. У 1958 р. завершилось спорудження центрального корпусу інституту по Брест-Литовському проспекту (нині – проспект Перемоги 54/1), що дозволило нормалізувати навчальний процес та збільшити кількість студентів (з 343 станом на 1945 р. до  5000 тис. у 1960 р.).

Оскільки наприкінці 1950-х рр. вуз вже налагодив підготовку фахівців з 12 спеціальностей, що виходили за рамки фінансово-економічного профілю, то у 1960 р. Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР прийняло рішення про перейменування Київського фінансово-економічного інституту на Київський інститут народного господарства (у 1969 р. йому було присвоєне ім’я Д.С. Коротченка), що означало розширення кола спеціальностей, з яких інститут готував фахівців. На той час інститут мав у своєму складі 5 факультетів: економіки промисловості, економіки сільського господарства, фінансово-економічний, обліково-економічний та економіко-статистичний.

Протягом 60 – 70-х років XX ст. відбулась поступова децентралізація управління внаслідок передання організаційно-виконавчих функцій від ректорату до факультетів та кафедр. Це дало змогу підвищити ефективність роботи інституту вцілому. Було розширено саму структуру інституту внаслідок заснування нових факультетів та кафедр. При новоствореному факультеті  Механізованої обробки економічної інформації було організовано лабораторію, оснащену малими обчислювальними машинами Мир-1, Мир-2 та потужною розробкою Київського інституту кібернетики ЕОМ "Дніпро-21", на базі яких утворився перший в Союзі студентський обчислювальний центр.  Було створено Науково-дослідний сектор, налагоджено випуск власної навчально-методичної літератури. Як наслідок Київський інститут народного господарства фактично координував роботу з модернізації навчального процесу та структури економічних вузів СРСР.

КІНГ готував спеціалістів не лише для України та інших республік СРСР, але й почав з 1960-х рр. здійснювати підготовку іноземців. Станом на 1985 р. у ньому вже навчались представники 51 країни світу. Були встановлені тісні контакти з низкою вузів Німеччини, Чехословаччини, Угорщини, Польщі. Було налагоджено підготовку викладачів, що дозволило вже у 1970-х рр. в основному покривати вакансії у викладацькому складі власними вихованцями.

Відновлення демократичних процесів у суспільстві та пом’якшення державної політики з другої половини 1980-х рр. дозволили звільнити систему освіти від партійного диктату та політичної кон’юнктури. До того ж стала очевидною необхідність докорінних змін в економіці, що в комплексі сприяло активізації розвитку економічної освіти та науки і надало нового імпульсу роботі Київського інституту народного господарства.

З відродженням незалежності України КІНГ доклав чимало зусиль для оновлення системи та змісту економічної освіти, удосконалення підготовки спеціалістів для різних галузей господарського комплексу нашої держави, а також створення відповідної наукової та навчальної літератури. Окрім старих міжнародних зв’язків з колишніми соціалістичними країнами, склалися тісні відносини з економічними вузами Австрії, Англії, Німеччини, Нідерландів, США, Франції та інших провідних держав світу.

Досягнення вузу в розбудові економіки України були визнані на державному рівні. Постановою Кабінету Міністрів України від 25 серпня 1992 р. Київський інститут народного господарства було перейменовано на Київський державний економічний університет. А 27 лютого 1997 р. Указом Президента України Київський державний економічний університет отримав статус національного, що стало справедливим визнанням його наполегливої роботи, спрямованої на підготовку висококваліфікованих кадрів для різних сфер економічного життя нашої держави та розвитку вітчизняної економічної науки.

У 2005 р. Київському національному економічному університету було присвоєне ім’я визначного українського економіста, творця національної грошової одиниці України, будівника її банківської системи В.П. Гетьмана (який у 1952 - 1956 рр. здобував економічну освіту в стінах нашого вузу). У листопаді 2006 р. на державному рівні було відзначено 100-річчя заснування Університету.

У 2016 р. наш університет святкував 110 -ти річчя. На той час структура Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана була представлена двома навчально-науковими інститутами: інститут інформаційних технологій в економіці та юридичий інститут, а також  вісьмома факультетами: економіки та управління, міжнародної економіки і менеджменту, управління персоналом, соціології та психології, маркетингу, обліку та податкового менеджменту, фінансів. У структурі Університету також діють Центр післядипломної освіти, центр магістерської підготовки, відділення довузівської підготовки, навчальний центр, навчально-методичний відділ, аспірантура, докторантура, профільні ліцеї та коледжі, центр мереживо-інформаційних систем, музей історії університету, видавництво тощо. Кількість студентів становить понад 10 тис. осіб. З 2019 року структура ДВНЗ поповнилася інститутом дистанційної освіти, який забезпечує організацію і проведення навчання з використанням дистанційних освітніх технологій. Відповідно до наявних ліцензій на освітню діяльність інститут забезпечує дистанційну освіту, підтримує денну й заочну форми навчання, організовує курси підвищення кваліфікації викладачів університету з використання дистанційних технологій у освітньому процесі та нових програмних засобів.

Історичний відрізок часу існування нашого науково-навчального закладу, означений у двох століттях двох тисячоліть, насичений подіями й неодноразовими кардинальними змінами. Насамперед, змінами політичних систем - від царської Росії, через роки визначення, далі по десятиліттях соціалістичного союзу до часів Незалежної України. І з кожною зміною системи відбувалися зміни у вищій освіті, її призначення і принципи її організації. Безумовно, на вимогу часу, відповідні зміни, реформи й реорганізації відбувались і в нашому університеті. Але незмінним залишалося те, що поступальний рух у світовий освітній простір ми завжди звіряємо з високою планкою вимог, започаткованою М.В. Довнар-Запольським.

ІСТОРІЯ ЗАКЛАДУ В...  БУДІВЛЯХ

Ми звикли, що історія – це по-перше події: визначні, героїчні й трагічні, яскраві й знакові, що можуть змінювати плин часу, й по-друге особистості – видатні, харизматичні, по чиїх біографіях можна уявити суцільну картину життя колективу, організації, країни. Але чимало для цікавих можуть повідати навіть... будинки. Спробуємо побачити це на прикладі нашого економічного університету впродовж його понад столітнього існування.
 

вул. Воровського (кол.Бульварно-Кудрявська), 24. Споруда 1897 р. (арх. Г П Шлейфер, надбудова 1920-1923 рр.). Колишнє 1-ше комерційне училище, у 1906-1908 рр. орендували Вищі комерційні курси, згодом розмістилася  книжково-журнальна фабрика.

Засновані Митрофаном Довнар-Запольським  з дозволу Міністерства Торгівлі й Промисловості Вищі комерційні курси (у кількості 229 слухачів) почали свої заняття у вересні 1906 р. в орендованому приміщенні за адресою Бульварно-Кудрявська, 24.
Це було на той час триповерхове помешкання діючого 1-го комерційного училища.  Трохи раніше в цій будівлі, орендованій так само у вільні від училищних занять вечірні часи, читались лекції Київського політехнічного інституту імені імператора Олександра II, допоки (із фінансовою допомогою спонсорів) зводились на Шулявці їхні власні учбові корпуси.

Оскільки популярність навчального закладу “нового типу”, як називали німці вищі комерційні школи, неухильно зростала, а прийом слухачів відбувався посеместрово двічі на рік, то потреба у більшому помешканні (і, бажано, власному) виникла швидко.

Заручившись підтримкою Київського купецького зібрання, М.Довнар-Запольський отримує від міської Думи дозвіл на земельну ділянку по вул. Гоголівській. Але побудувати швидко приміщення, до того ж обладнане спеціальними лабораторіями для надання практичних навичок, як вимагала програма школи “нового типу”, було нереально. Тому купили готове, проєктоване під навчальний заклад,  цегляне, триповерхове, загальною площею 430 кв.саж., зручно розташоване в центрі міста та ще й із прилеглою садибою, що дозволяла при потребі розширитися. Вже восени 1908 р. мали адресу Бібіковський бульвар, 24.

Фото 1912 р. Приміщення Київського комерційного інституту (з надбудованим 4-м поверхом) по Бібіковському бульвару 24, 

 

Фото 1926р.              1910 р. кутове прим. по Нестеровському пр.    Київський інститут народного господарства (з 1925 р. – КІНГ імені Є. Бош). – бул. Т.Г. Шевченка 22/24, комплекс будівель, у яких наш вуз розміщувався до 1934 р.

На цей час вищі 4-річні курси з навчальною програмою, що по деяких позиціях перевищувала університетську (і викладались дисципліни кращими  професорами Києва), згідно рішення міністерства, під егідою якого вони діяли, були реорганізовані у Київський комерційний інститут. Щоправда, заклад  деякий час продовжував залишатися приватним, бо у законодавчому порядку (тобто всіма вищими інстанціями) ще не був затверджений Статут інституту. Але тепер вже хоч деякі з численних питань, що були у веденні засновника (під повну його відповідальність) можна було передати Раді інституту. І насамперед, – порядкування матеріальними засобами.


1908 р. ККІ, Бібіковський бульвар 24. Автор фото:  М. Довнар Запольський  (з книги «Записки о Киевском комерческом институте»)
 

Сучасний вигляд будівлі, де розміщується Національний педагогічний університет імені М.Драгоманова

В інститутській касі, що поповнювалась сплатами слухачів за навчання та благодійними внесками заможних батьків і меценатів, накопичувалась сума, необхідна для розбудови. Тож зведення 4-го поверху розпочали вже через рік після придбання учбового корпусу. Але нестача приміщень, як лекційних, так і учбово-допоміжних, відчувалася все гостріше. Кількість слухачів зростала, на початок 1908-1909 навчального року їх було вже 991, а восени 1909 р. з поданих 1400 заяв бажаючих  вступити  задовольнили лише 920, ризикуючи працювати в переповнених аудиторіях (їх було 7). До того ж проведення занять старшокурсників із дисциплінами спеціалізацій вимагало нових лабораторій і кабінетів. І мав розширятись музей товарознавства з відділами, експонатами, які були необхідні для практичного освоєння. І бібліотека поповнювалась, і додаткові читальні зали треба було відкривати. Тож надбудова поверху – це по суті крихта, потрібне було додаткове велике приміщення.

Але без законодавчо затвердженого Положення  інститут не мав прав юридичної особи, відповідно, – права придбати нерухомість. Вихід із такої ситуації був у підпорядкуванні інституту суспільній організації, яка б, по-перше, мала такі юридичні права, а по-друге, за прикладом німецьких вищих комерційних шкіл, об’єднувала викладацький персонал із діячами торгового й промислового світу у справі поширення економічних знань і підготовки необхідних для господарства спеціалістів. 12 квітня 1909 р. і було засноване “Товариство опіки над вищою комерційною освітою м.Києва”. До його складу увійшли приватні особи й установи, що бажали й могли зробити вагомий внесок у розвиток вищої комерційної освіти. За розміром внесків у Товаристві були незмінні, діючі, почесні та члени-соревнователі.
Незмінними членами Товариства були всі члени Учбової Ради Київського комерційного інституту  (вони були звільнені від членських внесків): таємний радник В.І.Ковалевський, що мешкав у Петербурзі, таємний радник К.Нємєшаєв, професори –  М.Довнар-Запольський, В.Бажаєв, М.Делоне, І.Єгоров, П.Єрченко, А.Мітюков, П.Сльозкін, П.Чехович,  О.Ейхельман, приват-доценти: К.Воблий, М.Самофалов, інженер-гідротехнік Й.Кобецький, викладач О.Русов. Очолив  Товариство Митрофан Вікторович Довнар-Запольський.

До почесних членів Товариства відносились особи, що зробили одноразовий внесок у сумі 5 000 крб. або ж сплачували щорічно по 1 000 крб., діючі члени сплачували одноразово 1000 крб. або щорічно по 100, “члени-соревнователі” зобов’язувались внести разово 100 крб. або щорічно по 25 карбованців. До членів Товариства увійшли установи – відділення Московського купецького, Петербурзького облікового, Петербурзького міжнародного банків, Київське міське громадське управління, Київське купецьке товариство та представники ділової еліти тодішньої Росії: Л.Бродський, Д.Марголін, Б.Ханенко.

Свідомо зроблю невеличкий відступ. Щоб уявити поважність (і матеріальні можливості) вищезгаданих осіб, варто назвати всі їхні регалії.

БРОДСЬКИЙ Лев Ізраїльович
(1852 – 1923) 

- потомствений почесний громадянин,  комерції-радник, Товариш голови Всеросійського товариства цукрозаводчиків, член С.Петербурзького міжнародного і член ради Російського для зовнішньої торгівлі банків. Голова правлінь: Олександрійського товариства цукрових заводів, Корюківського цукрорафінадного і Супрунівського бурякоцукрового заводів, директор: Тамашпольського, Ново-Биковського, Красносельковського бурякозаводів і Товариства Київської парової мукомельні. Член правління товариства Карвице-Озерянського рафінадного заводу;

МАРГОЛІН Давид Семенович  
(1850 – 1918)

- київський купець 1-ї гільдії, підприємець, меценат і громадський діяч, багаторічний голова правління Товариства Київської міської залізниці, власник Деміївського трамвая, потомствений почесний громадянин, комерції-радник, Голова правління Київського приватного банку, Голова правлінь: Київського газового товариства, Київського товариства водопостачання, Товариства київської залізниці. Директор-розпорядник Товариства Ново-Биковського бурякоцукрового заводу і член правлінь: Першого і Другого пароплавних товариств по Дніпру, Пермського лісопромислового й торгового товариства

ХАНЕНКО Борис Іванович
(1849-1917)

- промисловець, колекціонер, музейний діяч, меценат, дворянин, статський радник, почесний член Академії мистецтв, член Всеросійського товариства цукрозаводчиків, Київського біржового комітету. Голова Київського комітету торгівлі  й мануфактури. Член ради Російського торгово-промислового банку. Виборний член Державної Ради від промисловців.

Крім регалій цих мільйонерів, варто нагадати про їхню щедру меценатську діяльність. І не тільки по відношенню до ККІ, керівництво якого було вдячне за щедре дарування книг для інститутської бібліотеки та сприяння розвитку Музею товарознавства даруванням власних колекцій та інших цінних експонатів, а й про гідний внесок у розвиток міста. Брати Бродські зводили притулки й лікарні, за їхнього спонсорства побудовані приміщення Комерційного училища і корпус Київської політехніки.  Д. Марголін, крім шкіл, будував  храми, опікувався міським транспортом і освітленням. А художня колекція Б. Ханенка, подарована місту, й до сьогодні милує око відвідувачів Музею мистецтв імені Бориса й Варвари Ханенків.

Клавдій Семенович НЕМІШАЄВ

Думаю, варто додати цікавин і про члена Товариства опіки Клавдія Семеновича Немішаєва (1849-1927)

 - колишнього міністра шляхів сполучення, члена Державної Ради, начальника Південно-Західної залізниці. Це на його честь названі станції Клавдієве й Немішаєве. Людина блискучого розуму й надзвичайних організаторських здібностей, ініціатор технологічної модернізації в залізничному господарстві, проєктував і будував залізниці, зокрема ділянку Київ-Ковель. Знав ціну вищій освіті, серед численних відзнак мав “Височайшу подяку за труди по спорудженню Київського політехнічного інституту”. Його увага до Комерційного зрозуміла – інститут поставляв спеціалістів для його відомства, а ще саме тут знаходив фахівців-викладачів, щоб  на організованих ним спеціалізованих 2-х річних курсах для залізничників читали дисципліни: комерційну географію, бухгалтерію, політекономію, залізничне право, технічну експлуатацію залізниці.

У ККІ Немішаєв читав факультативний цикл лекцій з питань залізничної політики.

Повернемося знов до розповіді про “Товариство опіки вищою комерційною освітою м.Києва”. Головне управління Товариства покладалося на Загальні збори, що відбувалися двічі на рік. Поточними справами керував Комітет, до складу якого входив голова, секретар, казначей і три представника, обраних зборами.  Підпорядковувалось Товариство Міністерству внутрішніх справ. Товариство через свого представника брало участь у засіданнях Ради ККІ,  влаштовувало окремі лекції, семінари та реферати з предметів, що пов’язані з торгівельною справою, займалося заснуванням бібліотек і музеїв зразків товарів. Для того, щоб примножувати кошти Товариства, комітет мав право порушувати клопотання та звертатися з проханнями до різних установ державного і приватного сектора, влаштовувати публічні лекції, виставки та залучати меценатів із числа приватних осіб. Комітет мав збиратися не рідше одного разу на місць.  Головним завданням Товариства було ведення матеріальних справ комерційного інституту і, насамперед, придбання нерухомості.


 

 

Кутове помешкання, придбане у 1910 р. та побудований у 1910-1914 рр. лабор. корпус ККІ по Нестеровському провулку поряд з Володимирським собором.

7-го червня 1910 року було закладено лабораторний корпус.
Оскільки приміщення на розі вул. Пироговської й Бібіківського бульвару вже не могло вмістити всіх студентів ККІ, на зборах від 30 листопада 1910 р. було вирішено придбати суміжну будівлю. 4 грудня 1910 р. професори П.Єрченко, М.Катков (які виступали від імені Товариства на підставі доручення, виданого М.Довнар-Запольським) та викладач О.Русов і професор В.Бажаєв, із дотриманням нотаріальних вимог, здійснили купівлю нерухомого майна в м.Києві на розі Бібіківського бульвару та Нестеровського провулку №22/46 у власника Володимира Михайловича Білогородського.

Товариство не мало достатньо коштів для здійснення такої покупки, то частину грошей, за піклування Товариства, надав Полтавський Земельний Банк під заставу придбаної будівлі. Згідно відомості про нерухоме майно, куплений будинок  був триповерховим, цегляним і критим оцинкованим залізом. Одразу ж по придбанні його було передано для навчальних потреб Київського комерційного інституту. На першому поверсі розмістилася канцелярія інституту, на другому та третьому – були величезні аудиторії на 500-600 слухачів.

У квітні 1911 р. Товариство вирішило розпочати ще зведення двох приміщень, які б з’єднали два будинки в один, чотириповерховий. Закладення цих добудов відбулося 7 червня 1911 р. в присутності начальника Південно-Західного краю Ф.Трепова, київського губернатора А.Гирса та представника навчального відділу Міністерства Торгівлі і Промисловості – Б.Аглаїмова.

У разі припинення діяльності Товариства з будь-яких причин, згідно Положення, його майно повинно було у повному обсязі перейти на користь Київського комерційного інституту. Це й відбулося 15.02.1913 р., на цей час нарешті було затверджено Положення ККІ, інститут набув статусу державного вищого навчального закладу з усіма правами юридичної особи. А до того ж із такими необхідними пільгами: для студентів –  звільненню від військової служби, можливістю проходити практику не тільки на підприємствах та установах Росії, а й за кордоном (Німеччині, інших європейських, включаючи Португалію, а ще у США, Японії, Туреччині, Персії, Сирії, Палестині, Монголії, Китаї). Для випускників –  правом працевлаштування на державну службу.

Чому ж таким довготривалим було узгодження й законодавче затвердження Положення ККІ й Статуту, укладеного ще навесні 1907 року? Заклад у Києві, міністерство й вищі керівні установи – у Петербурзі. Відстань. Транспорт. Зв’язок. Електронної тоді не було, а звичайною поштою відправлення йшли довго, і “з нарочним” теж не скоріше. Та й бюрократичні жорна, якими завжди славилася Росія, “перетирали” іноді документи вщент. А всілякі переробки, заміни, правки, уточнення й доповнення тяглися роками. А ще, згадавши розповсюджений вислів: “У всьому винні євреї...”, – можна сказати, що й тут-таки без них не обійшлося.

Річ у тім, що для євреїв здавен існувала “відсоткова” норма, що обмежувала їхню чисельність у навчальних закладах. В межах осілості вона була трохи вищою, а чим більшим було місто, тим меншою норма, в столичних Москві й Петербурзі доходила до трьох відсотків. Щоправда, в 1903 р. Всеросійський з’їзд професорів засудив таке становище й постановив допускати в університети й до складу професури всіх – без обмеження статі, національності й віросповідання. Але керівні інстанції аж ніяк не дотримувались такої пропозиції, тим паче у державних вищих закладах. Височайше затвердженим Положенням Ради міністрів від 16 вересня 1908 р. пропонувалось не перевищувати 15 відсотків.

Київські вищі комерційні курси, відкриті за фінансового сприяння Купецького зібрання (де багаті євреї складали вагому частину), не обмежували прийому єврейських дітей, і ніякої норми навіть не закладали й у Статуті. Слід сказати, що в ККІ вчилися не тільки діти київських купців. Приїздили з різних міст Росії, в тому числі – Ісаак Бобель із Одеси (майбутній відомий письменник І.Бабель), Шломо Вовсі з Риги (майбутній відомий артист і режисер, засновник єврейського театру Соломон Міхоелс), Вольф Висоцький із Бреста (рідний дід відомого Володимира Висоцького), Давид Гофштейн із Коростишева (видатний єврейський поет, редактор, перекладач), Соломон Каценбоген із Мінська (згодом працював ректором Саратовського університету), Ісаак Тьомкін (пізніше був директором Московського геодезичного інституту), Лев Мінц (за міжнародним рейтингом увійшов до списку “Сто видатних вчених, які визначили сучасне обличчя вітчизняної й зарубіжної економічної науки”). Словом, кількість слухачів іудейської віри станом на початок 1911-1912 навчального року становила 1014 (при загальному числі 1931 осіб), тобто 55 відсотків. І ясна річ, що Статут комерційного інституту належні інстанції не затверджували, допоки в 1912 р. не була внесена норма щодо студентів євреїв. Добре, що не примусили заборонити їм перехід з іудейської у іншу віру або у статус вільного слухача. До слова, відсоткову норму для євреїв офіційно відмінили після Лютневої буржуазної революції, але негласно було “регулювання статті національність”  навіть у радянські часи.

Продовжимо про будівлі тепер вже державного вищого навчального закладу. Відтоді  адресою ККІ вказується Бібіковський бульвар, 22-24. Слід сказати, що бульвар в цей час був візитівкою Києва –  засаджений пірамідальними тополями, будівлі великі, особняки-палаци промислових магнатів і цукрозаводчиків. Зліва поруч із інститутським корпусом знаходився Володимирський собор, майже навпроти – університет Св.Володимира з Миколаївським парком і ботанічним садом.

Про Музей товарознавства ККІ, що розміщувався у 17 кімнатах першого поверху, знали не тільки студенти. По неділях він був доступним для відвідування киян, а під час Всеросійської промислової виставки 1913 р. входив до переліку важливих об’єктів для відвідування  делегаціями. До речі, вчилося в той рік майже чотири тисячі (3942) студентів. Крім лекційних та практичних занять, діяли гуртки (статистики, філософії, туристів, есперантистів), об’єднання за інтересами: великий хор (до 200 учасників!), драматичний колектив, любителі національних культур, а також студентські земляцтва, яких налічувалось до сорока.

Станом на 1917 р. садиба ККІ перетворилась на справжнє студентське містечко, що вздовж Бібіковського бульвару займало цілий квартал з чотирьох з’єднаних чотириповерхових приміщень, вздовж вул. Пірогова крім кутового приєдналося приміщення, на якому теж добудували 4-й поверх, з боку Нестеровського провулку, крім кутового приміщення красувався корпус-Лабораторій, а всередині внутрішнього двору були криті службові приміщення. Словом, матеріальна база ККІ була завидною навіть для університету Св.Володимира.

У періодичних виданнях тих часів зустрічається частенько інформація про громадські заходи, що відбувались у приміщеннях ККІ, і це були заходи рівня міста, іноді  державного і навіть міжнародного значення. Ось приклади:

  • У великій актовій залі Комерційного інституту 6 травня 1917 року відбулося урочисте відкриття 3-го з’їзду Союзу чехословацьких товариств Росії.
  • За ініціативи проф. К.Г.Воблого (що на цей час змінив М.Довнар-Запольського на посаді директора інституту) 13 жовтня 1918 р. у залі ККІ відбувся перший Всеукраїнський з’їзд економістів і статистиків.

Подальший перебіг історичних подій в країні відбивався так чи інакше на історії закладу. У 1919 р. адреса інституту змінилась, бо перейменували бульвар. Це було не перше перейменування в його історії – виник у 30-ті роки 19 ст. як вулиця Бульварна, далі Шосейний бульвар, потім Університетський бульвар. 50 років називався на честь київського, подільського та волинського генерал-губернатора 1837-1852 рр. – Дмитра Гавриловича Бібікова (1792-1870), учасника Бородінської битви, жорсткого й послідовного політика, що дослужився до посади міністра внутрішніх справ. Один з розгромників Кирило-Мефодіївського братства (Т.Шевченко у поемі “Юродивий” схарактеризував його як  “п’яного сатрапа-капрала”). Тепер бульвар став імені Тараса Шевченка, відтоді й дотепер носить це шановане й дороге для українців ім’я.

У 1920 р. під час реформи вищої школи рішенням Наркомосвіти України змінив назву сам інститут, відтепер це Київський Інститут Народнього Господарства, згодом (1925) до цієї назви додалося – імені Євгенії Богданівни Бош (видатної революціонерки, Голови першого уряду  Радянської України).

Видання Всеукраїнської Академії наук за 1930 р. “Київ Провідник за редакцією Федора Ернста” надає відомості, що Київський інститут народнього господарства імені Є.Бош реорганізовано, і тепер у приміщенні Бульвар Шевченка, 22-24 діють, створені на його базі, одночасно три вищі навчальні заклади: “Інститут обміну та розподілу”, “Промислово-економічний інститут” і “Фінансово-банковий інститут”, які функціонують в одному приміщенні. Слід додати, що Промислово-економічний майже одразу приєднали до КПІ, Інститут обліку та розподілу менш ніж за рік припинив існування, а Фнансово- банковий став Фінансово-економічним.

Харків, Плетньовський пров. Тут у складі Українського фінансово-економічного інституту  з 1934 по 1941рр. перебувала частина нашого інституту.

А з 1934 р. майже на десятиліття взагалі в адресі нашого ВНЗ відсутнє слово Київ, та й власного приміщення позбавлені надовго. Це вже нові реформи й реорганізації. Саме той рік, коли столицю Радянської України переводять із Харкова до Києва, з обіцянкою П.Постишева – “Створити в історичному місті зразкову соціалістичну столицю... а все, що не гідне існувати в такому місті, або знищити, або винести за межі”. Навчальний заклад, який заплямував себе причетними до “справи статистиків”, і де “неблагонадійних” ректорів за чотири роки змінилося 5 чи 6, переводять до Харкова у помешкання по Плетньовському провулку, 7. Відтепер заклад (точніше частка його), об’єднаний із Харківським фінансовим інститутом, отримує назву Український фінансово-економічний інститут.

Навчальний рік 1941-42 так і не розпочався. Добровольці стали до лав захисників Вітчизни, а загін із 400 викладачів і студентів, під керівництвом В.Ф.Гарбузова, на той час доцента, приступив до зведення оборонних споруд довкруж Харкова.

У роки Великої вітчизняної війни навчальний заклад евакуйований, працює під дахом Ташкентського фінансово-економічного інституту на правах факультету. Крім Українського факультету навчались евакуйовані студенти Ленінградського факультету. Вчились студенти, що не підлягали призову, й ті, яких після поранень і госпіталів не могли направити на фронт.

Після звільнення Харкова від фашистів повертатись не було куди, бо й учбовий корпус, і лабораторний, і бібліотечний, і гуртожитки було розбомблено вщент, обіцяне приміщення передали іншому закладу, то. В.Є. Власенко, що був ректором, здобув дозвіл повернути заклад до столиці як Київський фінансово-економічний інститут. Постановою РНК УРСР від 25.03.1944 р. йому було передано двоповерхове помешкання, яке до того находилися в управлінні міністерства фінансів У кількості 103 студентів розпочався 1944-45 навчальний рік.

Ось як згадувала Олена Дмитрівна Малініна, що працювала начальником учбової частини і в Харкові, й у Ташкенті, й у Києві до 1971 року: “Наша комуналка на Подолі, по Андріївській 2, (там у приміщенні колишнього фінансового технікуму розміщувався і гуртожиток, і бібліотека, й службові приміщення) була багаточисельною. І сам Василь Євтихійович, ректор, і молоді викладачі – всі разом. Для сімейних примудрялись ширмами відгородити щось на зразок кімнат, іншим достатньо було топчанчика й тумбочки, та цвяха для одежини в коридорі. Спільна кухня з примусами й одною піччю, у якій якось на Новий рік навіть спекли гуску... Правда, Власенка невдовзі призначили замміністра фінансів УРСР,  місце ректора посів помічник Гарбузов, наш випускник і аспірант, і викладач часів перебування у Харкові... Його потім теж призначили міністром фінансів всього Союзу...”

Київ, вул. Андріївська 2,  1950-ті рр. Нині цієї будівлі не існує.

 

Заняття проходили в напіввідновлених приміщеннях шкіл на Подолі у дві, а то й три зміни. Кількість студентів поступово зростала, у 1955 р. вчилося 1082 на денній формі і 2092 заочники.

Та лише з 1.01.1959 на балансі КФЕІ був 1-й власний учбовий корпус  за адресою Брест-Литовське шосе, 116, тепер наш головний корпус. Про те, як ректору Павлу Васильовичу Кривню вдалося добитися дозволу на зведення в такі складні повоєнні часи величної споруди за індивідуальним проектом, і про те, як понад шість років викладачі разом зі студентами у вільний від занять час працювали на будівництві,  а потім благоустрої й озелененні прилеглої території, не треба та й не варто вишукувати в архівах, допоки ще є живі й працюючі свідки та учасники цих подій історії нашого закладу. Дуже хочеться послухати їхні розповіді.

А я можу продовжити, пригадуючи, що відбувалося вже в роки моєї роботи. На той час  знов називалися інститутом народного господарства, КІНГом.

Проспект Перемоги 54/1 (кол.Брест-Литовське шосе,116) Побуд. 1952-1956 р. (Арх. Л.М.Тішкіна). Київський фінансово-економічний інститут (КФЕІ), перейменований у 1960 р. у інститут народного господарства (КІНГ), тепер головний корпус КНЕУ  імені Вадима Гетьмана

1956 р.  Брест-Литовське шосе,116. КФЕІ

Брест-Литовське шосе. 60-ті рр.

З 1970 року з лабораторії ЕЦОМ “Дніпро-21”, на першому поверсі прибудови до головного корпусу (завершеної у 1968 р.), почав свою історію обчислювальний центр, станом на 1973 р. - перший в союзі студентський обчислювальний центр, згодом ГЦІС, попередник теперішнього ЦІМС із комп’юторними класами у всіх корпусах.

У 1971 р. почав діяти спорткомплекс " Економіст"   із басейном, великим спортзалом і тренувальними приміщеннями.

З березня 2003 року КНЕУ має власний стадіон

 

У 1971 р. почав діяти спорткомплекс із басейном, великим спортзалом і тренувальними приміщеннями. І слава про кінгівських студентів-спортсменів не обмежувалась тільки рамками Києва й навіть України.

1984 р. звели 2-й учбовий корпус по вул. Олександра Пархоменка. У 1992 р. вулиці імені радянського військового діяча повернули  стару назву, на честь Михайла Парфентійовича Дегтєрєва – купця, підприємця, мецената, почесного громадянина м.Києва, коштом якого була зведена і утримувалась, згідно заповіту, богадільня на 500 старих і хворих та притулок на 160 сиріт, будувались великий вдовиний дім, лікарні й домові церкви при них, надавалась допомога школам і училищам, і навіть пожертва у 30 тис. на стипендії студентів політехнічного і комерційного інститутів. Незадовго до перейменування  вулиці відкрили, побудований впритул до другого, 3-й учбовий корпус із красивим і містким актовим залом, де одразу ж почали проводити зустрічі з відомими акторами, концерти з виступами уславленого ансамблю “ЕКО”, незабутні вільні прес-конференції, огляди самодіяльності факультетів, засідання КВК і безліч інших заходів веселого студентського життя. На цей час заклад став Київським державний економічним університетом, а першим обраним ректором –  Анатолій Федорович Павленко.

Фото 1991р. Дегтєрєвська (кол.вул. Пархоменка) 49 г – 2-й (побуд 1985) та 3-й (побуд 1991) корпуси КНЕУ  імені Вадима Гетьмана

Фото 2004 р.

Щойно університет набув статусу Національного, поповнилась і кількість приміщень. У 1999 р. – мали 5-й корпус  (колишнє приміщення КВІРТУ), де стали навчатись першокурсники, а наступного року – поряд із ним  корпус для магістрів. Це старовинне приміщення на тій же самій Великій Дорогожицькій, яка після революції стала носити ім’я Ювеналія Мельникова, одного з перших соціал-демократів колишньої Росії. Приміщення проектувалося  як школа-притулок  дітей бідних офіцерів та сиріт загиблих солдатів. З 1916 р. тут розміщувалась 6 гімназія. Під час Першої світової війни був госпіталь Російського Червоного Хреста. Згодом працювали служби соціальної допомоги військовослужбовцям. Нині це 6-й корпус університету.

Мельникова (кол. Велика Дорогожицька) 81, побудов 1912 р. арх. І.Кітнер (відомі його корпуси Київської політехніки), з 2000 р. це 6-й корпус КНЕУ  імені Вадима Гетьмана

вул. Мельникова 79-81 (побудов. 1972 р., колишнє приміщення КВІРТУ), тепер 5-й корпус КНЕУ  імені Вадима Гетьмана

Придбання  у 2003 р.7-го корпусу на Львівській площі дозволило перевести туди факультет інформаційних технологій і систем, а також зручніше розмістити власне потужне видавництво. Це приміщення теж пам’ятка архітектури початку 20-го століття, зі своєю дуже цікавою історією.  Проектувалося  під Казенну палату й казначейство Київської губ. У 1915-1916 рр. розміщувався госпіталь, після революції – фінінспекція й фото-літ друкарня, У 1934-1941 рр. – Держполітвидав, з 1949 р. –  гірничий технікум, з з 1957 р. – будівельний технікум, потім електромеханічний, у 1962 р. перейменований у технікум радіоелектроніки, згодом реорганізований у коледж інформаційних систем і технологій, з 2003 р. –  це 7-й корпус КНЕУ  імені Вадима Гетьмана.

Львівська площа фото 60-тих років.

Львівська (Сінна) площа,14. Пам’ятка архітектури 1913-1914 рр., арх. О.В.Кобелев.  з 2003 – 7-й корпус КНЕУ  імені Вадима Гетьмана

У 2006 р. (на цей час вже мали сьогоднішню назву) був зведений бібліотечний корпус.

Будівництво корпусу бібліотеки - 2004 рік

Сучасний вигляд університетської бібліотеки імені М.В. Довнар-Запольського

Нині загальна площа приміщень університету (аудиторій, кабінетів, актових залів і спортзалів, гуртожитків, їдалень і всіх необхідних службових помешкань) вимірюється вже не сотнями кв.саж., а тисячами квадратних метрів.

І знов у приміщеннях найстарішого (й найпрестижнішого) з вищих економічних закладів тепер вже Незалежної України проводяться заходи з міжнародним визнанням. Але це вже сьогодення, що неспинно спливає у нову й новітню історію.


Людмила Рінгіс,
голова правління клубу “Дорогами до прекрасного”,
член Національної спілки журналістів України.

Дивіться також:

Остання редакція: 18.06.21